По-друге, мається на увазі створення вартості для можливого подальшого
обміну.
Виробництво як безперервний процес, якій постійно повторюється, має
назву відтворення.
Слід відрізняти поняття: виробництво і праця. Праця - цілеспрямована
діяльність людей щодо створення необхідних благ за допомогою інших
чинників. Але особливий вплив на виготовлення блага має природа, що
найбільш помітно у сільському господарстві, наприклад, вегетація рослин.
Матеріальні блага можуть створюватися і без безпосередньої участі людини,
наприклад у випадку автоматизованого виробництва, тоді праця переміщується
у сферу регулювання, управління. Таким чином, спільна взаємодія людської
праці й природних чинників створюють безпосередній виробничій процес. На
цей випадок доречна цитата англійського економіста 17 ст. Уїльяма Петті:
“Праця є батьком багатства, а земля його матір`ю”.
У політекономії відрізняють виробництво у вузькому й широкому
значенні.
Вузьке значення характеризує безпосереднє створення благ.
Широке значення складається з чотирьох основних фаз:
- безпосередньо виробництво (вузьке значення терміну);
- розподіл;
- обмін;
- споживання.
Виробництво є складним процесом поєднання чинників (факторів):
- особистий чинник у вигляді людини, яка працює;
- речовий чинник у вигляді засобів виробництва.
Процес поєднання слід розглядати за допомогою категорій характер і
спосіб поєднання.
Характер поєднання пов’язаний зі соціально-економічним аспектом
виробничих відносин, насамперед з відносинами власності.
Спосіб поєднання описує організаційно-економічні особливості відносин,
наприклад, комбінацію взаємодій особистого і речового чинників.
Виробництво – це вид діяльності людини, завдяки якої вона задовольняє
свої потреби. Потреби ж людини безграничні і постійно зростають. В
економічній теорії цю тенденцію представляє загальний економічний закон
зростання потреб: потреби, що безперервно зростають і розвиваються,
викликають економічний і духовний прогрес людства, внаслідок чого
з'являються нові потреби.
Економічними називаються обмежені ресурси, альтернативне
використання яких дозволяє одержувати різні по ефективності показники.
Важливо визначити оптимальне сполучення ресурсів, яке максимізує
показники соціально-економічної ефективності суспільного виробництва.
Існує чотири види економічних ресурсів: земля, капітал, труд і
підприємницька діяльність. «Земля» – в широкому розумінні це –
сільськогосподарські угіддя, природні копалини та ресурси, які
використовуються в процесі виробництва. «Капітал» - матеріальні і фінансові
ресурси в системі факторів виробництва (станки, обладнання, техніка тощо).
«Труд» - працездатне населення, ринок праці. «Підприємництво» - здатність
генерувати ідеї, організовувати виробництво.
По мірі переходу суспільства від аграрної до індустріальної, а від неї –
до постіндустріальної технології змінювалася значимість кожного з ресурсів.
Так в аграрному суспільстві пріоритет належав природним (земля) і трудовим
ресурсам, в індустріальному – матеріальним (капітал), а в постіндустріальному
– особливого значення набувають інтелектуальні і інформаційні ресурси
(підприємництво).
Власник кожного економічного ресурсу може отримати дохід: власник
землі отримує ренту, власник капіталу – прибуток, власник трудового ресурсу
– винагороду за працю (заробітну плату), а володар підприємницьких
здібностей – підприємницький прибуток (дохід).
Міра доходності кожного фактору в конкретних економічних умовах –
одна із центральних проблем економічної теорії. Економічна організація
виробництва забезпечує оптимальний зв’язок між витратами, результатами і
потребами.
Графічно обмеженість ресурсів аналізується за допомогою кривої
виробничих можливостей (КВМ).
В
С •
E •
D • А
Рис. 1.1 – Крива виробничих можливостей
КВМ – це безліч точок, що представляють різні комбінації одночасного
виробництва двох альтернативних товарів при повному використанні
обмежених ресурсів. Якщо по осях координат розташувати обсяги виробництва
товарів А і В, то КВМ являтиме собою убутну опуклу криву, що
порозумівається чинністю закону зростання альтернативних витрат.
Закон зростання альтернативних (вменених) витрат наголошує: кожна
додаткова одиниця виробництва одного товару веде до все більш убутного
виробництва іншого товару.
Точка С на лінії КВМ зазначає ситуації при повному використанні
ресурсів.
При неповному використанні ресурсів точка спільного виробництва
товарів А і В, тобто D, лежатиме нижче КВМ, а недосяжний рівень спільного
виробництва при дефіциті ресурсів буде ілюструватися точкою E вище КВМ.
Правобічне зрушення КВМ означає економічне зростання при наступних
ресурсних передумовах:
1) збільшення обсягів національних ресурсів;
2) більш ефективне використання наявних національних ресурсів;
3) імпорт ресурсів.
Висновок: технічний прогрес, кількісні і якісні зміни ресурсів ведуть до
зростання виробничих можливостей.
2. Продукт виробництва. Зміст і характер праці
Будь-яка виробнича діяльність є націленою на кінцевий результат. Тому
підсумком виробничої діяльності є співставлення витрат виробництва та його
результатів.
Ефективність виробництва – це співвідношення результатів і витрат. Як
правило, ефективність є відносним показником з чисельником у вигляді
кінцевої цифри і зі знаменником у вигляді даної початкової величини.
Наприклад, продуктивність (ефективність) праці є підсумок відношення
обсягу продукції до середньоспискової чисельності робітників або витрат
робочого часу:
Пр = П / Кс; Пр = П: Ч,
де Пр – продуктивність праці; П – обсяг продукції; Кс – середньоспискова
кількість робітників; Ч – час роботи, що відпрацьований.
Ефективність основних фондів вимірюється за допомогою показників
фондовіддачі (ФВ) й фондоозброєності (ФО):
ФВ = П: Ф; ФО = Ф: Кс,
де П – обсяг продукції; Ф – вартість основних фондів; Кс – середньоспискова
кількість робітників.
Ефективність використання сировини й матеріалів вимірюють за
допомогою показника матеріалоємності (МЄ):
МЄ = М: П,
де М – вартість матеріалів; П – обсяг продукції.
1. Суть і класифікація економічних потреб
Потреби – це категорія, що характеризує ставлення людей до умов їх
життєдіяльності. Структура потреб складна і багатогранна.
Існує декілька моделей ієрархії потреб, що дозволяють розділити потреби
на потреби більш низького і більш високого рівня. При цьому існує
закономірність: потреби більш високого рівня з'являються у людини лише у
міру задоволення потреб більш низького рівня. Проте, людина, що перейшла до
потреб більш високого рівня, може відмовлятися від задоволення потреб більш
низького рівня заради досягнення більш високих потреб.
Розглянемо деякі з таких моделей ієрархії:
1. Модель ієрархії потреб А. Маслоу:
- фізіологічні потреби;
- потреби в безпеці, захищеності;
- соціальні потреби, наприклад в спілкуванні;
- потребі в пошані, визнанні;
- потреби саморозвитку, самореалізації.
2. Модель ієрархії потреб К. Алдерфера:
- потреби існування;
- потреби взаємозв'язків;
- потреби зростання;
Економічні потреби - це ставлення людей до економічних умов їхньої
життєдіяльності, яке характеризується відчуттям нестачі певних товарів і
послуг, бажанням володіти ними. Вони спонукають індивідів до виробничої
діяльності.
Економічні потреби також можна класифікувати:
1. За характером виникнення:
- первинні (базові) – безпосередньо пов'язані з самим існуванням
людини: їжа, одяг, безпека, житло і т.п.;
- вторинні - виникають і трансформуються з розвитком цивілізації:
модний одяг, комфортне житло, автомобілі та ін.
2. За наявністю матеріально-речовинної форми: матеріальні і
нематеріальні.
3. За ступенем задоволення: першочергові і другорядні (предмети розкоші).
4. За можливістю задоволення: що задовольняються (мають нагоду повного
задоволення) і не задовольняються (не мають меж насичення).
5. За участю у відтворювальному процесі:
- виробничі (потреби в засобах виробництва);
- невиробничі (потреби в споживчих благах).
6. За суб'єктами прояву: особисті; колективні (групові); суспільні.
7. За кількісною визначеністю і мірою реалізації:
- абсолютні – перспективні, потенційні потреби, мають абстрактний
характер і є орієнтиром економічного розвитку;
- дійсні – визначаються досягнутим рівнем економічного розвитку, є
суспільною нормою на певному періоді;
- платоспроможні – визначаються платоспроможним попитом;
- фактичні – реально задовольняються наявними товарами і
послугами.
Задоволення потреби супроводжується отриманням корисності.
Відрізняють загальну і граничну корисності. Загальна корисність – це
підсумкова, накопичена корисність усіх благ, що споживаються. Гранична
корисність – це показник останньої одиниці блага при безперервному
споживанні. При цьому діє закон спадної граничної корисності, за яким кожна
додаткова одиниця блага, що споживається, приносить людині менше
задоволення, ніж попередня.
Виділяють три етапи розвитку потреб:
- 1-й етап при домінуванні матеріально-речових потреб (до кінця 50-х
років ХХ ст.);
- 2-й етап з перевагою потреб у соціальних послугах (до нашого часу);
- 3-й етап при пріоритетності вільного часу почав формуватися у 80-90-ті
роки ХХ ст.
Таким чином, згідно з дією закону зростання потреб, вони постійно
змінюються і мають тенденцію до зростання, завжди перевищують можливості
виробництва і реальні обсяги споживання благ.
Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності і
принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій, направлених на
задоволення індивідуальних потреб. Це - усвідомлене прагнення індивіда до
задоволення потреби.
Таким чином, економічні інтереси спонукають індивідів до господарської
діяльності. Вони є породженням і соціальним проявом потреб, причиною та
умовою взаємодії й саморозвитку економічних суб’єктів.
Об'єктами економічних інтересів є товари і послуги.
Суб'єктами є окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи
людей, держава, суспільство в цілому. Кожний з них має особливі економічні
інтереси:
- економічні інтереси домашніх господарств полягають у максимізації
загальної корисності споживаних благ, які можуть бути ними придбані
при певному рівні доходів і цін;
- економічні інтереси підприємців полягають у максимізації прибутку,
шляхом раціонального використання ресурсів і підвищення
конкурентоспроможності виробленої продукції;
- економічні інтереси держави полягають в максимальному задоволенні
потреб суспільства в цілому.
Механізм узгодження потреб усіх економічних суб'єктів визначає тип
економічної системи.
Економічні інтереси можливо класифікувати за деякими критеріями:
1) за суб’єктами:
- особисті (індивідуальні);
- групові (колективні);
- державні;
2) за об’єктами:
- матеріальні (майнові, фінансові);
- духовні (інтелектуальні);
- соціальні (влада, місце в суспільстві);
3) за засобами реалізації:
- завдяки зростанню доходів;
- за рахунок нагромадження колективного і національного багатства;
- за рахунок підвищення соціально-економічної ефективності.
Суперечності, властиві економічним інтересам, мають суб’єктивні й
об’єктивні підстави. Суб’єктивний аспект пов’язаний з індивідуальними
особливостями кожної особистості, свідомим вибором нею певної діяльності.
Об’єктивна сторона спирається на специфіку певного історичного періоду,
який склався незалежно від волі й свідомості людини. Зіткнення інтересів може
мати еволюційний (неантагоністичний) і революційний (антагоністичний)
характер. Тому проблема пошуку компромісів, тобто узгодження інколи
протилежних інтересів має принциповий характер для стабільного соціально-
економічного розвитку.
У системі економічних інтересів на кожному історичному етапі
економічного розвитку можна виділити головний інтерес який:
- відбиває специфіку та економічні проблеми конкретного етапу;
- є квінтесенцією реальних особистих інтересів і суспільного інтересу в
цілому;
- втілюється в конкретну економічну політику даного етапу.
На основі розглянутого матеріалу можна зробити висновок, що взаємодія
потреб і інтересів економічних суб'єктів обумовлює соціально-економічний
прогрес суспільства: потреби в свідомості людини перетворюються на
інтереси → інтереси стають мотивами до виробничої діяльності → виробнича
діяльність призводить до певного результату (задоволення, часткове
задоволення або незадоволення потреби) → цей результат у свою чергу
формує нову потребу і далі по колу.
ть і класифікація економічних систем
Економічна система – це об’єктивна єдність явищ і процесів
економічного життя, тобто сукупність видів економічної діяльності людей у
процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін і
споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності
відповідно до мети суспільства.
Розвиток економічних систем оцінюється за такими основними
критеріями:
- форми й типи власності як стрижень соціально-економічних відносин
(формаційний підхід);
- ступінь розвитку цивілізації (загальноцивілізаційний підхід);
- спосіб управління і координації економічної діяльності (централізоване і
децентралізоване господарство).
За формаційним підходом, обґрунтованим ще К. Марксом, визначають
первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну
системи (формації). Суспільно-економічна формація - це історична сукупність
виробничих відносин, продуктивних сил (в єдності базису) і різних форм
суспільної свідомості (надбудови).
Продуктивні сили складаються з двох елементів: робочої сили й засобів
виробництва.
Робоча сила – особистий чинник виробництва як здібність людини діяти у
матеріальній та духовній сферах.
Засоби виробництва – уречевлений чинник виробничої діяльності як
сукупність предметів, засобів і умов праці.
Предмети праці – об’єкти впливу людини при виробничої діяльності,
зокрема, речовини природи й продукти попередньої переробки (сировина,
напівфабрикати).
Умови праці – об’єкти зовнішнього для безпосереднього виробничого
процесу середовища, що є необхідною складовою нормальної діяльності
(будівлі, споруди, засоби безпеки та ін.).
Засоби праці – провідники людського впливу на предмет праці
(устаткування, інструменти, ЕОМ та ін.). Особливе місце у вказаних засобах
займають знання у широкому розумінні, включаючи інформацію.
Структуру продуктивних сил слід розглядати за сферами, галузями,
територіями і т.д. зазначену структуризацію здійснює поділ праці – процес
співіснування різних видів конкретної праці, який об’єдную диференціацію та
інтеграцію трудових функцій.
Розрізняють такі основні форми суспільного поділу праці:
- загальний з визначенням принципово головних сфер виробничої діяльності,
наприклад, воєнна і цивільна;
- частковий зі зазначенням більш дрібних підгалузей, наприклад, у
промисловості виділяють харчову, а докладніше цукрову галузь;
- одиничний з виконанням окремої технологічної операції або здійсненням
внутрішньофірмового постачання продукту виробництва;
- кваліфікаційний;
- територіальний.
У. Петті довів у своїх роботах, що трудовий поділ був головним
чинником зростання населення Лондона. А. Сміт у своїй відомій книзі
“Дослідження про природу і причину багатства народів” (1776 р.) на прикладі
виробництва шпильок наочно проілюстрував революційне зростання
продуктивності праці в мануфактурі порівняно з ремісничим індивідуальним
виробництвом.
З точки зору історії традиційно виділяють такі етапи розвитку поділу
праці:
- перший поділ пов’язаний з відокремленням тваринництва від рослинництва;
- другий поділ спирається на виникнення ремісництва;
- третій поділ характеризується відокремленням торгівлі й діяльністю купецтва
і лихварства.
Сучасний етап розвитку суспільного поділу праці пов’язують з втіленням
інновацій та використанням новітніх технологій, що відповідають даному етапу
НТР.
Визначимо головні організаційно-економічні форми зазначеного поділу:
1) спеціалізація із зростанням кількості відокремлених виробників з такими
основними формами:
- поштучна або подетальна;
- предметна;
- технологічна або поопераційна.
2) кооперування як система взаємовідносин відокремлених спеціалізованих
учасників;
3) комбінування як форма раціонального сполучення видів діяльності в межах
окремих складних виробництв;
4) концентрація як процес збільшення масштабів виробництва за рахунок
внутрішнього нагромадження капіталу;
5) централізація як процес збільшення масштабів за рахунок об’єднання раніше
незалежних капіталів;
6) диверсифікація як поширення видів діяльності або асортименту продукції з
метою подолання однобічності у виробництві й збуті.
Виробничі відносини являють собою сукупність відносин людей у
сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. При
цьому відрізняють організаційно-економічні й соціально-економічні відносини.
Організаційно-економічні відносини характеризують систему зв’язків
між людиною і виробничим процесом (поділ праці, організація і оплата праці,
грошовий обіг та ін.).
Соціально-економічні відносини описують відносини людини й людини
при здійсненні господарської діяльності. Йдеться про відносини власності,
розподілу доходів і багатства в цілому, відтворення суспільного виробництва.
Визначальною формою соціально-економічних відносин є власність.
За загальноцивілізаційним підходом, історію людства підрозділяють за
класифікацією американського етнографа Л. Моргана на три основні етапи:
- дикість;
- варварство;
- цивілізованість.
Перші два етапи спираються на перевагу збиральництва готових
продуктів природи. Характерна ознака цивілізованості – перехід від
збиральництва до переробних суспільно-виробничих технологій.
Таким чином, цивілізованість можна визначити як такий етап розвитку
людства, коли поєднуються три основні риси людського буття:
- певний спосіб діяльності у вигляді праці;
- наявність переробних технологій;
- відповідний рівень матеріальної і духовної культури, яка передається від
попередніх до наступних поколінь людей.
Різноманітність прояву цивілізаційних ознак можна угрупувати за
горизонтальним і вертикальним аспектами.
Горизонтальний аспект являє собою одночасне існування особливих
локальних цивілізацій окремих країн або територій, наприклад,
давньокитайська, давньогрецька, давньоримська та ін. Таким чином,
підкреслюється географічна специфіка розвитку, що зберігається протягом усієї
історії.
Вертикальний аспект узагальнює еволюцію суспільства в цілому
протягом історичного розвитку і дозволяє визначити такі етапи соціально-
економічного прогресу:
- аграрна цивілізація на підставі так званої неолітичної революції з пануванням
сільського господарства як головної галузі суспільного виробництва;
- індустріальна цивілізація на підставі промислового перевороту;
- постіндустріальна, або інформаційна цивілізація, яка бурхливо розвивається в
надрах індустріального суспільства з початком нового етапу НТР.
Визначимо головні риси постіндустріального етапу:
1. Перехід до переважно нових технологій на підставі інформаційних
технологій.
2. Якісно нова роль людини як джерела і мети суспільного виробництва.
3. Глобалізація та широка інтеграція соціально-економічного життя.
З точки зору координації господарської діяльності визначають такі типи
систем:
- традиційна (патріархальна);
- командно-адміністративна;
- ринкова вільної конкуренції;
- змішана;
- перехідна.
Традиційна економічна система панувала у минулому, в теперішній час її
окремі прояви характерні для найменш розвинутих країн. Основними рисами
традиційної економічної системи є:
- замкнуте натуральне виробництво, безпосередній зв'язок між
виробництвом і споживанням;
- відстала техніка, ручна праця;
- низький рівень поділу праці;
- залежність від природних чинників;
- економічні відносини, побудовані на основі традицій, звичаїв,
релігійних і культурних цінностей.
Ринкова економічна система – характерна для капіталізму вільної
конкуренції, історично існувала до першої третини XX в. Її риси:
- панування приватної форми власності на засоби і результати
виробництва;
- свобода і самостійність господарської діяльності, рівний доступ до
економічних ресурсів;
- панування товарно-грошових відносин;
- машинна праця, високий рівень розвитку техніки, активне
впровадження інновацій;
- високий рівень поділу праці;
- вільне ціноутворення;
- конкурентний механізм господарювання;
- мінімальне державне втручання.
Планова (Адміністративно-командна) економічна система – існувала
в соціалістичних країнах в ХХ ст. Основні характерні риси системи:
- державне регулювання всіх соціально-економічних, культурних і
інших процесів;
- реалізація соціальних програм;
- панування суспільної (на практиці – державної) власності на засоби і
результати виробництва;
- жорстке, централізоване директивне планування виробництва і
розподілу ресурсів;
- відсутність свободи підприємництва і конкуренції;
- ігнорування законів товарно-грошового обігу;
- зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність
матеріальних стимулів до високоефективної праці;
- пріоритет державних інтересів;
- несприйнятливість до НТП;
- високі витрати виробництва, низька конкурентоспроможність
виробленої продукції, хронічний дефіцит споживчих товарів.
Змішана економічна система – економічна система, характерна для
сучасних розвинутих країн. Основними її рисами є:
- поєднання механізмів ринкового і державного регулювання;
- диверсифікація форм власності на засоби і результати виробництва;
- високий рівень розвитку продуктивних сил;
- орієнтація на впровадження досягнень науки і техніки, висока
конкурентоспроможність виробленої продукції;
- високий рівень соціального захисту населення;
- значна економічна роль держави.
Перехідна економічна система – особливий стан еволюційного
процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних
форм. За специфікою розвитку всі країни, які нині перебувають у процесі
соціально-економічних та політичних перетворень, можна розподілити на три
групи. У першій групі країн — розвинених — відбуваються глобальні зрушення
системного характеру: вони переходять від індустріальної до
постіндустріальної цивілізації, у другій (країни, що розвиваються) —
перетворення з аграрних на індустріально-аграрні країни, у третій (зокрема, в
Україні) — трансформаційні процеси від адміністративно-командної до
соціально орієнтованої ринкової економічної системи. Основні риси системи:
- зародження у старій системі елементів нової;
- вплив зовнішнього середовища, що ініціює трансформаційні
перетворення;
- виділення нових елементів системи;
- руйнація старого економічного механізму та заміщення його новим;
- активна економічна роль держави;
- диверсифікація форм власності.
2. Власність як економічна категорія
Категорія «власність» – це основна, системоутворююча економічна
категорія, а також важлива правова (юридична) категорія.
Як правова категорія власність відображає майнові відносини, свідомі,
вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ
(володіння, розпорядження, використання, доповнене відповідальністю).
Розпорядження – право на повне управління об'єктом власності,
включаючи можливість користуватися його властивостями, продавати його,
дарувати, ліквідовувати тощо.
Використання – право на використання корисних властивостей об'єкту
власності.
Володіння – документальна фіксація прав власності.
Власність як правова категорія відображає законодавче закріплення
економічних відносин власності через систему юридичних законів і норм.
Власність як економічна категорія характеризується системою
об’єктивно обумовлених відносини між людьми щодо привласнення засобів і
результатів виробництва.
Структура відносин власності досить складна. Їх основу складають
відносини привласнення і відчуження.
Привласнення – процес перетворення корисних властивостей речей на
реальні умови життєдіяльності економічних суб’єктів, відношення суб'єкта до
певних речей як до власних. Складовими привласнення є відносини володіння,
розпорядження, користування.
Відчуження – процес перетворення діяльності на самостійну силу,
уречевлення результатів праці з перетворенням власності суб’єктів на об’єкти
економічних відносин, позбавлення суб'єкта права на володіння, використання
або розпорядження об'єктом власності.
Об'єктами власності є все, що можна привласнити або відчужувати
(нерухомість, природні ресурси, засоби виробництва, гроші, цінні папери,
предмети особистого споживання тощо).
Суб'єктами власності є носії відносин власності: фізичні і юридичні
особи, держави, їх об'єднання, міжнародні організації, релігійні організації
тощо.
Власність класифікують за типами, формами і видами.
Тип власності визначає найбільш уособлені принципи функціонування
власності, сутність характеру поєднання робітника і засобів виробництва.
Існують типи власності:
Приватна – права власності належать приватній особі.
Суспільна – права власності належать рівноправним співвласникам.
Форма власності – стійка система економічних відносин і господарських
зв’язків, які забезпечують засоби і механізми поєднання робітника і засобів
виробництва.
Формами приватної власності є: індивідуальна з використанням і без
використання найманої праці.
Формами суспільної форми власності є:
- державна (загальнодержавна і муніципальна (комунальна));
- колективна (кооперативна, власність колективу підприємства,
власність суспільних, релігійних і культових організацій).
- змішана (об'єднання різних форм власності).
В Україні законодавчо закріплені три форми власності: приватна,
колективна, державна. Допускається також існування змішаних форм власності,
власності інших держав, власності міжнародних організацій і юридичних осіб
інших держав.
Слід зазначити, що в процесі економічного розвитку домінуючого
значення набуває корпоративна, акціонерна форма власності, а порівняно з
класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні
переваги.
Існує багато видів власності, найбільш поширеними є: загальнодержавна,
акціонерна, партнерська, власність громадських організацій, власність
релігійних і культових організацій, одноособова, сімейна, індивідуальна з
використанням найманої праці, монополістична, корпоративна, державно-
