Наведені визначення поняття корупції та її ознак, а також ознак корупційних злочинів у КК РФ вельми критично оцінюються російськими вченими, якими, зокрема, звертається увага на те, що в російське антикорупційне законодавство не повною мірою імплементовані положення антикорупційних конвенцій Ради Європи і ООН і, насамперед, щодо визначення предмета корупційних злочинів, ознак їх суб’єкта, мотивів і мети їх учинення.
В. М. Гаращук та А. О. Мухатаєв пишуть, що визначення поняття корупції у Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р., «вкрай невдале», воно «фактично відсилає до терміна «неправомірна вигода», під якою Закон розуміє «…переваги, пільги, …послуги… що їх обіцяють, пропонують…». Сам же термін «корупція» протиправною дією називає обіцянку/пропозицію неправомірної вигоди, або відповідно обіцянку/пропозицію такої вигоди». На думку цих вчених, «ці вкрай небезпечні конструкції можуть викликати думку, що для кваліфікації є достатнім установлення факту таких обіцянок, пропозицій. Із формального погляду це так, але довести буде практично не можливо. Завжди є відмовка: «пообіцяв (або ж прийняв обіцянку), щоб тільки «відчепитися» від занадто вже наполегливого «прохача». До речі, таке буває. В останньому випадку дії особи як протиправні кваліфікуватися не можуть». При цьому вони звертають увагу на те, що диспозиція ст. 21221 КУпАП чітко каже про одержання неправомірної вигоди, а не про обіцянку/пропозицію такої вигоди[50].
Об’єктивні ознаки корупції законодавцем визначаються як «використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей», тобто, іншими словами, корупція – це вчинення (невчинення) особою певних дій, які вона має можливість вчинити (невчинити) внаслідок обіймання нею певної посади чи наявності у неї певного правового статусу, наприклад, статусу депутата місцевої ради чи консультанта (радника) високопосадової особи.
М. І. Мельник зазначає, що оскільки у вітчизняному законодавстві такий термін, як «корупційний злочин» відсутній, то це дає підстави багатьом ученим та практикам висловлювати сумнів щодо юридичної обґрунтованості виділення такого виду злочинів, як корупційні, а іноді навіть стверджувати відсутність корупційних злочинів в Україні як таких, а, значить, і корупційної злочинності як соціально-правового явища[51]. На думку М. І. Мельника, така позиція базується виключно на формальних ознаках, та не враховує суті поняття, а тому її не можна вважати належним чином обґрунтованою[52].
М. І. Мельник обґрунтовано, на мій погляд, вважає, що виділення корупційних злочинів є абсолютно допустимим і доцільним з огляду на те, що: 1) поняття «корупційний злочин» – поняття конвенційне, тобто воно має відповідний нормативно-правовий зміст; 2) наявність зазначеної групи злочинів логічно випливає із чинного законодавства України – із законодавчого визначення понять «корупція» та «корупційні діяння» та інших положень Закону України «Про боротьбу з корупцією» випливає, що корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, можуть бути злочинними; 3) термін «корупційний злочин» є визнаним і широко вживається у юридичній науці і практиці багатьох держав світу; 4) виділення такого виду злочинів, як корупційні, для потреб кримінально-правової науки та практики є не лише можливим, а й доцільним з точки зору особливої правової сутності, спільності ознак злочинних діянь, які охоплюються поняттям «корупція». Ці злочини виділяє те, що вони об’єднуються у відповідну групу не за формальним розташуванням у системі Особливої части КК, залежно від того, в якій главі містяться статті про їх відповідальність, а за цілим рядом спільних і обов’язкових для всіх їх ознак змістовного характеру: а) суб’єкта злочину; б) сфери вчинення; в) особливостей ознак об’єктивної і г) суб’єктивної сторони; 5) в останні роки корупційні злочини обліковуються окремо в офіційних статистичних звітах правоохоронних органів, що є свідченням визнання практикою наявності цієї категорії злочинів[53].
Додатковим аргументом щодо позиції про існування корупційних злочинів чи окремої, самостійної групи злочинів, в яку їх можна об’єднати за спільністю об’єктивних і суб’єктивних ознак, є законодавчо визначені ознаки понять «корупційне правопорушення» та «корупція» у Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р., а також ст. 18 цього Закону, згідно з якою за вчинення корупційних правопорушень особи, які визнаються ст. 2 цього Закону суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової або дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. Наведене свідчить про те, що законодавець визнає різновидом корупційних правопорушень не лише адміністративні правопорушення, а й злочини. Крім того, Закон від 11 червня 2009 р. № 1508-VІ, яким внесені зміни до КУпАП та до КК, має назву «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення».
Під корупційним злочином М. І. Мельник розуміє передбачене КК суспільно небезпечне діяння, яке безпосередньо посягає на встановлений порядок діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, авторитет та інші охоронювані законом інтереси цих органів і виражаються у неправомірному використанні службовими особами таких органів влади або службових повноважень у корисливих чи інших особистих інтересах або інтересах третіх осіб, або передбачене КК інше суспільно небезпечне діяння, яке органічно пов’язане з названим вище злочином, обумовлює його вчинення, полягає у його приховуванні або є його потуранням[54]. М. І. Мельник вважає, що за описаними ознаками корупційного злочину таким може бути визнано будь-який умисний злочин, який вчиняється службовою особою органу державної влади або органу місцевого самоврядування з використанням влади або свого службового становища з корисливих мотивів[55].
Зверну увагу на те, що наведена позиція М. І. Мельником висловлена у 2004 р. і вона потребує суттєвих уточнень з урахуванням наведених (згадуваних) раніше положень законів від 11 червня 2009 р. «Про засади запобігання та протидії корупції» і «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення», які дають додаткові підстави стверджувати, що чинне антикорупційне законодавство виділяє групу корупційних злочинів як одного із видів корупційних правопорушень, іншими видами яких є адміністративні та дисциплінарні корупційні правопорушення. При цьому внесеними останнім Законом змінами до КК корупційними злочинами законодавець визнає всі злочини, склади яких передбачені статтями розділів VІІ–А та ХVІІ, окрім ст. 367 (службова недбалість) Особливої частини КК. Також слід врахувати суттєве збільшення (розширення кола) законодавцем категорій (видів) суб’єктів корупційних злочинів.
Корупційні злочини Мельник М. І. поділяє на три групи: 1) безумовно корупційні злочини, до яких він відносить злочини, склади яких передбачені статтями 368, 364, 370, 191, 372, 375 та 423 КК; 2) умовно корупційні злочини, до яких він відносить злочини, склади яких передбачені статтями 210, 211, 157, 158, 159, 162, 365, 370, 366, 371, 373, 382, 426, 161, 206, 376 та 343 КК. Характерною особливістю «умовно корупційних» злочинів, на думку М. І. Мельника, є те, що їх вчинення не завжди супроводжується ознакою корупційності, що, як правило, пов’язано із законодавчим описанням ознак суб’єкта злочину (може вчинятися як службовими, так і неслужбовими особами) та суб’єктивної сторони злочину (для наявності складу злочину закон не вимагає корисливої мотивації чи іншої особистої заінтересованості[56]; 3) злочини, які можуть бути віднесені до корупційних з огляду на безпосередній (інколи нерозривний) зв’язок з останніми, до яких він відносить склади злочинів, передбачені статтями 369, 209, 255, 256, 396 та 198 КК.
Проектом Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо удосконалення антикорупційного законодавства), який внесений народними депутатами України С. Міщенком, І. Калєтніком та В. Ар’євим, зареєстрованим 31 грудня 2009 р. за номером 5508, КК України пропонувалось доповнити статтею 111 «Поняття корупційного злочину». Під корупційним злочином пропонувалось розуміти передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом відповідальності за корупційні правопорушення, який визначений ст. 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», з використанням своїх службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей (або без використання), з метою незаконного одержання вигод для себе, інших осіб, та відповідно неправомірна обіцянка, пропозиція чи надання таких вигод, за яке передбачена кримінальна відповідальність. У частині другій цієї статті пропонується дати перелік злочинів, які відносяться до корупційних. При цьому крім «власне корупційних» злочинів, склади яких передбачені розділами VІІ–А та ХVІІ Особливої частини КК, корупційними пропонувалось визнати злочини, склади яких передбачені статтями 157, 158, 1591, 175, 206, 209, 2091, 210, 211, 232, 353, 354, 357, 358, 366, 367 КК.
На мій погляд доповнення КК статтею 111 у пропонованій редакції недоцільне. По-перше, викликає сумнів визнання більшості із зазначених злочинів, перелік яких наводиться авторами проекту, корупційними, оскільки суб’єктами більшості цих злочинів можуть бути і особи, які Законом № 1506-VІ не визнаються суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. По-друге, запропоноване визначення поняття корупційного злочину не має будь-якого кримінально-правового значення, оскільки не тягне за собою будь-яких правових і, перед-
усім, кримінально-правових наслідків. Сприйняття зазначеної пропозиції було б виправданим за умови, якщо, наприклад, визнання вчиненого злочину корупційним визнавалось обставиною, що обтяжує покарання, чи будь-яким іншим чином впливало на індивідуалізацію кримінальної відповідальності особи, яка його вчинила, чи на індивідуалізацію покарання винної особи. По-третє, пропоноване визначення поняття корупційного злочину не враховує зміст ознак поняття коруп-ційного правопорушення та поняття корупції, яке дається у ст. 1 Закону «Про засади запобігання та протидії корупції», однією із обов’язкових ознак яких є його умисний характер та мета корупційного правопорушення – одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб. Для більшості злочинів, які авторами законопроекту пропонується віднести до корупційних, мета одержання неправомірної вигоди не є характерною і, тим більше, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони їх складів. Крім того, із суб’єктивної сторони корупційним правопорушенням визнається лише діяння умисне. Автори ж законопроекту пропонують визнати корупційним злочином і службову недбалість (ст. 367 КК), яка є злочином необережним.
Зверну увагу на те, що народними депутатами України – авторами законопроекту, яким пропонувалось доповнити КК ст. 111, фактич-
но сприйнята, з несуттєвими уточненнями, наведена раніше позиція
М. І. Мельника щодо поняття корупційних злочинів та їх видів.
У багатьох статтях Особливої частини КК, поміщених в інших її розділах, учинення передбачених ними дій службовою особою законодавцем визначається або конститутивною (альтернативною конститутивною) ознакою основного складу злочину, або кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою (альтернативною кваліфікуючою чи особливо кваліфікуючою) ознакою їх кваліфікованих складів. При цьому законодавець діє трьома способами: 1) просто визначає службову особу як спеціального суб’єкта відповідних складів злочинів; 2) додатково обумовлює, що злочином визначається вчинення службовою особою відповідних дій з використанням нею свого службового становища; 3) уточнює, вчинення службовими особами яких юридичних осіб (якими службовими особами) передбачених ними дій утворює основний чи кваліфікований склад злочину:
1) суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 ст. 173, ч. 1 ст. 207, ч. 1 ст. 212 і ч. 1 ст. 2121 КК законодавцем альтернативно названа службова особа підприємства, установи та організації незалежно від форми власності;
2) суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 ст. 208 та ч. 1 ст. 271 КК, альтернативно визначені службові особи підприємств, установ, організацій;
3) суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, статтями 220, 221, ч. 1 ст. 222 альтернативно визначені службові особи суб’єкта господарської діяльності; суб’єктом злочину, склад якого передбачений ч. 1 ст. 2232 КК – службова особа емітента чи професійного учасника ринку цінних паперів; суб’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 2322 – службова особа емітента, а суб’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 132 КК, альтернативно названа службова особа лікувального закладу;
4) суб’єктом злочину, склад якого передбачений ч. 1 ст. 175 КК, альтернативно названий керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності;
5) суб’єктом кваліфікованих видів складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 та ч. 1 ст. 110 КК, законодавцем альтернативно називається представник влади (відповідно ч. 3 ст. 109 та ч. 2 ст. 110 КК);
6) у ряді статей Особливої частини КК злочином визнається сам факт учинення передбачених ними дій службовою особою як конститутивна ознака основного складу злочину – ч. 1 ст. 158, ч. 3 ст. 160, ч. 2 ст. 171, ч. 1 ст. 210, ч. 1 ст. 211, ч. 1 ст. 238, ч. 1 ст. 253, ч. 1 ст. 340, ч. 1 ст. 351, ч. 2 ст. 351, чи як кваліфікуюча ознака – ч. 2 ст. 160, ч. 2 ст. 161, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 163, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 256, ч. 4 ст. 2671;
7) у ряді статей Особливої частини КК злочином визнається вчинення передбачених ними дій службовою особою з використанням свого службового становища як ознака основного складу злочину – ч. 4 ст. 157, ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 262, ч. 2 ст. 308, чи як ознака кваліфікованого складу – ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 157, ч. 10 ст. 158, ч. 2 ст. 1582, ч. 2 ст. 159, ч. 3 ст. 176, ч. 3 ст. 177, ч. 2 ст. 189, ч. 3 ст. 206, ч. 3 ст. 229, ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 2581, ч. 2 ст. 2584, ч. 5 ст. 298, ч. 3 ст. 2981, ч. 2 ст. 312, ч. 2 ст. 313, ч. 2 ст. 320, ч. 2 ст. 343[57];
8) в Особливій частині КК виділяється як самостійна категорія службових осіб військові службові особи: ч. 2 ст. 410 КК передбачена відповідальність за вчинення передбачених частиною першою цієї статті дій військовою службовою особою із зловживанням службовим становищем; ст. 423 КК передбачена відповідальність за зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем, а ст. 424 КК – за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень. При цьому у п. 1 примітки до ст. 423 дається визначення поняття військової службової особи – це військові начальники, а також інші військовослужбовці, які обіймають постійно чи тимчасово посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним дорученням повноважного командування. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 427, є начальник, а передбаченого ст. 428 – командир гинучого військового корабля.
Збереження у визначенні поняття службової особи, яке пропонувалось дати у ч. 3 ст. 18 КК проектом закону № 7487, формулювання «на підприємствах, в установах, організаціях, які фінансуються за рахунок коштів державного і місцевого бюджету» призвело би до фактичної декриміналізації більшості діянь, відповідальність за які передбачається переліченими статтями КК, які поміщені в інших розділах його Особливої частини, оскільки їх суб’єктами будуть визнаватись лише особи, які обіймають зазначені у ч. 3 ст. 18 КК посади на підприєм-
ствах, в установах, організаціях, які фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджетів. Тому вказівку на фінансування підприємств, установ, організацій за рахунок коштів державного, місцевого бюджету необхідно було виключити, принаймні, із ч. 3 ст. 18 КК, що і було зроблено при розгляді Верховною Радою України при розгляді проекту Закону № 7487 у другому читанні.
Мною і як членом робочої групи Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією з підготовки проектів антикорупційних законів до другого читання, і як членом Науково-експертної ради та позаштатним консультантом Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, до Верховної Ради України подавались кілька разів зауваження та пропозиції щодо внесення змін і доповнень до проектів антикорупційних законів від 23 листопада 2007 р., реєстр. номери 0875, 0876, 0877, при їх підготовці до другого читання, більшість з яких була врахована суб’єктами законодавчої ініціативи – народним депутатом України, зокрема Г. О. Омельченком, і внесені як пропозиції до цих законопроектів. При цьому значна частина цих пропозицій була врахована у прийнятих Верховною Радою України 11 червня 2009 р. антикорупційних законах. Крім того, мною були підготовлені пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Закону № 1506-VІ та до окремих статей КУпАП та КК України, якими ці Кодекси доповнені Законом № 1508-VІ. Більшість цих пропозицій була сприйнята суб’єктом законодавчої ініціативи народним депутатом України В. Р. Мойсиком, яким був внесений відповідний проект закону, що був зареєстрований 10 грудня 2009 р., реєстр. номер 5428. Ці ж та додатково інші пропозиції були подані В. Р. Мойсиком до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії корупції», який був прийнятий Вер-
ховною Радою України 10 березня 2010 р. у першому читанні за
основу.
Є. В. Невмержицький, спираючись на наукові узагальнення, матеріали практики, зазначає, що корупція справді за своїм змістом на сучасному етапі розвитку українського суспільства, в основному проявляється у трьох аспектах: 1) політичному, який полягає у проникненні осіб кримінальної орієнтації у структури політичної влади і використання їх можливостей для задоволення своїх злочинних потреб; 2) соціально-економічному, що полягає у спотворенні (викривленні) корумпованими посадовими особами соціально-економічних рішень держави, а також численними випадками допуску кримінальних елементів до економічних важелів управління, що характерно для сучасної України; 3) правовий аспект полягає в конкретних протиправних діяннях і відповідних правових реакціях держави[58].
Сам же Є. В. Невмержицький дає таке узагальнююче визначення корупції як багатоаспектного діяння: «це соціально небезпечне явище, змістом якого є система негативних поглядів, настанов і діянь службових осіб інститутів влади та управління, державних і недержавних підприємств, організацій і установ, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих, групових або корпоративних інтересів шляхом використання свого службового становища, всупереч інтересам суспільства та держави»[59].
Розділ 4
Аналіз окремих ознак складів
корупційних правопорушень
4.1. Предмет корупційних правопорушень
Предметом усіх корупційних злочинів, відповідно до антикорупційних законів від 7 квітня 2011 р., є неправомірна вигода, легальне визначення поняття якої дається в абз. 7 ч. 1 ст.1 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції»,– це грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову. Наведене визначення відтворюється у примітці до ст. 3641 КК для позначення предмета злочинів, склади яких передбачені статтями 3641, 3652, 3683, 3684, 3692 КК.
Різновидами неправомірної вигоди є:
1) будь-яке майно у його цивільно-правовому розумінні (значенні), в тому числі і грошові кошти; 2) послуги; 3) пільги; 4) переваги; 5) нематеріальні активи.
У Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією для позначення предмета корупційних злочинів вживається формулювання «будь-яка перевага», тобто таким предметом визнаються переваги як матеріального, так і нематеріального характеру.
У визначенні поняття неправомірної вигоди, яке давалось у Законі від 11 червня 2009 р. № 1506-VІ «Про засади запобігання та протидії корупції», містилось уточнення, що переваги, пільги, послуги як предмети корупційних правопорушень можуть бути матеріального або нематеріального характеру. Не дивлячись на те, що подібне уточнення відсутнє у визначенні поняття неправомірної вигоди у Законі від 7 квітня 2011 р. № 3206-VІ та у примітці до ст. 3641 КК, логіко-граматичне тлумачення формулювання «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи» свідчить про те, що переваги, пільги і послуги як різновиди неправомірної вигоди можуть бути як матеріального, так і нематеріального характеру. Виняток становить лише ст. 3682 «Незаконне збагачення» КК, предметом злочину, склад якого передбачений цією статтею, може бути неправомірна вигода лише майнового характеру, розмір якої має бути визначений у грошовому еквіваленті (грошовій формі).
Мною зазначалось, що однією із рекомендацій GRECO, що міститься у пункті «ііі» рекомендацій Україні оціночного звіту по Україні Інкремінації (ETS 173 і 191, GPS 2) (тема І), третій раунд оцінювання, затвердженого GRECO на 52-му Пленарному засіданні (Страсбург, 17–21 жовтня 2011 р.), є рекомендація вжити законодавчих заходів, необхідних для того, щоб положення Кримінального кодексу в частині, яка стосується активного та пасивного хабарництва у публічному секторі, чітко охоплювали будь-яку форму (неправомірної) вигоди (у розумінні Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, ETS 173), включаючи матеріальну та нематеріальну вигоду, незалежно від того, чи мають вони ринкову ціну, яку можливо визначити, чи ні – та вигоди, які мають низьку ціну.
Логіко-граматичне, системне тлумачення тексту наведеної рекомендації GRECO свідчить про те, що з позиції Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією предметом хабарництва, тобто предметом злочинів одержання і пропозиції та давання хабара, має визнаватись (визнається) неправомірна вигода не лише матеріального (гроші, майно, нематеріальні активи). А й нематеріального (переваги, пільги, послуги) характеру. Пільги і послуги можуть бути як матеріального, так і нематеріального характеру. Більшість послуг є послугами матеріального характеру, оскільки послуги надаються, як правило, за певними тарифами, тобто вони мають вартість, виражену у грошовій формі. Пільги також можуть бути оцінені у грошовій формі, оскільки за своєю суттю вони виражаються або у тому, що особі надається право на безоплатне одержання певних благ або ж надаються додаткові, порівняно з іншими громадянами, блага, вартість яких можна виразити у грошовій формі. Визначити ж вартість у грошовій формі переваг практично неможливо. Теоретично дати грошову оцінку переваг можна з урахуванням того, яку вартість мають одержані особою блага, обумовлені наданими особі перевагами. Наприклад, у результаті надання певній особі неправомірної переваги у призначенні на вакантну посаду, заробітна плата по якій є більш високою, ніж заробітна плата претендентів на вакантну посаду, матиме наслідком збільшення розміру заробітної плати особи, яка призначена на таку посаду неправомірно внаслідок надання їй неправомірної переваги. Іншими словами, теоретично можливо дати опосередковану оцінку у грошовій формі переваг, послуг і пільг, що надані неправомірно.
М. І. Хавронюк вважає, що ознаки понять «неправомірна вигода» і «хабар» цілком збігаються, тобто поняття «хабар» є синонімом поняття «неправомірна вигода» і його використання у статтях 368, 369 і 370 КК є лише даниною традиції[60].
М. І. Хавронюк зазначає, що фактично ст. 3682 КК може бути застосована лише у випадках, коли не доведено, що неправомірна вигода (хабар) була одержана особою, зазначеною у п. 1 примітки до ст. 364 КК, за саме виконання чи невиконання певних дій у справах про одержання:
– службовою особою в будь якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища (ст. 368);
– службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність із використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто передає чи надає таку вигоду, або в інтересах третіх осіб (частини 3 і 4 ст. 3683);
– аудитором, нотаріусом, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а також незалежним посередником чи арбітром при розгляді колективних трудових спорів неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність із використанням наданих їй повноважень в інтересах особи, яка їх надає чи передає (частини 3 і 4 ст. 3684);
– неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держав, або пропозиція здійснити вплив за надання такої вигоди, якщо це діяння вчинене службовою особою (частини 2 і 3 ст. 3692),– не доведено, що вилучена в особи неправомірна вигода (хабар) була одержана саме за виконання чи невиконання певних дій.
М. І. Хавронюк також зазначає, що законодавцем не проведено розмежування між термінами, які позначають предмет корупційних правопорушень. На його думку, переваги, пільги і послуги є предметом корупційних правопорушень незалежно від того, є вони матеріальними (майновими) чи нематеріальними, і дає таке визначення цих понять:
Перевага – це додаткові матеріальні чи інші вигоди або можливості, які суб’єкт має порівняно з іншими, які ставлять його в нерівне становище з іншими особами. Синонімами слова «переваги» є слова «пріоритет», «привілей», «першість», «вищість», «виключне право».
Переваги, на думку М. І. Хавронюка, можуть полягати, зокрема, у праві на позачергове або першочергове одержання матеріальних благ чи послуг або пільг, які належать особі ipso jure[61]. Переваги – це додаткові матеріальні чи інші вигоди або можливості, які суб’єкт має порівняно з іншими, які ставлять його в нерівне становище з іншими особами. Синонімами слова «переваги» є слова «пріоритет», «привілей», «першість», «вищість», «виключне право». Переваги можуть полягати, зокрема, у праві на позачергове або першочергове одержання матеріальних благ чи послуг або пільг, які належать особі за законом. Наприклад, як отримання переваги може бути розцінене одержання квартири від держави особою, яка хоча і перебувала на обліку як така, що має право на першочергове одержання житла, але у відповідному списку таких осіб не була першою, тобто фактично одержала житло поза чергою. Надання незаконних переваг полягає в тому, що вони надаються особі, яка не має на них права, і при цьому порушуються інтереси інших осіб[62].
Пільгами є соціальні та інші пільги, встановлені законодавством для різних категорій осіб, що полягають у звільненні їх від певних обов’язків, або, іншими словами, у наданні додаткових можливостей майнового чи немайнового характеру. До майнових належать пільги, що надаються у виді додаткових виплат, повного або часткового звільнення окремих категорій громадян від обов’язкових платежів. Немайновими вважаються пільги у виді додаткових оплачуваних відпусток, скорочення робочого часу тощо (отже, немайновими ці пільги названі досить умовно). Неправомірною вигодою можуть вважатися ці обидва види пільг, адже жодних винятків чи уточнень закон не робить[63].
М. І. Хавронюк наводить поділ пільг на види за категоріями осіб, яким установлюються пільги, яке здійснене І. П. Лаврінчуком: трудові, пенсійні, житлові, у галузі охорони здоров’я, фінансово-кредитні[64].
Послуги – це здійснювана на замовлення споживача і з метою задоволення його особистих потреб діяльність з надання чи передачі споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага (п. 17 ст. 1 Закону «Про захист прав споживачів», ст. 1 Закону «Про загальну безпечність нехарчової продукції»), або результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій (ст. 1 Закону «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»). При цьому М. І. Хавронюк зазначає, що серед послуг законодавство України виділяє «транспортні послуги», у т. ч. «послуги з перевезення пасажирів та вантажів», «житлово-комунальні послуги», «послуги з технічного сервісу», «послуги з оцінки відповідності», «послуги в галузі охорони здоров’я», «послуги з доставки балонів з газом», «послуги в закладах (підприємствах) ресторанного господарства», «освітні послуги», «послуги мобільного зв’язку та доступу до мережі Інтернет», «ритуальні послуги», «фінансові послуги», «соціальні послуги» тощо.
Під нематеріальними активами М. І. Хавронюк розуміє їх визначення у пункті 14.1.120 ст. 14 ПК та у пункті 145.1.1 ст. 145 ЦК[65].
Варті уваги міркування М. І. Хавронюка, який пише, що з проведеного ним порівняння ознак понять, які вживаються у статтях КК України та КУпАП для позначення предмета передбачених ними складів правопорушень, випливає, що неправомірною вигодою:
