Аналіз основних положень проектів законів № 2112, 2113, 2114 від 11 вересня 2006 р. та проектів законів № 0875, 0876, 0877 від 23 листопада 2007 р. 8 страница

Державний службовець – це особа, яка здійснює професійну діяль­ність, обумовлену посадою, яку вона обіймає в державному органі та його апараті, щодо виконання завдань і функцій держави та одержує заробітну плату за рахунок державних коштів, у межах службових повноважень, якими вона наділена займаною посадою (ст. 1 Закону «Про державну службу»).

Під посадою у Законі «Про державну службу» розуміється визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Відповідно до цього Закону, посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (ст. 2 Закону «Про державну службу»).

Основні права та обов’язки державних службовців визначаються статтями 11 (основні права) та 10 (основні обов’язки) Закону «Про дер­жавну службу».

Статтею 16 Закону «Про державу службу» визначені обмеження, пов’язані з проходженням державної служби, зокрема встановлено, що державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені стат­тями 1 і 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією».

У Законі «Про державну службу», прийнятому Верховною Радою України 17 листопада 2011 р., який підписаний Президентом України 10 січня 2012 р. і набере чинності 1 січня 2013 року, дається суттєво уточнене визначення поняття «державний службовець» – це громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одер­жує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим щодо:

підготовки пропозицій стосовно формування державної політики у відповідній сфері;

розроблення, експертизи та/або редагування проектів нормативно-правових актів;

надання адміністративних послуг;

здійснення державного нагляду (контролю);

управління державним майном або майном, що належить Автономній Республіці Крим, державними корпоративними правами;

управління персоналом державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;

реалізації інших повноважень відповідного органу.

Частиною 2 ст. 2 Закону від 17 листопада 2011 р. встановлено, що його дія не поширюється на:

1) Президента України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів;

2) народних депутатів України;

3) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

4) депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, крім обраних на посади у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, на яких вони працюють на постійній основі;

5) суддів;

6) працівників прокуратури, яким присвоюються класні чини;

7) працівників державних органів, органів влади Автономної
Республіки Крим та їх апарату, які виконують функції з обслуговування;

8) працівників державних підприємств, установ та організацій, а та­кож інших суб’єктів господарювання державної форми власності, працівників підприємств, установ та організацій, що знаходяться у власності Автономної Республіки Крим, крім осіб, які займають визна­чені законодавством посади державної служби у центрах зайнятості Державної служби зайнятості, Національній академії державного управління при Президентові України, Національному Інституті стратегічних досліджень та Інституті законодавства Верховної Ради Ук­раїни;

9) військовослужбовців Збройних Сил України та інших вій-
ськових формувань, утворених відповідно до закону, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх срав та інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом.

У статті 1 Закону від 17 листопада 2011 р. дається визначення зна­чення окремих термінів, у якому вони вживаються у цьому Законі, зо­крема таких:

державна служба – професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг;

посада державної служби – визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату з установленими відповідно до законодавства посадовими обов’язками у межах повноважень, визначених п. 2 цієї частини;

керівник державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті – посадова особа, яка зай­має вищу посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, до посадових обов’язків якої належать повноваження з питань державної служби в цьому органі або його апараті;

посадові обов’язки – перелік функцій і повноважень, закріплених за посадою державної служби, які зобов’язаний виконувати державний службовець та які встановлені його посадовою інструкцією;

рівень професійної компетентності особи – характеристика особи, що визначається її освітньо-кваліфікаційним рівнем, досвідом роботи та рівнем володіння спеціальними знаннями, уміннями та на­вичками;

служба персоналу державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або апарату – окремий структурний підрозділ чи державний службовець у цьому органі або його апараті, що забезпечує здійснення керівником державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті своїх повноважень, відповідає за документальне оформлення вступу на державну службу, її проходження та припинення, добір персоналу, планування та організацію заходів з питань підвищення рівня професійної компетентності державних службовців, а також виконує інші функції, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами;

службова дисципліна державного службовця – неухильне додер­жання присяги державного службовця, сумлінне виконання ним служ­бових обов’язків;

службові обов’язки – сукупність обов’язків державного служ-
бовця, визначених цим Законом, правилами внутрішнього служ-
бового розпорядку відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату, та його посадових обов’язків;

функції з обслуговування – діяльність працівників державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату, яка не передбачає здійснення повноважень, безпосередньо пов’язаних із реа­лізацією завдань та виконанням функцій цих органів, визначених п. 2 цієї частини.

Частиною 3 ст. 2 Закону встановлено, що перелік посад працівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим та їх апарату, які виконують функції з обслуговування, визначається керівником державної служби цього органу або його апарату згідно з критеріями, встановленими спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби.

Статтею 10 Закону від 17 листопада визначені права державного службовця, а ст. 11 – обов’язки державного службовця, згідно з якою державний службовець зобов’язаний, зокрема: додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції; додержуватися встановлених законодавством правил професійної етики державного службовця; запобігати виникненню конфлікту інтересів під час проходження державної служби.

Однією з підстав для припинення державної служби у зв’язку з втратою права на державну службу є набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення державного службовця до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов’язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (п. 3 ч. 1 ст. 38 Закону від 17 листопада 2011 р.).

Зверну увагу на те, що у конституційному поданні Верховного Суду України до Конституційного Суду України, затвердженому Пленумом Верховного Суду України 27 листопада 2009 р., ставилось питання про неконституційність положень лише п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону № 1506-VІ щодо двох категорій осіб – професійних суддів та народних депутатів України, хоча, очевидно, Верховий Суд України мав би (повинен був) поставити питання про неконституційність установ­лення окремих обмежень (вимог) щодо несумісності займаних посад і щодо інших категорій осіб, на яких поширюється дія не тільки п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону № 1506-VІ, а й п. 3 ч. 1 ст. 4.

 

Аналіз окремих норм (положень) законів «Про засади запобігання і протидії корупції» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», прийнятих Верховною Радою України 7 квітня 2011 р.

7 квітня 2011 р. Верховна Рада України розглянула у повторному другому читанні проект Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» і прийняла його в цілому як Закон. При цьому Верховною Радою України прийнятий проект Закону був поділений на два окремі закони «Про засади запобігання і протидії корупції» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення».

Статтею 131 Регламенту Верховної Ради України, затвердженому Законом України № 1861-VI від 10 лютого 2010 р. (ВВРУ.– 2010.– № 14–15, № 16–17.– Ст. 133; № 21.– Ст. 223) передбачено, що у разі виявлення у поданому на підпис тексті закону редакційних неточностей або явних неузгодженостей між його положеннями Голова Верховної Ради України може внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо усунення таких неточностей та неузгодженостей. Питання щодо усунення неузгодженостей чи редакційних неточностей у прийнятому законі розглядається Верховною Радою України без поперед­нього включення його до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради України за умови попереднього отримання народними депутатами документів, необхідних для розгляду питання та прийняття рішення. До розгляду цього питання народним депутатам надаються письмові пропозиції за підписом Голови Верховної Ради України, в яких відображається суть неузгодженостей чи редакційних неточностей у прийнятому законі та формулюються уточнення, які мають бути внесені до тексту закону для усунення цих неточностей чи неузгодженостей. У разі прийняття Верховною Радою хоча б однієї з пропозицій, унесених Головою Верховної Ради України, головний комітет за участю юридичного та редакційного підрозділів Апарату Верховної Ради протягом трьох днів готує і подає на підпис уточнений текст закону, а у разі відхилення Верховною Радою всіх пропозицій Голови Верховної Ради України він зобов’язаний у той же день підписати раніше поданий йому для підпису текст закону.

Неупереджений аналіз тексту прийнятих у повторному другому читанні законів «Про засади запобігання і протидії корупції» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідаль­ності за корупційні правопорушення», давав підстави для висновку, що вони мають не просто редакційні неточності та явні неузгодженості між їх положеннями, а такі неточності та неузгодженості є характерними для обох законів і мають системний характер, що, очевидно, визнано і головним комітетом, і юридичним та редакційним підрозділами Апарату Верховної Ради України і було зрозумілим для більшості народних депутатів України, в тому числі і для тих 277 народних депутатів, які 7 квітня 2011 р. о 20 годині 43 хвилини проголосували за прийняття в цілому проекту Закону з реєстр. № 7487 від 17 грудня 2010 р., оскільки після прийняття цього Закону Верховна Рада Украї­ни прийняла рішення доручити головному комітету, юридичному та редакційному підрозділам Апарату Верховної Ради України здійснити юридичне (за висловлюванням головуючого на пленарному засіданні 7 квітня 2011 р. А. І. Мартинюка) редагування прийнятого Закону.

Про наявність редакційних неточностей та явних неузгодженостей між положеннями тексту прийнятого 4 березня 2011 р. у другому читанні проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» свідчило, передусім, те, що до редакції тексту прийнятого у другому читанні проекту закону народними депутатами України було подано 340 поправок, більшість з яких, на мій погляд, були обґрунтованими чи, принаймні, заслуговували на увагу. Це стосується, насамперед, поправок до розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» проекту закону № 7487 щодо положень про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України та до Закону України «Про державну службу», яких було 190. Проте більшість поправок і, передусім, тих, що мали принциповий характер, комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією було відхилено і не було підтримано Верховною Радою України при розгляді проекту закону у повторному другому читанні, тобто майже всі поправки, більшість яких, на мій погляд, слід було врахувати, Верховною Радою України були відхилені.

Розгляд письмових пропозицій щодо усунення редакційних неточ­ностей та явних неузгодженостей між положеннями Закону за підписом Голови Верховної Ради України планувався на 22 квітня 2011 р. Але розгляд зазначених пропозицій, наданих Головою Верховної Ради України відповідно до ст. 131 Регламенту Верховної Ради України, відбувся не 22 квітня, а у травні 2011 р.

У своїй статті (див.: Андрушко П. П. Чи є шанси подолати корупцію? // Юридичний вісник України. – 19–25 лютого 2011 р. – № 8. – С. 6–7; 26 лютого – 4 березня 2011 р. – № 9. – С. 6–7) я звертав увагу на змістовні, термінологічні, філологічні і системні вади тексту проекту Закону № 7487, прийнятого Верховною Радою України у першому читанні 23 грудня 2010 р. Майже всі наявні вади збереглись і в тексті цього законопроекту, запропонованого Комітетом з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховній Раді України для розгляду і прийняття у другому читанні, оскільки всі принципові зауваження і пропозиції (поправки) народних депутатів щодо тексту норм, якими передбачалось доповнити КУпАП та КК України, та щодо змін до статей цих кодексів, Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією були відхилені.

Фактично розгляд поправок народних депутатів до тексту запропонованого Комітетом з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією законопроекту завершився розглядом кількох поправок народного депутата Ю. В. Прокопчука, який обґрунтував свої пропозиції (поправки) до статей 172² та 172³ Кодексу України про адміні-
стративні правопорушення (номери 158, 159, 166, 167, 170, 171, 172, 173 у порівняльній таблиці) щодо встановлення у ч. 2 ст. 172³ максимального розміру неправомірної вигоди, яка пропонується або надається службовій особі, до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ю. В. Прокопчук звернув увагу на алогічність цього положення, оскіль­ки проектом Закону не передбачається доповнення Кримінального кодексу України статтею, якою б передбачалась відповідальність за пропозицію чи надання службовій особі неправомірної вигоди у розмірі, що перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Такі положення проекту Закону № 7487 призведуть до того, що за на­дання службовій особі неправомірної вигоди у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів буде передбачена адміністративна відповідальність статтею 172³ КУпАП, а за надання такої вигоди у розмірі, що перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян відповідальність не передбачатиметься, сказав, що у нього ще є близько тридцяти поправок і він наполягає на їх розгляді.

Головуючий запропонував проголосувати за поправки Ю. В. Прокопчука до статей 172² та 172³ КУпАП. «За» проголосували 12 народ­них депутатів України. Після цього була розглянута ще одна поправка, а всі інші поправки не розглядались, у тому числі поправки до інших норм, якими передбачається доповнити КУпАП та КК України, та до змін до статей КК України. Натомість головуючий, залишивши без розгляду всі інші поправки, поставив на голосування проект Закону № 7487 в цілому у другому читанні. Загалом за прийняття в цілому як закону проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» проголосувало 277 народних депутатів України.

Такий прискорений і своєрідний розгляд у другому читанні проек­ту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» у повторному другому читанні був зумовлений трьома основними чинниками: 1) вто­мою депутатів; 2) впевненістю в тому, що жодна поправка із тих, що залишились не розглянутими, прийнята не буде; 3) о 22 годині 05 хви­лин на стадіоні «Динамо» мав розпочатись футбольний матч, до початку якого вже залишилось менше ніж півтори години, про що нагадували головуючому обранці.

Показовим є те, що в кінці пленарного засідання Верховної Ради України у сесійній залі, за підрахунком народного депутата Ю. А. Кар­мазіна, перебувало лише 98 народних депутатів – 70 від більшості і 28 – від опозиції.

Ще один важливий момент – народні депутати проголосували за включення у ст. 1 визначення поняття «посадова особа юридичної особи публічного права», усно сформульоване головуючим А. І. Мартинюком, яке, за його словами, враховує всі пропозиції народних депутатів з цього питання, тобто є комплексним, узагальнюючим визначенням цього поняття.

На завершення 262 народні депутати проголосували за доручення Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією здійснити юридичне редагування прийнятого Закону.

М. І. Хавронюк і Т. Якімець досить емоційно пишуть: «Ввечері 7 квіт­ня цього року – на цей раз за верховною «відмашкою» (див. Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України від 7 квітня 2011 року) – представники законодавчого органу проголосували за черговий антикорупційний шедевр. Він мало чим відрізняється від того, що був ухвалений у 2009 році. Запропоновані ним статті КК є ідентичними за змістом і відрізняються від ухвалених у 2009 році ли­ше номерами та деколи назвами. То кому потрібно було заради «косметичних» змін доводити ситуацію до правового абсурду? Лише тим, хто прагне слави? Ну, ось і прославився. На весь світ»[36].

Водночас слід погодитись із загальним висновком названих учених, який ними дається після стислого, але заслуговуючого, здебільшого, на увагу аналізу основних вад названого антикорупційного Закону, та проблем, які ним будуть поставлені перед науковцями та правозастосувачами, насамперед, при з’ясуванні, що мав на увазі законодавець, формулюючи ті чи інші антикорупційні норми і положення: «Таким чином, як ілюструє вся описана вище ситуація, підсумки боротьби з корупцією в нашій державі невтішні. Безсистемними змінами до законодавства у сфері запобігання та протидії корупції влада зав’язала такі правові вузли в законодавстві, що у правовий спосіб «розрубати» їх тепер можна тільки з допомогою конституційно-юрисдикційної «со­кири». Колись Конституційний суд дасть відповідь на запитання про те, які саме антикорупційні статті КК і КУпАП і в якій саме редакції діяли після 1 січня 2011 року, діють тепер і діятимуть після набрання чинності законом від 7 січня 2011 року. Але які з цих статей застосувати суддями сьогодні?»[37] Очевидно основні, визначальні положення нового антикорупційного закону навряд чи зможе зрозуміти звичайний пересічний громадянин.

М. Хавронюк і Т. Якімець, зазначивши, що правові наслідки нетривалої дії нових антикорупційних законів ретельно ще не проаналізовані, пишуть, що «вони – малозрозумілі, а при спробі їх зрозуміти – жахливі. Найбільш неоднозначна ситуація з дією окремих антикорупційних статей Кримінального кодексу України, а також Кодексу України про адміністративні правопорушення»[38].

Можна з великою долею вірогідності спрогнозувати, що окремі по­ложення Закону «Про засади запобігання і протидії корупції», прийня­того 7 квітня 2011 р., а, можливо, і Закон у цілому буде предметом конституційного подання (подань) щодо їх невідповідності Конституції України (неконституційності).

Не аналізуючи окремі положення цього Закону з позиції їх конституційності/неконституційності, зверну увагу на два принципових момен­ти, пов’язані з розглядом його проектів та його прийняттям: 1) при розгляді проекту закону у повторному другому читанні у сесійній залі Верховної Ради України фактично було присутніми менше ста народних депутатів України; 2) біля двохсот пропозицій і зауважень (поправок) народних депутатів України щодо окремих статей проекту Закону
№ 7487 взагалі Верховною Радою України не розглядалось. Зокрема, взагалі не було жодної поправки до змін, які передбачено внести до Кримінального кодексу України.

Більш стримано і більш позитивно оцінили прийнятий 7 квітня 2011 р. проект Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Ук­раїні» М. Оніщук, І. Коліушко і В. Суслов, які вважають, що з ухваленням цього Закону Україна отримала шанс реально почати боротьбу з корупцією, реалізація якого залежить від політичної волі, рівноправ’я і послідовної державної політики. При цьому названі фахівці звернули увагу і на суттєві вади цього Закону, а присутні на їх прес-конференції експерти «погодилися із твердженням Миколи Оніщука про неприйнятність ситуації, яка склалася через скасування дії попереднього пакета антикорупційних законів», оскільки країна до набуття чинності 1 липня 2011 р. цим Законом залишається без антикорупційного законодавства[39].

Найскладнішою проблемою з 1липня 2011 р. з дня набрання чинності Законом «Про засади запобігання і протидії корупції» є проблема зворотної дії у часі його окремих положень, яка набуде і вже набула складності у зв’язку з фактичною дією протягом чотирьох днів з 1 до 5 січня 2011 р. Закону «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 р. та дією протягом чотирьох днів норм, якими КК України та КУпАП були доповнені Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., та норм КК України, до яких цим Законом були внесені зміни, в тому числі шляхом їх викладення у новій редакції.

Частково ця проблема вирішена самим законодавцем доповненням розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» пунктом 2, яким передбачено, що зміни, внесені до Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу Ук­раїни про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» (№ 1508-VІ від 11 червня 2009 р.– П. А.), який визнано таким, що втратив чинність, відповідно до Закону України «Про визнання такими, що втратили чинність деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» від 21 грудня 2010 року № 2208-VІ, вважаються такими, що втратили чинність і виключені з текстів зазначених кодек­сів з 5 січня 2011 року.

Законом «Про засади запобігання і протидії корупції» КК України доповнено статтями 364¹ та 365¹, якими передбачена відповідальність службових осіб юридичних осіб приватного права за, відповідно, зловживання повноваженнями (ст. 364¹) та перевищення повноважень (ст. 365¹). Ідентичними нормами, сформульованими у статтях 235¹ та 235², КК України був доповнений Законом № 1508-VI від 11 черв­ня 2009 р. Ці норми, як зазначалось, діяли з 1 до 5 січня 2011 р. Крім того, КК України доповнений статтями 365² та 368⁴, у яких сформульо­вані склади злочинів, суб’єктами яких є особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Ідентичні норми були сформульовані у статтях 235³ та 235⁵ КК України, які також діяли з 1 до 5 січня 2011 р.

При кримінально-правовій оцінці дій, учинених службовими особами юридичних осіб приватного права та осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у періоди до 1 січня 2011 р., з 5 січня 2011 р., з 5 січня до 1 липня 2011 р., слід, очевидно, керуватись таким: зловживання повноваженнями, вчинене службовою особою юридичної особи приватного права, вчинене умисно та з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, підлягає кваліфікації:

– вчинене до 5 січня 2011 р.– за ст. 235¹ КК в редакції Закону від 11 червня 2009 р., № 1508-VІ;

– вчинене в період з 5 січня до 1 липня 2011 р.– за ст. 364 КК в редакції від 5 січня 2011 р. Водночас таке діяння з 1 липня 2011 р. має бути перекваліфіковане на ст. 364¹ КК відповідно до положень ст. 5 КК України, а вчинене після 30 червня 2011 р.– за ст. 364¹ КК.

При цьому зловживання повноваженнями, вчинене службовою осо­бою юридичної особи приватного права в період з 5 січня до 1 липня 2011 р., має визнаватись злочином не лише при його вчиненні з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, а й у разі його вчинення в інших особистих (будь-яких) інтересах чи інтересах (будь-яких) третіх осіб.

Проте кримінальні справи, порушені за ст. 364 КК щодо службових осіб юридичних осіб приватного права, які вчинили зловживання служ­бовим становищем в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, за відсутності їх вчинення з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, підлягатимуть закриттю з 1 липня 2011 р. на підставі ч. 2 ст. 6 КПК – за відсутністю складу злочину.

Закриттю підлягатимуть і справи, по яких вироки вступили в силу до 1 січня 2011 р. щодо службових осіб юридичних осіб приватного права, які визнані винними у вчиненні зловживання службовим становищем (повноваженнями) і засуджені за ст. 364 КК, якщо метою вчинення таких дій не було отримання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб.

Санкції першої та третьої частин статті 364¹ КК тотожні. Тому дії особи, вчинені до 1 січня 2011 р., які були до 1 липня 2011 р. перекваліфіковані на ч. 1 чи ч. 3 ст. 235¹ КК, не потребуватимуть перекваліфікації, відповідно, на ч. 1 чи ч. 3 ст. 364¹ КК після 1 липня 2011 р., але строк позбавлення волі у санкції ч. 2 ст. 364¹ КК від трьох до шести років, а у санкції ч. 2 ст. 235¹ КК – від чотирьох до семи років, тому дії особи, кваліфіковані до 1 липня 2011 р. за ч. 2 ст. 235¹ КК, підлягатимуть перекваліфікації на ч. 2 ст. 364¹ КК в редакції від 7 квітня 2011 р. після 1 липня 2011 р.

Спочатку Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 11 червня 2009 р. № 1508-VІ, а потім і Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ здійснена криміналізація зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 235³ в редакції Закону № 1508-VІ, ст. 365² в редакції Закону від 7 квітня 2011 р.), одержання зазначеними особами неправомірної вигоди та підкуп таких осіб (ст. 235⁵ в редакції Закону № 1508-VІ, ст. 368⁴ в редакції Закону від 7 квітня 2011 р.). Склади злочинів, передбачені зазначеними статтями, фактично тотожні (є ідентичними) за змістом щодо визначення їх ознак. Тотожними є і санкції норм, якими передбачені відповідні склади злочинів.

Частиною 1 ст. 365² КК передбачена відповідальність за зловживання своїми повноваженнями аудитором, нотаріусом, оцінювачем,
іншою особою, яка не є державними службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну діяльність, пов’я­зану з наданням публічних послуг, у тому числі послуг експерта, арбітражного керуючого, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій), з метою отримання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, якщо це завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам або інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб.

Кваліфікуючими ознаками цього складу злочину є вчинення зазна­чених у ч. 1 ст. 365² дій стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи, особи похилого віку або повторно (ч. 2 ст. 365²), а особливо кваліфікуючою – спричинення вчиненням передбачених частинами першою або другою цієї статті дій тяжких наслідків (ч. 3 ст. 365²).

Частиною 3 ст. 368⁴ передбачена відповідальність за одержання аудитором, нотаріусом, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а також незалежним посередником чи арбітром при розгляді колективних трудових спорів неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах особи, яка їх надає чи передає. Кваліфікованими видами складу цього злочину є вчинення дій, передбачених ч. 3 ст. 368⁴, повторно або за попередньою змовою групою осіб чи поєднання передбачених ч. 3 статті дій із вимаганням неправомірної вигоди. Крім того, ч. 1 ст. 368⁴ передбачена відповідальність за так званий активний підкуп особи, яка надає публічні послуги,– пропозицію, надання, передачу аудитору, нотаріусу, оцінювачу, іншій особі, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у тому числі послуг експерта, арбітражного керуючого, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій), неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах особи, яка пропонує, надає чи передає таку вигоду, або в інтересах третіх осіб. Кваліфікованими видами цього складу злочину є повторність учинення передбачених частиною першою статті дій, або їх вчинення за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою (ч. 2 ст. 368⁴).