На мій погляд, у Законі «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» бажано було б дати у статті першій визначення терміна «нематеріальні активи» визначення буде запропоноване у пропозиціях по внесенню уточнень та змін до деяких положень проекту Закону № 7487.
По-друге, у статтях 2351, 2352 та 2354, якими КК України був доповнений Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., суб’єктом злочинів, склади яких передбачались цими статтями, були визнані службові особи юридичної особи приватного права, незалежно від організаційно-правової форми, а суб’єктами злочинів, склади яких передбачені статтями 3641, 3651 та 3682, якими пропонувалось доповнити КК України проектом Закону № 7487, пропонувалось визнати службових осіб юридичних осіб приватного права, що фінансуються за рахунок державного, місцевого бюджету (виділено мною.– П. А.). У разі сприйняття законодавцем наведеної пропозиції Президента України, фактично були б декриміналізовані зловживання повноваженнями, перевищення повноважень та отримання неправомірної вигоди особами, які в юридичних особах приватного права – на підприємствах, в установах, організаціях, які не є державними чи комунальними унітарними або такими, що фінансуються з державного, місцевого бюджету, обіймають посади пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків.
Чинним КК України названі особи визнаються службовими, тобто за вчинення зазначених діянь несуть відповідальність за його статтями 364, 365 та 368. Ці ж особи не визнавалися б і суб’єктами інших злочинів, суб’єктами яких за чинним КК України є службові особи.
Ці ж особи, які відповідно до чинного КК визнаються службовими особами – суб’єктами службових злочинів, проектом Закону № 7487 не були віднесені і до суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення. Такими суб’єктами названий проект Закону визнає осіб, які постійно або тимчасового обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків
в юридичних особах, які фінансуються за рахунок державного чи місцевого бюджету (п. 3 ч. 1 ст. 4 проекту закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні».
По-третє, проектом Закону № 7487 пропонувався більш диференційований підхід до відповідальності за одержання хабара в незначних (ч. 1 ст. 368 КК) – до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і значних (ч. 2 ст. 368) – від п’яти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян розмірах.
Є й інші відмінності, у тому числі такі, що мають принциповий характер, між нормами, якими КК України був доповнений Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., і нормами, якими КК України запропоновано було доповнити проектом Закону № 7487, але детальний аналіз положень цього проекту Закону – це предмет окремих, системних, самостійних досліджень.
У цілому проект Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» (реєстр. № 7487 від 17 грудня 2010 р.), якщо давати йому неупереджену, об’єктивну оцінку, був більш досконалим, ніж визнані такими, що втратили чинність, антикорупційні закони від 11 червня 2009 р., оскільки ним усувався цілий ряд суттєвих недоліків цих Законів. Водночас проект Закону № 7487 мав цілу низку недоліків, у тому числі системного, змістовного і техніко-юридичного характеру. Зокрема, чинне законодавство не знало і не знає такого виду юридичних осіб, як «юридичні особи приватного права, що фінансуються за рахунок державного, місцевого бюджету». Не дає відповіді чинне законодавство і на принципове запитання, як має визначатись вартість нематеріальних активів як предмета корупційних правопорушень, у тому числі корупційних злочинів, та розмір неправомірної вигоди, якщо її предметом є нематеріальні активи. Зазначені та інші недоліки проекту Закону № 7487 мали бути і могли бути усунені при його підготовці до другого читання.
Не дивно, що Transparency International (глобальна антикорупційна неурядова організація, що працює у більш як ста країнах світу) вже заявила, що наслідком скасування антикорупційних законів є втрата Україною репутації в міжнародних колах»[33].
Проектом Закону № 7487 від 17 грудня 2010 р., прийнятим у першому читанні за основу 23 грудня 2010 р., були усунені окремі вади антикорупційних законів, прийнятих 11 червня 2009 р. на які зверталась увага і мною, і народним депутатом України В. Р. Мойсиком
у пояснювальній записці до проекту Закону про внесення змін до антикорупційних законів, внесеним В. Р. Мойсиком 10 грудня 2009 р.,
№ 5428. У проекті Закону № 7487 враховані і правові позиції Конституційного Суду України щодо неконституційності окремих положень Закону № 1506-VI від 11 червня 2009 р. «Про засади запобігання та протидії корупції». Хоча у проекті Закону № 7487 в цілому збережений концептуальний підхід до вдосконалення антикорупційного законодавства, закладений у антикорупційних законах від 11 червня 2009 р., у ньому міститься ряд новел, у тому числі щодо внесення змін до КК України. Зокрема проектом Закону № 7487 пропонувалось декриміналізувати взагалі зловживання службовими повноваженнями та перевищення повноважень, учинені особами, які обіймають в юридичних особах приватного права, що не фінансуються за рахунок коштів державного чи місцевого бюджету, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, оскільки суб’єктами цих злочинів пропонується визнати лише осіб, які обіймають зазначені посади в юридичних особах приватного права, що фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджетів (статті 3641, 3651 КК), та за комерційний підпункт зазначених осіб (ст. 3682 КК). Ця пропозиція викликає низку запитань, на які однозначної відповіді дати не можна, оскільки чинне законодавство не знає такого виду юридичних осіб приватного права, а саме юридичних осіб приватного права, що фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджету.
Проект Закону № 7487 містив цілий ряд інших недоліків, зокрема техніко-юридичного і системного характеру.
На наявність суттєвих недоліків і суперечностей проекту Закону № 7487 звертається обґрунтована увага у висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України.
На завершення розгляду цього питання наведу деякі, найбільш суттєві і принципові, на мій погляд, зауваження і пропозиції щодо уточнення окремих положень проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» при підготовці його до другого читання, які були підготовлені мною, подані до Верховної Ради України і частина з яких народним депутатом України Ю. В. Прокопчуком була офіційно подана і внесена до порівняльних таблиць проекту Закону до другого і повторного другого читання. Метою цих поправок було, передусім, усунення системних неузгодженостей і суперечностей
між окремими його положеннями, приведення його окремих норм у відповідність з положеннями Конституції України та положеннями (рекомендаціями) Конвенції ООН проти корупції та Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією.
Обґрунтування необхідності (доцільності) внесення пропонованих уточнень до норм антикорупційного законодавства мною обґрунтовувалась і в публікаціях у юридичних виданнях, і в зауваженнях та пропозиціях до проектів антикорупційних законів, які мною надавались до Верховної Ради України, а тому в цьому звіті я обмежусь переважно лише наведенням конкретних пропозицій щодо внесення змін і уточнень до окремих норм проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні».
У зауваженнях і пропозиціях мною зверталась увага на те, що статтями 2351, 2352 та ч. 3 ст. 2354 КК, якими він був доповнений Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., була передбачена відповідальність службових осіб юридичних осіб приватного права, незалежно від організаційно-правової форми, відповідальність за зловживання повноваженнями (ст. 2351), перевищення повноважень (ст. 2352) та одержання неправомірної вигоди (ч 3 ст. 2354). Аналогічні за змістом норми з деякими редакційними уточненнями тексту норми, якою пропонується передбачити відповідальність за зловживання повноваженнями, пропонується включити до КК і проектом Закону № 7487 – відповідно статті 3641, 3651 та ч. 3 ст. 3682 КК. При цьому суб’єктами цих злочинів пропонується визнати службових осіб юридичних осіб приватного права, що фінансуються за рахунок державного, місцевого бюджету (виділено мною.– П. А.). Ця позиція кореспондується з положеннями проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» щодо визначення видів суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, одним з яких пропонується визнати осіб, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків в юридичних особах, які фінансуються за рахунок державного чи місцевого бюджету (п. 3 ч. 1 ст. 4 проекту Закону). Крім того, проектом Закону
№ 7487 запропоновано, як це було здійснено і Законом № 1508-VІ від 11 червня 2009 р., доповнити ст. 18 КК частинами третьою і четвертою, у першій із яких передбачається дати загальне визначення поняття службової особи, яке дослівно відтворює текст ч. 3 ст. 18 в редакції Закону № 1508-VІ від 11 червня 2009 р. з однією суттєвою (принциповою) відмінністю – слова (формулювання) «на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності» замінено словами «на підприємствах, в установах чи організаціях, які фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджету». На-
ведена новела може бути оцінена лише негативно. Якщо наміром Президента України і законодавця було встановити (передбачити) відповідальність за зловживання повноваженнями, перевищення повноважень та одержання неправомірної вигоди лише для службових осіб приватного права, що фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджету, його реалізація залежить лише від волі законодавця, але його реалізація призвела би фактично до декриміналізації відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365), службову недбалість (ст. 367), службове підроблення (ст. 366) та одержання хабара (ст. 368) службових осіб юридичних осіб приватного права, що не фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджету.
Тому цілком обґрунтованим були виключення слів «які фінансуються за рахунок коштів державного, місцевого бюджетів» із тексту статті при підготовці проекту Закону № 7487 до другого читання. Наведене положення могло би бути включене до визначення поняття «публічної» службової особи у примітці до ст. 364 КК.
У ЦК та ГК України вживається термінопоняття «організаційно-правова форма юридичних осіб», але визначення цього термінопоняття не дається. У ч. 1 ст. 83 ЦК, яка має назву «організаційно-правові форми юридичних осіб», лише визначається, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом. Юридичною особою, у розумінні ЦК, є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ч. 1 ст. 80 ЦК). Залежно від порядку їх створення, юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК, а юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК).
І. В. Спасибо-Фатєєва, зазначивши, що в ЦК використовується, але не розкривається поняття «організаційно-правова форма», пише, що «прийнято вважати, що під цим терміном варто розуміти закріплену нормами права модель організації, визнаної юридичною особою. Поняття «організаційно-правова форма» і «юридична особа» не можна розділяти одне від іншого, а для визначення видів юридичних осіб необхідно установити відповідні критерії. Цими критеріями пропонується вважати об’єкти права власності учасників і їхню відповідальність за боргами юридичної особи»[34].
Н. С. Кузнєцова пише, що чинний ЦК виділяє два основних критерії класифікації юридичних осіб. Найбільш узагальнено юридичні особи можна поділити таким чином: юридичні особи як об’єднання осіб (об’єднання громадян); юридичні особи як об’єднання майна (господарські товариства); юридичні особи як об’єднання осіб та майна (виробничі кооперативи), а залежно від існуючих в Україні форм власності, на основі яких створюються юридичні особи, розрізняють приватні, державні, комунальні та змішані юридичні особи[35].
Слід врахувати, що хоча ЦК визначаються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права, а порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом, на юридичних осіб публічного права у цивільних правовідносинах поширюються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом (ч. 3 ст. 81, ст. 82 ЦК). Згідно з ч. 1 ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та інших формах установлених законом.
Зміст окремих положень проекту Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», зокрема, щодо кола осіб, яким забороняється займатися певними видами діяльності, та видів таких заборон, потребував суттєвих уточнень – їх необхідно було би привести у відповідність із Конституцією України.
Згідно з п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права займатися підприємни-
цькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики). Частиною 1 ст. 16 Закону «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. в редакції Закону від 5 жовтня 1995 р. встановлено, що державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону «Про боротьбу з корупцією». Згідно зі ст. 7 проекту Закону № 7487 особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, до яких згідно з п. 1 ч. 1 ст. 4 цього проекту віднесені, зокрема і всі без винятку державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування а також посадові та службові особи всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, забороняється займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту) безпосередньо або через інших осіб, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України.
Наведені заборони, що містились як у Законі «Про боротьбу з корупцією», так і у проекті Закону «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», в цілому є неконституційними, вони можуть установлюватися законами України, в тому числі і антикорупційними законами, лише щодо осіб, до яких вони встановлені Конституцією України. При цьому можуть установлюватися лише ті обмеження, які передбачені безпосередньо Конституцією України. Виняток із цього положення лише один – ч. 3 ст. 78 Конституції України в редакції від 28 червня 1996 р. встановлено, що вимоги щодо несумісності депутатського мандата народного депутата України з іншими видами діяльності встановлюються законом. Таким законом є Закон «Про статус народного депутата України».
Конституцією України (ч. 2 ст. 42) встановлено, що обмежується законом підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Встановлення можливості обмеження (заборони) для цих осіб займатися іншою оплачуваною роботою, окрім підприємницької, Конституцією України не передбачається.
Безпосередньо Конституцією України встановлені обмеження щодо здійснення інших видів діяльності чи зайняття оплачуваною роботою для таких осіб.
Частиною 3 ст. 78 Конституції України в редакції від 28 червня 1996 р. встановлено, що вимоги щодо несумісності депутатського мандата України з іншими видами діяльності встановлюються зако-
ном. Частиною 2 ст. 78 Конституції України в редакції Закону від
8 грудня 2004 р. № 2222-VІ передбачалось, що народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. У частині третій цієї статті зазначалось, що вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом. Такі вимоги щодо несумісності депутатського мандата народного депутата України встановлені статтею третьою Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. (із змінами, внесеними законом від
8 липня 2005 р. № 2784-VІ), згідно з частиною першою якої народний депутат не має права: 1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; 2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;
3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; 4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час; 5) залучатися як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю; 6) входити до складу
керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку. Частиною другою цієї статті встановлено, що народний депутат зобов’язаний додержуватись інших вимог та обмежень, які встановлюються законом, але не конкретизовано, яким саме законом – лише Законом «Про статус народного депутата України» чи й будь-яким іншим законом, зокрема Законом «Про боротьбу з корупцією» (з 1 січня 2010 р. – Законом «Про засади запобігання та протидії корупції») та Законом «Про державну службу».
Згідно зі статтею 120 Конституції України члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку. Заборони займатися підприємницькою діяльністю для зазначених осіб Конституція України не встановлює, а підприємницька діяльність
не є різновидом роботи, яка виконується особою як найманим працівником.
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 120 Конституції України (справа про суміщення службової діяльності керівників органів виконавчої влади) від 17 жовтня 2002 р. № 16-рп/2002, у якому (конституційному поданні) було порушене питання про офіційне тлумачення частини першої ст. 120 Конституції України щодо того, як саме керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади як представники засновників (перші керівники, їхні заступники, керівники структурних підрозділів зазначених органів) «не мають права суміщати свою діяльність з роботою у наглядових радах», тобто входити до складу наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку, КС України, виходячи із системного аналізу відповідних положень основного Закону України, зокрема статей 92, 114, 115, 118, 120 та інших, його буквальної інтерпретації, дійшов висновку, що термін «керівник» центрального чи місцевого органу виконавчої влади, який міститься в частині першій ст. 120 Конституції України означає посадову особу виконав-
чого органу, сукупність кваліфікуючих ознак якої визначає статус
керівника. До цих ознак належать конкретні державно-владні повноваження виконавчого та розпорядчого характеру такої посадової особи у сфері виконавчої влади, які їй згідно з Конституцією та законами України надаються відповідними органами державної влади (розподіл обов’язків між своїми заступниками; розпорядження матеріально-фінансовими цінностями, керівництво та спрямування роботи виконавчого органу і його апарату; вирішення кадрових питань, підписання правових актів виконавчого характеру: представництво виконавчого органу у відносинах з громадянами, іншими державними органами, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності тощо). У цьому рішенні КС України зазначається, що правові акти посадової особи – керівника виконавчого органу, його вказівки, розпорядження, інші дії є обов’язковими для виконання; отже, керів-
ник органу виконавчої влади є посадовою особою, яка, виходячи з
характеру та змісту повноважень, очолює цей орган і несе персональну відповідальність за його роботу. КС України вважає, що керівниками центральних органів виконавчої влади є міністри (до складу КМ України входять за посадою), посадові особи, які очолюють інші, крім міністерств, центральні органи виконавчої влади, а керівниками місцевих органів виконавчої влади є голови місцевих державних адміністрацій. Такі посадові особи та керівники центральних, місцевих органів виконавчої влади не мають права входити до складу керівних органів і наглядових рад підприємств, що мають на меті одержання прибутку, а перелік інших посадових осіб, які не мають права входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку, може бути встановлено законом (п. 12 ч. 1 ст. 92 Конституції України).
Зауважу, що у ст. 120 Конституції України заборона входити до складу керівних органів і наглядових рад підприємств, що мають на меті одержання прибутку, поширюється лише на осіб, зазначених у ній – членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади. Така заборона не поширюється на інших посадових осіб, а тому висновок КС України, що «перелік інших посадових осіб, які не мають права входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку, може бути встановлено законом (з посиланням на п. 12 ч. 1 ст. 92 Конституції України), є, принаймні, неконкретним. Згідно з п. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби. Заборони ж щодо сумісності посад певними категоріями осіб установлені виключно Конституцією України і не можуть установлюватись іншими законами (крім обмежень щодо сумісності посади народного депутата України, оскільки вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, згідно з ч. 3 ст. 78 Конституції України, встановлюється законом).
Згідно з ч. 2 ст. 127 Конституції України професійні судді не можуть обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Зазначене обмеження відтворене у ст. 5 Закону «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., у ч. 2 ст. 16 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.
Президент України згідно з ч. 4 ст. 103 Конституції України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Зверну увагу на те, що Президент України відповідно до ч. 4 ст. 127 Конституції України не має права займатися будь-якою оплачуваною діяльністю взагалі, в тому числі і викладацькою, науковою та творчою, медичною практикою, інструкторською та суддівською практикою зі спорту в позаробочий час, хоча Законом № 1506-VІ займатися такою діяльністю йому формально дозволяється.
Таким чином, безпосередньо Конституцією України встановлені такі види обмежень щодо здійснення підприємницької діяльності, зайняття оплачуваною роботою та обіймання інших оплачуваних посад чи інших посад для певних категорій осіб:
1) займатися підприємницькою діяльністю – для Президента України, депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Для професійних суддів, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади та членів Кабінету Міністрів України заборони займатися підприємницькою діяльністю Конституція України не містить;
2) займатися іншою оплачуваною роботою (виконувати іншу оплачувану роботу) (крім викладацької, наукової та творчої) – для професійних суддів;
3) суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час) – для членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади;
4) обіймати будь-які інші оплачувані посади – для професійних суддів;
5) обіймати посаду в органах державної влади або об’єднаннях громадян – для Президента України;
6) входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку,– для керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади та Президента України.
Статтею 3 Закону «Про статус народного депутата України» встановлено, що депутат не має права: 1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; 2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі; 3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; 4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час; 5) залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю; 6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.
Саме такі види обмежень і лише для зазначених осіб можуть бути встановлені Законом «Про засади запобігання і протидії корупції» а також іншими законами, якими регулюється діяльність та визначається правовий статус службових (посадових) осіб окремих органів влади та місцевого самоврядування, оскільки всі особи, щодо яких Конституцією України встановлено зазначені обмеження, за своїм правовим статусом є службовими особами органів влади чи органів місцевого самоврядування.
Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право
на працю, що дає можливість заробляти собі працею, яку він віль-
но обирає або на яку вільно погоджується, окрім установлених Конституцією обмежень для певних категорій осіб у зв’язку з обійманням ними певних посад (виборних чи по найму) в органах влади чи місцевого самоврядування, займатися ще й іншими видами опла-
чуваної діяльності як самозайнятими особами чи як найманими особами, жодних інших обмежень щодо реалізації людиною прого-
лошеного і гарантованого її права на працю Конституція України
не містить.
Статтею 64 Конституції України проголошено (встановлено), що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Це стосується і права людини і громадянина на працю (ст. 43 Конституції України) та права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України).
У статтях Конституції України, в яких визначаються вимоги щодо несумісності певної посади з іншими видами діяльності, не міститься посилань на інші закони, якими такі вимоги можуть установлюватись, окрім вимог щодо несумісності посади народного депутата України, передбачених ч. 3 ст. 78 Конституції України, згідно з якою «вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом».
Таким чином, Законом «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні», як і іншими законами, якими визначаються права, обов’язки, повноваження та правовий статус певних категорій осіб, не можуть установлюватись вимоги щодо несумісності займаної посади з іншими видами діяльності, не передбачені Конституцією України. Це стосується і професійних суддів, які, згідно з п. 4 ч. 5 ст. 126 Конституції України, можуть бути звільнені з посади у разі порушення ними вимог щодо несумісності. Зверну увагу на те, що вимоги щодо несумісності посади професійного судді, які були встановлені ст. 5 Закону «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. (в редакції Закону № 2534-ІІІ від 21 червня 2000 р.), відповідали таким вимогам, установленим ч. 2 ст. 127 Конституції України.
Відповідно до ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Статтею ж четвертою Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» фактично було допущено звуження обсягу прав окремих громадян, які обіймають певні посади, на працю та підприємницьку діяльність.
Окремі обмеження, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 1 ст. 4 Закону
№ 1506-VІ, всупереч Конституції України були поширені не тільки на осіб, щодо яких вони передбачені безпосередньо Конституцією України, а й на осіб, щодо яких Конституція України таких обмежень не передбачає. Тим самим суттєво був звужений обсяг окремих гарантованих Конституцією України прав громадян. Зокрема, всупереч ст. 42 Конституції України, згідно з ч. 2 якою обмежується підприємницька діяльність лише депутатів та посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Законом № 1506-VІ заборонялось займатися підприємницькою діяльністю всім без винятку державним службовцям, службовим особам юридичних осіб та особам, уповноваженим на виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків в юридичних особах, фізичним особам-підприємцям.
