Практичне заняття № 8
Тема: Культура ділового спілкування
План
1. Правила спілкування керівника з підлеглим.
2. Психологічні прийоми досягнення прихильності підлеглих.
3. Розмова-покарання.
4. Проведення конференцій, нарад, дискусій.
5. Правила тактовного ведення бесіди.
1. Правила спілкування керівника з підлеглим
Спілкування керівника з підлеглими складається з 3-х моментів:
а) керівник віддає розпорядження, вказівки, щось рекомендує, радить;
б) отримує «зворотну» інформацію про підлеглого, про виконання завдання;
в) дає оцінку виконання завдання підлеглим.
Усі знають, що форма, у якій дають розпорядження, впливає на його виконання. Основною умовою добровільності виконання розпорядження керівника є досягнення взаєморозуміння. Щоб люди розуміли те, що їм каже керівник, повинна бути єдність професійної мови, урахування рівня інтелекту, повнота інформації, логічність викладу, сконцентрованість уваги. Однак зрозуміти – ще не означає прийняти. Щоб розпорядження виконували охоче, треба, щоб воно відповідало внутрішнім переконанням підлеглого. Перша умова прийняття – несуперечливість того, що підлеглий повинен зробити, його принциповим поглядам щодо цього питання. Якщо підлеглий не прийняв позицію керівника через те, що вона розходиться з якимись його принциповими поглядами, то наступні переконання треба спрямовувати лише на усунення цієї неузгодженості, а не на повторення сказаного. Другою умовою прийняття завдання є особистий інтерес підлеглого, усвідомлення ним того, що виконання буде сприяти задоволенню якихось його потреб.
І ще: за інших рівних умов люди легше приймають позицію тієї людини, до якої відчувають емоційно позитивне ставлення (прихильність, дружбу або любов), і навпаки, важче приймають (а часто відхиляють) позицію тієї людини, до якої відчувають емоційно негативне ставлення (неприязнь, ненависть).
2. Психологічні прийоми досягнення прихильності підлеглих
Ураховуючи зазначене, психологи розробили особливі прийоми формування атракції- привертання, притягання однієї людини до іншої. В атракції велика роль належить умінню правильно спілкуватися.
У книзі «Управленческое общение» О. Ю. Панасюка – посібнику з професійного спілкування керівників з підлеглими – зауважується, що розпорядження потрібно формулювати так, щоб підлеглі не лише розуміли, але й (що найважливіше) приймали розпорядження свого керівника. Для цього треба обов’язково враховувати такі психологічні прийоми досягнення прихильності підлеглих:
а) якомога частіше промовляти вголос їхнє ім’я та по батькові;
б) завжди мати на обличчі добрий і приємний вираз, легку посмішку;
в) якомога частіше робити їм компліменти;
г) завжди виступати в ролі терплячого й уважного слухача;
д) цікавитися їхніми позаслужбовими захопленнями та особистими турботами і використовувати ці знання в інтересах виробництва.
Зупинимося детальніше на прийомах а) та в), що безпосередньо пов’язані з мовою.
Справді, ще з часів Сократа і Платона відомо, що для кожної людини найсолодшим звуком у світі є її ім’я. Звук власного імені викликає в людини не завжди усвідомлюване нею відчуття приємного. Як писав американський психолог Д. Карнегі, звучання власного імені для слуху людини – найприємніша мелодія. Дослідження показують, що використання імені співрозмовника значно підвищує інтерес до розмови і, що найголовніше, слухач з особливою увагою ставиться до сказаного після його імені, намагаючись зрозуміти, яким чином це зв’язано з ним.
Якщо людина зразу ж після знайомства з вами забула (чи переплутала) ваше ім’я, яке не належить до важких для вимови, а отже до тих, що важко запам’ятовуються, сміливо ставте діагноз: як особистість ви її мало цікавите. Якщо ж і ви забули її ім’я – зробіть і для себе такий висновок
Запам’ятавши одразу ім’я людини і показавши це співрозмовникові, ви, звичайно, викличете в нього позитивні емоції, які повернуться до вас же. Ось рецепт запам’ятовування імен людей (за О. Ю. Панасюком):
Як тільки ви почули ім’я, знайдіть привід, щоб вимовити його вголос: Дуже приємно з Вами познайомитись, Володимире Олеговичу.
Швидко переберіть у пам’яті імена знайомих вам людей (це можуть бути й імена великих людей) для встановлення асоціативних зв’язків.
Однак бувають ситуації, коли вам потрібно запам’ятати одразу декілька імен. Припустімо, ви перейшли працювати в нову організацію. Увечері вдома виділіть спеціально дві години, щоб запам’ятати імена й по батькові ваших нових підлеглих і колег. І хай домашні вас проекзаменують. Те приємне здивування, яке завтра, очевидно, будуть відчувати ваші співробітники, вартує більше, ніж ці дві години.
І коротко про компліменти, або «золоті слова». Компліменти – це слова, які містять невелике перебільшення позитивних якостей людини. Чуючи комплімент на свою адресу, людина, навіть усвідомлюючи, що сказане – перебільшення (хай невелике, та все ж перебільшення), зазвичай, відчуває позитивні емоції. Призначення компліменту – зробити приємне співрозмовникові, викликати взаємну симпатію.
Стиль компліменту залежить від статі, соціального становища адресата, від характеру взаємин із ним, від ситуації спілкування.
Найчастіше хвалять людину за вчинки, характер, зовнішній вигляд, одяг тощо. Набір етикетних формул в українській мові стереотипний, наприклад:
У тебе (Вас) такий чудовий вигляд!
Ти (Ви) так чудово виглядаєш (єте)!
У тебе (Вас) бездоганний вигляд!
Ти (Ви) така чарівна!
Ти (Ви) маєш (єте) тонке почуття гумору (витончений смак, прекрасні манери);
З тобою (Вами) так приємно спілкуватися;
Ти (Ви) прекрасний співбесідник!
Ти (Ви), як завжди, прекрасно (неперевершено) виступив (ли);
Ти (Ви) рідкісний фахівець!
Дивовижно, як ти (Ви) зміг (змогли) в п’ятихвилинній доповіді так вичерпно розкрити цю тему!
За правилами етикетної поведінки комплімент потребує словесної відповіді адресата:
Дякую!
О, дякую за комплімент!
Ви так люб’язні!
Мені приємно це чути!
Ви мені лестите!
На жаль, це лише комплімент.
Вузлики на пам’ять!
Правила вживання компліментів
1. Не кажіть людині того, що їй неприємне або зовсім не властиве.
2. Комплімент не повинен бути багатозначним.
3. Повинен бути щирим: мовлення адресата має супроводжуватися теплими інтонаціями, неудаваною усмішкою.
4. Варто уникати незрозумілих слів.
5. Комплімент має відповідати ситуації спілкування.
6. Не ввічливо говорити компліменти малознайомим або незнайомим людям.
7. Не варто відразу «віддячувати» компліментом за комплімент, а особливо говорити про партнера те саме, що почули від нього.
8. Відповідь на комплімент має бути співзвучною змістові.
9. Не варто скупитися на добре слово – учімося говорити компліменти.
Мудрі поради психологів
• Набагато корисніше говорити людям приємні речі, підтримувати й підбадьорювати їх, щиро захоплюватися їхніми досягненнями, аніж принижувати їх гідність.
• Починати й закінчувати ділову бесіду компліментом на адресу співрозмовника (існує багато підтверджень того факту, що більше ви говорите компліментів іншим, то більше добрих слів чуєте у відповідь, вас починають вважати милим, чуйним і навіть привабливим; коли співрозмовник помічає, що ви проявляєте свої почуття до нього, він значно швидше відкривається вам).
• Ніколи не обзивати й не ображати співрозмовника, краще сказати: «Мені соромно за Вас», «Не чекав від Вас такого» тощо.
• Спілкуючись з людьми, краще називати їх по імені, це приємно, як і комплімент (Ю. І. Палеха).
Комплімент на фоні антикомпліменту – найефективніший (У Вас так це добре виходить, а от я так не вмію).
Як зробити комплімент? Насамперед він повинен відображати позитивні, і тільки позитивні, якості людини. Якість, відображена в компліменті, повинна мати невелике перебільшення. Важливим чинником результативності цього прийому є власна думка людини про рівень розвитку відображених у компліменті якостей. Потрібно, щоб думка підлеглого не була вищою, ніж та, що в компліменті, і щоб він вважав за потрібне покращити в собі цю якість. Комплімент повинен констатувати, тобто стверджувати наявність певної характеристики, а не містити рекомендації щодо її покращення. І, нарешті, комплімент не повинен мати ніяких доповнень, які інколи можна почути після нього, наприклад: Руки у тебе справді золоті. А ось язик твій – ворог твій. Не потрібно робити спеціального акценту на компліментарних фразах.
Ось кілька прикладів. Після тривалих переговорів, що завершилися для вас вдало: Завжди радий мати такого приємного партнера (співрозмовника); коли розмова закінчилася з успіхом: Як приємно було з Вами спілкуватися!; співробітникові під час роботи: Дивитись, як працюєте, – задоволення!; учителеві після відвідання його уроків: Яка у Вас дикція! Слухати Вас – задоволення!; співробітникові, який, не заглядаючи в довідник, напам’ять вказав необхідні дані: У Вас енциклопедична пам’ять! Ваша ерудиція вражає тощо.
Кожен керівник, як і кожна людина взагалі, повинен пам’ятати, що будь-який контакт з людьми не можна починати з негативних емоцій. Тому навіть до відкриття наради керівникові необхідно спеціально підготувати два-три компліменти її учасникам.
Розмова-покарання
Керівникові часом доводиться висловлювати незадоволення поведінкою підлеглого. Яка ж техніка розмови-покарання? Насамперед треба підготувати емоційне тло для сприйняття слів керівника. Таким тлом є не негативні, а позитивні емоції людини. І тільки тоді варто приступити до власне неприємного. Психологічна наука відкрила цікаве явище в пам’яті людей: вони краще запам’ятовують початок і кінець розмови. Початок створює тло для основної її частини, чи установку, а кінцівка залишає в пам’яті ставлення до цієї розмови.
Усярозмова-покарання, як зауважує О. Ю. Панасюк, складається з трьох частин. Мета першої частини – підготувати емоційне тло для сприйняття того, що буде в другій. Ця частина самостійна і за змістом не пов’язана зі вчинком. Усіма можливими засобами намагайтеся завоювати прихильність. Важче перейти від першої частини розмови до другої. Різкий перехід знижує ефективність першої частини. Результативним є прийом, коли на завершення керівникговорить: Ось говорю це Вам, а самому здається, що я знаю нібито двох співробітників з однаковим ім’ям Петро Захарович: один з них – прекрасний спеціаліст (або...), а інший – учора, наприклад, зірвав... Іпереходите до другої частини, де ви засуджуєте вчинок підлеглого. Закінчується ця частина розмови офіційним оголошенням покарання: Ви самі розумієте, Петре Захаровичу, що не покарати Вас я не можу. Тут головне, щоб слухач не перебивав ваш монолог. Якщо буде перебивати, зупиніться, скажіть: Зараз. Я уже закінчую. Потерпіть, будь ласка, ще трохи. Інакше він не почує ключові слова останньої фрази:... але інакше вчинити я не можу, як би високо не цінував Ваші інші заслуги. І далі переходите до третьої частини розмови.
У цьому переході важливі не тільки слова, інтонація, але й паузи. Після того, як ви закінчили фразу про оголошення, припустімо, догани, зробіть паузу приблизно 10-15 секунд, а потім зверніться до підлеглого з проханням: А тепер, Петре Захаровичу, у мене до Вас буде особисте прохання... Якщо можна, звичайно? (Знову пауза – ніби чекання відповіді). Будь ласка, якщо можна, Петре Захаровичу, на майбутнє звільніть мене від таких розмов. Я ж знаю, що Ви можете працювати без порушень. Ось недавно ви чудово...
Обов’язково будь-яка розмова, а не лише розмова-покарання, повинна закінчуватися на позитивній ноті.
Однак така схема не годиться для розмови-звільнення, коли керівник хоче позбутися поганого працівника. Тут, звичайно, не до усмішок, не до компліментів. О. Ю. Панасюк пропонує «формулу звільнення», що складається з шести обов’язкових пунктів – фраз, які керівник повинен сказати підлеглому. Жодна з них не повинна бути пропущеною, бо вони мають логічний смисловийі психологічний зв’язок. Ця формула допоможе, якщо всі шість фраз будуть повторені вами підлеглому буквально слово в слово і, зрозуміло, у тому ж порядку, як наведені.
Викликавши підлеглого до себе в кабінет для розмови-звільнення й запропонувавши йому сісти, скажіть йому таке: Петре Захаровичу! Якщо Ви докорінно зміните своє ставлення до роботи, то буде і співпраця.
Упродовж двох найближчих тижнів забудьте про те, що я Вам сказав.
Приходьте до мене за допомогою й порадою, якщо Вам потрібно.
Я буду поводитись щодо Вас так, ніби ви тільки почали працювати, і зроблю все, що буду в змозі.
Якщо після двотижневого строку Ви покажете, що робота Вам під силу (а ми обидва добре знаємо, що вона Вам під силу), все буде добре.
Якщо ж через два тижні нічого не зміниться, то нарікайте на себе. Я офіційно повідомлю Вам, що Ви будете звільнені, і Вам доведеться шукати іншу роботу.
За допомогою цієї «формули», на думку О. Ю. Панасюка, ви не затримаєте в себе ледаря, але й не придбаєте собі ворога.
4. Проведення конференцій, нарад, дискусій
Організовуючиконференції, наради, формуючи навчальні групи, круглі столи, треба стежити за тим, щоб на них збиралися люди, котрі дотримуються близьких поглядів на питання, які винесені на обговорення. Це, звичайно, не означає того, що успіх забезпечує тільки обмін думками осіб, які мислять однаково. Певна різноманітність навіть необхідна. Але якщо група співрозмовників створена з цілком різних людей, які не розуміють один одного, то не можна розраховувати на успіх справи.
Конференція ділиться на секції з чітким визначенням завдання кожній із груп. Результати роботи дрібних груп, секцій зіставляють, порівнюють, узагальнюють і виробляють єдине рішення з тієї чи тієї проблеми. Якщо ж немає змоги організувати підгрупи, то голова й той, хто керує дискусією, виступають у такому разі посередниками між групами, вони спрямовують свої зусилля на пошук спільних поглядів, зменшення розбіжностей у них.
Нараду організовують тоді, коли справді виникла потреба порадитися. Оптимальна кількість учасників не перевищує 10-12 осіб, інакше не всі зможуть узяти участь в обговоренні. Результати наради залежать передусім від голови, як він керує нею, від того, наскільки він зуміє підготувати нараду і спрямувати її учасників на дискусію. Голова повинен відкрити нараду і в короткому вступному слові охарактеризувати проблематику, яку треба обговорити. Він повинен уміти впевнено керувати обговоренням поставлених питань, давати учасникам змогу висловитися, заохочуючи їх до розмови. Голова має бути тактовним і витриманим, може делікатно втрутитися і спрямувати дискусію в потрібне річище. Він повинен виявити стриманість, щоб його втручання (висунення для обговорення наступного питання, оголошення перерви чи навіть перенесення наради на інший час або день) сприймалися правильно, з розумінням ситуації.
Дуже важливо вміти брати участь в дискусії, а особливо вести її. Л. Зрінські визначає такі найважливіші правила дискусії:
1. Виступай тільки тоді, коли є що сказати предметно.
2. Слухай, про що говорять інші.
3. Зважай на те, що інші учасники також уважно слухають, і не повторюй того, що хтось уже розповідав.
4. Враховуй сказане іншими, а не тільки проголошуй монологи.
5. Правила тактовного ведення бесіди
Законодавці сучасного етикету рекомендують дотримуватися таких правил тактовного ведення бесіди:
1. Не треба розмовляти так голосно, щоб ваша бесіда привернула увагу навколишніх.
2. Під час розмови можна лише помірно жестикулювати, у жодному разі не треба гримасувати, злісно говорити й різко перечити. Нетерпимістю до чужої думки характеризуються люди запальні чи психічно неврівноважені або ж просто некультурні. До того ж гнів заважає розуму бачити істину.
3. Для розмови потрібно обирати теми, які становлять спільний інтерес, можуть зацікавити й вашого співрозмовника. Варто розмовляти не тільки про власні проблеми, а й про стан справ інших. Проте настійливо запитувати людину про її особисті справи – нечемно.
4. У товаристві треба вміти підтримувати розмову, правильно висловлюючись, не вживаючи вульгарних висловів, не переобтяжуючи мову іноземною лексикою й абстрактними поняттями.
5. Ввічлива людина має відповідати на запитання чи розмовляти тією мовою, якою до неї звертаються (зрозуміло, якщо вона нею володіє). Однак у товаристві, де говорять однією мовою, нечемно розмовляти з кимось іншою мовою.
6. Необхідно уважно вислуховувати співрозмовника, цікавитися його поглядами, симпатіями, проблемами. Нетактовно ігнорувати його запитання чи робити вигляд, що ви їх не розчули.
7. Не можна зупиняти співрозмовника, потрібно терпляче вислухати й те, що ви знаєте, і те, з чим ви, можливо, не згодні. Нечемно відразу ж розпочинати суперечку, обстоюючи власну позицію. Дослухавши до кінця аргументи свого співрозмовника, можна стримано й коректно заперечити: На мою думку, це...; Я схильний думати, що...; Даруйте на слові, але... У жодному разі не можна вживати нетактовні форми відповіді опонентові: Я краще знаю...; І зовсім це не так.
8. Розмовляючи, варто дивитися на свого співрозмовника і стежити за його реакцією, щоб скоригувати свою мову в разі втрати слухачами інтересу до вашого повідомлення. Повернути до себе увагу можна завдяки логічності думки, переконливості аргументів, дотепності й емоційності відповіді. Чемна людина, переконавшись у марності своїх зусиль зацікавити співрозмовника, припиняє розповідати.
9. Якщо зустрічаються колеги чи люди зі спільними професійними інтересами, зрозуміло, можлива розмова про роботу, але треба зважати на настрій навколишніхі їхнє бажання обговорювати виробничі проблеми.
10. Під час розмови стримуйте свої почуття. У ході розмови треба повсякчас пам’ятати про необхідність контролю за своїми жестами, позою, інтонацією, тоном.
Практичне заняття № 9
Тема: Публічний виступ як різновид мовленнєвої діяльності
План
1. Ораторське мистецтво як теорія виразного мовлення.
2. Етапи підготовки до публічного виступу.
3. Правила публічного виступу.
4. Значення жестів і міміки в усному спілкуванні.
1. Ораторське мистецтво як теорія виразного мовлення
Усне спілкування поділяється на публічне і приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ.
Ораторські виступи відіграють велику роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження – вона виробляється впродовж життя в результаті величезної тривалої роботи над собою, зокрема над своєю мовою.
Свідоме життя людини можна розглядати як послідовність і сукупність промов, якісного чи неякісного мовлення, від чого залежить її доля, а також доля навколишніх людей, отже, і всього суспільства. Тому значно зростає, особливо останнім часом, вагомість риторики – науки, яку Ф. Прокопович, викладач цього курсу в Києво-Могилянській академії, називав «царицею душ», «княгинею мистецтв». Це наука красномовства, ораторське мистецтво, або іншими словами – теорія виразного мовлення, що вивчає найефективніші способи його побудови. На Заході її називають теорією і практикою комунікації (США), теорією мовного існування людини (Японія), неориторикою (Бельгія) тощо, а держави вкладають значні кошти в її розвиток з метою формування національного інтелекту ж найціннішого ресурсу.
2. Етапи підготовки до публічного виступу
Публічне мовлення є одним із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення. Виступ перед аудиторією дуже відповідальний, тому інколи мовці, вільно почуваючи себе в колі друзів, перед більшим колом слухачів почувають себе невпевнено.
Існує чотири варіанти підготовки до виступу та його проведення:
1) написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;
2) написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити напам’ять, час від часу заглядаючи в рукопис;
3) підготувати лише коротенькі записи;
4) виступати без будь-яких нотаток.
Усе залежить від досвіду та уміння промовця.
Однак, безумовно, до публічного виступу необхідно готуватися. Кажуть, що до нього людина готується все життя, маючи на увазі, очевидно, добір явищ, фактів, їх обдумування, осмислення.
Безпосередня ж підготовка до конкретного виступу зазвичай має такі етапи:
1. Обдумування теми. Конкретизувати тему виступу, встановити коло питань, які вона мусить охоплювати. Важливо врахувати інтереси аудиторії, рівень її вимогливості, критерії оцінок, ступінь обізнаності з цього питання.
2. Опрацювання й писемне оформлення теми. На цій стадії лектор добирає літературу, робить виписки, які обов’язково потрібно документувати (тобто вказувати, звідки взято цитату, дату виходу газети, автора й назву твору, рік, місце видання, сторінку). Варто також законспектувати найнеобхіднішу літературу. Конспект – це короткий виклад теми, найсуттєвіші факти, положення й висновки книг. Розрізняють текстуальний конспект (набір цитат) і вільний конспект (стислий виклад тексту із вкрапленими цитатами).
Писемне оформлення теми може мати вигляд плану, стислого або розгорнутого, тез або повного тексту виступу.
План складають після обдумування порядку розміщення частин. Стислий план, звичайно, є основою складання тез чи повного тексту. Із розгорнутим планом доповіді можна виступати. Такий виступ має свої переваги: лектор краще бачить аудиторію, її реакцію, а отже, має змогу коригувати заплановане – робити зміни у викладі, скорочувати чи збільшувати кількість ілюстрацій тощо. Розгорнутий план складають так: аркуш ділять на дві частини, зліва пишуть назву розділу плану, справа – основні формулювання, факти, цитати.
Тези доповіді – це короткі змістовні формулювання основних положень виступу. На полях проти кожного положення – заголовок. Тези складно писати, але виступ з опорою на них, коли за основним положенням відновлюється зміст, є найчастіше цікавим, справляє враження спонтанного виступу. Однак у такому разі важко уникнути мовленнєвих помилок, неточностей. Відшліфувати можна лише повний текст.
Повний текст виступу пишуть тоді, коли він потрібен не для одного виступу або коли він будується на великому і складному матеріалі, висвітлює серйозні теоретичні проблеми. Обов’язково писати повний текст для офіційної доповіді. Однак наявність тексту не зобов’язує читати його. Читають, коли захід має строгий регламент (з’їзд, конференція), а також відповідальні офіційні документи (заяви,доповіді).
Щоб орієнтуватися в часі, який ви повинні затратити на виступ, пам’ятайте, що читання вголос однієї сторінки (29-30 рядків на сторінці стандартного аркуша) триває приблизно 2 хвилини.
3. Критичний розбір готового виступу. Уже готовий виступ треба обов’язково проаналізувати з погляду його композиції (зачин, виклад, кінцівка, мовне оформлення яких залежить від жанру), логічності викладу, зрозумілості термінів, чіткості визначень, добору фактів. Варто передбачити в тексті також відповіді на запитання слухачів, зробити поправки на виголошення (тобто, якщо є довгі й складні речення, скоротити їх; спростити текст, якщо забагато складних слів, особливо іншомовних; дієприкметникові та дієприслівникові звороти замінити дієсловами; увести звертання до слухачів, вставні конструкції: як кажуть у такому разі, можна сказати та інші, риторичні питання, слова-зв’язки: отже, потім, далі; простежити, щоб предмет думки називався частіше; продуматипаузи).Доцільно включити до лекції приклади, порівняння й висновки, а часом і афоризми, прислів’я та влучний дотеп. Зайві подробиці заступають головне в розповіді, тому не можна ними зловживати, хоча надмірна стислість також вадить (якщо висловити якусь важливу думку лише кількома реченнями і не обґрунтувати її, то вона пройде повз увагу слухачів, а приклад або порівняння легше запам’ятати, ніж просто назване твердження, засаду чи думку). Не перевантажуймо свою мову абстрактними поняттями й цифровим матеріалом.
У давніх книгах з риторики доповідачеві дається порада: «Коли виступаєш, чітко називай тему виступу. Якнайшвидше починай говорити по суті! По можливості одразу повідом, про що ти збираєшся говорити. Не церемонься, говори без образ, не гаси інтерес порожніми фразами». Правда, іноді доцільно концентрувати увагу чи відповідно затримувати визначення предмета розмови, його заплановане приурочення.
Ще оратори давнього Риму рекомендували вже у вступі привертати увагу слухачів приємними для них речами. Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим.
Щоб упорядкувати окремі думки, тези, найкраще йти від простого до складного або ж дотримуватися хронологічної послідовності. Іноді інформацію впорядковують на основі локального принципу, який полягає в переліку всіх пунктів, характеристик, прикладів застосування, переваг тощо.
Початкові речення рекомендують обов’язково підготувати й записати заздалегідь, так само, як і прикінцеві, адже більшість слухачів упродовж перших хвилин виступу приділяє промовцеві всю свою увагу.
Закінчення виступу складається з двох частин: 1) узагальнення головних думок; 2) обов’язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій (залежно від характеру виступу). Закінчення вирішує, що саме слухачі запам’ятають, що вони візьмуть для себе з виступу.
4. Тимчасовий відхід від теми. Після повного опрацювання тексту виступу, спеціалісти радять на кілька днів відкласти його, не займатися цим питанням. Це потрібно, щоб уклалася в пам’яті тема, остаточно вималювалася, зазнала певних змін та ін.
5. Виголошення теми. Перед виступом текст доцільно кілька разів прочитати вголос (це допомагає ще щось уточнити, викинути).
На виступ варто прийти раніше, щоб зібратися з думками, зосередитися, підготувати себе внутрішньо. Починати виступ активно, доброзичливим тоном, намагатися втримати інтерес.
Перед початком виступу розслабтеся, займіть зручну позу за кафедрою чи трибуною. Не поспішайте говорити відразу, глибоко вдихніть і в повільному темпі почніть виступ. Дивіться прямо на слухачів. Віднайдіть поглядом два-три симпатичних для вас обличчя і звергайтеся до них, це допоможе відчути контакт з аудиторією та зняти левову долю хвилювання. Коли ви відчуєте, що заспокоїлися, намагайтеся тримати в полі зору всіх слухачів.
Якщо вас перестали слухати (а за спостереженнями психологів, на 15-20 хвилині виступу настає «криза уваги»), змініть мовлення, наведіть цікавий факт. Один з найдійовіших засобів пожвавлення уваги слухачів – риторичні запитання під час виступу. Не говоріть надто довго: це стомлює і вас, і слухачів. Говоріть переконливо, використовуйте різні прийоми (порівняння, протиставлення, аналогію, приклади з життя).
Зацікавити слухачів можна, якщо говорити про те, що стосується їх безпосередньо; поставити запитання, на яке самі ж і відповісте; навести захоплюючі факти; висунути якусь неймовірну гіпотезу; заохочувати слухачів до дискусії.
Будьте тактовними: дякуйте за кожне зауваження, навіть тоді, коли ви з ним не згодні.
3. Правила публічного виступу
Манери, одяг, жести, міміка, інтонації – усе промовляє до слухачів і все або посилює вплив сказаного, або, навпаки, послаблює його. З цього приводу варто згадати настанови російського юриста, оратора, письменника А. Коні, які наводить Н. Бабич:
1. Коли йдеш в аудиторію, одягнутися треба просто й пристойно. В одязі не повинно бути нічого вишуканого і крикливого: психологічна дія на слухачів починається до моменту мовлення – з появи перед аудиторією
2. Говорити треба голосно, ясно, чітко, немонотонно, якомога виразніше й простіше. У тоні повинна вчуватися впевненість, переконаність, сила. Не потрібно повчального тону: нетактовного – для дорослого, нудного – для молоді.
3. Мовлення не треба вести «одним махом»; воно повинно бути живим словом. Тон мовлення варто змінювати – підвищувати й знижувати його залежно від змісту та значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони – як абзац у писемному мовленні).
4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними треба обережно: жести повинні відповідати змістові й значенню фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення. Остерігаймося частих метушливих, різких рухів рук – це набридає і дратує.
5. Мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (наприклад, до відкритих, допитливих очей одного слухача або стіни, у яку впирається погляд, понад головами слухачів) – це призведе до втрати контакту з аудиторією, контролю над її налаштованістю на тему тощо.
6. Мовець повинен мати витримку, володіти собою в будь-якій несприятливій обстановці. Але якщо лекторові-пропагандистові радять не реагувати на причини, що відволікають (шепіт, скрипіння стільців та ін.), а продовжувати робити свою справу, то вчитель, викладач повинен домогтися тиші до початку розмови.
7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небезпечні на початку й наприкінці тексту.
8. Простота і ясність викладу – найвищі його якості.
9. Щоб досягти мети, добитися успіху, потрібно: а) завоювати увагу; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяє лаконізм, правильний темп мовлення, короткі свіжі відступи, обрамлення тексту та ін.
10. Якщо не вистачає власної «глибокої думки», можна скористатися «мудрістю древніх», зберігаючи при цьому міру, щоб не втратити своєї особистості між Лермонтовими, Толстими, Діккенсами.
Однак найголовніше – вкладаймо душу у свій виступ: справжня емоційна щирість допоможе більше, ніж будь-які правила.
4. Значення жестів і міміки в усному спілкуванні
Мовлення – не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомогою інших засобів – жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях. Усе це невербальні (несловесні) засоби.
Невербальні засоби спілкування –це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.
Один з найвідоміших фахівців з питань спілкування А. Піз стверджує, що за допомогою слів передається всього 7 % інформації, тоді як звуковими засобами – 38 %, а за допомогою міміки, жестів і поз – 55 %. Без сумніву, вербальні й невербальні засоби спілкування потрібно інтерпретувати не ізольовано, а в єдності, оскільки вони підсилюють взаємодію між співбесідниками. Між вербальними й невербальними засобами спілкування наявний своєрідний розподіл функцій: словесними передається чиста інформація, а невербальними – ставлення до партнера. Бажано розвивати вміння читати (розуміти) невербальні сигнали, оскільки вони здебільшого спонтанні, несвідомі, а тому щирі. Уміння користуватися ними сприяє формуванню культури спілкування.
На думку американських учених, для формування першого враження від співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин.
Кінетичні невербальні засоби є найважливішими у спілкуванні. Серед них важлива роль відводиться міміці.
Міміка – це експресивні рухи м’язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини в певний момент часу.
Міміка репрезентує шість основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив і презирство.
З мімікою тісно пов’язаний візуальний контакт, тобто погляд, що становить важливу частину спілкування. Розрізняють діловий, світський та інтимний погляди залежно від локалізованої спрямованості на співрозмовника.
Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка посередині чола, а основою – лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей – то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми.
Погляд має завжди відповідати типові спілкувальної ситуації. Неабияке значення у спілкуванні відіграють жести.
Жести – це виражальні рухи рук, що передають внутрішній стан людини.
За функціональним призначенням і природою вирізняють такі їх види:
1. Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.
2. Емоційні жести передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування,
розчарування.
3. Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами
пальців, кисті, цілої руки.
4. Зображувальними жестами відтворюють предмети, тварин,
інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються тоді, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.
5. Жести-символи інформують про певні дії, властивості, наміри
тощо. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які
вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями – «прошу слова». До жестів-символів належать
умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.
Наведемо поширені жести і їх тлумачення:
– пальці рук зціплені – знак розчарування й бажання співрозмовника приховати своє негативне ставлення;
– прикривання рота рукою – слухач розуміє, що ви говорите неправду;
– почухування й потирання вуха – співрозмовник наслухався і хоче висловитися;
– потирання скронь, підборіддя, прикривання обличчя руками – особа не налаштована розмовляти в цей момент;
– людина відводить очі – підтвердження того, що вона щось приховує;
– схрещення рук на грудях – людина нервує, краще розмову закінчити чи перейти на іншу тему;
– схрещення рук і тримання пальців у кулаці – людина налаштована вкрай вороже;
– відтягування комірця – людина гнівається або дуже схвильована;
– вказівний палець спрямований прямовисно до скроні, а великий підтримує підборіддя – негативне або критичне ставлення до почутого;
– руки за головою – упевненість, перевага над співрозмовником;
– потирання ока – людина говорить неправду;
– тримання рук за спиною – впевненість у собі.
Практичне заняття № 10
Тема: Орфоепічні норми сучасної української літературної мови
План
1. Основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови.
2. Вимова голосних звуків.
3. Вимова приголосних звуків.
4. Вимова звукосполучень приголосних.
1. Основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови
Етикет усного ділового спілкування вимагає від кожної людини вимовляти слова за літературними нормами, тобто загальновизнаними правилами вимови. Правильна літературна вимова надає мовленню органічної краси, привабливості, що має неабияке значення для того, хто його слухає, сприяє кращому й глибшому засвоєнню висловлюваної думки, донесенню до слухачів своїх почуттів і роздумів.
Кожен із задоволенням, навіть з насолодою сприймає правильну літературну мову, і, навпаки, завжди викликають невдоволення, а часом і обурення різні помилки у вимові слів та в їх наголошуванні.
Проте тільки цим суспільне значення правильної літературної вимови не обмежується. Якщо правильна літературна вимова допомагає краще засвоїти зміст сказаного, то неправильно вимовлене слово чи навіть окремі звуки в ньому спрямовують увагу тих, хто слухає, лише на зовнішнє оформлення мовного акту, заважаючи вникнути в його суть.
Неправильна вимова звуків іноді може стати причиною спотворення змісту висловлюваної думки. Наприклад, до непорозуміння може призвести оглушення кінцевого дзвінкого приголосного та дзвінкого в середині слова: У нього грип (грип чи гриб?); У мене є хороша каска (каска чи казка?); вимова о в ненаголошеній позиції як а: вали (вали чи воли?), раби (раби чи роби?) тощо.
Отже, правильна літературна вимова, правильне звукове оформлення слів сприяє мовному спілкуванню людей, а неправильна – гальмує його.
Нагадаємо основні правила української літературної вимови (орфоепії) голосних і приголосних звуків.
2. Вимова голосних звуків
Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:
1. Голосні [а], [і], [у] – в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:
[знати] – знати;
[пунктуал'н'іс'т'] – пунктуальність;
[з'в'ітувати] – звітувати.
У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]:
[іинод'і] – іноді
[іинколи] – інколи
[іинде] – інде
[іинший] – інший
2.Звук [о] вимовляється чітко, виразно не тільки під наголосом (молодь, чoрний), а й у ненаголошеній позиції (молоко, порода); лише перед складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з наближенням до [у]: [ зоузуля, гоулубка, коужух, поудушка, тоубі ].
3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:
[е] – з наближенням до [и]
[меита] – мета;
[реиагувати] – реагувати;
[меин'і] – мені.
У ненаголошеній позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко:
[р'іуне] – Рівне;
[поле] – поле.
[и] – з наближенням до [е]
[виедаток] – видаток;
[обвиенувачеин': а] – обвинувачення;
[сиестеиматичнией] – систематичний.
Звуки [е], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко:
[полем'іка] – полеміка.
[вибори] – вибори.
[креидит] – кредит.
3. Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [ґ], [ж], [з], [дж], [дз] в кінці слова й
перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко:
[наро д ] – народ;[нака з ] – наказ;[чиемду ж ] – чимдуж;[на д то] – надто;[дов'ідка] – дові д ка.
Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляється як [х]: [лехко] – легко; [н'іхт'і] – нігті; [к'іхт'і] – кігті; [вохко] – вогко; [д'охт'у] – дьогтю.
2. Глухі приголосні [п], [т], [к], [ш], [с], [ч], [ц] перед дзвінкими в межах слова вимовляються дзвінко:
[проз'ба] – орфографічно просьба; [воґзал] – вокзал; [бород'ба] – боротьба.
3. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними:
[с тобойу] – орфографічно з тобою; [счистити] – зчистити.
4. Префікси роз-, без- через- можуть вимовлятися дзвінко й глухо
(залежно від темпу мовлення):
[розписка] і [росписка] – розписка;
[беизпомиелковий] і [беиспомиелковий] – безпомилковий.
5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених)
та задньоязикові [ґ], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються
твердо:
[с'і м ] – сім; [велие ч ] – велич; [пишеи ш ] – пишеш; [пози ч те] – позичте; [с'м'і х ] – сміх.
Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які: [ в 'італ'ний] – вітальний; [ б 'іограф'ійа] – біографія; [ ш 'іс'т'] – шість.
[ х 'ід] – хід;
[ к 'ілограм] – кілограм.
Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які: [роздор'іж': а] – роздоріжжя; [р'іч': у] – річчю.
6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. Приголосний звук
[ґ] вимовляється у власне українських словах, а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів з літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [ґ], подано в «Українському орфографічному словнику», яким варто послуговуватися, оскільки звук ґ вживається не лише відповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова:
ґазда ґречний ґрунтозахисний
ґаздувати ґречність ґрунтознавство
ґанок ґречно ґрунтообробний
ґрати ґрунт ґрунтуватися
ґатунок ґрунтовий ґудзик
7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]:
[ дз вониек] – орфографічно дзвоник;
[прису дж увати] – присуджувати;
[в'ідр'а дж еин': а] – відрядження;
[нагоро дж еин': а] – нагородження.
Роздільна вимова цих звуків [д] і [з], [д] і [ж] є порушенням орфоепічних норм. У дієсловах і похідних від них дієприкметниках та іменниках часто звук [д] чергується із [дж]: радити – раджу, народити – народжувати, народжений, народження; запровадити – запроваджувати, запроваджений, запровадження тощо, тому переносити з рядка в рядок можна лише ра-джу, на-ро-джу-ва-ти, на-ро-дже-ний, на-ро-дже-ння тощо.
Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса й кореня:
[в'ід-зиивати] – орфографічно відзивати;
[п'ід-з'в'ітний] – підзвітний;
[п'ід-жеину] – піджену.
8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м’яко:
[майбут'н'е] – орфографічно майбутнє; [п'іс'н'а] – пісня; [горд'іс'т'] – гордість.
Вимова звукосполучень приголосних
1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:
а) -ться вимовляється як [ц':а]:
[лиестуйец':а] – орфографічно листується;
[учац':а] – учаться;
[гн'івайуц':а] – гніваються;
[обуриец':а] – обуриться;
б) -шся вимовляється як [с':а]:
[з'в'ітуйес':а] – звітуєшся;
[в'ітайес':а] – вітаєшся;
[розписуйес': а] – розписуєшся;
в) -жся вимовляється як [з'с'а]:
[зваз'с'а] – зважся;
[неиур'із'с'а] – не вріжся;
г) -чся вимовляється як [ц':а]:
[неимороц':а] – не морочся;
д) -жці вимовляється як [з'ц'і]:
[криевор'із'ц'і] – криворіжці; [запор'із'ц'і] – запоріжці;
е) -сши вимовляється як [ш:и]:
[приен'іш:и] – принісши;
є) -зш вимовляється як [ш:]:
[беиш:уму] – без шуму;
ж) -зч вимовляється як [шч]:
[шчого] – з чого;
з) -здж вимовляється як [ждж]:
[жджеирила] – з джерела;
и) -шці вимовляється як [с'ц'і]:
[на дос'ц'і] – на дошці;
і) -здці вимовляється як [з'ц'і]:
[у пойіз'ц'і] – у поїздці.
2. Групи приголосних, що з’являються в словах унаслідок словотворення, спрощуються:
проїзд + н (ий) -> [пройізний] – проїзний;
контраст + н (ий) -> [контраснией] – контрастний;
баласт + н (ий) -> [баласнией] – баластний.
Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [ш'існад'ц'ат'] – шістнадцять; [ш'іс:от] – шістсот; [ш'іздес'ат] – шістдесят; [преизиеден'с'кией] – президентський; [агенство] – агентство; [інтеил'іген'с'кий] – інтелігентський.
Практичне заняття № 11
Тема: Акцентуаційні норми сучасної української літературної мови
План
1. Словесний наголос.
2. Наголос як засіб розрізнення лексичного й граматичного значення слова.
3. Логічний та емфатичний наголоси.
4. Наголошування іменників, дієслів,числівників.
5. Наголошування слів іншомовного походження.
6. Наголошування слів, у яких найчастіше трапляється порушення літературних норм.
Словесний наголос
Велике значення має наголошування слів. Наголос в українській мові є:
а) силовий, або динамічний, тобто наголошений склад вимовляється з більшою силою (вел и кий, г а рно);
б) різномісний (нефіксований), тобто такий, що в різних словах може падати на різний склад – перший, другий, третій і т. д. (м а рити, гад а ти, молод и й, перенос и ти);
в) рухомий, тобто в різних формах того ж слова можливе його пересування з одного місця на інше (голов а – г о лови, г о луб – голуб и).
Однак це не означає, що той, хто говорить, має право наголошувати слова, як заманеться. В українській мові історично склалася стала система наголошування, яка відіграє велику роль у звуковій організації слів. Наголос допомагає оформляти й виражати різні значення слова. Неправильне наголошування часто спотворює слово або надає йому зовсім іншого, аніж треба, значення. Норми наголосу в сучасній українській літературній мові відбиті в орфоепічних словниках та в словниках наголосів.
2. Наголос як засіб розрізнення лексичного й
