Розвиток освіти та науки у др. пол. ХІХ на поч. ХХ ст

Освітня система – могутній важіль у впровадженні державної ідеології. Австро-Угорська та Російська імперії не були зацікавлені в розвитку освіти українського народу. Навчання, особливо рідною мовою, закладає основу для зміцнення національної свідомості, розвитку науки та культури. У той же час, нові капіталістичні відносини, вимагали освічених та кваліфікованих кадрів. Через це, уряди обох імперій змушені були маневрувати між власною ідеологією та об’єктивними потребами суспільства.

Система освіти в Російській імперії залишалася недосконалою, не дивлячись на освітню реформу 1864 року. Зберігалися станові пережитки, проблема рівноправ’я у здобутті вищої освіти для жінок, навчання рідною мовою. Вихідним показником стану освіти є рівень грамотності населення, тобто вміння читати і писати. У Російській імперії рівень освіти українського населення був вкрай незадовільним. Так, 1897 року зі ста душ лише 13 були грамотними. По українським губерніям, грамотність населення коливалась в межах 20-29%. Незадовільною була якість освіти, через те що навчання допускалось лише російською мовою. Потрапити до школи могли далеко не усі діти, адже початкових навчальних закладів не вистачало. Лише третина з усіх дітей могла навчатися у школах. Основними типами початкової школи були училища з п’ятирічним строком навчання, шестирічні міські училища, народні, земські та церковні школи.

У західноукраїнських землях ситуація була дещо кращою. Шкільна реформа 1869 року проголошувала рівні права для всіх в отриманні початкової освіти. Ходити до школи повинні були усі діти, які досягли шести років. Вже до цієї реформи існував закон, який відокремлював школу від церкви та давав право навчатися рідною мовою. Тож, на відмінну від Російської імперії, українці західного регіону вже мали україномовні школи. У той же час, їх кількість була недостатня. Переважали школи польські та утраквістичні (двомовні). Так, 1871 року в Галичині діяли 572 українських школи, 902 польських, 787 утраквістичних. На поч. ХХ ст. рівень грамотності серед українців становив 39 %, серед поляків 73 %, словаків 86 %, німців 97%, чехів 98%. Напередодні Першої Світової війни кількість українських шкіл зросла 2612.

Кількість українських шкіл на Буковині поступово зростала. 1895 року із 335 шкіл, 131 була українськими, відповідно 531 і 216. гіршою склалася ситуація на Закарпатті. Після прийняття угорською владою мовного закону 1879 року, навчання угорською мовою стала обов’язковим. Якщо 1880 року у краї функціонувала 393 українські школи, то 1905 року їх залишилося лише 47. Рівень освіти серед дітей шкільного віку залишався украй низьким і становив 7 %.

Середню освіту на території Російської імперії можна було отримати у повних (7 класів) і неповних (4 класи) гімназіях. Формально вони вважалися безстановими, реально у них навчалися діти заміжніх громадян. Класичні гімназії мали гуманітарний ухил, а реальні – технічний. Випускники останніх, могли вступити до вищих технічних закладів, а випускники класичних гімназій мали право без іспитів вступати до університетів. 1871 року реальні гімназії були перетворені у шестирічні реальні училища, у той час як у класичних гімназіях навчання тривало на два роки більше. Дівчата навчалися окремо в прогімназіях, жіночих гімназіях, інститутах шляхетних дівчат і приватних пансіонатах. 1887 року видано новий циркуляр, яким фактично заборонялося приймати до гімназії дітей, кучерів, кухарок, прачок. У народі цей закон був прозваний „про кухаркиних дітей”.

У кінці ХІХ ст. на території України діяло 129 гімназій та 19 реальних училищ. Мовою навчання була російська. Проте, в окремих закладах національно свідомі учителі, навіть за цих умов, прищеплювали учням любов до рідного слова та культури. 1871 року в Києві була відкрита приватна колегія Г. Галагана, тут навчалося 70 учнів серед низ 30 безкоштовно, на повному забезпеченні за рахунок коштів мецената. Викладачами цього навчального закладу були відомі діячі українського руху, зокрема члени „Старої громади”.

У Галичині мовою викладання у середніх школі була польська та українська. 1914 році тут діяло шість державних українських гімназій та 10 приватних, однак їх кількість була недостатньою. Про це яскраво свідчить тот факт, що 1911 року в українських гімназіях навчалося трохи більше 5000 тисяч учнів, а ще 3000 змушені були ходити до польських гімназій.

На Буковині перша українська гімназія відкрилася 1908 року у Вижницях. Ще кілька середніх шкіл вели навчання німецькою мовою. На Закарпатті функціонувало 4 гімназії в яких викладання велося угорською мовою, і жодною української гімназії не було.

Вершиною освітньої системи є вища школа – університети на інститут. На теренах Великої України діяло три університети: Харківський (1804 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (Одеса, 1865 р.). Університетський статут 1863 року надавав університетам широку автономію: виборність посад, право надання наукового ступеню професорською радою університету, безцензурне отримання закордонної наукової літератури, закордонні відрядження тощо. З метою посилити контроль держави над вищої школи, зберегти становість освіти, 1884 р. було впроваджено новий університетський статут, який ліквідував автономію університетів, згодом підвищено оплату за навчання, введено формений одяг для усіх студентів. 1876 року уряд заборонив вищу жіночу освіту, мотивуючи це „надлишком” освічених жінок та їх причетністю до революційних рухів.

Не дивлячись на репресії в системі освіти, уряд змушений був відкривати нові навчальні заклади і, перш за все, інститути. Протягом 1880-1890 років та території України з’являються Технологічний та Ветеринарний інститути у Харкові, Політехнічний інститут у Києві та Одесі, Вище гірниче училище у Катеринославі.

На західноукраїнських землях діяло два університети – один у Львові (1784 р.) та у Чернівцях (1875 р.). Викладання у цих закладах велося німецькою, латинською, польською та румунською мовами. У кінці ХІХ ст. вдалося домогтися відкриття українських кафедр та викладання окремих курсів українською мовою. Вищу технічну освіту можна було здобути у Львівському політехнічному інституті, який відкритого 1877 р. на базі Технічної академії. Через 20 років, у Львові, відкрилася Академія ветеринарної медицини.

Складним і суперечливим був розвиток науки в українських землях. Осередками наукової роботи були вищі учбові заклади та наукові товариства. Так, протягом 70-90 років ХІХ ст. виникли Харківське, Київське та Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство. Гуманітарні науки розвивали діячі Харківського та Одеського історико-філологічних товариств, Ніжинського історико-філологічного інституту. Для розробки україномовної термінології особливо важливе значення мала діяльність „україномовних” товариств. Так, 1873 року у Львові було засновано Наукове товариство Т. Шевченко (НТШ). 1894 року на кафедру історії України Львівського університету було запрошено М. Грушевського, який до того ж очолив НТШ. Вченими товариства було випущено сотні томів „Записок”, „Джерел”, монографій. З кінця ХІХ ст. НТШ перетворилося у неофіційну Українську Академію Наук. Аналогічні функції на українських землях Російської імперії виконувало створене 1907 року в Києві Українське Наукове Товариство (УНТ). Його першим головою було обрано М. Грушевського, який на цей час переїздить до Києва. УНТ випускало „Записки”, „Український науковий збірник”, журнал „Україна”.

Друга пол. ХІХ ст. ознаменувалася швидким розвитком природознавчих наук. Важливий внесок у розвиток математичної фізики та теорії імовірностей зробив завідуючий кафедри механіки Харківського університету О. Ляпунов та В. Імшенецький - останній працював у галузі математичного аналізу. Заслужену славу здобули викладачі Київського університету М. Ващенко-Захарченко і В. Єрмаков. Вони розробляли проблеми евклідової геометрії, теорію рядів і диференційних рівнянь. У Новоросійському університеті працювали відомі математики Є. Сабінін, С. Ярошенко, Ю. Тимченко, у Львівському університеті В. Левицький та М. Зарицький.

У галузі фізики плідно працювали кияни М. Авенаріус – один із засновників молекулярної фізики, М. Шіллер – розробник проблем теоретичної фізики. У Харківському університеті успішну наукову роботу з рентгенографії проводив М. Пильчиков. Проблеми земного магнетизму вивчав одеський дослідник М. Умов. Всесвітню славу здобув західноукраїнський вчений І. Пулюй, який першим відкрив рентгенівський промінь. Теорію вищого пілотажу вперше висунув П. Нестеров

Визначні досягнення у галузі хімії зробили харківський дослідник М. Бекетов, київські науковці П. Алексєєв, М. Бунге, М. Каяндер. Вони працювали у галузі металотермії, органічної та фізичної хімії. Окремо слід згадати С. Реформаторського, який уперше в світі відкрив реакцію металоорганічного синтезу. У західноукраїнських землях плідно працювали вчені-хіміки Б. Радзішевський та Е. Ліннеман. Перша в Україні бактеріологічна станція виникла в Одесі завдяки діяльності І. Мечнікова та М. Гамалії. Д. Заболотний винайшов препарат від холери.

У галузі фізичної географії та, зокрема, вивчення українських ґрунтів та рослинності заслужений авторитет здобув харківський вчений В. Докучаєв. У цьому ж напрямку працювали перший в Україні керівник кафедри фізичної географії при Харківському університеті А. Краснов. Важливий вклад у розвитку метеорології зробив вчений з Київського університету П. Броунов.

Гострою ідеологічною боротьбою характеризувався розвиток гуманітарних наук. Російська влада намагалася через цензуру не допустити поширення літератури, яка підривала ідеологічні основи самодержавства, а також, не допустити розвитку гуманітарних наук національними мовами. Панування цензури та адміністративного тиску призвело до складного становища в якому опинилася філософія. Університетські кафедри, де вона викладалася, жорстко контролювалися, а часом викладання філософії взагалі заборонялося. Відомим українським філософом був П. Юркевич. У своїх працях „Ідея”, „Серце та його значення у духовному житті людини згідно учення слово Божого” та ін. Він розвинув „філософію серця” ключової тезою вчення є твердження, що розум („голова”) виявляє загальне в діяльності людині, а „серце” – це основа неповторності й універсальності людської особистості. У дусі кантівського позитивізму працювали філософи В. Лесевич, Г. Челпанов, О. Гіляров. Київська школа філософів – екзистенціалістів виникла під впливом П. Юркевича і представлена В. Соловйовим, М. Бердяєвич, Л. Шестовим.

У галузі політології, соціології та правознавства значних успіхів досягли Ю. Бачинський, О. Огоновський, М. Градескул, М. Драгоманов, М. Зібер, О. Кістяківський, Б. Кістяківський, М. Ковалевський,, М. Порш, І. Франко. Так, приміром, О. Кістяківський працював у галузі кримінального права та проводив важливу роботу по збиранню пам’яток юридичного права українського народу. Ю. Бачинський першим у вітчизняній суспільній політичній думці висунув на порядок денний питання про політичну незалежність України. Над проблемами становлення сучасної демократії, соціології плідно працював М. Ковалевський.

Особливо важливе значення для становлення національної свідомості мали праці українських істориків. Так, М. Костомаров одним із перших довів, що українці та росіяни є цілком самостійні народи, надрукувавши свою знамениту наукову розвитку „Две русские народности”. У його доробку праці присвячені Б. Хмельницькому, І, Виговському, І. Мазепі та інш. Вагомий вклад у розвиток історичної науки зробив В. Антонович. Автор досліджував історію України в часи її перебування у складі Литовського князівства, козацький період, історію міста Києва. Його учнями стали відомі історики Д. Багалій – невтомний дослідик Слобідської України та Харкова, П. Голубовський, М. Довнар-Запольський, М. Грушевський. Окремо слід відзначити величезну дослідницьку роботу останнього історика. М. Грушевський написав фундаментальну працю „Історія України – Руси”, у якій український державотворчий процес доведений по лінії: Київська Русь – Галицько – Волинське князівство – козацька держава Б. Хмельницького. У галузі історичної науки важливий внесок належить О. Єфименко, В. Іконнікову, О. Лазаревському, О. Русову, С. Томашівському, Д. Яворницькому.

Важливий вклад у розвиток культурології, етнології, філології зробили М. Біляшевський, Ф. Вовк, Б. Грінченко, М. Драгоманов, А. Кримський, П. Куліш, О. Котляревський, І. Огієнко, О. Потебня, О. Сумцов, І. Франко, П. Чубинський, В. Щербаківський. Продовжуючи традиції своїх попередників, вони збирали та вивчали багатющий матеріал української народної культури, а деякі створили власні наукові школи. О. Потебня став одним із фундаторів української міфологічної та психологічної шкіл в етнографії та філології. Б. Грінченко уклав найбільш повний, у свій час, „Словар української мови” в 4-х томах. А. Кримський довів генетичну спорідненість української мови з давньоруською мовою часів Київської Русі. Європейського визнання здобули антропологічні дослідження Ф Вовка: „Антропологічні особливості українського народу”, „Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини” та інш. Автор довів антропологічну одноманітність українців, їх належність до динарської раси та спорідненість з південною гілкою слов’янства.

У галузі економіки, статистики, географії плідно працювали М. Зібер, М. Бунге, С. Подолинський, С. Рудницький, О. Русов. Світові економічні кризи, проблеми політекономії і кооперативний рух успішно досліджував М. Туган – Барановський. Крім наукової роботи, автор займав активну громадську позицію, відстоюючи праву українського народу на розвиток власної мови та культури.

У духовному житті кожного народу важливе місце належить релігії. Українці, які проживали у складі Російської імперії, у своїй більшості були православними. Національна православна церква була ще у ХУІІ ст. ліквідована царизмом, а замість неї діяла Російська православна церква, найвищим керівним органом якої був Синод. Церковна служба, тексти релігійної літератури допускалися лише старослов’янською та російською мовами. Русифікаторська політика виявлялася у забороні зводити церкви у стилі козацького бароко. Церква залишалася не відокремленою від держави, і була рупором імперської ідеології.

На теренах України діяло дев’ять православних єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська,, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська, Сімферопольська. На церковні посади єпископи не обирались, а призначались Синодом. Кожна єпархія поділялася на парафії на чолі з священиком, якого призначало єпархіальне керівництво. У системі церковного навчання існували парафіяльні школи, духовні семінарії та Київська Духовна Академія. Не дивлячись на політику русифікації з православних церковних родин вийшло чимало визначних діячів української національної культури. Це, зокрема, М. Грушевський, П. Житецький, С. Єфремов, О. Кістяківський, І. Нечуй-Левицький та інш.

На Буковині більшість українців була православними, як і частина румунів, що називали себе „волохами”. Православна церква Буковини спочатку перебувала у складі Сербської православної церкви Австрії, а 1873 р. вона отримала статус митрополії. Система освіти складалася з початкових, середніх шкіл, Богословського інституту у Чернівцях та богословської кафедри при Чернівецькому університеті. На Закарпатті релігійна ситуація погіршувалася у результаті посилення політики мадяризації. Тут ніякої автономної церкви для українців не існувало, місцеве населення було переважно греко – католицького та православного віросповідання

У Галичини найбільш впливовою була греко – католицька церква, яка зберігала православні обряди, проте визнавала верховенство Папи Римського. Тут діяла Галицька митрополія у складі трьох єпархій Холмської, Львівської і Перемиської. Освітня система включала початкові школи, Львівську семінарію та Богословський факультет при Львівському університеті, де навчання велося української мовою. Греко – католицька церква виступала оборонцем української культури та сприяла відродженню національної свідомості. За часів митрополита Г. Яхимовича у Римі було підписано так звану „Конкордію” – договір про рівноправність католиків та уніатів. Другою визначною особистістю Української греко – католицької церкви був митрополит А. Шептицький, який сприяв утвердженню уніатської церкви як національної, розвивав ідею українсько – польського компромісу та розриву з москвофільством.