Розуміння пізнавальних можливостей історії (Ч. Бірд, К. Беккер)

Відомі американські вчені історики Чарлз Бірд і Карл (Лотус) Беккер підкреслювали неминучість особистого впливу історика його дослідження, неможливість об’єктивного пізнання минулого, бо ж в силу самої природи історичного процесу історик не може нейтрально відноситися до того, що вивчає Карл (Лотус) Беккер (1873-1945) стверджував, що історичне пізнання довільне і позбавлене всякої науковості. Вказував, що "кожен сам собі історик" (К. Беккер). Представник американської історіографії даного періоду Чарлз Бірд (1874-1948). Чарлз Остін Бірд — один з найвпливовіших американських істориків початку 20 століття. Він видав сотні монографій, підручників і інтерпретуючих досліджень як з історії, так і з політології.У 1904—17 Бірд викладав в Колумбійському університеті. У 1933 — президент Американської історичної асоціації. На початку своєї діяльності Бірд відстоював необхідність реформ; у 30-і рр. став прихильником «нового курсу» президента Франкліна Рузвельта. У працях «До економічного пояснення конституції Сполучених Штатів» (1913), «Економічне походження Джефферсонівської демократії» (1915), «Підйом американської цивілізації» (1927) Бірд спробував дати економічний аналіз найважливіших проблем історії США. Бірд — глава так званої економічної школи, яка підкреслювала значення економічних факторів в історії США Історичні праці: «Республіка» (1943), «Основи історії США» (1944), «Американська зовнішня політика в 1932–1940» (1946), «Президент Рузвельт і наближення війни 1941» (1948) Бірд критикував зовнішню політику Франкліна Рузвельта. В найостанніші роки життя Бірд засуджував зовнішню політику США після 2-ої світової війни.

 

 

17.Особливості розвитку позитивізму в світовій історіографії в 20-30-ті рр. ХХ ст. Основні постулати неопозитивізму. У світовій історичній науці міжвоєнного періоду спостерігався крах позитивізму та позитивістської методологія, вони вичерпали потенціал подальшого розвитку. Суть позитивізму: джерелом знань є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом дослідження можуть бути факти і тільки факти. Пізнання, якщо воно не є науковим, не має жодної цінності. На науці повинна базуватися економіка, науковою повинна бути політика, на здобутки науки повинно опиратися мистецтво. Основоположником позитивізму був французький філософ Огюст Конт (1798-1857, який виклав свої погляди у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830-1842) і чотиритомній праці "Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства" (1851-1854). Конт, випускник паризької Політехнічної школи, є перший в історії філософії мислитель, який мав базову технічну освіту. Це дало йому змогу принципово по новому підійти до розуміння і тлумачення цілої низки проблем. Позитивізм, полягає в організації суспільства на засадах гармонії та солідарності. З утвердженням позитивізму витвориться нова форма організації суспільства, яку він називає соціократією, тобто таке суспільство, в якому всі його частини становитимуть єдине гармонійне ціле і в якому кожен індивід як складова частина цілого повинен виконувати свою певну функцію. Проаналізувавши тогочасне суспільство, Конт прийшов до висновку: головною умовою суспільної реформи є реформа інтелектуальна. Прогрес завжди є розвитком усього людства в цілому, а не окремого ізольованого народу. В США 20—30-х рр. XX ст. сильні позиції займає критика позитивізму, вчені робили наголос на відносності історичних знань (так би мовити мериканскій релятивізм). Релятивізм (від лат. relativus — відносний) — методологічний принцип, який полягає у метафізичній абсолютизації відносності і умовності змісту пізнання. Основні постулати неопозитивізму. На зміну класичному позитивізму приходить неопозитивизм, основні ідеї якого сформувалися у рамках діяльності Віденського гуртка, що об'єднав філософів і фізиків Віденського університету. Організатором гуртка був німецький філософ, фізик Моріц Шлік (1882-1936), керівник кафедри філософії індуктивних наук університету, а найбільш відомим представниками - австрийский философ, социолог иэкономист Отто Нейрат (1882-1945), німецький, а після 1935 року американський філософ-позитивіст Рудольф Карнап (1891-1970) і особливо австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії і один з найяскравішихмислителів XX століття. Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), автор знаменитого "Логико-філософського трактату" (1921).

18.Радянські історики про міжнародні відносини першої половини XX ст. (М.Н. Покровський, С.Д. Сказкін, Є.В. Тарле)

Покровський Михайло Миколайович [17(29).8.1868, Москва, — 10.4.1932, там же], радянський історик, партійний і державний діяч, академік АН(Академія наук) СРСР (1929). Член Комуністичної партії з 1905. Формування історичних поглядів П. відбувалося під впливом концепцій Ст О. Ключевського і П. Р. Віноградова, а також «легального марксизму». У 1910—13 в Москві вийшли в світ 5 томів «Російської історії з прадавніх часів» П. (за участю Ст До. Агафонова, Н. М. Никольського, Ст Н. Сторожева). Потім в 1915—18 був опублікований «Нарис історії російської культури» (ч, 1—2). У цих роботах П. доводив, що в основі історичного розвитку Росії, як і будь-який ін. країни, лежать економічні процеси. П. викривав завойовну колоніально-гнобительську політику царизму. Спростовувавши затвердження буржуазних учених про мирний характер російському історії, П. показав класову боротьбу народних мас. Різкій критиці П. піддав думки об неземлеробський характері Древньої Русі, відсутності в Росії феодалізму, утворенні Російської централізованої держави як результаті «збірної» політики князів, теорію закріпачення всіх станів державою, ідеалістичного уявлення про реформи Петра I.

 

В 1920 вийшла в світ науково-популярна робота П. «Російська історія в самому стислому нарисі» (ч. 1—2), заснована на тих же теоретичних позиціях, що і роботи 1910—13. У подальші роки були видані ряд нових монографій і збірка статей П.: «Дипломатія і війни царської Росії в XIX століття» (1924), «Марксизм і особливості історичного розвитку Росії» (1925), «Декабристи» (1927), «Імперіалістська війна» (1928), «Жовтнева революція» (1929) і ін. Велику увагу П. приділяв питанням методології історії, пропаганді ленінської теоретичної спадщини (статті «Ленін і Маркс як історики», «Ленінізм і російська історія», «Ленін і історія» і ін.). Він наполегливо закликав вивчати не лише російську історію, але і історію всіх народів СРСР. Під керівництвом П. було видано багато архівних документів по історії революційного рухи в Росії.

Останніми роками життю працював над вдосконаленням своїх історичних поглядів, виправляючи недоліки і помилки колишніх робіт. Намагався здолати вульгарний соціологізм і націоналістичні нігілістичні тенденції, що містилися у ряді його праць. П. переглянув свою оцінку торгівельного капіталу і його ролі в історії країни, а потім відмовився і від поняття «Торгівельного капіталізм» і тези про самодержавство як знаряддя торгівельного капіталу. Він переглянув ряд помилкових положень в характеристиці народництва, Революції 1905—07, неправильне трактування імперіалізму лише як завойовної політики; визнав буржуазно-демократичний характер Лютневої революції 1917 (раніше він вважав її початком соціалістичної революції); відмовився від оцінки повстання Пугачова як буржуазного руху і т.д. Проте повністю здолати вульгарний соціологізм і виправити всі помилкові положення він не зумів. Помилкові погляди П. негативно позначалися на розвитку радянських історичної науки. Вони були піддані критиці у ряді партійних документів, в працях радянських істориків.

З перших кроків своєї самостійної наукової діяльності Є.В. Тарле виявив велику різнобічність наукових інтересів. У великих журнальні статті і критичних оглядах, в коротких рецензіях і енциклопедичних нотатках він стосувався найрізноманітніших то за історії країн Західної Європи: справа Бабефа, ЧарльзПарнель, єзуїти, німецький гуманізм, Леонардо так Вінчі, розумова життя європейського суспільства на час, історія міста Афін у середні віки, громадське спрямування Європі в XIX ст., ніцшеанство і ого ставлення політичними й соціальним теоріям європейського суспільства — такі на вибірку взяті теми його занять у той час.

Деякі з його найкращих робіт, наприклад «Історія Італії середньовіччі» і «Історія Італії час», не були результатом великого самостійного дослідження.

Набагато великої ваги на формування Є.В. Тарле як історика мала його робота «ЧарльзПарнель». Вивчаючи тоді історію середньовіччя, він, спонукуваний до того що громадськими інтересами, одночасно почав займатися вивченням нового і новітнього часу, звертаючись до питань, що йому представляли найважливішими й актуальними. З того часу ця зустріч стала, можна сказати, правилом його творчого життя. Він звертався до тем, які мають мати, на його думку, громадське звучання. У разі йому видавалося вельми повчальним висвітлити долі аграрного руху на Ірландії, його й невдачі, висвітлити національно визвольні змагання ірландського народу проти Англії. По-друге, у роботі «ЧарльзПарнель» Є.В. Тарле проявив себе справжнім майстром історичного портрета.

У статті «До питання межах історичного передбачення» Є.В. Тарле намагався довести, що це загальна історична концепція основоположника «наукового комунізму До. Маркса нібито перетерплювала ряд глибоких змін у своїх окремих положеннях, а й у своєї принципової основі, ідея неминучості революційного перетворення суспільства під впливом об'єктивно сформованій історичної дійсності нібито має була поступитися дорогу ідеї мирної еволюції. Але цю ідею, як вважав тоді Є.В. Тарле, годі було визнавати всеосяжної і загальною у його «межах історичного передбачення», які можна встановлено наукою про суспільство.

У 1922 р. він публікує невелику роботу «Трикатастрофи», у якій проводить цікаве зіставлення Версальского світу зТильзитским і Вестфальським. Одночасно інтенсивно займається вивченням нових документів, які з архівів, з історії міжнародних взаємин у Першої світової війни та підготовки.

. У 1928 р. Є.В. Тарле обирається дійсним членом Академії наук СРСР. У тому ж року він публікує монографію «Робочий клас у Франції перші часи машинного виробництва...». Ця робота, що є продовженням його найкращих робіт про робітничий клас у Франції епоху буржуазної революції XVIII в. і лобіювання відповідних частин книжки про континентальної блокаді, охоплює період від кінця Імперії до повстання ткачів в Ліоні — першого самостійного повстання робочих мови у Франції. Історія Ліонського повстання тоді не була розроблена радянськими дослідниками, і що у французької історіографії історія робітничого класу у Франції період Реставрації, Липневої революції" і повстання на Ліоні залишилася обійденої.

 

19. Умови та організаційні форми розвитку історичної науки у Франції міжвоєнного періоду. Французька історіографія міжвоєнного періоду. У міжвоєнний період у Франції зберігалася організація науки, що склалася наприкінці XIX - початку ХХ ст. Головними центрами історичних досліджень і підготовки істориків були гуманітарні («словесні») факультети університетів, де працювала більшість французьких учених. Крім них дослідження в галузі історії традиційно велися в таких відомих науково-навчальних закладах, як Колеж де Франс, Вища нормальна школа, Національна школа хартій, Практична школа вищих знань та ін. У 1939 р було створено особливе державна установа - Національний центр наукових досліджень, завдання якого полягало в підтримці наукових досліджень. Велику роль у координації істориків раніше грали наукові товариства та видавані ними журнали.

Після закінчення першої світової війни знову розгорнули свою діяльність «Товариство нової історії» і його журнал «Огляд нової і сучасної історії», «Суспільство з історії Французької революції», яке видавало журнал «Французька революція» і багато інших товариства істориків. Проте як і раніше єдиним общеисторическим журналом до кінця 1920-х рр. залишалося засноване ще в 1876 р «Історичний огляд».

Поряд з журналами дуже важливою формою поширення результатів історичних досліджень була публікація дисертацій, яким у Франції традиційно надавали великого значення. Аж до 1958 р існувала тільки одна вчений ступінь, на яку могли претендувати французькі історики (як і філологи), - ступінь доктора гуманітарних наук. Вимоги до дисертацій були дуже високими. На захист виносилися відразу дві дисертації: «основна» і «додаткова». «Основна дисертація» повинна була містити наукове дослідження великої історичної проблеми, засноване на вичерпному вивченні всіх наявних з цього питання джерел, в першу чергу, архівних документів. «Додаткова дисертація» мала на меті показати компетенцію автора в області джерелознавства та історіографії. Вона могла складатися з історіографічного нарису або публікації документів з коментарями. Як правило, робота над дисертацією вимагала значного часу (часто 10-15 років), але в результаті формувалася ціла бібліотека великих наукових досліджень, виконаних на високому професійному рівні.

Розвиток історичної науки в міжвоєнний період в чому визначалося суспільно-політичною ситуацією та особливостями духовної культури того часу. Після переможного закінчення війни у ​​Франції широко поширилися патріотичні та націоналістичні настрої. Цілий ряд офіційних церемоній: «Парад Перемоги» в 1919 р, «вічний вогонь», запалений в 1923 р під Тріумфальною аркою на честь «невідомого солдата», були спрямовані на закріплення почуттів «єдності нації», «вірності Батьківщині», «нерозривних зв'язків»Франції та її колоніальних володінь.

З іншого боку, загальні умови гострого післявоєнної кризи. Жовтнева революція в Росії, революції в Німеччині та Австро-Угорщини дали потужний поштовх підйому революційних і соціалістичних ідей. У Франції загострилася соціальна боротьба, значно посилився робітничий рух, виникла сильна Комуністична партія, зріс вплив марксизму. Суспільна увага набагато більше, ніж раніше стали залучати економічні та соціальні питання, становище трудящих мас, народні рухи. У той же час величезні жертви і колосальні соціальні потрясіння, пов'язані з першою в історії людства світовою війною, революціями, національно-визвольними рухами і т.д. ще більш підірвали віру в суспільний прогрес, викликали настрої песимізму і розчарування.

У 1930-і рр. на французьке громадську думку сильно вплинули світова економічна криза, наступ фашизму, загроза нової світової війни, створення антифашистського Народного фронту.

Нове покоління істориків вже не задовольняла традиційна позитивістська історіографія, приділяє головну увагу опису подій політичної, дипломатичної та військової історії. У середовищі істориків зростало прагнення до оновлення тематики, пізнавальних методів і змісту історичної науки. Ці пошуки нових шляхів були тісно пов'язані з загальною інтелектуальної атмосферою міжвоєнного часу. Розпочатий в XX в. «Криза фізики» і пішли в перші повоєнні роки найбільші наукові відкриття, (насамперед у галузі теорії відносності та квантової механіки) призвели до перегляду колишньої механістичної картини світу. З величезним інтересом були сприйняті дослідження австрійського психіатра 3. Фрейда, розпочаті ще на початку XX століття, але отримали широку популярність у міжвоєнний період. Вони виявили, що поведінка людини часто визначається не його свідомістю, а підсвідомістю, що закріпилися в підсвідомості «комплексами» провини, страху, сексуальними потягами і т. П.

Пошуки нових підходів до вивчення процесів суспільного розвитку в цей час продовжували представники суміжних з історією наук: філософи, соціологи, географи, економісти. Філософ і соціолог Анрі Берр, який висунув до війни завдання створення цілісного «культурно-історичного синтезу», в 1920 р опублікував перший том задуманої ним грандіозною 100-томної серії монографій «Еволюція людства». Вона була покликана продовжити знамениту «Енциклопедію» Дідро і висвітлити історію людства з точки зору синтезу всіх гуманітарних наук [47]. Вважаючи визначальним фактором історичного розвитку духовне життя, Берр висував на перший план вивчення культурно-історичних процесів.

Істотний вплив на французьку історіографію зробили праці деяких географів, які працювали в тісному контакті з істориками. Особливо важливе значення мала школа «географії людини», засновником якої билПьер Відаль де ля Блаш (1845-1918). Ця школа вивчала вплив на суспільство природного оточення і демографічних чинників, як у минулому, так і в сьогоденні. Її представники першими почали розробляти проблеми міграції населення, економічного і демографічного зростання, стали згодом об'єктом історичних досліджень.

Продовжував розпочаті в довоєнний період вишукування соціолог і економіст Франсуа Симиан (1873-1935). Піддавши критиці істориків-позитивістів за їх пристрасть до емпіричного опису фактів, що відносяться, головним чином, до політичної історії, Симиан поставив завдання вивчати масові, повторювані, статистично спостережувані сукупності економічних і соціальних явищ протягом тривалого періоду часу. Головним предметом його досліджень стала незвична для більшості французьких істориків того часу тема: еволюція заробітної плати, цін і доходів, а також їх сприйняття в «колективної психології» різних верств суспільства.

Спробу перегляду методології позитивізму з релятивістських позицій зробив починав тоді свою наукову діяльність після навчання в Німеччині, молодий філософ і соціолог Раймон Арон. У 1938 р він опублікував книгу «Введення у філософію історії», в якій обгрунтував релятивістське і суб'єктивістське розуміння історії в дусі німецьких неокантіанців.

Головну роль у розбудові французькій історіографії зіграли історики Люсьєн Февр (1878-1956) іМарк Блок (1886-1944).

Л. Февр починав свою наукову роботу в якості географа. Однак в 1911 р, будучи вже професором Дижонской університету, він захищає дисертацію з історії «Філіп II і Фраш-Конте», в якій вперше висловив погляди на історичне дослідження, засноване на вивченні однієї території в ряді аспектів: політичному, соціальному, релігійному та ін. Основні погляди Февра і Блоку на зміст і методи історичної науки висловлені в їх творах [48] складалися під сильним впливом Дюркгейма і особливо Берра, з яким вони тісно співпрацювали, прагнучи реалізувати його ідею «історичного синтезу» шляхом організації міждисциплінарних досліджень. З повагою Февр і Блок ставилися до марксизму. Февр вважав, що багато з ідей, які Маркс висловив з безперечним майстерністю, давно вже перейшли до загального фонду, що становить інтелектуальну скарбницю цілого покоління. До числа таких ідей Февр відносив, насамперед, думка про провідну роль економіки і соціальних відношенні у розвитку суспільства.

На відміну від Берра, висуває на перший план «культурно-історичний синтез», Февр і Блок надавали особливо велике значення вивчення економічних і соціальних відносин. Февр доводив, що для розуміння «глибокої життя» країни зовсім недостатньо описати діяльність монархів, палацові інтриги і перевороти, «укази і накази». Необхідно, насамперед, дати уявлення про її природу, населення, господарської діяльності, знаряддях виробництва, торгівлі, містах, системі власності, громадських класах, релігії, мові, регіональних відмінностях і багатьох інших факторах суспільного розвитку. Французька історіографія в другій половині ХХ ст. Друга половина ХХ століття стала часом підйому і поновлення французької історичної науки. У Франції з'явилося ціла плеяда великих істориків, праці яких знайшли широку популярність. Продовжуючи і розвиваючи і традиції історіографії міжвоєнного часу, вони піддали перегляду тематику, дослідницькі методи і саме розуміння предмета історичної науки. Події всесвітньо-історичного значення: друга світова війна, крах колоніальної системи, науково-технічна революція і багато іншого, зажадали осмислення нового історичного досвіду. У розвитку французької історіографії другої половини ХХ ст. виділяються два основних періоди, межею між якими можна вважати середину 1970-х рр.

 

20. Створення і діяльність Міжнародного центру синтезу в історичній науці. Виникнення історичної школи “Анналів”. У 1924 р. Берр ініціював створення і очолив крупний міжнародний науковий проект — Міжнародний центр синтезу, який об’єднав відомих вчених і політичних діячів, котрі намагалися розробити комплексний погляд на складні суспільні проблеми сучасності з урахуванням їхнього історичного підґрунтя (видавав журнал “Часопис синтезу”). Центр, який поділявся на секції, в тому числі й секцію історичного синтезу, влаштовував наукові семінари, на які з’їжджалися відомі вчені різних галузей знання з багатьох країн і обговорювали проблеми суспільства, життя, наук. Метою обговорень було поєднання методів різних наук у дослідженні визначеної проблеми.
Результатом організаційної роботи Берра було видання великої 100-томної серії монографій під загальною назвою “Еволюція людства. Колективний синтез” (до 1954 р. вийшло 80 томів, написаних провідними вченими світу). Задум Берра полягав у тому, щоб історія стала такою ж суворою наукою, як математика або фізика. Для цього, на його думку, слід було інтеґрувати історію з іншими науками, взяти на озброєння їхні методи. Як наука, історія не повинна займатися дослідженням одиничних подій та явищ,- зазначав вчений,- їй необхідно прагнути розробляти “загальне” і “спільне”, яке властиве не окремим індивідам або інституціям, а складним явищам і масовим процесам. Наукова історія можлива тільки у результаті синтезу традиційної історії і філософії історії, поєднання джерелознавчого аналізу з філософською рефлексією (емпірії і теорії). Погляди на історичну науку Берр виклав у багатьох працях, зокрема, “Майбутнє філософії. Нарис синтезу знань, заснованого на історії” (1897), “Синтез в історії. Критичний і теоретичний досвід” (1911), “Традиційна історіографія й історичний синтез” (1935). У них він поставив завдання подолати традиційну описовість історіографії, надати їй наукового характеру. З цією метою історія повинна зблизитися з іншими науками про суспільство — соціологією, географією, антропологією, біологією, психологією тощо. Серед інших наук Берр виокремлював психологію, підкреслюючи, що вона є синтезом свідомості і впливу на неї соціального середовища та біологічної еволюції організму. Через поведінку і соціальні дії людей “проглядають” закони історії, які проявляються у суспільному житті і дозволяють задовільно пояснювати минуле, з’ясовувати причини тих чи інших масових явищ. Теорія «культурно-історичного синтезу» (в усякому разі зовні) не була спрямована проти марксизму, головними своїми супротивниками Берр вважав прихильників «фактологічної історії» Ш.-В. Ланглуа (1863-1929) і Ш. Сеньобоса (1854-1942). Об'єктивно ж весь задум побудови «глобальної історії» з урахуванням «культурно-історичного синтезу» протистояв не стільки позитивистскому напрямку, скільки історичного матеріалізму. Широко пропагуючи свої ідеї, Берр з самого початку сумнівався у можливості їх повної реалізації. У 1953 р. він визнав, що теорія «культурно-історіческог про синтеза» не була ні повністю виконана, ні навіть серйозно обговорена.

«Нова історична наука» - історичний напрям в сучасній історіографії, яке бере початок у Франції, де його предтечами виступили Анрі Берр з його «Журналом історичного синтезу» (1900) і Школа «Анналів» (фр. École des Annales), заснована Люсьєном Февром і Марком Блоком. Прихильники Школи «Анналів» групувалися навколо журналу, що називався «Аннали» (з 1929 по 1939 рр..), «Аннали економічної та соціальної історії» (з 1939 по 1941 рр..), Повоєнний назва видання - «Аннали: економіки, суспільства, цивілізації», потім«Аннали. Історія, соціальні науки»(з 1994 р.). Ця історична школа зробила значний вплив на формування всієї світової історіографії протягом XX ст. Відбулася заміна класичної «історії - розповіді» «історією - проблемою», а також робилися спроби створити «тотальну» історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки - економічні, соціальні, культурні. У розвиткові школи анналів розрізняють кілька етапів, кожен з яких асоціюють з «поколінням» її розробників.Зародження напряму проходило під впливом широкої критики позитивізму в історичній науці, розвитку соціологічних методів та структуралізму в суспільствознавчих дослідженнях. А. Берр на рубежі ХІХ та ХХ століть висунув ідею «культурно-історичного синтезу», наголосив на необхідності зближення історії з іншими галузями знань. Вважаючи головною вадою марксизму в історичній науці те, що той недооцінював вплив свідомості на розвиток суспільства, А. Берр, Марк Блок і Люсьєн Февр ініціювали становлення нових напрямів історичних розвідок. Серед головних внесків представників першого покоління школи анналів — широке запровадження в історико-антропологічні дослідження категорії ментальність.