Ліберальний рух, народники і соціал – демократи

У др. пол. ХІХ ст. помітним явищем суспільного життя стає ліберальний рух. Ідейно – політична направленість лібералізму передбачала свободу та відповідальність особистості, дотримання прав і обов’язків людини, обмеженість монархічної влади конституцією, місцеве самоуправління, вільний розвиток засад ринкової економіки.

Місцем розвитку ліберального руху були новостворені земські установи та міські думи, навчальні заклади. Деякі ліберали знаходилися в апараті управління імперією. Пропаганда ідей проводилася за допомогою преси, на земських з’їздах, проводилися публічні звернення, розроблялися пропозиції законодавчого характеру. Найбільш потужна група українських лібералів діяла на Чернігівщині, де її представляли І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг. У Харківському університеті ідеї лібералізму підтримували М. Ковалевський, Д. Каченовський, М. Чубинський. Головним друкованим органом лібералів довгий час залишався журнал „Вестник Европы” (1866-1917 рр.). Національне питання ліберали відсували на другий план, віддаючи перевагу соціально - правовій тематиці.

Набагато ширшого розвитку досяг народницький рух. Його представники вважали капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним. Вони обстоювали соціалістичний устрій на основі селянської общини, некапіталістичну індустріалізацію економіки, ліквідацію монархії насильницьким шляхом.

З самого початку в народництві виникло дві течії: революційна (радикальна) і реформаторська (еволюційна). У межах революційного народництва сформувалися кілька напрямків: перший- пропагандистський, ідеологом якого став П. Лавров. Його прихильники вважали, що народ неготовий до боротьби проти існуючого ладу, тому необхідно проводити роз’яснювальну роботу, щодо переваг соціалізму. Другий напрямок бунтарський (анархістський). Його ідеологом виступав М. Бакунін. Він разом із своїми послідовниками вважав селян революційними від природи, готовими піднятися на боротьбу, треба лише дати поштовх. Третій, змовницький напрямок, сформувався під поглядів П. Ткачова. Провідна сила відводилась інтелігенції, яка створивши таємну організацію може скинути царя і повести народ до соціалізму.

1873 році в Одесі та Києві сформувалися гуртки „чайковців”. Їх так називали за прізвищем одного з лідерів народницького осередку в столиці М. Чайковського. Керівниками Одеської організації були Ф. Волховський, А. Желябов. Серед київських активістів виділялися П. Аксельрод, С. Лур’є. „Чайковці” разом із представниками політичного гуртка „жебуністів” (організатори, родина Жебунових) були прибічниками пропагандиського напрямку.

До гуртків бунтарського типу належали „Київська комуна” (В. Дебогорій – Мокрієвич, Я. Стефанович), Чернігівській та Харківський революційні гуртки. 1873 року починається „ходіння в народ”. Агітатори-народники йшли у села, де намагалися пробути селян та підняти їх на боротьбу проти поміщиків. Однак така пропаганда не дала бажаних результатів і вже через два роки цей рух був розгромлений царським урядом.

На другому етапі народницького руху в Україні діяла таємна група „Південних бунтарів” (1875-1876 рр.) та окремі агітатори петербурзької організації „Земля і воля”. У 1876 р Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Бохановський у Чигиринському повіті Київської губернії зробили спробу створити бойову народну-революційну організацію. Видаючи себе за селян, вони розповсюджували слухи, що ніби цар піклується про селян, проте йому перешкоджають поміщики і чиновники, тож треба об’єднатися і скинути ненависне ярмо. Через рік організатори „Чигиринської змови” були викриті та арештовані.

1879 року у середовищі народників відбувся розкол. Замість „Землі і волі” виникло дві нових організації „Чорний переділ” і „Народна воля”. Перша діяла поміркованими методами, друга – вдавалася до терору. Обидві організації мали своїх послідовників у містах Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Кам’янець-Подільскій. В Україні народники обох організацій нерідко діяли разом, намагаючись ліквідувати розкол. Так, наприклад, чорнопередільці та народовольці входили до складу харківського гуртка І. Глушкова – П. Теллалова та київського гуртка М. Попова (1879 р.)

Найбільш відомим актом терору народовольців було вбивство царя Олександра ІІ 1881 року та Харківського губернатора Д. Кропоткіна 1879 р. Проте, терор як форма боротьби виявився безперспективним. Народні маси хоч до певної міри й співчували революціонерам, проте не піднялися на боротьбу проти влади. Новий російський цар Олександр ІІІ виявився консерватором і провів контрреформи, які привели до погіршення суспільно – політичної обстановки в імперії. Народництво як течія проіснувало до кінця 1880-х рр.

З кінця ХІХ ст. розгортається соціал-демократичний рух. Його представники опиралися на марксистське вчення, і головні надії покладали на робітний клас, який революційним шляхом повинен взяти владу у свої руки і розпочати побудову соціалізму. Марксиські ідеї одним з перших почав поширювати доцент Київського університету М. Зібер. Перша робітнича організація „Південноросійський союз робітників” виникла в Одесі 1875 р. (Є. Заславський, Ф. Кравченко, І. Рибицький) Ними було організовано перший в Росії робітничий страйк на підприємствах Одеси.

Перша група соціал – демократичного спрямування створена у Києві 1889, а через два роки тут розпочала роботу „Російська соціал – демократична група” (Ю. Мельников). 1897 року у Києві на базі кількох соціал – демократичних гуртків організовується „Союз боротьби за визволення робітничого класу”. До його складу входили К. Петрусевич, М. Урицький, А. Рабчевський, П. Полонський. Аналогічні організації виникають у містах Харків, Київ, Полтава, Одеса, Херсон, Катеринослав, Кременчук. Суспільні рухи за умов відсутності системи парламентаризму, загострювали політичну ситуацію в Російській імперії.