Натомість законодавець обрав шлях (напрям) удосконалення антикорупційного законодавства, запропонований Президентом України у поданих ним у вересні 2006 р. до Верховної Ради України проектах антикорупційних законів, які не зазнали суттєвих концептуальних змін у прийнятих Верховною Радою України 11 червня 2009 р. антикорупційних законах.
По-перше, у КК був уведений окремий розділ VII-А «Злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг»,
у якому виокремлено відповідальність за зловживання повноваженнями (ст. 2351), перевищення повноважень (ст. 2352) та одержання неправомірної вигоди (частини 3, 4 ст. 2354), вчинені службовою особою юридичної особи приватного права. Виділення передбачених зазначеними статтями складів злочинів, на мій погляд, було необґрунтованим (невиправданим), оскільки відповідальність за вчинення передбачених ними діянь передбачається статтями 364, 365 та 368 КК в чинній редакції. Якщо ж законодавець мав на меті підвищити (посилити) відповідальність за вчинення зазначених дій так званими публічними посадовими особами – представниками влади, то достатньо було суб’єктами злочинів, склади яких передбачені ч. 1 статей 364, 365 та 368 КК визнати службових осіб юридичних осіб приватного права, одночасно доповнивши ці статті ч. 2, в яких передбачити підвищену (більш сувору) відповідальність за вчинення передбачених їх ч. 1 діянь представниками влади.
По-друге, у цей розділ включені статті 2353 та 2355, якими передбачена відповідальність за зловживання повноваженнями (ст. 2353) та одержання незаконної винагороди (частини 3, 4 ст. 2355), вчинені особами, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, та незалежними посередниками чи членами трудового арбітражу при розгляді колективних трудових спорів. Установлення відповідальності зазначених осіб в окремих статтях КК є виправданим з огляду на те, що зазначені особи при вчиненні зазначених діянь безпідставно визнавались службовими особами і притягувались до відповідальності за статтями 364, 365, 366, 367 та 368 КК в чинній редакції. Проте ознаки злочинів, склади яких передбачені статтями 2353 та 2355 КК були визначені не чітко, неповно і неточно. Зокрема, виникають надзвичайно складні питання, що слід розуміти під публічними послугами та яких осіб слід визнавати такими, що здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. При доопрацюванні антикорупційних законів зазначені вади мають бути усунені.
Ціла низка положень статей 2 та 4 Закону «Про засади запобігання та протидії корупції» було сформульовано нечітко, безсистемно, окремі з них є неконституційними, зокрема види обмежень (заборон), встановлені у ст. 4 цього Закону для окремих суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення суперечать Конституції України. Безпідставно розширене у ст. 2 цього Закону коло осіб, які визнаються суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення.
Диференціація кримінальної відповідальності, на мій погляд, це визначення законодавцем у нормах Особливої та Загальної частин кримінального закону (Кримінального кодексу) виду та обсягу обмеження прав, свобод та інтересів особи у встановленні (визначенні) видів основних та додаткових покарань, їх строку чи розміру, які можуть бути застосовані і конкретизовані судом в обвинувальному вироку, винесеному щодо особи, визнаної судом винною у вчиненні конкретного злочину (злочинів), передбаченого певною статтею (її частиною, пунктом) Особливої частини КК. При цьому законодавцем диференціюється «потенційна» кримінальна відповідальність, якій може підлягати особа за вчинення злочину у майбутньому, а судом здійснюється диференціація «реальної» кримінальної відповідальності щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду[31].
Наявність зазначених суттєвих вад антикорупційних законів від 11 червня 2009 р. № 1506-VІ, 1507-VІ, 1508-VІ була зрозумілою і законодавцю на момент їх прийняття, проте при прийнятті цих Законів пріоритет був наданий необхідності якнайшвидшого їх прийняття для «звітування» перед Радою Європи про виконання Україною взятих на себе зобов’язань. Законодавець, приймаючи 11 червня 2009 р. антикорупційні закони, розраховував, очевидно, на те, що до 1 січня 2010 р. до них будуть внесені необхідні зміни і доповнення. Це було й однією з причин визначення (встановлення) різних строків набрання чинності і введення в дію антикорупційних законів.
У зв’язку із відтермінуванням введення в дію антикорупційних законів, створенням Президентом України Національного антикорупційного комітету, одним із головних завдань якого визначено невідкладну підготовку пропозицій щодо внесення комплексних змін до Законів України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних право-
порушень», інших законодавчих актів України, які визначають відповідальність за корупційні правопорушення, з метою усунення суттєвих недоліків, що можуть призвести до порушень конституційних прав і свобод громадян, а також з метою приведення цих актів у відповідність із конституційним принципом верховенства права, міжнародними стандартами у сфері протидії корупції», положення всіх антикорупційних законів, очевидно, мали зазнати суттєвих змін і, передусім, положення Закону «Про засади запобігання та протидії корупції» в частині визначення кола суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення та видів обмежень (заборон), спрямованих на запобігання та протидію корупції, визначених статтями 2 і 4 цього Закону.
Окремих суттєвих (принципових) уточнень (змін) потребував Закон «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень».
Статтею 26 Конвенції ООН проти корупції встановлено імперативно, що «Кожна держава-учасниця вживає таких заходів (виділено мною.– П. А.), які, з урахуванням її принципів права, можуть бути необхідними для встановлення відповідальності юридичних осіб за участь у злочинах, що визначені цією Конвенцією», яка, за умови дотримання принципів права держави-учасниці, може бути кримінальною, цивільно-правовою або адміністративною.
У частині 3 цієї статті сформульовано (встановлено) надзвичайно важливе (принципове) положення, що притягнення юридичної особи до відповідальності за участь у корупційних злочинах – злочинах, що визначені цією Конвенцією – не заперечує кримінальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили злочини.
Логіко-граматичне, системне тлумачення положень ст. 26 цієї Конвенції та інших її статей дає підстави для деяких принципових висновків:
1) У статті 26 Конвенції йдеться не про вчинення юридичною особою злочинів, визначених цією Конвенцією, а про участь юридичних осіб у таких злочинах. Вчинення ж злочину і участь у злочині – це поняття, які суттєво різняться за змістом. При вчиненні злочину особа виступає як його виконавець (співвиконавець). Участь же у вчиненні злочину допускає виконання особою ролі (функцій) підбурювача, пособника чи організатора.
2) Статтею 26 Конвенції не обумовлюється, що умовою (підставою) притягнення до відповідальності за злочини, визначені Конвенцією, є попереднє притягнення до відповідальності (визнанні винною) за вчинення визначених Конвенцією злочинів керівників чи інших уповноважених осіб юридичних осіб, учинених в інтересах чи від імені юридичних осіб. Формулювання «притягнення юридичної особи до такої відповідальності не заперечує кримінальної відповідальності фізичних осіб, які вчинили злочини», не може бути витлумачене
інакше, ніж як так, що умовою відповідальності юридичної особи не є притягнення до відповідальності і визнання винною фізичної особи за вчинення визначених Конвенцією злочинів. Відповідальність юридичної особи за участь у злочинах, визначених Конвенцією, має наставати незалежно від того, притягнута чи ні фізична особа до відповідальності за вчинення визначених Конвенцією злочинів. Навпаки, фізична особа може і не нести відповідальності за злочини, участь у вчиненні яких інкримінована юридичній особі.
3) Слід також врахувати, що окрім «власне корупційних» злочинів, визначених статтями 15, 16, 18, 19, 20, 21 Конвенції, до корупційних злочинів віднесені також розкрадання, неправомірне привласнення або інше нецільове використання майна державною посадовою особою (ст. 17), розкрадання майна у приватному секторі (ст. 22), відмивання доходів, здобутих злочинним шляхом (ст. 23 Конвенції), та перешкоджання здійсненню правосуддя (ст. 25 Конвенції). При цьому рекомендації державам-учасницям визнати злочини, визначені статтями 17, 23 та 25 Конвенції, злочинами національним законодав-
ством, є імперативними (обов’язковими) – «Кожна держава-учасниця вживає...таких законодавчих та інших заходів...», а визначеного ст. 22,– рекомендаційними – «Кожна держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів...».
У Законі «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» від 11 червня 2009 р. наведені рекомендації (положення) Конвенції ООН проти корупції були враховані частково: до предикатних злочинів віднесено легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК) та втручання в діяльність судових органів (ст. 376 КК) і не віднесені розкрадання у публічному та приватному секторах. При цьому ст. 25 Конвенції передбачає визнання злочином більш широкого кола діянь, ніж ті, відповідальність за вчинення яких передбачена ст. 376 КК. До діянь, передбачених ст. 25 Конвенції, належать і діяння, передбачені статтями 373, 377 та 386 КК.
Взагалі цим Законом питання відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення було вирішено протилежно, інакше, ніж рекомендується Конвенцією ООН проти корупції.
В основу вирішення питання про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення було покладено положення ст. 18 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи від 27 січня 1999 р., згідно з якою «1. Кожна Сторона вживатиме таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення відповідальності юридичних осіб за передбачені цією Конвенцією кримінальні злочини – давання хабара, зловживання впливом та відмивання доходів,– вчинені на їхню користь будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи, та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі, із використанням:
– представницьких повноважень юридичної особи; чи
– повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи
– повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи;
а також за залучення такої фізичної особи до вищезазначених злочинів у якості співучасника чи підбурювача.
2. Крім випадків, передбачених у пункті 1, кожна Сторона вживатиме необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи, коли неналежний контроль з боку фізичної особи, згаданої
у пункті 1, призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи кримінальних злочинів, наведених у пункті 1, фізичною особою, що їй підпорядковується».
При цьому у п. 3 ст. 18 Конвенції сформульоване положення, аналогічне за змістом положенню п. 3 ст. 26 Конвенції ООН проти корупції – «Відповідальність юридичної особи за пунктами 1 та 2 не виключатиме кримінального переслідування фізичних осіб, які вчиняють кримінальні злочини, згадані у пункті 1, підбурюють до них або беруть у них участь».
Логіко-граматичне тлумачення наведених положень ст. 18 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією у системному зв’язку з іншими її положеннями свідчить про наявність суттєвих змістовних відмінностей між визначенням (встановленням) цими Конвенціями підстав і умов відповідальності юридичних осіб за корупційні злочини.
По-перше, Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією значно звужене коло злочинів, учинених на користь юридичної особи, відповідальність за вчинення яких може нести юридична особа – лише: 1) давання хабара; 2) зловживання впливом та 3) відмивання доходів. При цьому перелік цих злочинів є вичерпним, оскільки в Конвенції не міститься рекомендацій Сторонам розглянути питання про можливість визнання такими злочинами й інших злочинів.
По-друге, у Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією підставою і умовою відповідальності юридичної особи визнається не участь юридичної особи у злочині, визначеному Конвенцією, а факт учинення на її користь зазначених злочинів будь-якою фізичною особою, яка діяла незалежно або як представник того чи іншого органу юридичної особи. Іншими словами, притягнення до відпові-
дальності юридичної особи можливе лише у разі, коли встановлено факт учинення на її користь одного із зазначених у п. 1 ст. 18 злочинів фізичною особою.
З урахуванням положень ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК України, підставою та умовою відповідальності юридичної особи може бути лише наявність обвинувального вироку, який вступив у законну силу, щодо фізичної особи, яка визнана винною у вчиненні на користь юридичної особи одного із трьох злочинів, визнаних такими п. 1 ст. 18 Конвенції.
По-третє, юридична особа може нести відповідальність за умови, що вчинені на її користь злочини фізичними особами, зазначеними у п. 1 ст. 18 Конвенції, вчинені такими особами із використанням ними: 1) представницьких повноважень юридичної особи; чи 2) повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи 3) повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи. При цьому зазначена фізична особа може бути або виконавцем злочину, або співучасником чи підбурювачем до вчинення таких злочинів іншою особою.
По-четверте, ще однією з підстав і умов відповідальності юридичної особи, згідно з п. 2 ст. 18 Кримінальної конвенції про боротьбу
з корупцією, повинне визнаватися вчинення в інтересах юридичної особи одного із трьох зазначених у п. 1 ст. 18 злочинів іншою фізичною особою, що підпорядковується фізичній особі, зазначеній у п. 1 ст. 18 Конвенції, внаслідок неналежного контролю з її боку за діяльністю підпорядкованої їй фізичної особи, що вчинила зазначений у п. 1 ст. 18 злочин.
У цілому, на мій погляд, український законодавець, з урахуванням принципів національного права, які мають враховуватися відповідно до ст. 26 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції при вирішенні питання відповідальності юридичних осіб «за участь у злочинах, що визначені цією «Конвенцією», обрав найбільш оптимальний варіант при прийнятті Закону № 1507-VІ «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення» встановлення відповідальності юридичних осіб, прийнявши окремий самостійний Закон «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», яким безпосередньо визначив підстави такої відповідальності, види стягнень, які можуть бути накладені на юридичних осіб судом, та порядок притягнення їх до відповідальності. Сам же Закон потребував суттєвого вдосконалення, системного узгодження його положень із положеннями антикорупційних конвенцій та Закону «Про засади запобігання та протидії корупції», на основні з яких я звертав увагу.
Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення», який набрав чинності 18 липня 2009 р., мав бути і фактично був введений у дію з 1 січня 2011 р. та був чинним до 5 січня 2011 р. була здійснена суттєва диференціація відповідальності осіб, які обіймають в юридичних особах посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням,
залежно від того, який юридичний статус такої юридичної особи –
є вона юридичною особою приватного чи публічного права. Здійснено це шляхом доповнення ст. 18 КК частиною третьою, у якій давалось загальне визначення поняття службової особи, уточненням поняття службової особи – суб’єкта злочинів, передбачених статтями 364, 365, 368, 3681 КК, доповненням КК статтями 2351, 2352, 2354, 3681, 3691, та уточненням ознак складів злочинів, передбачених статтями 366 та 369 КК.
Слід звернути увагу на те, що суб’єктами окремих злочинів, склади яких передбачені чинним КК, виконавцем (суб’єктом) яких законодавцем визнається службова особа, може бути або лише службова особа юридичної особи приватного права, або лише службова особа юридичної особи публічного права, або ним не може бути чи, навпаки, може бути лише представник влади. Зокрема, суб’єктами злочинів, передбачених статтями 218, 220 та 221 КК, які будуть чинними до 17 січня 2012 року, та ст. 219 КК, є (можуть бути) службові особи лише суб’єктів господарської діяльності – юридичних осіб приватного права, оскільки дія Закону «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» поширюється лише на суб’єктів підприємницької діяльності; суб’єктом злочинів, склади яких передбачені ч. 3 ст. 109 та ч. 2 ст. 110 КК, законодавцем визначається лише одна категорія службових осіб – представники влади. Також лише службові особи – представники влади можуть бути суб’єктами злочинів, передбачених статтями 371, 372, 373, 374, 375 КК.
Суттєвими новелами нового визначення поняття службової особи, яке давалось у ч. 3 ст. 18 та п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції Закону від 11 червня 2009 р., було відтворене у проекті Закону № 7487, прийнятого Верховною Радою України у першому читанні за основу 23 грудня 2010 р. та у Законі «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р., є:
1) заміна термінопоняття «представник влади» термінопоняттям «представник влади чи місцевого самоврядування» та заміна терміна «обов’язки» терміном «функції»;
2) визначення підстав наділення особи спеціальним повноваженням на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків;
3) уточнення, що функції представника влади чи місцевого самоврядування можуть здійснюватись не лише постійно чи тимчасово, а й за спеціальним повноваженням;
4) визнання у ч. 4 ст. 18 та п. 2 примітки до ст. 364 КК, що службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому, адміні-
стративному або судовому органі іноземної держави, а також будь-які особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені).
Таким чином, згідно зі змінами, які були внесені до Кримінального кодексу Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р. і були введені в дію з 1 січня 2011 р., кримінальний закон визнавав і визнає з 1 липня 2011 р. згідно із Законом від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» службовими особами такі категорії осіб:
1) осіб, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування;
2) осіб які обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій або виконують такі функції за спеціальними повноваженнями;
3) осіб, які обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням.
При цьому особи, які обіймають постійно чи тимчасово посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, могли бути:
1) або лише суб’єктами злочинів, передбачених статтями 364, 365, 368, 3681, якщо вони виконують зазначені функції в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних чи комунальних унітарних підприємствах, в установах, чи організаціях;
2) або лише суб’єктами злочинів, передбачених статтями 2351, 2352 та 2354, якщо вони виконують зазначені функції в юридичних особах приватного права.
Визначення поняття службової особи, яке давалось у ч. 3 ст. 18 КК, яка була введена в дію з 1 січня 2011 р. згідно із Законом від 10 березня 2010 р. № 1962-VІ, і дається у ч. 3 ст. 18 КК в редакції Закону від 7 квітня 2011 р. № 3207-VІ є загальним визначенням поняття «службова особа» та його ознак як одного із видів спеціального суб’єкта злочину. Це визначення застосовувалось з 1 до 5 січня 2011 р. до всіх складів злочинів (основних чи кваліфікованих їх видів), передбачених статтями Особливої частини КК, за винятком: 1) складів злочинів, передбачених статтями 364, 365, 368, 3681, суб’єктами яких, згідно з п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції від 11 червня 2009 р., визнавались так звані «публічні» службові особи (службові особи, які є представниками влади, місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права та службові особи державних чи комунальних унітарних підприємств, установ чи організацій), а також передбачених частинами 2, 3 ст. 3691 КК; 2) складів злочинів, передбачених статтями 2351, 2352 та частинами 3, 4 ст. 2354 КК, які також були введені в дію з 1 січня 2011 р., суб’єктами яких були визнані службові особи юридичних осіб приватного права,– особи, які обіймають в юридичних особах приватного права (постійно чи тимчасово) посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, чи виконують такі функції за спеціальним повноваженням.
Першою категорією службових осіб у п. 1 Примітки до ст. 364 КК в редакції від 5 квітня 2001 р. названі особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади. У ч. 3 ст. 18 КК, якою стаття була доповнена Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 11 червня 2009 р., та у п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції цього Закону було визначено, що службовими особами у статтях 364, 365, 368, 3681 та 369 КК є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представника влади чи місцевого самоврядування.
У визначенні поняття службової особи у п. 1 примітки до ст. 364 КК в редакції від 5 квітня 2001 р., по-перше, законодавець не пов’язує виконання зазначених функцій з обійманням (постійно чи тимчасово) особою – представником влади яких-небудь оплачуваних посад у певних органах влади. Зокрема, депутати місцевих рад здійснюють свої повноваження (виконують свої функції) на безоплатній основі, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Обіймати певну оплатну посаду в органі місцевого самоврядування депутат місцевої ради може лише у зв’язку з обранням його секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, районної у місті ради, або обранням його головою комісії з питань бюджету обласної, Київської та Севастопольської
міських рад (ст. 6 Закону «Про статус депутатів місцевих рад»). Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі.
Проектом Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», прийнятим у першому читанні за основу 23 грудня 2010 р., збережені (сприйняті і відтворені) основні концептуальні підходи законодавця, закладені ним у «пакеті» антикорупційних законів, прийнятих 11 червня 2009 р., зокрема щодо змісту та ознак складів злочинів, якими був доповнений Кримінальний кодекс, та норм чинного Кримінального кодексу, до яких Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р. вносились зміни. Більшість статей якими Кримінальний кодекс був доповнений цим Законом, та статей, які були викладені ним в новій редакції чи до яких вносились зміни, у проекті Закону № 7487 текстуально відтворюються без змін чи з деякими уточненнями. Водночас проектом закону № 7487 передбачається і ряд суттєвих новел, в тому числі таких, що мають принциповий характер.
Внесений Президентом України проект Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» отримав неоднозначні оцінки фахівців і, зокрема, народних депутатів України: від його схвалення і сприйняття його основних положень до різко негативної його оцінки.
Зокрема, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією О. Рябека у коментарі газеті «Дзеркало тижня», опублікованому 25 грудня 2010 р., дає таку оцінку названому проекту Закон: «У президентському ва-
ріанті не враховані положення скасованого парламентом 17 грудня законопроекту «Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення». Однак відповідальність юридичних осіб, тобто комерційних компаній, це обов’язкова вимога Конвенції ООН проти корупції, а також Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію і Конвенції ООН проти корупції, а також Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію і Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Ця норма є однією з обов’язкових рекомендацій GRECO (Група держав проти корупції Ради Європи). Не прописана чітко процедура конфіскації майна держслужбовця, нажитого в результаті корупційної діяльності. Законопроект президента комітет підтримує, проте документ вимагає серйозного доопрацювання, і, звичайно, не можна очікувати його ухвалення до 1 січня 2011 року. Цей законопроект не вирішить усіх проблем боротьби з корупцією, оскільки, за оцінками експертів, він лише на 30% приведе українське законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. Тобто законопроект сам по собі корисний, але він просто не стосується багатьох принципових питань, таких як спеціальна перевірка близьких до держслужбовців осіб, наприклад. На 95% проект президента № 7487 повторює два законопроекти зі складу антикорупційного пакета. Виникає запитання: чому ж його доопрацьовували впродовж цілого року? Правки, по суті, дуже незначні. Було б логічно внести правки президента до чинних законів. Боюся, ситуація показує нашим міжнародним партнерам відсутність реальної політичної волі держави в боротьбі з корупцією»[32].
Наведена оцінка О. Рябекою «президентського» проекту антикорупційного закону є, на мій погляд, дещо некоректною. Зокрема, не можна погодитись з його твердженням, що «на 95% проект президента № 7487 повторює два законопроекти зі складу антикорупційного пакета», а «правки, по суті, дуже незначні». Виникає запитання, як можна у процентному відношенні визначити співвідношення змісту законів і про співвідношення чого йде мова: тексту законів, кількості і змісту їх норм чи чогось іншого?
До принципових відмінностей окремих положень Закону України № 1508-VІ від 11 червня 2009 р. та проекту Закону № 7487 від
23 грудня 2010 р., що стосуються криміналізації певних діянь, визначення ознак складів корупційних злочинів, диференціації кримінальної відповідальності за них слід віднести, по-перше, принципове уточнення предмета корупційних злочинів та корупційних правопорушень – неправомірної вигоди, під якою пропонується розуміти «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, (виділено мною.– П. А.). Антикорупційними законами від 11 червня 2009 р. неправомірна вигода визначалась як «грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги матеріального або нематеріального (виділено мною.– П. А.) характеру».
Визначення поняття нематеріальних активів дається у підпунк-
ті 14.1.120 ч. 1 ст. 14 Податкового кодексу України, прийнятого 2 грудня 2010 р., а їх групи визначаються підпунктом 145.1.1 пункту 145.1 ст. 145 цього Кодексу. Принциповим є те, що нематеріальні активи можуть бути виражені у грошовій формі, тобто вони мають вартість. Таке уточнення є вельми принциповим, оскільки, тим самим, без зміни тексту окремих норм чинного КК та норм, якими його пропонується доповнити, аналогічних тим, якими КК України був доповнений Законом від 11 червня 2009 р., усуваються суттєві недоліки цих норм.
Проте у правозастосовних органів у разі прийняття Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», реєстр. № 7487, виникнуть суттєві труднощі при визначенні вартості нематеріальних активів як предмета корупційних злочинів. Загальні орієнтири щодо визначення вартості нематеріальних активів як однієї із груп основних засобів та інших необоротних активів – об’єктів податку на прибуток підприємств, містяться у ст. 145 Податкового кодексу України. Конкретизуються методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про нематеріальні активи у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 8 «нематеріальні активи» та Національному положенні (стандарті) бухгалтерського обліку в державному секторі 122 «Нематеріальні активи», затверджених наказами Міністерства фінансів України, відповідно № 242 від 18 жовтня 1999 р. (з наступними змінами) та № 1202 від 12 жовтня 2010 р. У названих положеннях під нематеріальним активом розуміється немонетарний актив, який не має матеріальної форми та може бути ідентифікований. Більш розгорнуте, конкретизоване визначення термінопоняття «нематеріальні активи» дається у пункті 14.1.120 Податкового кодексу України – це право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об’єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодав-
ством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами. Нематеріальні активи Податковим кодексом одним із об’єктів оподаткування податку на доходи фізичних осіб – у підпункті 164.2.3 пункту 164.2 ст. 142 ПК до нематеріальних активів віднесено, зокрема, твори науки, мистецтва, літератури, об’єкти права інтелектуальної промислової власності та прирівняні до них права (роялті).
