Роль методичної роботи в підвищенні рівня професійної підготовки вчителя 8 страница

Важливу роль у підготовці людини до життя К. Ушин­ський відводив її моральній вихованості. Моральне вихо­вання дитини слід починати з найменшого віку і здійсню­вати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей кращих моральних рис і почуттів: патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисципліно­ваності, чесності й правдивості, почуття обов'язку і відпо­відальності, власної гідності та громадського обов'язку, скромності, твердості волі й характеру та ін. Головними методами і засобами морального виховання дітей та молоді є переконання, заохочення і покарання (але в жодному ра­зі не тілесні), власний приклад вчителя, а також батьків і старших, правильний режим навчання тощо. Особливе місце у моральному вихованні вчений відводив фізичній праці, вважаючи за потрібне правильно поєднувати її з працею розумовою. У статті «Праця в її психічному і ви­ховному значенні» він наголошує на великому значенні фізичної праці у вихованні дітей та молоді, у розвитку сус­пільства загалом. Пропонує залучати дітей до різних ви­дів праці, виходячи з практичних потреб школи і сім'ї: са­мообслуговування вдома і в школі, допомога батькам по господарству, праця в саду й на городі, допомога вчителям у виготовленні наочного приладдя та ін. Організовувати дитячу працю слід таким чином, щоб діти отримували від неї насолоду, не перевтомлювалися.

Як видатний педагог-методист, К. Ушинський дав низ­ку цінних порад щодо організації навчально-виховного процесу в школі. На його думку, для правильної орга­нізації навчання дітей, розвитку їх розумових здібностей треба знати їх вікові та індивідуальні особливості, передба­чати правильне дозування змісту навчального матеріалу,

506 3 історії педагогіки

посильність його для учнів, послідовність і систематич­ність вивчення, розвиток свідомості й активності учнів, міцність засвоєння знань, виховуюче навчання та ін. Ці дидактичні принципи навчання він детально розробив у своїх творах.

К. Ушинський вважав, що у процесі навчання необхід­но розвивати пам'ять — пасивну (мимовільну) і активну (довільну), використовуючи повторення навчального мате­ріалу. Однак слід уникати механічного заучування, тобто зазубрювання. Неприпустиме перевантаження учнів, пере­втома. Водночас навчання не може бути й розвагою.

У засвоєнні знань, за Ушинським, велике значення має наочність. Діти мислять формами, фарбами, звуками, від­чуттями, тому в процесі навчання корисно використову­вати всі наочні засоби з тим, щоб органи чуттів брали без­посередню участь у сприйманні навчального матеріалу. Прикладом умілого використання наочності в навчанні можуть бути його книжки для дітей «Родное слово» і «Детский мир».

Значну увагу приділяв К. Ушинський розробці методи­ки роботи вчителя на уроці, радив запроваджувати різно­манітні ефективні методи і способи навчання: пояснення нового матеріалу, повторення пройденого, вправи, письмо­ві та графічні роботи учнів, індивідуальні й фронтальні форми роботи на уроці, облік знань учнів тощо. Зосеред­жувався він і на питанні реалізації на уроці освітньої та виховної мети навчання. Щоб привчити учнів до само­стійної роботи і прищепити їм інтерес до навчання, треба допомагати їм у навчанні, розвивати мислення, виховува­ти працездатність. Він був прихильником поєднання іс­нуючих на той час формальної (розвиток пам'яті, уваги, мислення, мови) і матеріальної (вивчення матеріалу нав­чальних предметів) освіти.

Особливого значення К. Ушинський надавав питанням вивчення рідної мови, розвитку в дітей природженої здіб­ності, яку називають даром слова. Для його формування пропонував використовувати усні й письмові вправи, по­ступово ускладнюючи їх. Навчати дітей рідної мови радив на кращих зразках народної творчості (билинах, піснях, казках, прислів'ях, загадках та ін.), а також кращих тво­рах письменників. Мова вчителя має бути зразковою, гра­матично правильною і милозвучною. Для учнів молодших класів велике значення мають книжки для читання (взір­цем була його книжка «Родное слово»). У навчанні грамо­ти (читання) він відстоював звуковий (аналітико-синтетич-

Історія української школи і педагогіки 507

ний) метод, за яким подав перші уроки письма і читання в своїй книжці.

Елементи природознавства, географії та історії у почат­кових класах, на думку Ушинського, треба вивчати у про­цесі пояснювального читання на уроках. Вважаючи важ­ливим питання вивчення іноземних мов, видатний педа­гог радив починати його тільки тоді, «коли рідна мова пустила глибоке коріння в духовну природу дитини». У процесі вивчення рідної й іноземної мов важливо викори­стовувати художню літературу, підбираючи її відповідно до віку та інтересів учнів.

Складова частина гармонійного розвитку людини, за Ушинським, — її фізичний розвиток. Оскільки організм дитини розвивається в процесі її повсякденної трудової ді­яльності та під впливом оточення (природи, сім'ї, суспіль­ства), необхідно створити такі умови життя, праці й нав­чання дітей, які б сприяли їх фізичному розвитку, почи­наючи з раннього віку. До чинників фізичного розвитку він відносить нормальне харчування, сон, відповідний ре­жим удома і в школі; фізичну працю на свіжому повітрі; медичний нагляд; гімнастичні вправи та ігри; створення гігієнічних умов життя і праці; використання природних чинників (повітря, води) тощо.

К. Ушинський зробив спробу обґрунтувати мету, зміст і форм,и фізичного виховання дітей, виходячи з основ анатомії та фізіології людини, медицини, санітарії та гі­гієни, приділивши велику увагу зміцненню нервової сис­теми учнів та вихованню в них волі різними засобами фі­зичного загартування (розділ «Загальні зауваження про фізичне виховання» в книзі «Педагогічна антропологія»).

К. Ушинський визначав учителя як головну постать у навчальному процесі, тому він має бути відповідно підго­товлений до вчительської роботи. Передусім народний учитель повинен бути близький до народу, знати його мо­ву, жити його інтересами. Вчитель — це високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, яка любить свою професію, постійно вдосконалює свою майстерність, має ґрунтовну практичну підготовку, педагогічний такт, воло­діє методикою навчання й виховання, є не лише хорошим викладачем, а й добрим вихователем. Він повинен знати психологію дитини, вивчати і добре знати вихованців, бу­ти обізнаним з новими основами педагогіки й будувати свою діяльність на передових досягненнях педагогічної теорії.

З історії педагогіки

Освіта і педагогічна думка в Україні в другій половині XIX — на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл у під­російській Україні зросла у 12 разів (порівняно з середи­ною століття), однак вони не задовольняли потреби народу в початковій освіті. Рівень грамотності населення на цей час становив 15—20%. Якість навчання у народних шко­лах була низькою. Найпримітивнішу освіту давали цер­ковно-парафіяльні школи, які в 1900 р. становили 80% від усіх початкових шкіл. Навчання в них обмежувалося читанням, початками арифметики та вивченням молитов.

Відповідно до прийнятого у 1864 р. «Статуту гімназії і прогімназії», встановлювалися класичні та реальні гім­назії (замість повітових училищ) — неповні середні нав­чальні заклади. В Україні гімназії поширювалися повіль­но, їх було замало, щоб задовольнити потреби навіть по­ловини бажаючих до них вступити. Доступ обмежувався і через високу плату за навчання.

Стан вищої освіти в Україні був також вкрай незадо­вільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зо­середжувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катерино­славі.

У підросійській Україні в усіх початкових і середніх школах навчали російською мовою за навчальними плана­ми і програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток ос­віти на цих територіях значною мірою впливала русифі­каторська політика царизму. Так, у 1863 р. міністр внут­рішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким проголошува­лося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може. Циркуляр забороняв видавати укра­їнською мовою навчальні книги і підручники для шкіл. У 1864 р. вийшло «Положення про початкові народні учи­лища», яким було передбачено навчання у цих закладах тільки російською мовою. У 1876 р. видано Закон про пов­ну заборону української мови не лише у навчальних закла­дах, а й у суспільному житті взагалі.

На західноукраїнських землях у середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і ра­ніше: парафіяльні, тривіальні та головні. Середню освіту давали гімназії та реальні школи.

Австрійський уряд під тиском революції 1848 р. був змушений прийняти конституцію і дати певні полегшен­ня народам, що населяли імперію. У 1848 р. у Львові бу­ло створено Головну Руську Раду як офіційного представ-

Історія української школи і педагогіки 509

ника українського населення Галичини у Відні. Рада вис­тупала за розвиток української мови і шкільництва й до­моглася ухвалення низки законів. Того ж року було від­крито кафедру української мови у Львівському універси­теті, переведено на українську мову навчання парафіяль­ні та тривіальні школи міст і сіл, у яких мешкала більшість українців. У гімназіях українська мова запро­ваджувалась як обов'язковий предмет вивчення. Після 1849 р. у Галичині настає реакція. В 1851 р. було розпу­щено Головну Руську Раду, поступово втрачалося завойо­ване. Відкриваються нові польські гімназії, скасовується обов'язкове вивчення української мови, обмежується вступ українців до Львівського університету.

Незважаючи на прийняття Австрією у 1867 р. нової конституції, яка декларувала рівноправність усіх народів, реформи були несприятливі для українців і повністю по­ставили їх під владу поляків. За законом 1867 р. про мо­ву викладання в середніх і народних школах польська мо­ва ставала обов'язковою в усіх навчальних закладах Гали­чини.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських зем­лях виник новий тип школи — утраквістична (двомовна). За рішенням польського сейму 1886 р. основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші — рід­ною. Зовні рівноправність мов нібито забезпечувалася, але по суті це була прихована форма шовінізму. З метою об­меження освіти серед сільського населення всі початкові школи було поділено на сільські та міські. Програма нав­чання у сільських школах скорочувалася і не давала жод­них прав на продовження освіти.

Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську шко­лу 1910 р. створено Краєвий Шкільний Союз. До нього увійшли представники від «Просвіти», «Учительської гро­мади», Наукового Товариства імені Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю. Розвиткові педагогічної думки сприяли видатні представники україн­ського народу — Христина Алчевська, Ю. Федькович, В. Грінченко, М. Коцюбинський, С. Васильченко, І. Фран-ко, Леся Українка, Т. Лубенець та інші.

Христина Данилівна Алчевська (1841—1920) — вчи­телька, видатний діяч народної освіти, організатор неділь­них шкіл, визнана письменниця.

Педагогічну діяльність почала у Харківській недільній школі для дорослих. У 1862 р. відкрила безплатну жіно­чу недільну школу, яка проіснувала понад півстоліття й

З історії педагогіки

стала організаційно-методичним центром створення не­дільних шкіл для навчання дорослих і підлітків в усій Росії. Активно листувалася з іншими недільними школа­ми, допомагала їм порадами, експонувала на виставках (у Парижі, Москві, Нижньому Новгороді). Христина Ал­чевська була віце-президентом Міжнародної ліги освіти, її нагороджено вищими міжнародними відзнаками.

Основоположник методики навчання грамоти дорос­лих, написала навчальний посібник «Книга дорослих» та методико-бібліографічний порадник «Що читати народо­ві?» На власні кошти відкрила школу для сільських дітей у селі Олексіївка на Луганщині. Обстоювала ідею всеза-гального народного навчання рідною мовою, розробила ме­тодику проведення літературних бесід з учнями за напе­ред сформованою програмою. їх ефективність перевірялася за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Христина Алчевська виклала у книгах «Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайловської волості», «Півроку з життя недільної школи», «Передумане і пережите» та інших пра­цях.

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) — відомий український письменник, лексикограф і педагог. Упоряд­кував «Словарь української мови», за який йому було при­суджено премію.

Усе своє життя віддав Грінченко освіті рідного народу Боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально вчив школярів і дорослих за власним рукописним підручником «Українська грамати­ка до науки читання й письма», який було видано тільки в 1907 р. У статті «Народні вчителі і українська школа» Б. Грінченко зазначав, що на той час навчального і літе­ратурного матеріалу було вдосталь, щоб розпочати навчан­ня українською мовою. Він підготував також читанку «Рідне слово» — одну з перших книг для читання україн­ською мовою. У своїх підручниках пропагував культ на­родної педагогіки як умову виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

У художніх творах («Екзамен», «Непокірний», «Укра­ла» та ін.) Б. Грінченко змалював життя та працю кращих учителів сільських шкіл, а також висміяв тих, хто пе­решкоджав їм у роботі.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — видатний український письменник і педагог. Протягом 11 років працював учителем на Вінничині.

Історія української школи і педагогіки 511

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну літературу. Вів систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування навчального матеріа­лу. На заняттях використовував наочні посібники, прово­див екскурсії до лісу, річки. Великого значення надавав трудовому вихованню дітей і молоді, вважав за необхідне привчати їх до трудової діяльності на користь суспільства.

Значну увагу М. Коцюбинський приділяв народним учителям. У статті «Шкільна справа» виступав за поліп­шення складу вчителів, за створення належних умов для їхньої праці. Вважав, що в педагогічних навчальних за­кладах треба розширити загальноосвітню і спеціальну пе­дагогічну підготовку майбутніх учителів, створити умови для самоосвіти, відкрити педагогічні бібліотеки.

Твори М. Коцюбинського для дітей сповнені глибоко­го соціального змісту і мають велике виховне значення. Тематика їх різноманітна: невтішні наслідки неправиль­ного сімейного виховання («Подарунок на іменини»), си­ла і значення розумної поведінки людей («Дві кізочки», «Івасик і Тарасик»), любов дітей до праці («Десять робіт­ників»), негативний вплив на дітей поганого оточення («Маленький грішник») та ін.

Творчість М. Коцюбинського і нині має велике освітнє і виховне значення.

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізви­ще — Панасенко) (1879—1932) — український письмен­ник, журналіст і педагог. Вчителював у сільських школах Київщини і Полтавщини, а за часів радянської влади — у школах м.Києва.

Ще в дореволюційний період написав низку творів («Під школою», «В сучасній школі», «Записки вчителя» та ін.), в яких викривав незадовільний стан освіти в Ук­раїні, відсталість народної школи, тяжке правове та мате­ріально-побутове становище вчителів початкових шкіл.

Педагогічний процес у школах, на думку Васильченка, має бути добре організований як для учнів, так і для вчи­телів; слід розвивати ініціативу й активність, інтерес та пізнавальні здібності учнів; удосконалювати педагогічну майстерність учителів та ін. У «Замітках з теорії літера­тури» С. Васильченко висловлював цікаві думки про тео­ретичні засади навчання, висував високі вимоги до шкіль­них підручників.

Він вважав, що у вихованні дітей велике значення ма­ють правила і звички; склав цікаві «Правила для черго-

З історії педагогіки

вого учня». Добре знав психологію дітей, про що свідчать
його твори «Дощ», «Дома», «Волошки» та ін. Багато пра­
цював над сценарієм для дитячого кінофільму за своїм
твором «Олив'яний перстень», прагнучи показати значен­
ня для виховання дітей їх суспільно корисної праці. і

Його перу належать педагогічні праці «Народна шко­ла і рідна мова на Україні», «Записки учителя», «Запис­ки з життя сільських вчителів» та ін.

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний укра­
їнський письменник і педагог-науковець. У його спадщині і
— понад сто наукових, публіцистичних та художніх тво­
рів з питань педагогіки.

У статтях «Народні школи і їх потреби», «Великі ді­
яння пана Бобжинського», «Освіта народу Галичини»,
«Педагогічні невігласи» та інших гостро критикував не­
доліки тогочасної народної школи та реакційну політику
австрійського уряду в галузі освіти. Боровся за створення
шкіл, які були б тісно пов'язані з життям та інтересами
народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, ви­
користання найкращих надбань людства, всебічний розви­
ток мислення та інших психічних процесів дитини — такі
завдання він ставив перед школою, навчанням і вихован­
ням, і

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його
думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне ро­
зумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх
правильно мислити, а це можливе лише за умови, що нав­
чання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має ве­
личезне значення у вихованні любові до рідного слова, йо­
го краси і чарівної милозвучності. Важливим засобом та­
кого виховання дітей має бути народна творчість і худож- '
ня література.

Великого значення І. Франко надавав ролі вчителя.
Вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покли­
кання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню під­
ростаючого покоління. Хороший учитель має завоювати •
довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчан­
ні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплю­
вати кращі моральні якості, виховувати любов до праці та
людей праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну
підготовку, а й володіти практичними навичками (столяр­
не, токарне, швацьке ремесло), добре знати сільське гос­
подарство. Для вчителя, який самовіддано працює на ниві
народної освіти, потрібно створювати сприятливі умови.

І. Франко дав чимало цікавих порад щодо виховання

Історія української школи і педагогіки 513

І

дітей у сім'ї. На його думку, найважливішим є вплив бать­ків на дитину у ранньому віці. Потрібне тверде керівниц­тво дітьми з боку батьків, формування їхніх моральних якостей і норм поведінки; батьки повинні розвивати в ді-

• тей прагнення до пізнання природи й життя. Особлива
роль у сімейному вихованні належить матері. У статті
«Жінка-мати» він зазначав, що мати безпосередньо відпо­
відає перед суспільством за виховання дітей; вона має
створити всі умови, щоб діти росли здоровими й здобули

і правильне моральне виховання. Проте не можна поклада-

тися лише на матір, батьки-чоловіки теж повинні дбати про виховання дітей, між батьками й дітьми має бути вза­єморозуміння.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913) — видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей.

У низці своїх статей гостро критикувала систему народ­ної освіти в царській Росії («Голос однієї російської ув'язненої»), вважаючи, що ця країна нагадує необмежену за розмірами Бастилію, де панують «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство». Тогочасна школа переважно мала такий вигляд: невеличке приміщення без елементарних

• умов, низький рівень підручників, невеликий термін нав­
чання, тяжкі умови праці вчителів (нарис «Школа»).

У 19 років Леся Українка написала для своїх молод­
ших сестер підручник «Стародавня історія східних наро­
дів», який було опубліковано вже після її смерті, уклала
збірники «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луць­
кого та Новоград-Волинського повітів», «Народні мело­
дії». Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також
¹ дорослих людей Волині та дітей у Єгипті, коли перебува-

ла там на лікуванні.

Видатна поетеса обстоювала право на навчання дітей українців рідною мовою, виступала за поліпшення полі­тичних прав і матеріально-побутових умов народних учи-

• телів, водночас висуваючи високі вимоги до них: «Якщо
вчитель... добрий, освічений, то й учні знають те, що по­
трібно знати... «Ідеал кращого вчителя вона змалювала в
образі героя-патріота Антея («Оргія»), який говорив своїм
учням, що після закінчення школи треба ще багато вчи­
тися, багато читати, торувати шлях у науку, ніколи не за­
знаватися, не зупинятися на досягнутих успіхах, удоско­
налювати себе.

Тимофій Григорович Лубенець (1855—1936) — відо­мий український педагог, методист, громадський діяч. За-

З історії педагогіки

кінчив Чернігівську учительську семінарію, тривалий час працював народним учителем у сільських школах, викла­дав у Київській гімназії, 12 років був директором народ­них училищ Київської губернії. Обирався головою прав­ління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, став засновником єдиного в Росії Товариства дитя­чих садків. Читав лекції на учительських курсах у містах України. Працював викладачем педагогіки і методики, був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

Ще в дореволюційний період Т. Лубенець написав і ви­дав до ЗО підручників і книг для учнів початкових шкіл та методичних посібників для вчителів («Книга для пер-воначального чтения в школе и дома», «Хрестоматия для первоначального чтения и письменних упражнений», «Письменньїе самостоятельньїе работьі в начальной шко­ле» та ін.). Головна його педагогічна праця — «Педагогіч­ні бесіди», а також книги «Про наочне викладання», «Зернинка» (для читання в молодших класах). Серед за­боронених царським урядом його книг — «Граматика» (український буквар), «Читанка» та «Загальнокорисний задачник».

Чимало статей Т. Лубенця присвячено актуальним пе­дагогічним проблемам: поширенню грамотності в народі, методиці навчання грамоти й арифметики. Він обґрунту­вав психолого-педагогічну необхідність навчання дітей у школах їх рідною мовою.

Характерними рисами народної школи вважав: прин­цип народності в освіті й вихованні, навчання рідною мо­вою, вивчення історії народу, знання природних багатств батьківщини і свого краю, зв'язок навчання з життям, підготовку дітей до трудової діяльності та ін. Виступив за запровадження в країні загального навчання, поширення освіти серед дорослого населення, розвиток ініціативи вчи­телів та підвищення їх педагогічної майстерності.

Т. Лубенець залишив багато цінних порад з різних пи­тань діяльності школи й учителя: розвиток інтересу дітей до навчання та їх пізнавальних здібностей; велике значення художнього читання та проведення бесід за змістом твору; широке і вміле використання наочності у навчанні; акти­візація методів навчання та різних вправ самостійної робо­ти учнів; розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Педагогічна спадщина Т. Лубенця й у наш час не втра­тила свого значення й заслуговує на творче використання, насамперед у роботі вчителів початкових класів.

Історія української школи і педагогіки 515

І

Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у XX ст.

У 1917—1919 рр. влада в Україні неодноразово зміню-
* валася, і кожний уряд вирішував питання розвитку ук-

раїнської освіти по-своєму. Так від часу Лютневої ре­
волюції до проголошення І універсалом Центральної Ради
10 червня 1917 р. автономії України влада була у Тимча­
сового уряду. Оскільки він не виявляв активності в питан-
I нях освіти, його заміняли громадські організації, серед

яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з'їзд учителів (квітень 1917 р.), на якому було створено Всеукраїнську учительську спілку та Головну Шкільну Раду, що опіку­валися справами освіти. Під тиском цих організацій Тим­часовий російський уряд змушений був дозволити впро­вадження української мови. Російська стала другою, але обов'язковою для вивчення, мовою.

В часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до ЗО квітня 1918 р., другий період), яка утворила Генераль­ний Секретаріат Освіти, проводилася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчан­ня українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підруч­ників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготов­ці вчителів-українців тощо. Українська школа будува­лася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов'язковості та світсь­кості освіти.

У третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) відбулися такі зміни: за­мість принципу децентралізації запроваджується центра­лізоване управління освітою; уповільнюються темпи украї­нізації школи. У цей час створено Академію Наук, її пер­шим президентом було обрано Володимира Вернадського.

У четвертий період — в часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) приймають­ся постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління ос­вітою. Було підготовлено «Проект єдиної школи в Украї­ні», який передбачав створення такої системи загально­освітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали

З історії педагогіки

основну школу, а третій — середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УНР.

Створена Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки» передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, що у них працюють, — державними урядовцями. Державною мовою в усіх дер­жавних школах було проголошено українську; неукраїн­ське населення здобуло право на школи з навчанням рід­ною мовою. На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

Остаточно радянська влада в Україні встановилася з грудня 1919 р. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої систе­ми освіти, відокремлення школи від церкви, формуван­ня нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано «Положення про єдину трудову школу УРСР», в основу якого було покла­дено чинне в Радянській Росії «Положення про єдину трудову школу». Воно передбачало запровадження без­платного і спільного навчання дітей обох статей з вось­ми років; загальноосвітній і політехнічний характер ос­віти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та ви­пускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань.

Хоч українська школа й будувалася згідно з прийня­тими на той час єдиними принципами «Про єдність освіт­ньої політики», але система освіти в Україні дещо відріз­нялася. Так, якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину сис­тему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа бу­ла дев'ятирічною, в Україні — семирічною; у Росії техні­кум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні — інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум ви­пускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут — висо­кокваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської, українська система вилучала зі своєї схеми уні-

Історія української школи і педагогіки 517

верситети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народ­ної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали акаде­мії та різні інститути теоретичного знання. З погляду наукової педагогіки, українська система освіти стояла нижче від російської. Ці відмінності свідчили про певну незалежність української освітньої політики, вони зберег­лися до 1930 р.

У 1934 р. постановою «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР» було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1— 4 класи), неповна середня школа (1—7 класи), середня школа (1—10 класи). Україна повернулася до університе­тів (першим у 1933 р. було відкрито Київський універси­тет). Статус технікуму було знижено до рівня середнього спеціального навчального закладу. У 1935 р. окремою пар­тійною постановою визначалися початок і кінець навчаль­ного року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми і п'яти­бальна система оцінювання.

З 1939 р. у школи західних областей, приєднаних до України, прийшла рідна мова, освіту було оголошено без­коштовною, запроваджено радянські навчальні плани, за­мість польської мови — російську. Перебудова школи на радянський лад супроводжувалась її русифікацією (коман­ди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомов­ні пісні, вірші, ігри та ін.) та активним вилученням «на­ціоналістичних елементів». Обов'язковим стало атеїстичне виховання. Все це призводило до збайдужіння учнів до на­ціональних питань.