Р. Дж. Коллінгвуд та його історико-філософські ідеї

Робін Джордж Коллінґвуд (1889-1943) був одним з небагатьох анґлійських істориків, який плідно займався розробкою теоретичних питань історії, будучи добре обізнаним у філософії, релігієзнавстві, естетиці. За життя вчений був більше знаний як історик і археолог, професор Оксфорда, автор численних праць з історії Британії часів римського панування. Від середини 20-х років він все частіше звертався до теоретичних проблем історії, підкреслюючи, що працею цілого його життя було “здійснити таке собі зближення між філософією та історією”. Таке зближення уявлялося йому, передусім, як філософське осмислення історичного пізнання. У 1924 р. побачила світ праця анґлійського вченого “Дзеркало духу”, яка знаменувала поворот до філософії історії. У ній він провів розмежування послідовних форм свідомості — мистецтва, релігії, науки, історії та філософії. Пізнання, на його думку, відбувається через ці “форми досвіду”, кожна з яких має й свій власний розвиток, зокрема, історія еволюціонує від мистецтва до науки, досягаючи апогею у ХІХ ст. Але безмежність фактів, з якими має справу наука історії, призводить до скептицизму, який можна подолати тільки з допомогою філософії.
Після цього Коллінґвуд продовжив аналіз “історії зсередини”, тобто з точки зору пізнання минулого. 1930 р. було надруковано його працю “Філософія історії”, яка стала підготовчим нарисом задуму великої роботи “Засади історії”, до написання якої він приступив 1939 р., передбачаючи утвердити ідею історії як самостійної науки, а навіть більше — філософії історії людської свободи. Реалізувати свій задум вчений не встиг. Проте, підготовлені ним матеріали і роздуми побачили світ 1946 р. у праці “Ідея історії”, опублікованій посмертно. Більшу частину книги Коллінґвуд присвятив аналізові основних етапів розвитку “ідеї історії”, прослідковуючи її від античності до початку ХХ ст. Наголошуючи на свідомісному характері історичного сприйняття (минуле може бути відновлене лише в уяві), вчений, однак, не зводить історичну думку до мистецтва. Історична уява, підкреслює вчений, прагне бути істиною і, як така, піддається логічним операціям. Це й створює у історії особливе поєднання мистецтва, науки і філософії, яке реалізується у особливій формі самосвідомості — історичній. Звідси випливає, що історична свідомість є особливою властивістю свідомості взагалі. Коллінґвуд не займається вивченням історичного процесу як такого, а
дивиться на нього через мислення людини, історика. Звідси й сам процес реальності є свідомісним процесом, який існує лише постільки, поскільки є присутнім у свідомості людей. Філософія вивчає думку, то й найбільше надається до поєднання з історичною свідомістю. Таке поєднання здатне розкрити зміст і сенс історії. Історія представляється універсальним носієм людського досвіду (пізнання і самопізнання), а завданням філософії історії стає, передусім, віднайдення специфіки тих розумових актів, з допомогою яких розвиток соціального життя у часі набуває єдиного змістовного значення.
Причина історичних подій, таким чином, лежить у сфері думки і завдання історика вичерпується віднайденням і “програванням” думок, які викликали ту чи іншу подію. За такого підходу “вся історія є історією думки”. Відзначаючи специфіку історичного пізнання, Коллінґвуд заключає, що усі історичні явища визначаються внутрішньою стороною, а історик цікавиться лише нею, співставляючи її з власними думками, власним баченням цих подій з висоти свого історичного досвіду. Цей останній відповідає історичній свідомості (духу) конкретної епохи. Вивчаючи минуле, історик, водночас, виявляє історичну свідомість свого часу, дивиться на минуле з позицій нагромадженого історичного досвіду — вимірює “історію історією”.
У зв’язку із цим, історична свідомість, на думку Коллінґвуда, не є постійним і завершеним комплексом, усі її складові постійно змінюються зі зміною досвіду та епох, кожне нове покоління повинно знову “переписувати” історію, і цьому не видно кінця-краю, а кожен новий історик мусить ревізувати ті питання, які задавалися минулому його попередниками.

25. Зародження «західного марксизму» (Д. Лукач, К. Корш)

«Західний марксизм», часто ототожнюється з «неомарксизмом», - це термін, що позначає ту гілку марксизму, яка так чи інакше протиставила себе «східному марксизму», або марксизму-ленінізму. Виступаючи одночасно і проти капіталізму, і проти радянської моделі соціалізму, західні марксисти знаходилися, як правило, поза комуністичного і робітничого руху і розробляли марксистську теорію, і особливо філософію, на свій страх і ризик.

Засновниками західного марксизму зазвичай називають А. Грамші, Д. Лукача і К. Корша, які виступили зі своїми ідеями ще в 20-і роки. Але в основному ця гілка марксизму оформилася після Другої світової війни, розвернувшись цілим віялом різноманітних концепцій. Поряд з окремими більш-менш великими мислителями тут виник ряд шкіл, полемизировавших не тільки з марксизмом-ленінізмом, але й один з одним. Справа в тому, що всередині самого західного марксизму склалися два головних течії, суттєво розійшлися між собою. Перше орієнтувалося на людину як суб'єкта й об'єкта, друге - на суспільство і конкретно-наукове дослідження його структури і розвитку. Перше прагнуло розробляти історичний матеріалізм як філософію, друге - як конкретну науку.

Дьордь Лукач (1885-1971) і Карл Корш (1886-1961) вважаються, поряд з Антоніо Грамші, основоположниками західного марксизму. В противагу економічному детермінізму вони постаралися обгрунтувати активну роль історичного суб'єкта, яким вони, вслід за Марксом і Енгельсом, вважали пролетаріат. Відповідно вони розробляли марксистську філософію як філософію активного практичного дії, органічно включає в себе фактор свідомості, мислення, теоретизування.

Філософ за освітою і покликанням, Лукач прийшов до марксизму через Дільтея і Гегеля. Концепція, викладена Лукачем в книзі «Історія та класова свідомість», може бути резюмована наступним чином. Для того щоб зрозуміти і перетворити суспільство, треба насамперед осмислити його як цілісність (тотальність). Окремі факти і процеси самі по собі непізнавані. Вони піддаються осмисленню лише з точки зору цілого. Тому ціле мислиться як вихідне. Але як осягнути ціле, перебуваючи всередині нього? За Лукач, це не кожному дано. Це не дано буржуазії, свідомість якої перебуває в полоні абстракцій, які панують у капіталістичному світі (мінова вартість, гроші, абстрактна праця і т. Д.). Але це в принципі дано пролетаріату в силу його специфічного стану та специфічної ролі всередині суспільної цілісності. Саме у пролетаріат втілюється єдність суб'єкта й об'єкта, і саме пролетаріат зацікавлений у революційному зміні суспільства як цілого. Тому класова свідомість пролетаріату - найважливіший чинник сучасної історії.

Правда, адекватне класова свідомість не дано пролетаріату спочатку. Спочатку це лише потенція, перетворити яку в дійсність заважає не тільки панівна буржуазна ідеологія, але й процес «уречевлення» («реіфікації») людських відносин, який Маркс критикував у «Капіталі» як «товарний фетишизм». Звідси необхідність теорії, яка б показала, що за речовими відносинами ховаються людські відносини. Але звідси і необхідність критики інтерпретації марксистської теорії в дусі економічного детермінізму, який об'єктивувалися, речові відносини приймає за «чисту монету», за основу суспільства, підпорядковуючи тим самим людей речам.

Підхід до суспільства з точки зору цілісності та відбуваються всередині неї процесів взаємодії та взаимопереходов основних протилежностей - суб'єктивного, людського і об'єктивного, речового - це, по Лукач, і є діалектика, що представляє собою і метод мислення про світ, і спосіб участі в його перетворенні.

Погляди Корша, викладені в його книзі «Марксизм і філософія» (1923), близькі поглядам Лукача з тією, однак, різницею, що Корш вважав матеріалістичне розуміння товариства не філософією, а наукою. Відштовхуючись від деяких висловлювань Маркса і Енгельса, Корш заявляв, що філософія як абстрактне мислення про світ «знімається» в свідомості і практиці пролетаріату, що означає перехід від «філософсько-критичної» до «практично-критичної» позиції. Правда, такий перехід вимагає часу, і поки він не завершився, філософія в марксизмі залишається необхідною, тим більше що їй доводиться боротися з ворожою, ідеалістичної філософією.

Підкреслюючи, як і Лукач, органічний зв'язок суб'єктивного і об'єктивного, свідомості і дійсності, Корш твердив, що матеріальні «виробничі відносини епохи є те, що вони є, лише разом з тими формами свідомості, в яких вони відображаються і від яких окремо не існує». Однак на відміну від