Якщо зарплата є оплатою послуги праці на підставі попереднього
контракту (договору), то, крім економічних підсумків, важливу роль відіграють
інституціональні моменти відносин роботодавця і робітника, тобто умови
контракту, роль профспілок, держави і об’єднань підприємців.
Визначимо ключові терміни, що притаманні дослідженню зарплати.
Номінальна зарплата – сума грошей, яку одержує робітник.
Реальна зарплата – обсяг життєвих засобів, який робітник може
придбати за номінальну заробітну плату залежно від рівня споживчих цін,
тобто
Ірз = Інз: Іц,
де Ірз – індекс реальної зарплати; Інз – індекс номінальної зарплати;
Іц – індекс цін.
Нарахована зарплата – сума нарахувань за підсумками праці. Сплачена
зарплата – сума грошей, яку фактично, “на руки” отримує робітник після
обов’язкових відрахувань у вигляді, наприклад, прибуткового податку, внеску в
Пенсійний фонд, фонди соціального страхування і страхування від безробіття.
Мінімальна зарплата – її рівень, опускатися нижче якого за основним місцям
роботи заборонено державою. Середня зарплата – її величина, що
розраховується шляхом ділення фонду зарплати на кількість робітників. Фонд
заробітної плати – це сума платежів у вигляді основної, додаткової зарплати,
платежів на відпустку та інших величин.
Тарифна система – система наступних документів, які описують вимоги,
встановлюють і диференціюють рівні оплати:
- тарифні сітки;
- тарифні ставки;
- тарифно-кваліфікаційні довідники.
Головними вимогами до тарифної системи є такі:
- підпорядкування завданню зростання ефективності економіки;
- залежність від кінцевих результатів;
- подолання зрівнялівки.
Розрізняють дві основні форми зарплати: відрядна і погодинна з
відповідними системами. Відрядна форма – плата за певний обсяг виробленої
продукції (одиниць продукту, кількість клієнтів, що обслуговані, та ін.) з
прямою відрядною, відрядно-преміальною, відрядно-прогресивною та іншими
системами. Погодинна форма – плата за певну кількість часу, що
відпрацьований, з простою погодинною, погодинно-преміальною, погодинно-
прогресивною та іншими системами.
В Україні правове забезпечення заробітної плати здійснюється відповідно
до Закону “Про оплату праці”, деяких інших актів, що регламентують
нарахування, оподаткування і виплату зарплати, а також системи колективних
договорів і угод.
2.2. Витрати виробництва і прибуток
1. Витрати виробництва, їх суть і види.
2. Суть і структура прибутку. Норма прибутку.
1. Витрати виробництва, їх суть і види
Витрати виробництва – це всі затрати фірми на виробництво певного
обсягу продукції.
Витрати підприємства складаються з двох елементів:
1) матеріальні витрати;
2) необхідний продукт як джерело майбутньої оплати праці найманих
робітників.
Витрати суспільства складаються з витрат виробництва і додаткового
продукту. Матеріальні витрати являють собою вартість, що переноситься з
засобів виробництва на кінцевий продукт. Необхідний і додатковий продукти в
сумі дають величину нової вартості. Собівартість – це грошове вираження
витрат виробництва.
Визначимо основні види витрат:
- альтернативні (вменені), тобто пов’язані з можливістю іншого,
альтернативного використання ресурсів;
- зовнішні (явні), тобто пов’язані з придбанням ресурсів;
- внутрішні (неявні), тобто пов’язані з використанням власних ресурсів;
- бухгалтерські, тобто відповідні чинному законодавству;
- економічні як сума зовнішніх і внутрішніх;
- постійні, які не залежні від обсягу продукції – амортизація, орендна плата та ін.;
- змінні, тобто залежні від обсягу продукції – затрати на матеріали, сировину
Тощо;
- повні (сукупні) як сума постійних і змінних витрат (TC);
- середні сукупні – сукупні на одиницю продукції;
- середні постійні – постійні на одиницю продукції;
- середні змінні – змінні на одиницю продукції;
- трансакційні, тобто пов’язані з необхідністю нормальної організаційної
діяльності – вивчення умов складання угоди, правове регулювання власності,
ведення перемовин з партнерами, розробка системи стандартів і нормативів та ін.);
- граничні – на виробництво додаткової (граничної) одиниці продукції.
Визначення граничних витрат дозволяє порівняти їх з граничним
виторгом і при збігу зазначених величин отримати оптимальний обсяг
продукції, який максимізує прибуток фірми.
Однією з головних задач виробника є зниження собівартості продукції.
Вона може бути реалізованою завдяки:
- підвищенню продуктивності праці;
- підвищенню ефективності використання сировини й матеріалів, насамперед,
їх економії;
- підвищенню ефективності використання будівель, споруд, обладнання.
2. Суть і структура прибутку. Норма прибутку
У діалектичному і органічному зв`язку з витратами виробництва
перебуває така економічна категорія, як прибуток. Найбільш поширене
кількісне розуміння прибутку зводиться до різниці між величинами виторгу від
реалізації та суми витрат (TR – TC). Якісне визначення спирається на пошук
джерел походження прибутку. Різні економічні школи мали власні
методологічні позиції з цього питання.
Меркантилісти (ХV–ХVІІІ ст.) вважали сферу обігу головним
середовищем отримання прибутку.
За думкою фізіократів (ХVІІІ ст.), прибуток створюється у виробництві
тільки сільськогосподарської продукції.
Класична політекономія (ХVІІІ-ХІХ ст.) підкреслювала зміст прибутку як
частини нової вартості, яку створювали наймані робітники.
Марксизм (ХІХ-ХХ ст.) визначав прибуток як перетворену форму
додаткової вартості, створеної виключно найманими працівниками.
Неокласичні теорії ХІХ-ХХ ст. вважали прибуток підсумком
функціонування авансованого капіталу, винагородою за підприємницьку
діяльність, зокрема ризики, стриманості у споживанні, платою за належне
управління виробничим процесом.
Прибутковість підприємства може визначатися як загальна (отримання
доходу на весь авансований капітал), так і випуску конкретної партії продукції
(отримання доходу на витрати виробництва).
Існують різні види прибутку. Валовий є різницею між виторгом і
витратами. Чистий залишається після відрахування від валового показника
податків, дивідендів та інших обов’язкових сплат. Монопольний як наслідок
монопольного становища продавця і відповідно монопольно високої ціни на
товар.
Бухгалтерський і економічний підхід до визначення витрат виробництва
приводить до різного визначення прибутку. Розрізняють бухгалтерський і
економічний прибуток. Бухгалтерський прибуток - це загальна виручка за
відрахуванням явних витрат. Економічний прибуток - це загальна виручка за
відрахуванням усіх витрат (явних і неявних, включаючи в останні й
нормальний прибуток). Нормальний прибуток – це винагорода за виконання
підприємницьких функцій. Якщо підприємець одержує прибуток, нижче
нормального, то це примушує його покинути таку сферу діяльності.
Якщо ж прибуток, одержуваний підприємцем, перевищує нормальний, то
вважається, що він одержує ще й економічний прибуток (надприбуток).
Для оцінки прибутку використовуються наступні показники:
1. Маса прибутку (П)– абсолютний розмір прибутку в грошовому вираженні.
2. Норма прибутку (П΄)– відносний показник, що дозволяє оцінити
ефективність функціонування авансованого капіталу; розраховується за
формулою:
′ = ⋅100 %
К
П
П
де К – величина авансованого капіталу.
3. Рентабельність (норма рентабельності) на відміну від норми прибутку
має у знаменнику цифру повної собівартості:
= ⋅100%
СВ
П
Р
де Р – рентабельність; СВ – собівартість продукції.
В мовах ринкового господарювання прибуток є головною метою і
одночасно показником стану діяльності, а норма прибутку і рентабельність –
головними узагальненим показниками ефективності виробництва.
. Ринок: суть, функції та умови формування. Класифікація ринків
Товарне виробництво має довготривалу історію, проходить складні етапи
розвитку. Найвищою формою існування товарного господарства є ринкова система.
Ринкове господарство є сучасним середовищем товарного виробництва.
Ринок – це механізм функціонування ринкового господарства, тобто
частина останнього.
Кінцева мета товарного, а тому і ринкового господарства – додатковий
продукт у різних формах (прибуток, рента, відсоток). Саме матеріальний
інтерес обґрунтовує поведінку суб’єктів ринку.
Визначимо головні риси ринкової економіки.
1) вільний вибір видів і форм діяльності, зокрема, підприємництва;
2) багатоукладність економіки з домінуванням приватної власності;
3) рівні права ринкових суб’єктів з різними формами власності;
4) економічна відокремленість товаровиробників;
5) саморегулювання господарської діяльності, зокрема, вільне ціноутворення;
6) панування чесних зв’язків між економічними агентами, зокрема, в
конкурентній боротьбі;
7) розвиненість ринкової інфраструктури, тобто організацій, які забезпечують
стійке функціонування суб’єктів економіки;
8) договірний (партнерський) характер відносин ринкових агентів.
Основними суб’єктами ринкової економіки є фізичні особи, групи партнерів,
колективи організацій та установ, юридичні особи в різноманітних формах.
Слід відзначити суттєві зрушення у структурі сучасних ринкових агентів.
Зростає роль малого і середнього бізнесу, особливо в запровадженні нових
інформаційних технологій. Значна роль невеликих суб’єктів у перехідних до
ринку системах, насамперед для формування середнього класу як соціальної
бази ринкових перетворень.
Ринкове господарство має деякі обмеження, які воно не в змозі подолати
самостійно:
- економія на витратах може спровокувати екологічні катаклізми, порушення
безпеки людей;
- порушення принципів чесної конкуренції, що потребує державного
контролю;
- неможливість соціального захисту деяких категорій населення;
- неможливість значного фінансування так званих колективних потреб
(оборона, дипломатія, державна безпека та ін.).
Вказані моменти вирішуються шляхом державного втручання в економіку.
Основні функції ринку:
1) створення передумов для функціонування об’єктивних законів;
2) забезпечення еквівалентності економічних відносин;
3) поширення інтернаціоналізації господарського життя;
4) створення економічних передумов для демократизації суспільного життя;
5) вимір витрат, насамперед, витрат праці людей;
6) стимулювання структурних зрушень в економіці;
7) розвиток засад чесної конкуренції.
Ринок як механізм існування ринкового господарства має дуже складну
структуру. Він є полісистемним утворенням з такими основними складовими:
1) ринок споживчих (кінцевих) товарів і послуг;
2) ринок факторів виробництва, зокрема:
- ринок капіталу;
- ринок праці;
- ринок землі й природних ресурсів;
- ринок підприємницьких послуг.
3) фінансово-кредитний ринок, зокрема, ринок цінних паперів і валютний ринки;
4) ринок технологій та інформації.
За територіальною ознакою виділяють світовий, міжнародні,
регіональні, національні й місцеві ринки.
За легальністю підкреслюють існування легального (офіційного) і
тіньового ринків з визначенням так званих «сірого» із законними видами
діяльності й «чорного» з видами діяльності, що заборонені.
За ознакою конкуренції треба визначити такі ринки:
- вільної (досконалої) конкуренції;
- недосконалої конкуренції, зокрема, монополістичної конкуренції, ринки
олігополії та монополій.
Інфраструктура – це сукупність галузей та підприємств, які
обслуговують виробництво у широкому значенні.
Ринкова інфраструктура – це система підприємств і організацій, які
забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, ресурсів. Назвемо
три головні підсистеми ринкової інфраструктури:
1) організаційно-технічна, яка включає біржі, торги, аукціони як змагальні
об’єкти, ярмарки, асоціації підприємців, профспілки та ін.;
2) фінансово-кредитна;
3) організаційно-дослідна (консультативні, аудиторські, експертні та інші
організації).
Крім загальної інфраструктури яка обслуговує ринок у цілому, виділяють
спеціалізовану інфраструктуру, що забезпечує ефективне функціонування
окремих ринків. Наприклад, ринок праці обслуговують державні фонди
сприяння зайнятості, пенсійні фонди, центри й курси перепідготовки та
підвищення кваліфікації та ін.
4. Розподіл національного доходу і об'єктивні основи формування доходів
Населення
Питанням розподілу присвячено багато спеціальних праць. Значний
внесок у розробку проблем розподілу зробили Д. Рікардо, Дж. С. Мілль, К.
Маркс, Дж. Б. Кларк, Дж. М. Кейнс, М. Фрідман та ін. Теорія розподілу була
започаткована Д. Рікардо. Визначення законів, що регулюють розподіл
продукту між класами, на думку Д. Рікардо, становить основне завдання
політичної економії. Дж. С. Мілль свою тритомну працю присвятив в
основному розподільним відносинам, подетально й поелементно
проаналізувавши практику розподілу і підбивши підсумки теорії розподілу
класичної політичної економії. Дж. Б. Кларк стверджує, що розподіл
національного доходу регулюється суспільним законом, згідно з яким
кожному фактору належить та частина багатства, яку цей фактор створює.
Суб'єктами розподілу є домогосподарство, фізична особа,
підприємство чи держава. Об'єктами розподілу можуть бути земля чи інші
природні ресурси, праця, капітал, дохід, технологія, інформація тощо. У
рамках національної економіки об'єкти розподілу — це національне
багатство, валовий національний продукт, національний дохід тощо. До
інфраструктури розподілу належить система оплати праці, грошово-
кредитна система, система формування та використання бюджету держави,
фінансова система підприємств та організацій тощо. Розподіл у відтворенні
виконує потрійну роль: по-перше, є умовою виробництва; по-друге, виступає
результатом виробництва; по-третє, визначає характер і кількісний рівень
споживання. Характер розподілу (наприклад, поділ національного доходу
на споживання та нагромадження) визначає здатність суспільства до
економічного зростання в перспективі. У процесі розподілу визначається
частка кожного економічного фактора виробництва в створеному
сукупному суспільному продукті, валовому національному продукті чи
національному доході. Розподілу доходів передує розподіл факторів
виробництва. Залежно від форм власності на фактори виробництва
визначається характер розподілу доходів.
На характер розподілу факторів виробництва впливають три групи
чинників:
- закони, що регулюють розвиток продуктивних сил;
- економічні закони функціонування ринку;
- економічна роль держави.
Розподіл доходів займає проміжне місце між виробництвом у вузькому
значенні й кінцевим споживанням. Треба підкреслити два основних
методологічних погляди до дослідження доходів:
- марксистський;
- неокласичний, або функціональний.
За першим поглядом форми доходів похідні від поділення нової вартості
на необхідну і додаткову. Необхідна вартість (необхідний продукт) є
еквівалентом майбутньої зарплати. Додатковий продукт, який також
створюється робітником, розподіляється між власниками підприємницьких
здібностей, капіталу і землі у вигляді відповідно прибутку, проценту і ренти.
За другим підходом величина кожного факторного доходу дорівнює
граничному вкладу в підсумковий дохід підприємства після реалізації
продукції. Зазначена оцінка спирається на теорію граничної продуктивності,
згідно з якою розмір первинного (факторного) доходу є ціною ресурсів. Ціна
являє собою підсумок певної комбінації попиту і пропозиції даного товару. Але
попит на ресурси є похідною величиною від попиту на кінцевий товар.
Одночасно, з точки зору пропозиції, існують різні технології, тобто різні
комбінації ресурсів, що дозволяють досягти виробничої мети. Таким чином,
доходи в мікроекономіці як ціни на відповідні фактори пов’язані економічно і
технологічно. Власники факторів доповнюють один одного, тому їх злагода
обумовлює стійкість економічного процесу.
Усі доходи підрозділяють за певними критеріями.
За факторним критерієм визначають дві основні групи:
- первинні, тобто факторні – зарплата, прибуток, рента, відсоток;
- вторинні як підсумок перерозподілу, тобто соціальні трансферти, або пенсії,
стипендії, допомога, пільги.
За функціональним критерієм визначають такі форми:
- трудові, як за рахунок власної праці з власними активами (особисте підсобне
господарство, вільна творча діяльність з отриманням гонорарів та ін.), так і за
рахунок найманої праці у вигляді зарплати;
- доходи від підприємництва у вигляді прибутку або відсотків за позички
безпосереднім підприємцям;
- доходи від власності за рахунок ренти або відсотків від операцій з цінними
паперами, вкладами (депозитами) у кредитні установи чи внесками в статутний
фонд колективних підприємств;
- сімейні доходи, зокрема, спадщина і дарування.
Сімейні доходи підсумовують особисті доходні складові, тому вони є
узагальненим показником рівня і якості життя людей. Важливими
характеристиками є структура сімейних доходів за походженням і напрямки їх
використання. Так, ознакою розвиненості країни є різноманіття
(диверсифікація) дохідних складових і порівняно низка частка витрат на
продукти харчування. За даними статистики, харчові продукти в Україні
займають ледь 60 % від сумарних витрат, а в розвинутих країнах Північної
Америки, Західної Європи і Азії – 20-25 %.
Механізм ринку не в змозі подолати зростаючу нерівність у доходах, яка
здатна підірвати соціальний мир у суспільстві. Тільки державне регулювання і
перерозподіл доходів, тобто активна соціальна політика, згладжують
суперечності.
Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях:
1. Держава може втручатися у процес формування цін на економічні
фактори виробництва і таким чином захищати інтереси економічних
агентів, гарантуючи їм отримання доходів. Це стосується в першу чергу
ренти, процента і заробітної плати. Так, політика Національного банку
щодо встановлення облікової ставки, ставки рефінансування формує рівень
доходів банківського капіталу. А політика заморожування заробітної плати
приводить до стримування доходів найманих працівників. Державна під-
тримка сільськогосподарських цін у більшості країн світу гарантує
фермерам отримання відповідного доходу.
2. Держава може втручатися у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із
суб'єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати
індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва.
Результати перерозподілу можуть проявлятись у формі вертикального
перерозподілу (між багатими й бідними за рахунок різного роду податків) і
горизонтального перерозподілу (за рахунок трансфертів, субвенцій, витрат на
охорону здоров'я та освіту, субсидій тощо). Економічна доцільність
перерозподілу забезпечується за допомогою органічного поєднання
реалізації двох розподільних принципів: принципу ефективності й принципу
соціальної справедливості. Здійснюючи принцип соціальної справедливості,
держава гарантує своєму громадянину достатній рівень життя, не допускає,
щоб він опинився за межею бідності. Із цією метою держава визначає
мінімум оплати праці, якого обов'язково повинні дотримуватись роботодавці
всіх форм власності.
Мінімальна заробітна плата — це встановлена державою нижня межа
оплати праці за фактично відпрацьовану повну місячну норму праці
(робочого часу) найманого працівника. Такий мінімум не повинен бути
нижчим за існуючий у країні прожитковий мінімум.
Суспільні фонди споживання є особливим джерелом забезпечення потреб
людей за рахунок перерозподілу первинних доходів у таких основних формах:
- фонди спільного задоволення потреб;
- фонди підтримки непрацездатних.
Споживчий кошик є певним набором товарів і послуг, які необхідні для
задоволення нормальних потреб середньостатистичної сім’ї. Визначають три
групи в межах кошику: продовольча частина, частина непродовольчих товарів і
послуг, податки й обов’язкові платежі. Він лежить в основі визначення
прожиткового мінімуму.
Прожитковий мінімум – певний набір товарів і послуг на підставі
нормативів споживання першочергових життєвих засобів. Вказаний мінімум
має дві форми прояву:
1) фізіологічний мінімум;
2) соціальний мінімум, який перевищує фізіологічний на суму коштів, які
забезпечують задоволення окремих духовних і соціальних потреб для
збереження існуючого рівня життя.
Взагалі нерівність у доходах пояснюється по-різному. Егалітарний підхід
проповідує максимальне зближення доходів. Утилітарний підхід спирається на
визначення пріоритету добробуту окремого споживача без зовнішнього
регулювання. Роулсіанський підхід підкреслює шлях соціальної підтримки
найбільш незахищених прошарків населення. Оптимальність, за В. Парето,
досягається тоді, коли зміни в розподілі доходів не погіршують добробуту хоча
б одного з його учасників. Соціальне регулювання, за Е. Бароне, ефективне,
коли виграш одних обумовлює певну компенсацію збитків для інших за
рахунок перших і при згоді других.
Для кількісної оцінки диференціації доходів домогосподарств
використовують різні методи та показники, зокрема криву Лоренца, децильний
коефіцієнт, квартильний, квінтильний та коефіцієнт Джині, за якими
розраховується співвідношення доходів, наприклад, для квартильного
показника, 25% найбагатших і 25% найбідніших прошарків населення.
Графічно можлива ілюстрація кривої Лоренца, коли абсциса відображає
групи населення у відсотках, а ордината – відсоткові частки доходів, які
одержують ці групи (кількість домогосподарств ділять на п’ять рівних груп
(квінтелі), в кожну з них входить 20% населення, групи населення розташовані
по горизонтальній вісі від самих малозабезпечених до самих багатих. Для
кожної групи обчислюють її частку в особистому доході - вертикальна вісь).
Бісектриса показує абсолютну рівність в розподілі доходів між окремими
групами сімей: кожний процент сімей одержує адекватний процент доходу (20,
40, 60, 80, 100% сімей отримують відповідно 20, 40, 60, 80, 100% усієї величини
особистих доходів). Увігнута крива нижче бісектриси описує нерівність тим
більшу, чим більше відстає крива від прямої. Кількісно криву Лоренца
доповнює коефіцієнт Джині, за яким відношення площини фігури, що
характеризує відрив кривої від бісектриси, до площини трикутника з
гіпотенузою у вигляді відрізку бісектриси, описує зазначену нерівність. Згідно з
міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33 – 35 характеризує
високий, 29 – 31 – середній, 24 - 26 – низький, і 20 – 24 – дуже низький рівень
нерівності в розподілі доходів.
Процент
доходов
Процент
семей
О
В
а
A
Сутність і види економічних циклів
Економіка не є назавжди сталим утворенням, як і будь-яка інша система,
вона розвивається нерівномірно, хвилеподібно, циклічно. Існують такі дві
групи передумов макроекономічної нестабільності:
- зовнішні, або екзогенні (природні, воєнно-політичні та ін.);
- внутрішні, або ендогенні, насамперед, циклічність розвитку.
Циклічність проявляється у періодичному повторенні фаз розвитку. Економічні
цикли (цикл ділової активності або бізнес-цикл) – регулярні спади і підйоми рівня
ділової активності і обсягів виробництва, що постійно повторюються.
Для фази кризи(піку) характерні:
- перевиробництво товарів відносно платоспроможного попиту;
- масове знищення товарів, устаткування та ін.;
- значне скорочення обсягів виробництва;
- зростання безробіття;
- банкрутство або зниження прибутку підприємців;
- зниження рівня заробітної плати;
- падіння цін;
- біржовий крах; криза неплатежів і дезорганізація кредитної системи.
Для фази депресії (дно) характерні:
- застій (стабільно низький обсяг) виробництва;
- наявність великої кількості вільних потужностей;
- низький рівень цін;
- незначний обсяг торгівлі;
- невисока ставка позикового відсотка;
- поступова ліквідація товарного надлишку.
Для фази рецесії (спад) характерний спад виробництва;
Для фази підйому характерні:
- перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня;
- швидке зростання зайнятості;
- підвищення заробітної платні й інших видів доходів;
- розширення обсягів кредитування;
- штучне завищення сукупного попиту з боку торговців, що створюють
значні товарні запаси сподіваючись на подальше підвищення цін;
- розширення пропозиції, яка з часом перевищить попит і викличе нову кризу.
Традиційно відзначають такі основні види економічних циклів:
1) малі тривалістю до 4-х років на підставі несталості грошово-кредитної сфери
економіки з двома фазами (спад і піднесення);
2) середні тривалістю 5-11 років на підставі старіння і заміни основного
капіталу з чотирма фазами:
- криза, або спад, рецесія;
- депресія, або стагнація, застій;
- пожвавлення;
- піднесення, або експансія, бум, впритул до пику виробництва;
3) великі (довгі хвилі в економіці) тривалістю 40-60 років з двома фазами (спад
і піднесення) на підставі різних фундаментальних причин, за думкою різних
учених, зокрема:
У. Джевонс пов’язував довгі хвилі з періодичністю змін плям на сонці,
що спочатку впливало на аграрне виробництво, а далі на чергування фаз
підприємницької діяльності;
М. Кондратьєв брав за основу революційні технологічні зміни;
Й. Шумпетер віддавав перевагу змінам інноваційної активності, що було
близько до поглядів Кондратьєва.
Треба відзначити існування криз нециклічного характеру:
- структурні кризи у вигляді криз відносного перевиробництва і відносного
недовиробництва;
- системні кризи з глибокою трансформацією усіх сторін суспільного життя, що
припускає необхідність переходу до нової економічної системи.
