Слід врахувати, що статті 2353 та 2355, якими КК був доповнений Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., фактично були чинними і діяли протягом чотирьох днів – з 1 до 5 січня 2011 р.
При кримінально-правовій оцінці дій осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, необхідно враховувати, що:
1) наявне визнання (необґрунтоване) судовою практикою окремих із зазначених у статтях 3652 та 3684 осіб службовими особами, тобто суб’єктами злочинів, передбачених статтями 364, 365, 366, 367 та 368 КК. Є значна кількість вироків судів, які вступили в законну силу, якими нотаріуси, в тому числі приватні, експерти, арбітражні керуючі засуджені за вчинення злочинів у сфері службової діяльності, тобто було розширювальне тлумачення судовою практикою понят-
тя службової особи. Тому можна говорити про умовну, певною мірою, криміналізацію зазначених діянь, учинюваних особами, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних
послуг;
2) Закон не містить вичерпного переліку осіб, які віднесені ним до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг,– у тексті ст. 3652 вжите формулювання «іншою особою, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у тому числі послуг експерта, арбітражного керуючого, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій)», а у тексті ч. 3 ст. 3684 – формулювання «або іншою особою, яка здійснює діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг»;
3) Закон не містить визначення термінопонять «публічні послуги» та «особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг». Пропозиції народних депутатів дати у ст. 1 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» та у примітці до статті 3652 КК визначення зазначених термінопонять не знайшли підтримки ні в Комітеті Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, ні Верховної Ради України при розгляді проекту Закону № 7487 у другому та повторному другому читаннях.
Голова Верховної Ради України В. Литвин у виступі на загальних зборах Національної академії правових наук України 4 березня 2011 р. сказав, що він «змушений констатувати, що у сфері конституційного будівництва в Україні ми хворіємо на два тяжкі захворювання: на практиці підміняємо вимоги Конституції політичною доцільністю, у теорії – серйозний науковий аналіз підміняється освячуванням домінуючого політичного настрою». В. Литвин також констатував, що
«у нас чи не найкращий конституційний пакет прав і свобод людини, але чи не найгірший механізм їх захисту».[40]
На жаль, неповагу до Конституції України проявляють, передусім, самі народні депутати України, в тому числі і Голова Верховної Ради України, у процесі законотворчої діяльності – при прийнятті нових законів та при внесенні змін до чинних законів. І лише незначна частина таких положень стає предметом розгляду Конституційного Суду України. У більшості рішень Конституційного Суду України останніх років ті чи інші положення новоприйнятих законів визнаються неконституційними. Як видається, законодавець ще при прийнятті окремих законів допускає можливість визнання їх окремих положень некон-
ституційними, але свідомо включає такі положення до законів, що ним приймаються. Тобто, за наведеним висловом В. Литвина, мала місце підміна Верховною Радою України у процесі законотворчості вимог Конституції політичною (чи якоюсь іншою.– П. А.) доцільністю.
Необхідно констатувати, що і в розробників проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», і в народних обранців при розгляді 3 та 4 березня 2011 р. проекту цього Закону у другому читанні та 7 квітня 2011 р. при його розгляді у повторному другому читанні, і в Міністра юстиції України В. Лавриновича, який брав активну участь у розгляді проекту Закону № 7487 3 березня 2011 р., при прийнятті окремих норм цього проекту Закону спостерігалось перше з двох тяжких захворювань – підміна вимог Конституції політичною доцільністю. Це стосується, насамперед, норми, сформульованої у ст. 7 проекту Закону, якою встановлені обмеження стосовно суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення – осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, зокрема, поширення на всіх державних службовців заборони займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту).
Частково неконституційною є і норма, сформулювала у частині другій цієї ж статті проекту Закону, згідно з якою «у разі якщо Конституцією України та законами України (виділено мною.– П. А.) для окремих посад установлено спеціальні обмеження щодо сумісництва з іншими видами діяльності, то їх додержання забезпечується за спеціальними процедурами». По-перше, згідно з Конституцією України, законом установлюються обмеження – вимоги щодо несумісності депутатського мандата народного депутата України з іншими видами діяльності – лише щодо однієї категорії осіб (громадян України) – народних депутатів України. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 42 Конституції України, законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Положення ж низки законів, якими встановлюються обмеження (заборони) щодо сумісництва і суміщення здійснюваної діяльності з іншими видами діяльності для окремих категорій осіб, які здійснюють певні види професійної діяльності (нотаріусів, аудиторів, оцінювачів тощо), є неконституційними. Обґрунтування цього висновку мною давалось раніше. По-друге, у ч. 2 ст. 7 проекту Закону говориться про спеціальні обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності. Виникає запитання, що законодавець має на увазі: йдеться лише про посади, обіймання яких надає особі правового статусу суб’єкта відповідальності за корупційні правопорушення, чи й про інші посади (наприклад, нотаріуса, аудитора тощо), обіймання яких надає особі правового статусу особи, яка для цілей проекту Закону № 7487 прирівнюється до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також осіб, зазначених у п. 3 ч. 1 ст. 4 проекту Закону, на яких дія ч. 1 ст. 7 проекту Закону № 7487 не поширюється?
Зверну увагу на те, що пропозицію народного депутата України Ю. В. Прокопчука викласти в іншій редакції ч. 1 ст. 7 проекту Закону № 7487, а саме в редакції, в якій особи, стосовно яких можуть установлюватись обмеження (заборони) щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, та види таких обмежень визначені (встановлені) відповідно до Конституції України, при голосуванні підтримало лише 35 народних депутатів. Відхилення пропозиції Ю. В. Прокопчука Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з корупцією і
організованою злочинністю обґрунтовує тим, що запропоноване формулювання, не змінюючи суттєво змісту норми, ускладнить її кон-
струкцію. Крім цього, пропозиція звужує коло осіб, на яких поширюватимуться обмеження щодо суміщення та сумісництва з іншими видами діяльності, що не відповідає меті законопроекту (виділено мною.– П. А.)». Наведене, вельми красномовне, обґрунтування Комітетом відхилення пропозиції народного депутата України Ю. В. Прокопчука при розгляді проекту Закону у другому та повторному другому читанні дає підстави стверджувати, що Комітет Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і в цілому Верховна Рада України начебто вважають, що метою законопроекту, а відтак і метою вдосконалення (реформування) антикорупційного законодавства, є розширення кола осіб, які мають визнаватись суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення. Водночас підготовка проекту Закону № 7487 до другого читання і текст законопроекту, рекомендований Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховній Раді України для розгляду і прийняття у другому читанні, свідчать про те, що Комітетом враховані окремі пропозиції народних депутатів щодо виключення окремих категорій осіб (громадян України) із кола суб’єктів відповідальності за корупційні право-
порушення.
У дев’ятому номері газети «Юридичний вісник України» за 2011 р. мною давався аналіз зазначених положень ст. 7 проекту Закону № 7487 і на підставі аналізу положень Конституції України щодо встановлення обмежень (заборон) здійснення окремих (певних) видів діяльності та суміщення діяльності по займаній посаді з іншими видами діяльності був зроблений висновок, що лише щодо тих осіб, для яких обмеження щодо суміщення та сумісництва установлені безпосередньо Конституцією України, і лише ті види обмежень, які для них установлені також Конституцією України, можуть передбачатися обмеження Законом «Про засади запобігання і протидії корупції». З урахуванням зазначених положень і була сформульована пропозиція народного депутата України Ю. В. Прокопчука.
У Законі від 7 квітня 2011 р., як і в Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р., а також у статтях 2353 та 2355 КК, якими він був доповнений Законом № 1508-VI від 11 червня 2009 р., термін адміністративні послуги «не вживається». Зміст положень підпункту «і» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону від 7 квітня 2011 р. та статей 3652 і 3684, якими доповнено КК Законом від 7 квітня 2011 р., свідчить про те, що законодавець не згадує про осіб, які від імені держави чи органів місцевого самоврядування здійснюють діяльність, пов’язану з наданням адміністративних послуг, як суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення та суб’єктів злочинів, склади яких сформульовані у статтях 2652 та 3684 КК.
У визначенні значення терміна «державна служба» у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про державну службу» від 17 листопада 2011 р., який набере чинності з 1 січня 2013 р., зазначається, що «державна служба – це професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг».
У актах Президента України і Кабінету Міністрів України для позначення послуг, які надаються органами державної виконавчої влади та муніципальними органами (органами місцевого самоврядування), вживаються терміни «адміністративні послуги», «державні послуги», «адміністративні (державні) послуги». При цьому зазначені терміни або ототожнюються, або один із видів послуг розглядається як складова частина інших.
Згідно з пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 16 Закону «Про центральні органи виконавчої влади», Закон № 3166-VІ від 17 березня 2011 р. (Голос України. – 9 квітня 2011 р.), одним із основних завдань центральних органів виконавчої влади є надання адміністративних послуг та здійснення державного нагляду (контролю).
У Національній антикорупційній стратегії на 2011–2015 р., схваленій Указом Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001/2011[41], констатується, що реформування вітчизняного антикорупційного законодавства є незавершеним, і зазначається, що законодавчого врегулювання потребує, зокрема упорядкування адміністративних процедур і надання адміністративних та інших публічних послуг (виділено мною.– П. А.). Вжите формулювання «адміністративних та інших публічних послуг» свідчить про те, що Президент України вважає (визнає) адміністративні послуги одним із видів публічних послуг. Це дає підстави для висновку, що особи, які безпосередньо надають адміністративні послуги від імені центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, є особами, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а отже, є суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 3652 та 3684 КК.
Пропозиції народних депутатів України В. Р. Мойсика та Ю. В. Прокопчука визнати (вказати) безпосередньо у диспозиціях статей 2353, 2355 (В. Р. Мойсик) та статей 3652, 3684 (Ю. В. Прокопчук) як суб’єктів передбачених ними складів злочинів осіб, які надають адміністративні послуги, а також доповнити відповідно статті 2353 та 3652 примітками, в яких пропонувалось дати визначення термінопонять «публічні послуги» та «особи, що здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг», не знайшли підтримки Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.
На мій погляд, у ст. 3652, якою Законом від 7 квітня 2011 р. доповнено КК, мала би міститись пряма вказівка, що суб’єктом передбаченого нею злочину є й особа, що здійснює діяльність, пов’язану з наданням адміністративних послуг, а у примітці до цієї статті мало б міститися визначення термінопонять «публічні послуги» та «особа, що здійснює діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг». Саме така пропозиція народного депутата України Ю. В. Прокопчука Комітетом Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією була відхилена.
До принципових положень Закону від 7 квітня 2011 р., що стосуються внесення змін до КК України, є врахування Комітетом з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією пропозиції народного депутата України І. В. Вернидубова про доповнення п. 1 примітки до ст. 364 абзацом другим такого змісту: «У цілях статей 364, 365, 368, 3682, 369 цього Кодексу до державних та комунальних підприємств прирівнюються юридичні особи, у статутному фонді яких відповідно державна чи комунальна частка перевищує 50 відсотків або становить величину, яка забезпечує державі чи територіальній громаді право вирішального впливу на господарську діяльність такого підприємства».
Аналогічні пропозиції були і щодо проекту Закону № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., але вони обґрунтовано не були враховані (відхилені) Верховною Радою України при прийнятті цього Закону.
Зазначені юридичні особи є юридичними особами приватного права. Службові особи таких осіб будуть нести відповідальність за такі ж дії, як і службові особи юридичних осіб публічного права, тільки за іншими статтями КК України – статтями 3641, 3651, 3683, якими КК доповнено Законом від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ. Тому пропозиція народного депутата України І. В. Вернидубова і позиція Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, та Верховної Ради України в цілому щодо її врахування є, принаймні, вельми сумнівними. Крім того, основною (головною) ідеєю законодавця щодо криміналізації діянь службових осіб є її диференціація залежно від правового статусу службової особи та організаційно-правової форми юридичної особи, а врахування зазначеної пропозиції нівелює принцип диференціації.
Одним із найбільш проблемних питань є визначення кола суб’єктів складів злочинів «Підкуп особи, яка надає публічні послуги» (стаття 3684), та «Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги» (ст. 3652). Не вдаючись до детального аналізу змісту норм, як їх остаточно сформульовано у цих статтях, зазначу, що обов’язковим мало би бути доповнення ст. 3652 приміткою, в якій би давалось
визначення понять «публічні послуги» та «особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг», а також віднесення до суб’єктів цих злочинів осіб, які надають адміністративні послуги.
Розділ 3
Корупційні правопорушення
та корупційні злочини як їх різновид:
співвідношення та диференціація відповідальності
за їх вчинення
Оскільки Закон «Про засади запобігання та протидії корупції»
і, головне, Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 11 червня 2009 р. набрали чинності з дня їх опублікування, тобто з 18 липня 2009 р., то з 18 липня 2009 року набрали чинності і Закони від 18 жовтня 2006 р. «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції» та «Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», у пунктах других яких обумовлено, що вони набирають чинності «з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Оскільки цей Закон набрав чинності з 18 липня 2009 р., то з 18 липня 2009 р. названі конвенції стали частиною національного законодавства України і згідно з положеннями Закону «Про міжнародні договори України» «окремі їх положення мають безпосередньо застосовуватись судами України» з 18 липня 2009 р., оскільки «якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті України, то застосовуються правила міжнародного договору» (ч. 2 ст. 19 названого Закону). Це стосується, зокрема, предмета корупційних діянь та їх мети – у визначенні поняття корупції, яке дається у ст. 1 чинного Закону «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р., який утратив чинність з 1 січня 2011 р., було встановлено, що корупція – це діяльність, спрямована на протиправне використання особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданих їм повноважень для одержання матеріальних (виділено мною.– П. А.) благ, послуг, пільг, переваг, а Конвенцією ООН проти корупції та Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією предметом корупційних правопорушень визнається «будь-яка неправомірна перевага», тобто названими Конвенціями «встановлені інші правила» ніж були передбачені Законом «Про боротьбу з корупцією». Тому предметом корупційних правопорушень, у тому числі і предметом злочинів «Одержання хабара» та «Давання хабара», з 18 липня 2009 р. мали б визнаватись не тільки матеріальні, а й нематеріальні блага, пільги, послуги та переваги.
У Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, 2003 р. та у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи 1999 р. загальне визначення понять «корупція», «корупційне правопорушення», «корупційний злочин» не дається. У цих конвенціях лише визначаються види діянь, які рекомендується державам-учасницям (сторонам) або визнати кримінально караними, або розглянути питання про можливість визнання їх кримінальними злочинами.
Статтею 8 «Криміналізація корупції» Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності» 2000 р. передбачено, що «1. Кожна держава-учасниця вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати як кримінально карані такі діяння, коли вони вчиняються навмисно: а) обіцянка, пропозиція або надання публічній посадовій особі, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи або іншої фізичної чи юридичної особи для того, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію або бездіяльність при виконанні своїх службових обов’язків; б) вимагання або прийняття публічною посадовою особою, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги для самої посадової особи або іншої фізичної або юридичної особи для того, щоб ця посадова особа вчинила будь-яку дію чи бездіяльність при виконанні своїх службових обов’язків. 2. Кожна держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати в якості кримінально караних діяння, зазначені в пункті 1 цієї статті, коли в них бере участь будь-яка іноземна публічна посадова особа або міжнародний цивільний службовець. Кожна держава-учасниця також розглядає можливість визнати кримінально караними інші форми корупції. 3. Кожна держава-учасниця також вживає таких заходів, які можуть знадобитися для того, щоб визнати як кримінально карану участь в якості спільника у вчиненні будь-якого злочину, визнаного таким відповідно до цієї статті».
Наведений текст ст. 8 названої Конвенції ООН свідчить про те, що у ній лише визначаються види діянь, які Конвенцію рекомендується державам-учасницям або визнати кримінально караними (п. 1 статті), або розглянути можливість визнання їх кримінально караними у разі, коли у них бере участь будь-яка іноземна публічна посадова особа або міжнародний цивільний службовець (п. 2 статті). Визначення ж поняття «корупційний злочин», як і визначення поняття «корупція», у Конвенції не міститься. Головним же є те, що названою Конвенцією корупційні діяння визнаються різновидом транснаціональної організованої злочинності.
Визначення поняття корупції дається лише у ст. 2 Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи, підписаної Україною 4 листопада 1999 р. в м. Страсбурзі і ратифікованої Законом України від 16 березня 2005 р. № 3476-ІV[42], яка, для цілей цієї Конвенції, означає «прямі чи опосередковані вимагання, пропонування, давання або одержання хабара чи будь-якої іншої неправомірної вигоди або можливості її отримання, які порушують належне виконання будь-якого обов’язку особою, що отримує хабара, неправомірну вигоду чи можливість мати таку вигоду, або поведінку такої особи».
Ю. Б. Іванов, зазначивши, що проблема корупції давно набула міжнародного характеру й зачепила тією чи іншою мірою всі держави, у тому числі і країни з розвинутою економікою, констатує, що практично першим міжнародним документом, що закликав держави – члени ООН боротися з незаконним збагаченням державних посадових (обраних) осіб, а також запропонував заходи для ефективного застосування
діючих законів, які забороняють хабарі у міжнародних комерційних операціях, була «Декларація про боротьбу з корупцією та хабарництвом у міжнародних комерційних операціях», прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1996 р.[43] Аналіз змісту названої Декларації свідчить про те, що у ній основна увага акцентувалась, по суті, на необхідність посилення боротьби із хабарництвом у міжнародних комерційних операціях. При цьому, що важливо у кримінально-правовому аспекті, у п. 3 Декларації визначались види діянь, які слід розглядати як хабарництво, та елементи таких діянь.
Ю. Б. Іванов вважає[44], що «стрижнем антикорупційної стратегії держави на сучасному стані виступає Концепція подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», затверджена Указом Президента України від 11 вересня 2006 р. № 742/2006, з чим слід погодитись. У названій Концепції визначені характерні риси корупції в Україні, визначаються головні напрями розв’язання проблеми доброчесності в органах виконавчої влади, визначається роль громадянського суспіль-
ства та засобів масової інформації у виявленні та запобіганні корупції. Стратегічним напрямом боротьби з корупцією Концепція визначає посилення діяльності, спрямованої на виявлення корупційних проявів, та забезпечення притягнення винних осіб до відповідальності. Окремі заходи, передбачені концепцією, реалізовані з прийняттям Верховною Радою України пакета антикорупційних законів 11 червня 2009 р., а також прийнятими Кабінетом Міністрів України на їх розвиток нормативно-правовими актами.
М. І. Мельник зазначає, що найбільш типовими підходами до наукового розуміння корупції є: 1) корупція розуміється як підкуп і продажність державних чи інших службовців; 2) корупція розглядається як зловживання владою чи службовим становищем, вчинене з корисливою метою; 3) корупція розглядається як зловживання владою чи службовим становищем, вчинене з будь-якої особистої заінтересованості; 4) корупцією визнається використання службових повноважень, статусу посади, а також її авторитету та пов’язаних з ними можливостей для задоволення особистого інтересу або у групових інтересах; 5) корупція розглядається як елемент (ознака) або різновид організованої злочинності; 6) визначення поняття корупції обмежуються загальними ознаками і характеризується відсутністю чітких формулювань, які б дозволили виділити суттєві ознаки цієї правової категорії[45].
Слід погодитись із М. І. Мельником, А. І. Редькою та М. І. Хавронюком, які зазначають, що корупція є складним і багатоаспектним явищем – вона може розглядатися в економічному, політичному, правовому, моральному, соціально-психологічному та інших аспектах[46].
Існує декілька легальних визначень поняття «корупція». Зокрема у чинному Законі «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних (виділено мною.– П. А.) благ, послуг, пільг або інших переваг. При цьому у ч. 2 ст. 1 названого Закону визначаються види корупційних діянь, а у ст. 5 – види спеціальних обмежень щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції, які є правопорушеннями, пов’язаними з корупцією.
У примітці до ст. 1 Закону «Про боротьбу з корупцією» уточнювалось, що під діяльністю осіб, уповноважених на виконання функцій держави, слід розуміти і діяльність посадових осіб місцевого самоврядування, що спрямована на здійснення повноважень місцевого самоврядування.
У ст. 2 Закону «Про боротьбу з корупцією» визначались категорії осіб, які Законом визнаються суб’єктами «корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією». До таких осіб віднесені: а) державні службовці; б) Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри, міністри; в) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; г) посадові особи місцевого самоврядування та ґ) військові посадові особи Збройних Сил України та інших військових формувань (крім військовослужбовців строкової служби)1.
Зверну увагу на те, що логіко-граматичне тлумачення формулювання «суб’єкти корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією», яке вживалось у назві ст. 2 Закону «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. свідчить про те, що корупційні діяння, перелік і ознаки складів яких давалась у ст. 1 Закону, законодавець визнавав різновидом «правопорушень, пов’язаних з корупцією».
У Законі «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. № 1506-VІ давалось таке визначення понять корупції – це використання особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди, або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей (абз. 5 ст. 1 Закону), та корупційного правопорушення – це умисне діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій ст. 2 цього Закону, за яке Законом установлено кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність (абз. 4 ст. 1 Закону).
Наведені визначення понять «корупція» і «корупційне правопорушення» текстуально відтворені у, відповідно, абзацах шостому та п’ятому ч. 1 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції», від 7 квітня 2011 р. № 3206-VI.
У Кодексі поведінки посадових осіб, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., корупція трактується як «скоєння певних дій при виконанні обов’язків, або у зв’язку з цими обов’язками в результаті прийнятих подарунків, обіцянок чи стимулів, чи їх незаконне одержання всякий раз, коли має місце така дія або бездіяльність»[47].
Визначення поняття корупції дається у п. 1 ст. 1 Федерального закону РФ «Про протидію корупції» від 25 грудня 2008 р.– це: а) зловживання службовим становищем, давання хабара, отримання хабара, зловживання повноваженнями, комерційний підкуп або інше незаконне використання фізичною особою свого службового становища всупереч законним інтересам суспільства та держави з метою одержання вигоди у вигляді грошей, цінностей, іншого майна або послуг майнового характеру, інших майнових прав для себе чи для третіх осіб або незаконне надання такої вигоди вказаній особі іншими фізичними особами; 2) вчинення діянь, зазначених у підпункті «а» цього пункту, від імені або в інтересах юридичної особи[48].
Статтею 290 КК РФ в редакції Федерального закону від 25 грудня 2008 р. була передбачена відповідальність за одержання хабара, яким визнається одержання службовою особою особисто або через посередника хабара у вигляді грошей, цінних паперів, іншого майна або вигод майнового характеру за дії (бездіяльність) на користь хабародавця чи осіб, яких він представляє, якщо такі дії (бездіяльність) входять до службових повноважень службової особи або вона з огляду на службове становище може сприяти таким діям (бездіяльності), а так само за загальне покровительство або потурання по службі.
Федеральним законом РФ від 4 травня 2011 р. № 97-ФЗ ст. 290 КК РФ викладена в новій редакції. Частиною 1 ст. 290 КК РФ в редакції цього Закону передбачена відповідальність за «одержання службовою особою, іноземною службовою особою або службовою особою публічної міжнародної організації особисто або через посередника хабара у вигляді грошей, цінних паперів, іншого майна або у вигляді незаконних надання їй послуг майнового характеру, надання інших майнових прав за вчинення дій (бездіяльність) на користь хабародавця або осіб, яких він представляє, якщо такі дії (бездіяльність) входять у службові повноваження службової особи або якщо вона з огляду на службове становище може сприяти таким діям (бездіяльності), а так само за загальне протегування. У примітці 2 до ст. 290 КК РФ визначається, що під іноземною службовою особою у цій статті та статтях 291 і 2911 цього кодексу розуміється будь-яка особа, яка назначається чи обирається, яка обіймає будь-яку посаду у законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави, і будь-яка особа, що виконує яку-небудь публічну функцію для іноземної держави, в тому числі для публічної установи або публічного підприєм-
ства,– під службовою особою публічної міжнародної організації розуміється міжнародний цивільний службовець або будь-яка особа, яка уповноважена такою організацією діяти від її імені[49].
