Особливості становлення та розвитку “нової історичної науки” у ФРН

У Німеччині склалися скрутніші умови для формування "нової історичної науки", ніж в інших провідних "історіографічних державах". Ще в ході методологічної дискусії кінця XIX - почала ХХ ст. такою, що виникла у зв'язку з обговоренням праць К. Лампрехта, зазнали поразки позитивістські принципи і восторжествували ідеографічні методи історичного пізнання. Це означало відмову від зближення історії з соціологією. У міжвоєнний період домінуюча роль ідеографічної історіографії зросла ще більше. Лише небагато дослідників виступали за налагодження зв’язків історії і соціології. Особливо велике в цьому плані значення праць М. Вебера. У концепціях, які він висунув, знайшли вираження такі принципи, як взаємозв'язок історичної і соціологічної постановок проблем, міждисциплінарний підхід, метод типологічної побудови і моделювання в суспільних науках. Але ідеї Вебера були сприйняті лише через десятиліття, і то спочатку за кордоном, а потім вже в самій Німеччині.

Лише у 60-х роках, коли услід за "економічним дивом" почалася форсована науково-технічна революція, в суспільно-політичному і науковому житті ФРН посилилися позиції неолібералів. Сформувалося покоління істориків, чужих німецькому ідеалістичному історизму. За вивчення соціальних процесів у рамках теорії "індустріального суспільства" одним з перших виступив відомий історик В. Конце. Поступово предметом наукового дослідження стають суспільство і соціальні процеси, що відбуваються в нім. Г. Ротфельс і Т. Шидер звернулися до типологічних конструкцій тих або інших процесів історичного розвитку на основі застосування "ідеальних типів" М. Вебера.

Проте, дослідницька практика нової соціальної історії у ФРН значно відставала від теоретичних розробок. Своєю підкресленою увагою до "людських проблем" соціальна історія ФРН нагадувала французьку "нову соціальну історію", але в той же час німецькі історики випробовували до неї недовіру, оскільки були схильні перебільшувати вплив на школу "Анналів" марксистської методології. З іншого боку, в німецькій "соціальній історії" збереглися багато елементів ідеалістичного історизму з його підкресленням політичних чинників і значення діяльності видатних особистостей. Застосування кількісних методів також не набуло широкого поширення.

В той же час звернення до нової соціальної історії неабиякою мірою вплинуло на тематику німецької історіографії. Важливе місце в ній зайняла історія робочого руху. Досить відмітити гейдельбергську школу В. Конце і марбургську школу В. Абендрота. У останнє десятиліття під чималим впливом англо-французської історіографії склалася школа "повсякденної історії", яка відображала прагнення повернутися до наративного викладу і розповісти про життя "маленької людини".

52.Проблеми Другої світової війни в працях сучасних німецьких істориків.

Е. Шерст’яной (Берлін) у своїй доповіді спробувала реконструювати образ німця і Німеччини у Великій Вітчизняній війні очами радянського громадянина. Той самий аспект, але на прикладі спогадів ветеранів війни окремо взятого села винесла на дискусію Т. Вахніна (Іваново). К. Біжацька (Франкфурт-на-Одері) дослідила аспект дитячого сприйняття війни крізь призму радянської дитячої літератури воєнного часу, а Е. Ґреку (Іваново) - представлення образу німця у радянських підручниках з літератури післявоєнного часу. Тему сприйняття війни і німця очами дитини у російському запіллі висвітлив на власній біографії сучасник війни В. Ґлаґолєв (Москва).

Р Кобайте (Франкфурт-на-Одері) доповіла про трагічну долю німецького населення Кьонігсберга, особливо дітей, зокрема, після жовтня 1944 р., коли туди вступила радянська армія. Вільний архітектор Д. Хмельницький (Берлін) дослідив тему радянської архітектури під час війни (1941-1945 рр.). Автор зауважує, що до початку Другої світової війни офіційна радянська архітектура втратила усі зв’язки з аванґардом 20-их рр. і архітектура стала одним з найважливіших інструментів пропаґанди. Вона змінила не лише стиль, а й свої завдання. Доповідач зазначив, що на такі важливі проблеми як побудова сучасних міст і масове будівництво робітничих помешкань більше не згадувалося. Починаючи з 1932 р. радянські архітектори проектують лише помпезні ансамблі, які мали символізувати велич і силу режиму, причому населення мало мешкати навколо тих “декорацій”. Однак майже нічого, що було спроектовано під час війни радянськими архітекторами не було втілене. Здається, зазначає доповідач, що архітектори також не мали надії на втілення своїх проектів⁶.