У др. пол. ХІХ ст. Росія залишалася необмеженою монархією без конституціі, парламенту, політичних партій. Відсутність політичних змін не могла зупинити розвиток суспільної думки. Не дивлячись на репресивну політику царизму, на теренах імперії виникають різноманітні напівполітичні та культурницькі організації. Увесь опозиційний рух ділиться на кілька напрямків. Перший і наймасовіший національний рух. Його представників об’єднувало прагнення розвивати українську культуру та здобути власну державність. Національний рух був виявом процесу націогенезу, або національно – культурного відродження. На цей час процес націогенезу перейшов від першої збиральницької або академічної фази до другої – організаційної або культурницької. Крім національного руху в Україні розвивався народницький, ліберальний і соціал - демократичний.
Український національний рух розвивався у формі добровільно створюваних культурно-просвітніх організації, які називалися громадами. Він поділявся на кілька етапів підйому та упадку, що було обумовлено посиленням або послабленням антиукраїнської політики царизму. З 1858 – по сер. 1863 року відбулося його зародження і підйом, після якої, на 10 років наступив спад. Наступний сплеск почався 1873 року і тривав до 1876 року. Після чергових репресій наступає трете пожвавлення українського руху, яке спостерігається з 1881 року.
Прихід до влади ліберально налаштованого царя сприяв пожвавленню суспільного розвитку в імперії. У цей час, у Санкт-Петербурзі збираються колишні кирило-мефодівці П. Куліш, М. Костомаров, а невдовзі повертається із заслання Т. Шевченко. У кінці 1858 року у столиці виникає перша українська „Громада”. Фінансову допомогу в її організації надали два великі українські землевласники В. Тарновський і Г. Галаган. Основними напрямками діяльності громади було видання художньої та навчальної літератури, організація журналу „Основа” (1861-1862 рр. редактор В. Бєлозерський). Особливе важливе знання для національного руху мала публікація на шпальтах „Основи” статті М. Костомарова „Две русские народності”. На основі аналізу історичних джерел, автор доводить, що не дивлячись на певну схожість культури росіян та українців, вони цілком окремі нації, кожна з яких має власний менталітет.
У Києві громада виникла у кінці 1858 на поч. 1859 року серед студентів місцевого університету. Важливу роль у її становленні відіграли польські студенти, які мали давнє українське коріння. Вони вийшли зі складу польської „Української гміни” (організації) і об’єдналися з іншими студентами українцями. Очолив нову „Українську громаду” В. Антонович. Він перейшов до українського руху разом із Т. Рильським, Б. Познанським, К. Михальчуком, П. Чубинським та ін. – всього 15 чоловік. На правобережжі та центральній Україні громадівський рух включав окрему течію – „ хлопоманство” (від польського „хлоп-селянин”). Його представники на чолі з В. Антоновичем, у вільний від навчання час, мандрували селами, збирали та записували народні пісні, обряди, звичаї, розповідали селянам про славне історичне минуле України. Щоб підкреслити свою єдність з народом вони вбиралися у національний одяг та розмовляли виключно українською мовою.
Інші представники Київської „Громади” віддавали перевагу культурно-просвітній роботі у містах, головним чином у Києві. За ініціативою Ф. Воронова почалося відкриття надільних шкіл. Для розвитку громадської освіти Т. Шевченко та П. Куліш склали букварі
. Протягом 1859-1862 років у Київський губернії було відкрито 25 таких шкіл, а в межах українських губерній близько 120. Крім цього, громадівці організовували публічні лекції, створювали бібліотеки, поширювали серед селян художню та навчальну літературу українською мовою.
Аналогічну просвітницьку роботу проводили громади у містах Полтава, Чернігів, Харків. Відомий байкар Л. Глібов видавав „Черниговский листок” навколо якого об’єдналися місцеві громадівці. У Полтаві діячами місцевої громади були М. Жученко, Є. Милорадович, О. Кониський – автор двох підручників „Українські прописи” (1862 рік), „Арифметика” (1863 рік). У Харкові відомими громадівцями були В. Гнилосиров, А. Шиманов, В. Мова (Лиманський) письменник, О. Потебня – відомий вчений філолог, Х. Алчевська – організатор першої жіночої недільної школи. Періодичним органом, який об’єднував громадівців була газета „Харьков” – додаток до місцевих губернських відомостей.
Більшість громадівців проводили культурно-просвітницьку роботу, проте деякі піднімали питання соціально-політичного характеру. 1862 року у Києві поліція викрила представників революційної організації „Земля і воля” і виявила їх спроби встановити зв’язки з громадівцями. Це стало приводом для репресій: закривалися недільні школи, заборонялася просвітницька робота серед населення. Ще більше погіршилася ситуація після польського визвольного повстання проти царизму, яке спалахнуло 1863 року, охопивши Правобережну Україну. Використавши цю ситуацію царський уряд в особі міністра внутрішніх справ П. Валуєва видає 1863 року циркуляр. У ньому заперечувалася існування „особенного малороссийского языка”. Українська мова підносилася як російська зіпсована польським впливом. Друкування книг українською мовою для початкового навчання і читання широким верствам населення заборонялося. Виключення робилося лише для книг мистецької тематики. Суворі заборони були викликані страхом перед наростаючим національним рухом, і були покликані зупинити український націогенез, нав’язавши думку, що українці лише „різновид” росіян.
Друга фаза підйому громадівського руху розпочалася у Києві з відновленням роботи „Старої громади”. Провідна роль належала попереднім активістам громади, які дотримувалися поміркованої лінії. Очолював цей напрямок В. Антонович. До громади почала вливатися молодь О. Русов статистик-демограф, В. Науменко педагог. Молоді громадівці разом із П. Житецьким, С. Подолинським, М. Лисенком, М. Старицьким організовують радикальну групу „Старої громади”. Відновлюється робота молодих громад у містах Єлізавеград, Одеса, Полтава, Харків, Чернігів.
1871 року зусиллями київських громадівців була відкрита краща у місті колегія Г. Галана, 1873 року розпочало роботу Історичне товариство Нестора літописця, головою якого став М. Тулов. Цього ж року, члени громади історики- О. Лазаревський, І. Лучицький, М. Драгоманов, правознавець О. Кістяківський, соціолог і економіст М. Зібер, антрополог Ф. Вовк, ввійшли до відкритого у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Згодом цей науковий осередок налічував близько 200 науковців. Їхніми зусиллями було проведено десятки етнографічно-статистичних експедицій, археологічний з’їзд, видано значний матеріал з українознавчих наук. Неофіційним друкованим органом громади стала газета „Киевский телеграф”. На її сторінках друкувався актуальний матеріал з соціально-економічного та культурного життя українського народу. Активна робота громадівців не залишилася поза увагою реакціонерів та царська адміністрації. Спочатку через провладну газету „Киевлянен” почалася травля „українофілів”, їх звинувачували у сепаратизмі, створенні окремої української мови та літератури. Заключним акордом репресій став Емський указ 1876 року, підписаний царем у м. Емс. Ним заборонявся друк будь-яких творів українською мовою, не дозволялося ввозити україномовні книги із-за кордону (Галичини), посилювався нагляд за тим, аби у початкових школах не використовували українську мову, із бібліотек навчальних закладів конфісковувалася уся україномовна література, вчителів шкіл перевіряли на предмет прихильності до українофільства, якщо такі були їх потрібно було відправляти на роботу до шкіл російських губерній взамін присилати російських педагогів. Такий захід по русифікації став широко використовуватись у кадровій роботі царського міністерства освіти і знайшов своє продовження у радянський період. Врешті закрилася газета „Киевский телеграф” та відділ географічного товариства.
Репресії проти українського руху, призвели до посилення його позицій за кордоном, особливо на західноукраїнських землях. Рятуючись від переслідування, Російську імперію покинули Ф. Вовк, М. Зібер, С. Подолинський, М. Драгоманов. Останній оселився у Женеві, де за фінансовою підтримки українських діячів видавав журнал „Громада” (1878-1882 роки з перервами). У журналі пропагувалася ідея створення федеративної держави з рівними правами для усіх слов’янських народів та побудови громадівського соціалізму.
Остання фаза підйому громадівського руху починається 1881 року, коли старі громадівці В. Антонович, П. Житецький і О. Лазаревський за фінансової підтримки В. Симиренка організували вихід журналу „Киевская старина” (1882-1906 рр). За цей час, часописом керувало 4 редактори Т. Лебединцев, О. Лашкевич, Е. Кивлицький, В. Науменко. Довгий час знаходячись під невпинним оком цензури, часопис друкував головним чином науковий матеріал російською мовою. Проте, тематика його була українська і часопис відіграв важливу роль у справі організації та підтримки українського національного руху. На кінець 1880 років в Україні підросло нове покоління інтелігенції, яких не задовольняла „неполітична культура”. Тому виникаються нові громадські організації, які ще не були політичними партіями, проте часом переслідували політичні цілі. Однією з перших таких організації стало „Братство Тарасівців”. Воно виникло 1891 року з ініціативи харківських студентів І. Липи, М. Базькевича, М. Байздренка та киянина В. Боровика. У програмних документах „Символ віри”, „Кредо молодих українців”, які надрукувала галицька газета „Правда”, „арасівці” заявили про розрив з українофільством та перехід до рішучих дій, щодо захисту окремої самобутності української нації, нерозривності українських земель, визволення поневолених царським деспотизмом інших народів, перевагу соціалістичних ідей. Важливу ідейну підтримку в роботі організації надало подружжня О. і С. Русових, які у цей період працювали у Харкові. Структури організації існували у 10 містах та містечках Лівобережної України. 1893 року вони були розгромлені поліцією.
1896 року у Києві виникла ще одна передпартійна організація „Молода Україна”, члени якої пропагували схожі ідеї. Через рік у Харкові постала Українська студентська громада. До її складу входили Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, А. Жук, Б. Камінський. У Полтаві при місцевій семінарії виникла громада до якої входили С. Петлюра, брати М. і В. Міхновські, С. Андріївський. Усього по містах України виникло біля 20 студентських громад. Об’єднання більшості громадських організацій відбулося на загальноукраїнському з’їзді у Києві 1898 року за ініціативою В. Антоновича і О. Кониського так виникла „Загальна українська безпартійна організація”. Її неофіційним друкованим органом був журнал „Киевская старина”, було засновано видавництво „Вік”, відкрито українську книгарню, влаштовувались святкування з річниць з дня народження Т. Шевченка, І. Котляревського. Ця організація об’єднувала різні передпартійні угрупування і стала передвісником початку третьої- політичної фази націогенезу.
Царський уряд намагався гальмувати процес розвитку української культури, з одного боку створюючи перешкоди адміністративно – законодавчого характеру, а з іншого, стимулюючи розвиток російськомовної культури в Україні, проте зупинити процес національного відродження українців не вдалося і в цьому велика заслуга, тих лідерів національного руху, які не шкодували, а ні власних коштів, а ні власного здоров'я, працюючи у несприятливих умовах на користь свого народу.
