Іспаніський та індехініський напрями в латиноамериканській історіографії, їх методологічні засади та представники

Джерела первинності позиції особистості в політичних оцінках аргентинців лише частково стосуються доісторичних часів, якими називають епоху до іспанської конкісти. Але без урахування впливу іспанського етапу на розвиток країни неможливо цілком зрозуміти не завжди доступні європейському світосприйняттю підходи аргентинського соціуму. До речі, саме одному з них – С.Болівару – належить ефемерна ідея єдиної Латинської Америки. З погляду подальшого визначення, а також уточнення доцільності певної методології і дослідницьких методів слід вказати на дві інші стійкі обставини (або чинники) в зарубіжних історичних дослідженнях:

• одні історики шукають відповіді на складні питання латиноамериканського розвитку на теоретичному фундаменті верховенства ідеї культурного розподілу держав і народів континенту;
• інші фахівці історичного профілю виходять з тези про культурну симетрію.

Узагалі ж, відхід Іберо-Америки від іспанських колонізаторів у першій чверті ХІХ-го століття характеризувався піднесенням політичних рухів, що підтримували республіканську ідею, у поєднанні з революційними прагненнями, спрямованими проти монархізму. Можна погодитися з думкою, що після сторіч вождизму населення і політики поступово починали сприймати республіканську ідею і готові були відстоювати її. Найпривабливішою моделлю правового забезпечення політичної влади пересічними громадянами й державними діячами визнавалася Конституція США. Проте на практиці ситуація в більшості держав складалася дещо інакше. Позначався іспанський вплив, унаслідок чого конституційне право в Латинській Америці на першому етапі незалежності формувалося за взірцем ліберальної іспанської Конституції, схваленої в 1812 році за французьким зразком періоду великої буржуазної революції. Саме новітня французька традиція найбільш чітко простежувалась у формуванні перших латиноамериканських конституцій і політичних режимів. Останні включали адміністративні суди, міністерства внутрішніх справ, провінційні й місцеві органи влади, а також певну залежність рішень президента від узгодження з урядом.

58. Особливості виникнення та становлення «нової історії» в країнах Латинської Америки.

Починаючи з 60-х років спочатку в Аргентині і Мексиці, а потім у Венесуелі, Бразилії, Колумбії і інших країнах на провідне місце в історіографії упевнено претендує напрям, який отримав назву - "нова історія". Вона називається новою тому, що її послідовники, хоча і спиралися на вироблені попередниками принципи і методи історичного аналізу, проте, у своїх дослідженнях багато в чому відходять від "традиційної" історичної науки.

І хронологічно, і тематично в "новій історії" простежуються три рівні досліджень. Початковий рівень - це вивчення мікроструктур (латифундія, індіанська община), регіональні дослідження і галузеві (історія тваринництва і промислової переробки його продукції в Аргентині і Уругваї, видобутку дорогоцінних металів в Колумбії, Мексиці і Перу, господарські плантації в Бразилії і Венесуелі і т. д.). Завдяки, такого роду, дослідженням історики "нової школи" Мексики, Венесуели, Колумбії, Аргентини добилися значних успіхів у вивченні таких пластів історії як економічна і соціальна політика Іспанії в колоніальний період і її наслідки, еволюція індіанської общини і становлення великого землеволодіння, історія рабства, соціальні дослідження, процеси формування буржуазії, селянства, земельної аристократії. Другий рівень - це створення узагальнюючих праць з соціальної і економічної історії країн Латинської Америки. Подібні праці виконані в Аргентині, Мексиці, Венесуелі, Бразилії і Колумбії, А. Фаріас (Венесуела), А. Каррера Дамас (Венесуела), Х. Колменарес (Колумбія), Т. Гальперін Донгхі (Аргентина), С. Вільялобос (Чилі), С. Фуртадо (Бразилія) в основу періодизації історії своїх країн покладені зміни в економіці. Згідно з їх точкою зору розвиток соціальних процесів і політичного життя визначаються економічними циклами, виділення яких вони вважають одним з головних досягнень. Третій рівень - праці загальноконтинентального характеру майже відсутні. Лише у 80-і роки прибічники "нової історії" приступили до підготовки "Загальної історії Америки". До теперішнього часу під редакцією венесуельського історика Г. Морона видано три томи, що охоплюють - доіспанський і колоніальний періоди. Безумовною заслугою представників "нової історії" є введення в науковий обіг нових джерел з соціально-економічних проблем, широке застосування кількісних методів, відхід від чисто описової історії.