Крім відміни кріпосного права, за ініціативою Олекстандра ІІ, було проведено цілий комплекс реформ. Особливо важливе значення мали перетворення у сфері місцевого самоврядування, зокрема, земська та міська реформи. Земська реформа (1864 р.) передбачала створення у кожній губернії та повіті земських установ. Від населення краю до них обирали гласних, які збиралися на земські збори. Тут обговорювалися й приймалися рішення з питання місцевого господарства, благоустрою, народної освіти, медичного обслуговування тощо. Прийняті земствами рішення виконувалися відповідними управами. Фінансування відбувалося за рахунок загального податку на земельну сласність з кожної десятини. Вибори до земств проходили раз на 3 роки з урахуванням майнового цензу. Через те, досить впливовим елементом залишалися дворяни. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджено тільки 1911 року, що було обумовлено польським фактором. Чимало землевласників цього краю були за похожденням поляки, а отже, з точки зору російської влади, ненадійними підданими.
Хоч земства й мали обмежену компентенцію, вони відіграли важливу роль у соціально-економічному розвитку українських земель. Їх робота призвела до покращення матеріального і культурного рівня життя народу. Земства стали осередками формування ліберальної опозиції, самодержавству, тут працювало чимало національно свідомих українців (вчителі, лікарі, агрономи так званий „третій елемент”), діяльність яких сприяла зростанню ніціонального руху, формуванню демократичних принципів життя.
Аналогічний механізм діяв у містах у результаті проведення 1870 року міської реформи. Створювалися міські думи, до складу яких обираються гласні терміном на 4 роки. Право голосу мали усі платники податків, що проживали у місті старше 25 років. За майновим цензом усі виборці поділялися на три курії, кожну з яких в думі представляла рівна кількість гласних. Це дозволяло враховувати інтереси усіх прошарків міського населення. Виконавчим органом дум була міська управа, яка діяла 4 роки, проте її склад оновлювався на половину через 2 роки. Гласні думи обирали голову та представників міської управи. До складу останньої могли входити не лише народні обранники, а й фахівці що наймалися на роботу.
Безпосередній нагляд за діяльністю міського самоуправління здійснював губернатор, до якого в обов’язковому порядку надходили усі рішення. У разі, якщо губернатор вважав їх незаконними він міг їх призупинити і обжалувати в губернському присутствії. Варто зазначити, що губернатор та інше губернське керівництво до виборів не допускалися.
Відсталість та корумпованість судочинства вимагали негайного реформування цієї важливої сфери суспільного життя. 1864 року розпочалася судова реформа, яка ліквідувала становий характер судів, їх залежність від адміністрації та закритість для громадськості. Замість цього вводилися принципи змагальності сторін, відкритості засідань, участь присяжних засідателів. Вироки винесені без участі останніх могли бути оскаржені в судових палатах. На теренах України їх було три: у Києві, Харкові, Одесі. Дрібні судові справи вирішували мирові суди на чолі з суддями, яких строком на 3 роки обирали земські гласні, або призначав уряд. З дореформеного часу залишалися окремі суди для військових та духовенства.
Разом із судовою реформою уряд почав проводити реформування освітньої системи. Російська імперія була однією з найвідсталіших країн за рівнем грамотності. Нові капіталістичні відносини вимагали освіченості та мобільності населення. Згідно „Положення про народні училища” започатковувалася єдина система загальної освіти. До неї були включені нижчі школи всіх відомств, які підпорядковувались міністерству освіти. Окремі підпорядкування мали лише церковнопарафіяльні школи, якими керував Синод. Тут навчання було зорієнтовано на закріплення у народі православної віри.
Середню освіту давали гімназії, які поділялися на класичні з гуманітарним ухилом, та реальні-- з технічним ухилом. Розширювалися мережа чоловічих гімназій та створювалися жіночі училища, які з 1870 року називалися гімназіями. Реформа відкривала можливості для навчання в цих закладах дітей не лише з дворянських та купецьких родин.
1863 року відновлюється автономія університетів, а 1870 року право вступу до них отримали жінки. У подальшому царський уряд час від часу обмежував самостійність університетів, які, на його думку, були розсадником революційних ідей.
Нагального реформування вимагала армія, в якій панувала рекрутчина. Військова реформа проводилась протягом 1864-1883 років. Вводилися загальна військова повинність на 6 років у сухопутних військах та 7 років на флоті. У разі наявності у призовника освіти строк служби скорочувався. Для випускників гімназії він складав 1,5 років.
Удосконалювалася система утримання військової освіти для офіцерів, прийнято новий військо-судовий статут. Почалося переоснащення армії сучасними видами зброї. У загальному керівництві створено військове міністерство, а на території України з’явилося три військові округи Київський, Одеський і Харківський.
Фінансова реформа проводилась протягом 1860-1864 років. Не досить вдалою вона виявилася у спробі змінити податкову систему та стабілізувати карбованець. Проте, був створений державний банк, відкритим і упорядкованим став бюджетний процес. Система винних відкупів, яка давала величезні можливості для зловживання, була замінена акцизним податком з виробника напоїв.
Половинчастий характер носила цензурна реформа 1865 року, коли було введено „Тимчасові правила про друк”. Визначалося коло видань, які виходили без попередньої цензури, конкретизувалася тематика за яку видавець міг бути покараний. Цензурна система освітнього відомства переходила до міністерства внутрішніх прав. Проте, свобода друку не була досягнута.
Отже, реформи проведені російським царизмом були обмеженими і не завжди послідовними, бо вони відображали інтереси пануючих соціальних станів. Однак, й у такому вигляді вони сприяли розвитку ринкових відносин та модернізації суспільного життя.
