У Положенні про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти, затвердженому Постановою КМ України від 17 жовтня 2008 р. № 921 у редакції постанови КМ України від 19 листопада 2008 р. № 1017, під послугами розуміється будь-яка закупівля, крім товарів і робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортними засобами та засобами зв’язку, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування, поточний ремонт, а також консультаційні послуги, до яких належать послуги, пов’язані з консультуванням, експертизою, оцінкою, підготовкою висновків і рекомендацій (підпункт 15 п. 2 Положення).
Ю. А. Тихомиров у передмові до науково-практичного посібника «Публичные услуги и право»[70] зазначає, що питання про надання послуг набуває в сучасних умовах нового і більш широкого значення, стаючи найважливішою функцією держави і багатьох державних та муніципальних органів, установ та організацій, а саме це явище давно відоме практиці, але скоріше як суто цивілістична категорія. Ю. А. Тихомиров вважає, що поняття «публічні послуги» охоплює по суті всі види послуг, які надають передусім публічні структури, і підкреслює, що розширення обсягу і підвищення якості послуг, що надаються, не означає передачі державних задач у соціальній та інших сферах – держава як і раніше є основним регулятором і гарантом для громадян і юридичних осіб, вона визначає регулювання порядку надання послуг бізнес-структурами. Під публічними послугами Ю. А. Тихомиров розуміє юридично і соціально значимі дії в інтересах суспільства, держави і громадян[71].
Є. Талапіна та Ю. Тихомиров виділяють такі ознаки публічних послуг: 1) такі послуги забезпечують діяльність загальнозначимої спрямованості (спрямовані на реалізацію суспільних інтересів); 2) мають необмежене коло суб’єктів, які користуються послугою; 3) здійснюються або органом державної та муніципальної влади, або іншим суб’єктом; 4) базуються як на публічній, так і на приватній власності[72].
Л. К. Терещенко вважає, що перша із наведених виділених Є. Таланіною та Ю. Тихомировим ознак показує наявність публічного інтересу у здійсненні діяльності загальнозначимої спрямованості і дає змогу зробити висновок про те, що незалежно від того, який суб’єкт (державний орган, муніципальний орган, недержавна організація) у кожному конкретному випадку їх виконує, публічна влада зобов’язана забезпечити їх виконання, і якщо не знайшлось бажаючих у приватному секторі надавати певного роду публічні послуги, або це з певних причин не під силу приватній організації, то державний, муніципальний орган зобов’язаний взяти на себе виконання такої послуги, соціальна значимість якої вимагає її виконання (вивезення сміття, відходів, водопостачання тощо), тобто сфера соціально значимих послуг повинна знаходитися у зоні уваги публічної влади незалежно від суб’єктів, які їх надають[73].
Л. К. Терещенко за критерієм юридичної значимості – наявності правового результату їх здійснення – державні послуги поділяє на два види: 1) які виражаються у вчиненні юридичних дій (державна реєстрація певних суб’єктів, об’єктів, фактів, дій тощо; ліцензування; атестація; акредитація; видача дозволів і т. п.); 2) які виражаються у вчиненні фактичних дій (консультування, надання медичної допомоги, надання інформації із інформаційних баз даних тощо). А. К. Терещенко зазначає, що на відміну від юридичних, фактичні дії, вчинювані у рамках надання державних послуг, самі по собі не призводять до настання правових наслідків, але вони можуть бути досягнуті із використанням результатів таких дій[74].
В. П. Тимощук, обумовивши (застерігши), що держава повинна не управляти суспільством, а надавати йому послуги, зазначає, що поняття «адміністративні послуги» загалом має те саме змістовне значення, що і «послуги» у приватно-правовому розумінні: це діяльність щодо задоволення певних потреб особи, яка здійснюється за зверненням (проханням) цієї особи, та що «новаційна для вітчизняної практики модель адміністративних послуг запозичена із досвіду західних країн, насамперед належних до англосаксонської сім’ї права, де орієнтація на надання так званих публічних послуг була одним із основних напрямів реформи публічної адміністрації останньої четверті двадцятого століття. В. П. Тимощук також звертає увагу на те, що в англомовному варіанті для позначення категорії публічних послуг вживається термін «publіc services», але через особливості перекладу замість терміна «публічні послуги», ми вживаємо термін «державні послуги», а останнім часом найбільш вживаним став термін «адміністративні послуги», оскільки варто враховувати, що категорія «управлінських послуг» вже має своє змістовне навантаження в економіці та економічній науці. На думку В. П. Тимощука, найбільш широким (родовим) поняттям щодо послуг, є поняття публічних послуг, а за ознакою суб’єкта, що надає публічні послуги, необхідно розрізняти державні та муніципальні (комунальні) послуги[75].
Адміністративні послуги В. П. Тимощук розглядає як самостійний вид публічних (тобто як державних, так і муніципальних) послуг, який виокремлюється на тій підставі, що їх надання обов’язково пов’язане з реалізацією владних повноважень державних органів або органів місцевого самоврядування. В. П. Тимощук вважає, що адмі- ністративна послуга характеризує діяльність адміністративного органу щодо юридичного оформлення умов, визначених законодавством необхідними для забезпечення належної реалізації суб’єктивних прав, охоронюваних законом інтересів і виконання обов’язків фізичних або юридичних осіб, яка здійснюється за зверненням цих осіб і офіційним результатом якої є адміністративний (індивідуальний) акт відповідного органу[76].
У книзі п’ятій ЦК України, яка має назву «Зобов’язальне право», міститься глава 63 «Послуги. Загальні положення». Визначення поняття «послуга» у ЦК не дається, а у його ст. 901 дається, як зазначає Г. В. Васильєва, «легальне визначення договору про надання послуг»[77]. Згідно зі ст. 901 ЦК, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Частиною 2 ст. 901 ЦК передбачено, що положення глави 63 ЦК можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання. Послуга виконавцем має бути надана особисто (ч. 1 ст. 902 ЦК), а у випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним у повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Г. В. Васильєва зазначає, що загальними ознаками, які об’єднують усі договірні зобов’язання про надання послуг в єдину групу, є особливості об’єкта: це послуги нематеріального характеру, до того ж послуги нероздільно пов’язані з особистістю послугонадавача[78].
Р. Колосов зазначає, що у радянській не тільки економічній, а і в юридичній літературі найбільшого поширення щодо класифікації послуг набув підхід, згідно з яким виділялися два їх види – матеріальні і нематеріальні, який базувався на економічних положеннях, розроблених К. Марксом, який розрізнював два види послуг[79]: матеріальні (які знаходять відображення у предметах споживання, наприклад, одяг, зшитий кравцем, чи взуття, відремонтоване чоботарем); чисті (які через свою специфіку не можуть набувати форми предметної реальності)[80].
Р. Колосов вважає, що найбільш повне визначення послуги надав С. Ємельянчик, який під послугою розуміє дію (діяльність), спрямовану на задоволення потреб особи, яка виражається у відсутності втілення в певному майновому результаті, що є невіддільним від самої діяльності, якість якого не може гарантуватися й який споживається безпосередньо у момент здійснення[81].
Сам же Р. Колосов, зазначивши, що порівняння поняття «послуга» в економічній та юридичній науці свідчить, що економічне значення послуги за своєю природою є значно ширшим: якщо з економічної точки зору послуги поділяються на матеріальні та нематеріальні, то з юридичної – розглядаються як один із видів цивільно-правових зобов’язань де, на рівні із зобов’язаннями про надання послуг, виділяються зобов’язання про передачу майна у власність. Зобов’язання про виконання робіт тощо, робить висновок, що послуга в юридичному значенні – це у будь-якому разі послуга нематеріального характеру, і дає таке власне визначення поняття послуги – це дія чи бездіяльність, що створює певну користь для особи, яка її споживає безпосередньо у процесі її надання (здійснення), результати якої не знаходять матеріального втілення у речах, а також дія чи бездіяльність, які створюють певні блага для споживача послуги, що не набувають речової форми та не пов’язані із створенням матеріальних цінностей чи продукту[82].
