У західноукраїнських землях суспільний рух розвивався дещо в інших умовах, а ніж на основній території України. Ці землі входили до складу Австро-Угорщини. З часу революції сер ХІХ ст. тут було легалізовано політичну діяльність, функціонувала парламентська система. Суспільні відносини знаходилися на вищому рівні, а ніж у Росії. Австро – Угорщина була багатонаціональною країною, проте австрійці не домінували, сильні позиції мали угорці, поляки, чехи. Поляки прагнули асимілювати українців Галичини, угорці – Закарпаття, румуни – Буковини. Центральний австрійський уряд періодично стримував такі наміри і надавав підтримку українцям, намагаючись утримати баланс у внутрішній політиці. Довгий час в українському русі панувало дві течії. Одну з них представляли москвофіли або русофіли. У Галичині її лідерами були: Д. Зубрицький, М. Качковський, В. Дідицький, Я. Головацький, на Буковині К. Богатирець, на Закарпатті А. Добрянський. Соціальною базою русофільства було консервативне духовенство, поміщики, частина інтелігенції.
Не маючи надії вистояти проти полонізації краю, вони вирішили опиратися на підтримку Російської імперії. Ідеологічними постулатами москвофілів були: 1) українці це не окремий народ, а частина єдиного „панруського народу”, який проживає від Карпат до Камчатки; 2) єдиною літературною мовою повинна стати російська, яку треба нав’язати населенню; 3) у релігії слід відстоювати постулати московського православ’я. Русофільський рух активно підтримувала Росія, яка таємно надавала кошти його лідерам. Діяльність москвофілів виявлялася у створенні культурно-освітніх товариств. Такими були „Галицько-руська матиця” Товариство ім. М. Качковського, „Народний дім”. Інший напрямок роботи-- випуск періодичних видань. Це, наприклад, часописи „Слово” (1861-1887 рр.), ”Буковинська зоря” (1870 р.), „Свєт” (1867-1871 р.), „Наука” (1874 - 1900 р.). Русофільство склалося на основі ще більш архаїчного русинства, представники якого намагалися створити особливе „язичіє”, що включало давньослов’янську мову з елементами української, російської і польської.
Наприкінці 1861 – на початку 1862 р у середовищі львівської студентської молоді виникає гурток на зразок громад Наддніпрянської України. На його основі формується нова політична течія народовців або українофілів. У вирішенні внутрішніх проблем вони орієнтувалися не на російського царя, а на власний народ, через те їх і називали народовцями. Вони виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Народовці стали справжніми носіями національної ідеї. Українофіли– народовці отримали моральну та матеріальну підтримку діячів громадівського руху України. Особливо великий вплив на них справила творчість Т. Шевченка. Першими представниками цього напрямку стали: В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, К. Левицький, та інші. На Буковині активними діячами українофільського напрямку були Ю. Федькович, С. Смаль - Стоцький, на Закарпатті – Ю. Жаткович, А. Волошин.
Першим часописом народовців став журнал „Вечорниці” (1862 – 1863 рр.). Далі виходили журнали „Мета” ”,(1863 – 1865 рр.), „Нива”,(1865р.) Русалка”(1866 р.), Правда” (1867 – 1880 рр.), „Зоря”(1880 – 1911 рр.), газети „Діло”(1880 – 1911 рр), „Буковина”(1885 – 1910 рр.) „Батьківщина” (1879 – 1889 рр.) та інші. У редакції журналу „Правда” працювали головні ідеологи народовців – А. Вахнянин, В. Барвінський, О. Огоновський, Ю. Романчук. На сторінках часопису друкувалися твори українських письменників Наддніпрянської України. Це мало важливе значення для розвитку національної культури та формування почуття єдності, не дивлячись на роз’єднаність українських земель державним кордоном.
1868 р. у Львові народовці засновують товариство „Просвіта”, яке видавало популярну українську літературу. На кінець століття вона мала 19 філій та 816 читалень. 1873 р. за ініціативою О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова та за фінансової підтримки полтавської поміщиці Є. Милорадович засновано літературно – наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке з часом перетворилося на неофіційну Всеукраїнську наукову академію. 1885 р. українофіли засновують політичне товариство „Народна рада” на чолі якого став Ю. Романчук. З середини 1880-х рр.. москвофільські організації „Руська бесіда”, „Руська рада” під впливом народовців переходять на українофільські позиції. Русофільство як ідеологічна течія відходить на другий план.
В останнє десятиліття ХІХ ст. у середовищі народовців окреслюється два напрямки. Перший угодовський або „новоерівський”. З ініціативи О. Барвінського, К. Левицького, Ю. Романчука 1890 р. було укладено угоду з намісником Галичини К. Бадені, за якою вони зобов’язувалися підтримувати політику австрійського уряду в обмін на розширення у парламенті місць для українських депутатів, відкриття нових українських гімназій, українознавчих кафедр. Було оголошено що почалася „нова ера” позитивних взаємовідносин з австрійською та польською владою на місцях. Проте, остаточного компромісу так і не вдалося досягти. Єдиним здобутком для української сторони було відкриття кафедри української історії у Львівському університеті, яку з 1894 р. зайняв М. Грушевський.
Під впливом ідей М. Драгоманова з числа молодого галицького студентства формується радикальний напрямок. Ідейним натхненником рішучої боротьби стали І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, а новий рух отримав назву „Молода Україна”. Молоде покоління, не задовольнялося поглядами „москвофілів” та „народовців”. Радикали захоплюються ідеями соціалізму, жорстко критикують існуючи феодальні пережитки, рішуче виступають за возз’єднання українських земель, прагнуть європеїзації української культури. З’являються перші видання, які відображають позиції радикалів „Громадський друг”(1878 р.), „Товариш”(1888 - 1895 рр.), „Громадський голос” (1895 – 1915 рр.), „Життє і слово”(1894 – 1895 рр.). Врешті, цей напрямок привів до політизації українського національного руху на західноукраїнських землях.
Запитання для самоконтролю
1. Як вплинула селянська реформа на розвиток капіталістичних відносин?
2. Чим був викликаний початок процесу урбанізації, які його особливості?
3. Чому царський уряд вдавався до заборони української мови?
4. Порівняйте ідеологію народовців і москвофілів?
ЛІТЕРАТУРА
Бойко О. Д. Історія України. – К., 2005.
Борисенко В. Й. Курс української історії. – К., 1996.
Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К., 2004.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.. – К.,1996.
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К.,1993.
Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку 60 – 90 –х рр.. ХІХ ст. – К., 1968.
Животко А. Історія української преси. – К., 1999.
Захарова Л.Г. Самодержавие и отмена крепостного права в России (1856 – 1861). М., – 1984.
Історія українських політичних партій к. ХІХ ст – 1917 р. – Ч.1. – К.,2003.
Історія української державності / За ред. О.М. Бандурки. – Х., 2004.
Історія української літератури ХІХ ст.: У 2-х кн. – К., 2002.
Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво. – Ч.3. – Л.,2005.
Лановик Б. Д., Матисякевич З.М., Метейко Р.М. Економічна історія України і світу. – К., 2004.
Магочій П. Р. Історія України. – К., 2007.
Політична історія України / За ред. В.І. Танцюри. – К.,2002.
Полянська – Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К.,1995.
Рудницька О. П. Українське мистецтво у полі культурному просторі. – К.,2000.
Сірополко С. Історія освіти в Україні. – Л., 2001.
Шевчук В. П., Тараненко М.Г., Історія української державності. – К., 1999.
Яцина О. А. Архітектурна симфонія Харкова. – Х. 2008.
Тема 9
Україна на поч. ХХ ст.
1. Економічний розвиток українських земель. Столипінська аграрна
реформа.
2.Політизація українського національного руху 1890 – 1917 рр.
3.Революція 1905 – 1907 рр. та її наслідки.
4.Розвиток освіти та науки у др. пол. ХІХ на поч. ХХ ст. Релігійне життя.
5.Українська література і мистецтво др. пол. ХІХ на поч. ХХ ст.
1. Економічний розвиток українських земель. Столипінська аграрна
Реформа.
На поч. ХХ ст. економічний розвиток українських земель характеризувався подальшими зрушеннями. На землях Великої України ці зрушення посилила економічна криза 1900 – 1903 рр, яка призвела до розорення багатьох дрібних підприємств, подальшої монополізації та концентрації виробництва його зрощення з фінансовим капіталом. Найбільш поширеними формами монополій стають картелі та синдикати, рідше виникають трести. За рівнем концентрації та монополізації виробництва у металургійній, гірничодобувній, хімічній промисловості Україна посідає одне з перших місць в імперії. Так, 1901 р із 16 великих металургійних підприємств 12 працювало в Україні. На останніх було сконцентровано 96% робітників усієї металургійної промисловості краю, які виплавляли 87% чавуну. При цьому, слід підкреслити, що практично весь капітал був іноземного та російського походження. Прибутки йшли за кордон та у столичні міста імперії.
На початок століття у металургійній промисловості виникають такі синдикати як „Продамет”(1902 р.), ”Продвагон” „Продаруд”, у вугільній промисловості „Продвугілля”(1904 р.). Одне з найбільших об’єднань „Продамет” зосередило в своїх руках дві третини усього виробництва заліза і сталі Південної України. Майже весь видобуток і продаж кам’яного вугілля Донбасу знаходився у руках „Провугілля”.
Аналогічні процеси протікали у банківській сфері. Так, якщо 1901 р дрібні банки становили 76% загальної кількості банків і володіли 38% основного капіталу, 41% загальної валюти балансу, то 1913 р. усього лише 7 банків володіло 55% основного капіталу і 60% загального валютного балансу. В Україні у др. пол ХІХ ст. діяло 12 місцевих банків на початок наступного століття їх залишилося лише два Київський приватний комерційний банк і Одеський дисконтний банк. Вони посідали незначне місце у фінансовій системі імперії, їх капітал становив лише 1,5% основного капіталу банків Російської імперії. Тож, панування в українських землях російського та іноземного капіталу було беззастережним. До того ж, цінова політика уряду та перенесення завершального циклу виробництва до центру приводили до того, що українські виробники опинялася на колоніально залежних позиціях.
Поряд з цим, проходив процес зрощення фінансового та промислового капіталу, де провідні позиції посідали російські фінансові структури. Російський Азовсько – Донський банк керував рядом металургійних підприємств „Продамету”, Петербурзький міжнародний банк мав значний вплив на Нікополь – Маріупольське металургійне товариство.
Схожі процеси, проте у значно менших масштабах, проходили на західноукраїнських землях. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів був емісійний Австрійсько – Угорський банк, який в українських землях мав 12 філій і утримував основні позиції банківських операцій. Йому належала головна, монопольна роль на місцевому грошовому ринку, під його контролем знаходився один з найбільших місцевих Львівський промисловий банк.
Помітну роль в економіці краю почав відігравати заснований 1909 р. Український акціонерний земельний іпотечний банк. Він активно проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна, інвестував кошти у різні торгово – промислові кооперативні підприємства.
Провідними галузями промисловості західноукраїнських земель залишалися нафтодобувна (без переробки), соледобувна, лісопильна та харчова. Процес концентрації виробництва у нафтовій галузі виявлявся у скороченні кількості підприємств при наростанні видобутку сировини. З 1907 р по 1910 р кількість самостійних підприємств зменшилася з 344 до 254. З них 15 підприємств видобували 75% усієї нафти. Серед найбільших - картелі „Галицько - карпатське товариство”, „Східниця”, „Галичина”.
Не дивлячись на швидкий розвиток промисловості, Україна залишалася аграрним регіоном. 1913 р. з 35,2 млн. чол. українців Російської імперії 81% складали жителі сільської місцевості. Вкрай актуальною була проблема аграрного перенаселення. Орної землі на всіх не вистачало, зберігалося, хоч і зменшувалося у масштабах крупне дворянське землеволодіння, рівень механізації, агрокультура були на низькому рівні. Невипадково, земельне питання залишалося для Російської імперії одним з найголовніших. Це зайвий раз підтверджували антипоміщицькі виступи селян 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях, які супроводжувалися захопленням поміщицької землі, худоби, фуражу, хліба. Для придушення виступів уряд був змушений застосувати війська.
Корінні зміни у сільськогоспорадській галузі стримувалися наявністю общинного землеволодіння (близько 40% селянських господарств) та общинних порядків. Ринкові відносини вимагали широкого впровадження приватної власності на землю, створення на селі міцного земельного власника з числа тих, хто вміє ефективно господарювати. Саме на це й була спрямована Столипінська аграрна реформа. Уряд утворив державний земельний фонд, землі якого могли вільно купляти селяни, при необхідності беручи гроші у Селянському банку. Розширено політичні права селян: ліквідовано кругову поруку, надано можливість вільно отримувати паспорт, змінювати місце проживання та рід занять. Указом від 9 листопада 1906 р. кожен селянин отримав право виходу із общини із власним наділом без її схвалення. У подальшому така земля ставала приватною і була об’єктом куплі – продажу. За додатковим законом 1911 р. селяни, у тому числі й ті, що вийшли з общини, мали право вимагати об’єднання черезполосних наділів в один – відруб. Якщо на нього переносилося житло та господарські споруди, то виникав хутір. Таке селянське господарство набувало одноосібного (фермерського) типу. На початок 1916 р. з общини вийшло по Україні в середньому 33,8% господарств, найбільше на Правобережній Україні – 50,7%. У цілому понад 80% общинної землі перейшло в руки індивідуальних господарів, що означало перемогу фермерського типу господарюваня.
Ще одним напрямком Столипінської реформи була організація масового переселення до Сибіру, Уралу, Далекого Сходу, Північного Кавказу. Таким чином уряд хотів вирішити проблему нестачі землі, послабити радикальні настрої у селянському середовищі. Переселенський рух хоч і почався вже у кін. ХІХ ст., проте великих масштабів набрав лише у роки реформи. Так, з 1896 по 1914 рр. пересилилося 1,6 млн. осіб, з яких 1,1 млн. в роки реформи. Не всі переселенці змогли облаштуватися на нових місцях, через те з 1910 р. почався зворотній рух. З усієї кількості селян, які від’їхали 1911 р. повернулося більше половини – 68,5%.
Проведення Столипінської реформи мало позитивне значення для розвитку ринкових відносин, хоч і не було позбавлене недоліків.
Аграрне перенаселення та панування крупного землеволодіння було притаманне західноукраїнським землям. Поміщицька власність зменшувалася, однак це відбувалось досить повільно. З 1852 по 1912 рр. площа таких земель скоротилася з 44,4% до 31,8%. Більшість селян страждало від малоземелля і у пошуках кращої долі емігрувало до Американського континенту, найбільше до Канади, США, Бразилії та Аргентини. З 1890 по 1910 рр. на постійне місце проживання з невеличкої території західноукраїнських земель виїхало більше 300 тис. чол.
Характерною рисою розвитку господарства було стрімке зростання кооперативного руху. Товариство „Сільський господар” у 1912 р. мало 90 відділень, які об’єднували 26,6 тис селян. Вони не лише збували свою продукцію, а й підвищували рівень агрокультурних знань, проводили операції по купівлі – продажу землі, реманенту тощо.
1904 р. виникла перша молочарська спілка для збуту молочної продукції, через рік їх було шість, а 1907 р. на їх основі постав Крайовий господарсько – молочарський союз. 1910 р. у Галичині виникла перша національна спілка по збуту худоби, через рік було вже 62. Невдовзі вони об’єдналися у Крайовий союз купівлі та збуту худоби. Найпотужніше кооперативне об’єднання Крайовий союз ревізійний постав 1904 р., а вже 1912 р. до нього входило 552 кооперативи різної спеціалізації, в яких працювало понад 180 тис. чоловік. Кооперативний рух у західноукраїнських землях відіграв важливе значення, він сприяв не лише економічному розвитку, а й підвищенню культурного рівня та зростанню української національної свідомості.
