Бісмарк OTTO едуард леопольд фон шенхаузен 23 страница

Твори: Чичерин Б. Н. История политических учений. М., 1869-1902; Философия права. М., 1900.

Б. К.

ШЛЕЗІНГЕР АРТУР (1917 р. н.) – амер. історик. Закінчив Гарвардський ун-т, під час війни працював у Службі стратегічних досліджень, після її закінчення на істор. ф-ті Гарварду (1946-1961), потім працював у команді президента Д. Кеннеді, лауреат Пулітцерської премії за історію. У своїх численних творах Ш. розвинув далі концепцію про чергування циклів – «консервативних» і «ліберальних» в амер. історії.

Спираючись на твір свого батька (Шлезінгера старшого) «Дороги до сьогоднішнього» (1949), в якому стверджувалось, що в Америці мають місце маятникові коливання терміном 12-16 років (періодів панування консервативних або ліберальних ідей і відповідної політики), Ш.-юніор, вслід за батьком заперечував пов’язування цих циклів політики з розвитком економіки. Ш.-юніор вважав, що розвиток в Америці йде скоріше не по замкнутих циклах, а по спіралі, він спирається на поєднання двох головних чинників – твердого догматизму з широким експериментом. На кожному витку циклу формується своя громад. думка, власні концепції і цілі зовнішньої і внутрішньої політики. В Америці панують (по черзі змінюючи одна одну) республіканська й демокр. партії, що контролюють Білий дім і конгрес. Ш. детально проаналізував даний процес, зазначаючи, що реалізація реформ проводиться спочатку ентузіастами, ідеалістами, які, взявши курс на реформи і прийнявши їх, передають владу простим виконавцям, серед яких швидко росте корупція, самі ж ідеалісти подаються в бізнес. Реалізація реформ створює стабільність, яка однак поступово переростає в застій, що провадить до кризи, виникають все нові проблеми, на вирішення яких тепер колишні реформісти вже не здатні, вони стають консерваторами. Все це знаходить своє відбиття в політ. та ідеологічних концепціях і теоріях, боротьба йде в умовах регулярних виборів, незмінної Конституції, вона йде не на заміну конституційно-правової основи, а за інтерпретацію основних положень. При чому, головною рушійною силою політ. циклу, Ш. вважає «життєвий досвід поколінь», що передбачає значний, у кінцевому результаті, суспільний консерватизм. І новатори і консерватори в Америці, зазначає Ш., врешті-решт «об’єднують свої сили в справі формування певної політ. традиції... Обидві ці течії віддані принципам особистої свободи, конституційної держави і верховенства закону. Обидві мають взаємодоповнюючі функції, спрямовані на збереження політичної системи». Все це пояснюється тим, як зазначає Ш., що вони всі разом працюють, фактично, в одному великому підприємстві, що зветься «демократією» та реалізують спільно національні інтереси Америки. Низка творів Ш. зібрана в один зб. під назвою «Цикли американської історії», опублікований на початку 90-х рp. видавничою групою «Прогресс» за сприяння інформаційного агентства США.

Твори: Шлезингер Артур М. Циклы американской истории. М., 1992.

Б. К.

ШОПЕНГАУЕР АРТУР (1788-1860) – нім. філософ. Нар. в Данцінгу (нині Гданськ), в сім’ї банкіра. Вчився в Геттінгенському і Берлінському ун-тах. У 1820-1831 рp. працював (точніше вважався) приват-доцентом Берлінського ун-ту. З 1831 р. жив у Франкфурті-на-Майні, займався науковою роботою. Свою філософську систему Ш. свідомо протиставляв системі Гегеля, Фейербаха та їх послідовників. Істинним продовжувачем ідей великого Канта вважав тільки себе. Апріорні форми останнього зводив до єдиного «закону достатньої підстави». Суб’єкт і об’єкт розглядав як співвідносні моменти, з яких складається світ як «уявлення». Світ як «річ в собі», за Ш., – це сліпа, безпідставна «воля до життя», яка дробиться в нескінченій множині «об’єктивацій». Кожній об’єктивації властивий потяг до абсолютного панування, що відображається в невпинній «війні всіх проти всіх». Вищим щаблем в ієрархії об’єктивацій волі є людина, істота наділена розумним пізнанням. Кожний індивід усвідомлює себе усією волею до життя, інші індивіди існують в його уяві як залежні від нього, що служить джерелом безмежного егоїзму людини. Соціальна організація, держава є лише системою збалансованих окремих воль і не може знищити егоїзму. Сус-во, державу, відносини між людьми та їх розвиток Ш. розглядав з позицій антиісторизму, консерватизму, песимізму. Головна істина всякої філософії, на його думку, та, «що у всі часи існує одне і те ж, що всяке походження і виникнення тільки ілюзорне...» Історія взагалі є незмінною: «Як би не змінювались на світовій арені сцени і маски, актори залишаються одними і тими ж...» Історія тільки «робить вигляд», що кожний раз здійснює щось нове. Насправді вона в самій своїй суті оманлива, «повторюючи одне і те ж під різними іменами і в різній оболонці». Різні етапи історії, згідно з Ш., відрізняються між собою не за суттю, а «тільки іменами і хронологією». Своєрідним було відношення Ш. до людини та людського сус-ва. Людський рід характеризував як стадо ворогуючих тварин. За своєю натурою людина – «дикий, мерзенний звір». Світ, в якому живе людина, це «арена замучених, страждаючих істот, які зберігаються лише завдяки тому, що поїдають один одного». Ш. висловлював відверте презирство до народу, до простих людей. «Великий натовп зовсім мало мислить», але «це велике щастя, бо інакше він міг би все зім’яти і знести в своєму устремлінні». Стверджував, що «простий народ начебто і люди, але що-небудь подібне людині я ніколи не бачив між ними». Визнаючи ідею договірного походження держави, Ш. вважав, що встановлені з появою держави право, закон самі по собі безсилі. Вони набувають значимості лише при посередництві примусу, насильства. Держава необхідна як противага егоїзмові, вродженій несправедливості людського роду. Вона служить «намордником», який стримує звірині зуби людської істоти. Якби держ. влада втратила силу, то люди перегризли б один одного. Держ. примус і покарання є основними і виходять з переконання в природній хибності людства. Держ. влада не може і не повинна допускати ніякої

свободи. Ш. підкреслював, що на «свободу друку варто дивитись, як на дозвіл продавати отруту: отруту для розуму і для душі». На його думку, всяка свобода, демократія загрожує анархією, безчинствами. Не можна допускати і свободи виборів, яка визначає політ. лінію більшістю голосів, бо вона не враховує того, що серед людей переважають не добрі, а злі. Розглядаючи форми правління, Ш. говорив, що «устрій людського сус-ва коливається, як маятник, між двох зол» – деспотизмом і анархією. З цих двох зол меншим, на його думку, є деспотія. Форма правління не може бути республіканською, бо «республіки схильні до анархії...» Найкращою формою правління, згідно із Ш., може бути монархія, причому «абсолютна, не обмежена ніякими законами, спадкова монархія, коли в особі однієї людини повністю сконцентрована незалежна ні від якого права зовсім безвідповідальна влада, перед якою всі схиляються, як перед істотою вищого порядку, володарем божою милістю». Ш. вважав необхідним залишити незмінними станові, майнові відмінності між людьми. «Велике стадо людського роду завжди потребує з необхідністю вождя, керівника і радника...» До цього «привілейованого класу вождів» Ш. відносив багатих і сильних, аристократію. Виокремлював три види аристократії: 1) за народженням і за чином; 2) грошова аристократія; 3) аристократія розуму. Остання по суті – найвища. Ш. критикував соціальні утопії, реформаторські ідеї, вважаючи, що ніякі реформи, революції, «ніякі конституції, законодавства» ніколи не зроблять чого-небудь доброго. Якби йому довелось видумувати свою «республіку Платона», то єдиним вирішенням завдання була б деспотія мудрих і шляхетних, аристократії духу.

Твори: Шопенгауэр А. Полное собрание сочинений. М., 1900-1910.

М. П.

ШПЕНГЛЕР ОСВАЛЬД (1880-1936) – нім. мислитель, культуролог. Закінчив гуманітарну школу в Галле, вивчав самостійно природничі науки, після добровільної відмови від вчителювання в гімназії з 1911 по 1917 рp. писав книгу «Присмерк Європи», другий том якої вийшов у 1912 р. Пізніше – на початку 30-х pp., написав ще твір – «Роки рішень. Німеччина і всесвітньо-історичний розвиток». Ш. сформулював власну культурологічну концепцію, її основними моментами були: по-перше, розгляд культури в динаміці (становлення, розквіт і падіння, цей останній етап він назвав цивілізацією). Це дозволило йому зробити логічний висновок: «живі культури вмирають...» По-друге, Ш. розглядав світову культуру як таку, що складається з цілого ряду циклів: єгипетська, індійська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і восьмий цикл – це російська. По-третє, всі цикли у Ш. характеризувалися на перших двох етапах, як органічний тип еволюції (це торкалося

найбільше політ. сфери), на етапі занепаду (цивілізаційному) характерним ставала механічна еволюція, що перероджувалась у закостеніння а потім і занепад і розпад. На цьому ж етапі культура перетворювалась у масову культуру, з її пануванням принципу простору, замість принципу часу, Саме тут розвивається політика експансії, початок епохи світових війн за розподіл і перерозподіл світу. Кожен етап, на думку Ш., характеризувався пануванням центральних ідей (ідеї долі і принципу причинності), своєї логіки та способу уявлення, способів вирахування (хронологічного і математичного). Такий підхід дав можливість Ш. аналізувати кожну культуру циклу з точки зору розуміння числа, сенсу часу. Окремо розглядав Ш. культуру Західної Європи, яка, на його думку, знаходиться вже у присмерку – на останньому етапі – цивілізаційному. Тому Ш. проти тривіального оптимізму щодо майбутнього західноєвропейської культури. Він тим більше проти оптимізму загальнолюдського – оскільки у людства як такого немає ніяких цілей, ніякого плану, у всесвітній історії видно лише образ вічного утворення і змін органічних форм. Політ. процеси можуть лише прискорювати, або гальмувати такий неминучий хід справ. Знайшовши єдиний спільний знаменник для всіх культур на етапі їх трансформації у цивілізації (ним стала влада), Ш. висунув твердження про одночасність подібних процесів у всіх культурах. Використовуючи метод порівняння, він побудував таблицю «Одночасні політичні епохи», де ствердив про існування, наприклад, імперіалізму китайського, греко-римського, візантійсько-арабського та західноєвропейського. Твір Ш. – феномен європейської цивілізації XX ст. що своїми коріннями спирається в певній мірі на концепції Дж. Віко, Й. Гердера, але й відрізняється від них, бо написаний дійсно у перехідну епоху, лише чи сутінках, а може (на наш погляд) світанку?

Твори: Шпенглер Освальд. Закат Европы. Новосибирск, 1993.

Б. К.

ШТІРНЕР МАКС (справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806-1856) – нім. мислитель. Початкову освіту отримав в Хелмі, потім навчався в Берлін. ун-ті, який закінчив у 1834 p., викладав (1839-1844) в жіночому пансіонаті у Берліні, там став чл. товариства «Вольниця», організаторами якого були брати Бауери, письменник Л. Буль, журналісти Ф. Засс, Г. Мірон та ін. Після виходу книги, Ш. займається виключно творчою працею, перекладає підручник франц. вченого Ж. Сея з політекономії, однак жити на літературну працю виявилося неможливим, тому Ш. спільно з дружиною вирішив вкласти свої гроші у молочну торгівлю, але підприємство незабаром збанкрутувало. Помер Ш. в бідності. Він був автором двох творів: «Єдиний і його власність» (1844) та «Історія реакції» (1852). Студентом Щ. слухав Гегеля на лекціях

в ун-ті, сам він з позицій суб’єктивного ідеалізму виступив проти держави, а точніше проти «химерних ідей» про державу, які породжені людською свідомістю. Виступив Ш. з крайніх ідеалістичних, егоїстичних позицій. Свій егоїзм Ш сміливо пояснив егоїстичними позиціями самого Бога, а також і людства, яке «бачить лише себе, піклується лише про людство, знає лише одну справу – свою власну». Тому не дивно, зазначав Ш., раз «Бог і людство поставили свою справу ні на нічим іншим, як на собі», то і я «поставлю... мою справу лише на себе, бо я, так як і Бог, – ніщо всього іншого, так як я – моє «все», так як я – єдиний». Отже, рішуче проголосив Ш.: «Геть же все, що не складає вповні Мойого...» Боже – справа Бога, людське – справа людства, моє – це виключно моє, і ця справа, не спільна, а єдина, оскільки і я – єдиний». Життя людини, – вказував Ш., – це безперервна боротьба за самоутвердження, або-або, бо «переможець стає паном, переможений – підданим». Спочатку, в молоді роки людина бореться зі стихійними силами, в т. ч. владою батьків, потім з владою власної совісті. Коли людина виростає, мужніє – вона розуміє, що потрібно боротися за свої інтереси, керуватися ними, а не своїми ідеалами. Дорослість означає «друге самонаходження. Юнак знайшов себе як дух і загубив себе у всезагальному дусі...» Все недуховне людина об’єднує під назвою «зовнішнього», які в певних випадках стають символами. Дорослу людину переростають думки, вони навіть втілюються, стають химерами, як Бог, володар, Папа, вітчизна тощо. Тоді, писав Ш., «руйнуючи їх втіленість, я приймаю їх назад в себе і говорю: лише я втілений. І тоді я приймаю світ як те, чим він є для мене, як мій, як мою власність: я відношу все до себе». Ці всі думки вже не мають «влади наді мною...» У зв’язку з цим для Ш. притаманне заперечення всякої держави і політ. влади, бо вони, як і право, обмежують свободу індивіду. Держава, в т. ч. буржуазна, захищає людину не в залежності від її прані, а відповідно від її покірності, лояльності, держава будується на рабстві праці, тому «коли праця стане вільною, держава буде зруйнована». Лібералізм, який захищає державу, твердить і про те, що ніхто нічого не повинен мати, власником повинно бути лише сус-во. Тому соціалістично-комуністичний ідеал, по-суті, – «щоб ми всі зробилися бідними». Цей ідеал містить три злодійства, які зробили для особистості, в «інтересах людства». Перше, коли держава забрала право повеління, друге – коли забрали власність. Третє злодійство, вважав Ш, – коли в особистості забирають навіть її власне Я, змушуючи її думати й боротись за суспільство, за людство, змушують відкинути власні інтереси відмовитися від особистого. Тому повинна бути знищена будь-яка думка: «окремій особистості не належить мати свою думку, і

як власність передана державі, так і думка повинна бути передана всезагальності, «людині», і стати загальнолюдською думкою». Тому проти всього цього Ш. пропонує бунт, суттю якого має стати вимога «не лише бути вільним», але і «власником». Однак цього мало, бо «моя свобода стає лише тоді досконалою, коли вона перетворюється у владу, і тоді я перестаю бути лише вільним і стаю власником», бо лише моя сила, моя влада дають мені право. Причому, «всі права і всі повноваження я черпаю в собі самому. Я маю право на все, що я зможу осилити». Тобто, Ш., заперечуючи державу і політ. владу, утверджував думку на право особистості, бо «тільки я сильний, і я вже тим самим знайшов право... сила і влада лише в мені, владному й могутньому». Лише воля, влада і бажання мого власного «Я» мають для мене значення, вважав Ш. Звідси, Я – противник держави, бо вона «хоче обов’язково щось зробити з людей, і тому в ній живуть лише зроблені люди; всякий, хто хоче бути самим собою, – ворог держави», – така думка Ш. «Я – смертельний ворог держави, у якої є лише одна альтернатива: вона або я», – ось перший висновок Ш. Другий торкається власності. Власність це «лише те, що в моїй владі. На якого роду власність я маю право? На всяку, на яку я даю собі право. Право на власність я даю собі тим, що присвоюю собі власність...» Звідси, якщо Я вирішую, «що мені потрібно, то я повинен мати, і я собі це добуду». Третій висновок торкається сус-ва, яке Ш. пропонує замінити союзом (асоціацією) де все добровільно, всі рівні, у союзі «ти вносиш свою міць, своє багатство, і ти проявляєш свою вартість», в союзі ти живеш егоїстично, суспільству ти повинен служити, «союзом же ти користуєшся... Союз існує для тебе і завдяки тобі... суспільство священне; союз – твоя власність. Суспільство користується тобою, союзом ж користуєшся ти». Шлях до знищення нового феодалізму, ліберального, на думку Ш., не революція, як політ. і соціальна дія, а повстання, яке виходить з незадоволення собою людей, революція має за мету нові ін-ти, а повстання – ставить за мету «стати над установами». Отже, кредо ПІ.: «Для Мене немає нічого вищого за Мене».

Твори: Штирнер Макс. Единственный и его собственность. Харьков, 1994.

Б. К.

ЩЕПАНСЬКИЙ ЯН (1913 р.н.) – польськ. соціолог, держ. політ. діяч. Закінчив Познанський ун-т, з 1951 p. – проф. соціології ун-ту в Лодзі, з 1965 p. – чл. АН Польщі, у 1966-1970 pp. – Президент Міжнародної соціологічної асоціації., з 1968 р. – директор ін-ту філософії і соціології Польськ. АН, у 1972-1980 рp. – віце-президент Польськ. АН, багаторічний чл. сейму, чл. Державної Ради ПНР (1980-1981), Голова Консультаційної Ради при Сеймі ПНР (1982-1984), чл. Консультативної Ради при Голові Державної Ради Польщі (1986-1988). Був редактором видавничої серії «Із вивчення робітничого класу і інтеліґенції», що виходила у 1958-1966 рp. Щ. – автор численних творів, зокрема «Структура інтеліґенції в Польщі», «Освіта і суспільна позиція», «Соціологія. Розвиток проблематики і метод», «Елементарні поняття соціології» та ін. Щ. дав свої визначення низки соціологічних понять, наприклад, «суспільство» – це організована спільність, що сформована для вирішення проблем спільного публічного життя. Щ. мав власну концепцію проведення реформ у Польщі. Суть її в тому, що початком реформ повинно стати реформування суб’єкта політ. влади – самої політ. партії (ПОРП). Далі має наступити черга системних реформ – політ. і економічних. Їх метою повинно б стати поступове повернення громадянству права на господарську ініціативність, що вимагало зміни самої політ. моделі держави, її законодавства, правової і політ. свідомості і культури. Дані реформи стали б основою повернення громадянству політ. і правової самосвідомості, почуття відповідальності. Одночасно, потрібно сформулювати нову концепцію політ. відносин між владою і громадянством, адміністрацією і громадянами. Щ. вважав, що повинна бути змінена й роль церкви, коли з позицій легальної опозиції, вона повинна перейти на конструктивні, державницькі позиції, стати важливим виховним і стабілізуючим чинником. Все це, вважав Щ., вимагає, також, створення нової ідеологічної моделі економіки й політики, нової суспільно-політичної концепції національного розвитку, що чітко була би тепер зорієнтована на позитивну співпрацю всіх національно свідомих сил, на творче будівництво постсоціалістичної державності.

Твори: Щепанский Я. Элементарные понятия социологии. М., 1969; От диагноза к действиям. М., 1987.

Б. К.

ЮЛІЙ ЦЕЗАР ГАЙ (100-44 pp. до н. е.) – римський держ. політ. діяч, полководець. У 73 р. його вибрали військовим трибуном, у 68 р. – квестором, пізніше він був претором, намісником в римській провінції Іспанія, разом з Г. Помпеєм і М. Красом утворив І тріумвірат, обраний консулом у 60 р. Ю. Ц. був знову назначений намісником завойованої Галії, взяв активну участь у громадянській війні в Римі (49-45) став диктатором (з 44 р. – пожиттєво), отримав на 10 років консульську владу та владу трибуна, префекта правів, Ц. отримав право першим голосувати в сенаті, право рекомендувати половину кандидатів у магістрат, право розподілу провінцій між проконсулами, право розпоряджатися військом і державною казною, всі його рішення були наперед схвалені сенатом і народними зборами. Окрім цього, у 63 р. він став «великим понтифіком», у 46 р. – нагороджений титулом «батька вітчизни», на його честь була поставлена статуя з написом: «Напівбогові». Ю. Ц. провів низку реформ та реорганізував політ. життя Риму. Сюди входили реформи сенату (вивів своїх супротивників, збільшив число сенаторів до 900), прийняв закони про збільшення числа головних держ. посад (преторів, едилів, квесторів, жерців). Він видав закон про провінції, впорядкував там управління, контроль, провів загальний перепис-ценз, розширив число римських громадян, обмежив еміграцію, провів фінансову реформу, реформував календар (рік почався з 1 січня 45 p.). Успіхи Ю. Ц. можна пояснити як самою неординарною особистістю Ю. Ц., його талантами, так і методами та змістом його реформ. Ю. Ц. зумів поєднати примус з переконаннями, твердість й рішучість з поблажками до переможених. Він не боявся висувати молоді, здібні й відважні кадри в адміністрацію і управління, армії, суду, не переслідував своїх супротивників, які займали другорядні посади, за що вони почали його підтримувати. Одночасно Ю. Ц. розширив права провінцій, зменшив їх оподаткування, змусив розглядати Рим, як щось одне, створивши важливі передумови майбутньої імперії. Ю. Ц. написав, також, декілька творів, зокрема «Коментарі

про гальську війну» та «Записки про громадянську війну» в яких, окрім своєрідного звіту головнокомандуючого, розповіді про перебіг військових подій та загального становища завойованої провінції, висловив ряд лаконічних і влучних зауважень про одноособову політ. владу, концентрацію її в одних руках, посилення виконавчої влади.

Лі т ера т ура: Плутарх. Сравнительные жизнеописания. В 3 т. М., 1963. Т. 2.

Б. К.

ЮНГ КАРЛ ГУСТАВ (1875-1961) – швейцарський психолог та філософ. Нар. в сім’ї спадкових інтеліґентів. Закінчивши Базельський ун-т, переїхав у Цюріх, почав працювати в клініці, якою керував відомий психіатр Е. Блейлер. У 1902 р. захистив докторську дисертацію «Про психологію і патологію так званих окультних феноменів». Вже в цій праці Юнг ствердив, що у пророків, поетів, містиків, засновників сект і релігійних рухів, громад. діячів спостерігаються ті ж стани, які психіатр зустрічає у хворих, в яких психіка не витримала і мав місце розкол особистості. У них до голосів, які вони чують від себе часто домішуються інші голоси, які приходять десь з глибин. Їх свідомість опановує цим змістом, надає голосам художню, релігійну чи суспільну форми. В таких особистостей дуже розвинута інтуїція, що далеко перевищує свідомий розум, вони вловлюють якісь «платформи», – писав Юнг. Через п’ять років він зустрівся з Фрейдом (на той час Юнг вже був автором відомого словесно-ассоціативного тесту, що дозволяв експериментально виявляти структуру несвідомого, тест почав широко застосовуватись при вирішенні кадрових питань, а ще пізніше – сприяв появі чисто військово-політичного приладу: детектора брехні). Виявилось, що техніка лікування хворих Юнгом майже не відрізнялась від техніки Фрейда. За підтримкою Фрейда його обирають спочатку президентом Міжнародного психоаналітичного товариства (1911), потім – президентом Міжнародного медичного товариства психотерапії (1913). Водночас, у 1912-1913 рp. він пориває з Фрейдом. Причиною цього були дві різні ідеї. Перша полягала в тому, що несвідоме не зводиться до біологічно визначених, інстинктивних верств психіки, а охоплює суму, чи осадок, психічного досвіду всіх попередніх поколінь, що проявляється в душевному житті у вигляді певних типів поведінки, емоційних реакцій, об-разів-фантазій, сновидінь та мислення, яке важко проконтролювати. Друга ідея Ю. полягала у наявності інтуїції цілісності людини, наперед заданої їй, як певної життєвої програми або мети. До цього Ю. додавав уявлення про душу як автономний утвір зі своїми закономірностями. Ця душа в нього – це цілісність свідомого й несвідомого, які мусять співіснувати, свідоме тут виступає носієм вибору та відповідальності.

Ю. відмовився від фрейдівського поняття лібідо, що стало лише психічною енергією, яка сама по собі є нейтральною, але яке проявляється і в неврозах і в нормальній психіці у вигляді символічних змістів снобачень, фантазій і творчих актів (про це власне писав він у творі «Трансформація і символи лібідо», що з’явилася у 1912 p., потім перевидана у 1952 p.). Відміна від Фрейда полягала у іншому трактуванні «життя». Якщо Фрейд вважав, що психіка і життя в цілому є полем боротьби непримиренних суперечностей, то Ю. вважав, що справа йде про втрачену первісну єдність. Свідомість і несвідомість взаємно доповнюють один одного. Звідси Ю. висунув головну свою ідею – існування «колективного несвідомого», яке відрізняється від «особистісного несвідомого», куди входять насамперед витіснені із свідомості уявлення, там збирається все те, що було придушене або забуте. Це темний двійник нашого «Я» (його Тінь), – його вважав за несвідоме. У зв’язку з цим, Фрейд звертав всю увагу на раннє дитинство особи, а Ю. – звертав увагу на зрілий вік, коли «колективне несвідоме», що є притаманним всім людям, передається за спадковістю і є тою основою, на якій проявляється індивідуальна психіка, – словом своєрідний психічний пласт накладається й взаємодіє з свідомістю індивіда. Ці певні установки колективного несвідомого непомітно й визначають все життя індивіду. Їх Ю. вважав архетипами, вони впливають не лише на безумовні рефлекси, але й на людське сприймання, мислення, уявлення. Уявлення про ці архетипи передають сновидіння галюцинації, які в окремі періоди переживає особа. Другим висловом архетипу, вважав Ю., – є міфи й байки, нарешті архетипною є ідея Бога. Архетипи завжди супроводжували людину, вони були джерелами міфології, релігії, мистецтва. Там вони поступово вдосконалювались і перетворювались в символи, все гарніші за формами і всезагальними за змістом. Водночас, все це дозволило Ю. розділити особистостей на екстравертів і інтровертів. Для екстравертів характерні скерованість на зовнішній світ, пристосування до реальностей, мислення полягає в судженнях, воно словесне, вимагає зусиль волі. З ним пов’язані наука, техніка, індустрія, все що контролює реальність. Воно пов’язане з архетипами, їх досвідом, але не безпосередньо. Європа йшла власне по шляху розвитку логічного мислення, в неї всі сили були кинуті на експансію, на підкорення зовнішнього світу. Другий тип – інтуїтивний, інтровертний – мислення звернене всередину, воно орієнтується на пристосування до колективного несвідомого. Дане мислення проходить як потік образів, гра уявлень, воно нереалістичне, йде в світ фантазій, необхідне для художньої творчості, релігії, воно встановлює рівновагу з силами несвідомого. Основні свої праці Ю. написав в період між двома

світовими війнами, інколи, це були розширені й перероблені статті й невеликі твори, що з’явилися ще перед 1914 р. Однак саме у міжвоєнний період він пробує сформулювати певну філософську концепцію і шукає підтвердження власних ідей у культурі, а навіть суспільно-політичному житті. Він зазначав, що душа народу має приблизно ту ж природу, що й особистості. Тому кризові 20-30-ті роки, з точки зору Ю., означали тимчасову перемогу архетипів колективного несвідомого (за його логікою – сам фюрер був своєрідним голосом міфологізованого містичного минулого, інтровертний тип, устами якого віщували містичні сили стародавніх аріїв Сходу). У 30-х роках Ю. почав знайомитися з творами європейських алхіміків, і наприкінці життя опублікував книгу про алхімію, в якій вона (алхімія) виступає як певний місточок між гностицизмом та сучасністю. Він побачив історичні коріння сучасних символів в гностицизмі і спробував сформулювати теологічну доктрину, де алхімічні і астрологічні уявлення зайняли значне місце. Одночасно, Ю. зайняв лояльну позицію щодо нацистського режиму, очолив Нове нім. психотерапевтичне товариство і став чл. редакції його ж-лу. Він висунув думку, що фрейдівський психоаналіз не придатний для нім. особистості. Після другої світової війни концепція Юнга, а особливо його поділ на психологічні типи стали методологічною основою біополітики (соціоніки), підставою теорій політ. лідерства.

Твори: Юнг К. Г. Архетип и символ. М., 1991. Психология бессознательного. М., 1994.

Б. К.

ЮСТІНІАН (бл. 483-565) – візантійський імператор. Завдяки своєму дядькові імператору Юстіну І цей селянський хлопець отримав дуже добру освіту, був наближеним до імператорського двору, в 527 р. – імператор. Вступивши на престол, намагався відновити могутність і зберегти територію Римської імперії. Провів широкі законодавчі та адміністративні реформи, в їх основу були покладені централізаторські і універсалістські ідеї, а саме – зміцнення єдиної імперії на чолі з імператором, що мав необмежену владу. З цією метою було впроваджене єдине законодавство і одна форма власності, єдина форма сім’ї, одні права для всіх вільних громадян, одна віра – християнська. З метою централізації держави правителям адміністративних округів була передана повнота адміністративної, громадянської і військової влади, заборонялась корупція. При Ю. була проведена кодифікація римського права (528-533). За дорученням Ю. комісія на чолі з Трибоніаном і Теофілом підготувала збір документів, який у 534 р. був прийнятий як Кодекс Юстініана. Він складався з 12 книг, 1-а книга складалася з актів церковного права (конституцій), 2-8 книги – з громадянського права, 9-та книга

– з карного права і 10-12 книги – з положень про держ. управління. Окрім цього, було переглянуто, виправлено і доповнено всі класичні праці римських юристів (2000 праць найвидатніших юристів, що вийшли під назвою Дигести або Пандекти). З метою підготовки освічених юристів комісія переробила інституції Гая (римського юриста), що вийшли як інституції Юстініана і стали посібником для підготовки юристів-початківців. За час роботи комісії всі нові імператорські акти (т.зв. конституції) були теж зібрані в одну книгу й вийшли окремою книгою під назвою – Новели. Пізніше, у XII ст. весь цей корпус документів отримав назву «Збірки цивільного права». У Кодексі Юстініана були розвинуті основні положення, що їх Візантія отримала від грецько-римського світу – ідея верховної, імператорської влади громадянська ідея Тахісу, римське месіанство у поєднанні з християнського ідеєю походження політ. влади від Бога. Все разом було покладено в політ. доктрину Візантії. Сам Ю. намагався реалізувати провідні політ. ідеї, він зміцнив світську владу союзом з церквою, відновив у великій мірі старі римські кордони (відвоювавши півн. Африку, Сардінію і Корсіку, Італію і Сіцілію, частину Іспанії), розвивав будівництво військових оборонних укріплень, будівництво палаців і храмів (Св. Софії), однак при цьому було закрито платонівську Академію.