Загальні тенденції розвитку західної історичної науки кінця ХХ ст

Томас Кун. Схема представлена Куном, включала такі стадії: донаукова — криза — революція — нова нормальна наука — нова криза — революція тощо. Парадигма у Куна − це в загальному вигляді основна одиниця виміру процесу розвитку науки. Кунівську концепцію розвитку науки можна сформулювати таким чином: Наукова революція ХУІІ ст., що знаменувала появу класичного природознавства. Усі наукові досягнення вбудовувались в загальну галілеєвсько-ньютонівську картину світу. Наукова революція кінця XVIII-початку XIX ст., що призвела до дисциплінарної організації та диференціації науки. Наукова революція кінця XIX − початку ХХ ст. − революційні зміни в різних галузях знань: відкриття теорії відносності, квантової механіки, перегляд висхідних уявлення про простір, час, рух, виникнення кібернетики, становлення теорії систем, генетики. Ці відкриття при впровадженні в промисловість стали підгрунтям для науково-технічної революції. Наукова революція кінця ХХ — початку XXI ст. − відкриття в мікро-і мегасвіті, початок глобальної перебудови всіх знань про Всесвіт.

Пола Фейєрабенда —Історія науки, на його думку, являє собою хаотичне переплетіння різних ідей, помилок, інтерпретацій фактів, відкриттів. Розвиток науки − ірраціональний: нові теорії отримують визнання не тому що ближче до істини, а завдяки пропаганді прихильників. У цьому сенсі наука нічим не відрізняється від міфу чи релігії і є однією із форм ідеології. Тому треба звільнити суспільство від диктату науки, відокремити науки від держави і надати науці, релігії, міфу однакових прав.

Стівен Тулмін Фундаментальні наукові проблеми можуть бути розв'язані тільки рамках цілісного історичного контексту. Наука розглядається не як цілісна система з притаманною їй організацією, а як популяція проблем, понять і пояснювальних процедур.

• На перше місце висуваються наукові поняття, розвиток знань розглядається як результат синтезу понять, які вже є і які утворюються.
• Заперечення теорії наукових революцій Куна і заміна її теорією еволюції.

Таким чином, С. Тулміну вдалось застосувати історичний підхід до аналізу науки, розгледіти деякі діалектичні властивості розвитку науки, зокрема розглянути еволюцію наукових теорій у зв'язку зі зміною історичних типів раціональності. Разом з тим, він абсолютизував біологічну аналогію, що привело до релятивістського погляду на науку^[1].

60. ХХ та ХХІ Міжнародні конгреси історичних наук про стан і перспективи подальшого розвитку світової історичної науки.

Із здобуттям Україною незалежності, розширилися зв'язки вітчизняних істориків зі світовими організаціями та установами, активізувалася їх участь в міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах. Особливий ав­торитет здобули міжнародні конгреси істориків.

Всесвітні конгреси дослідників історії та суміжних наук скликаються з 1900 р. що п’ять років (з перервами в роки двох світових війн). З 1928 р. їх організатором є Міжнародний комітет історичних наук (МКІН) з участю національного комітету істориків тієї країни, де проводиться черговий конгрес, співорганізаторами – національні комітети інших країн, міжнародні асоціації та комісії з різних галузей історичних знань. До 2010 р. проведено 21 конгрес, 22-й має відбутися у м. Цзинань (КНР) 2015 р.

20-й конгрес, 3 – 9 липня 2005, Сідней (Австралія). Понад 1000 учасників з 72 країн. Найбільшими були делегації Австралії, США, Німеччини, Великої Британії, Японії та Італії. Попри збільшення кількості учасників конгресу з Центрально-Східної Європи й їхню дедалі активнішу участь не лише в засіданнях, присвячених цьому регіонові, і надалі відчутною залишилася кількісна і світоглядна перевага науковців із Західної і Центральної Європи, США та Японії, що позначилося також на тематичних пріоритетах програми конгресу. Головні теми: «Людство і природа в історії», «Міф та історія», «Війна, мир і міжнародний порядок в історії. Загалом предметом обговорення на конгресі стали практично всі найважливіші питання сучасної історичної науки. Основна увага була зосереджена на способах і методах переорієнтації історії з таких базових категорій, як держава, або економічна чи політична періодизація як можливу альтернативу розглядали, зокрема, екоісторію, що могла би не лише стати містком між гуманітарними та природничими науками, а й концептуалізувати питання про роль природи як незалежного агента історичного процесу). Чимала увага була приділена обмеженостям і міфічній природі національної історії й, водночас, можливостям і важливості історії всесвітньої, чиїм перспективам останнім часом приділялося порівняно менше уваги на тлі поширення мікроісторії та фрагментації історичного фаху.