Українська література і мистецтво др. пол. ХІХ на поч. ХХ ст

Важливим фактором становлення нації є розвиток літератури та мистецтва. Слабкий стан культури створює сприятливі умови для культурної експансії інших держав. Втрата українцями власної державності у кінці XVIII ст. та перехід до складу Австрійської та Російської імперії призвели до того що, німецька та російська культури стали домінувати на українських землях. Незважаючи на це, невтомна та самовіддана праця діячів національної культури дозволили піднести українську літературу та мистецтво на європейський рівень.

Середина ХІХ ст. виявилась переломним етапом, коли відійшло старе покоління письменників та з’явилося нове. Разом з цим відбулася зміна ідейно-художніх напрямків – романтизм змінюється реалізмом.

Для реалізму притаманне і пізнання соціальних зв’язків людини і суспільства, правдиве історичне-конкретне зображення характерів і обставин суспільного буття. Одним із найбільш потужних представників українського реалізму був І. Франко. Йому належать близько 50-ти томів прозової літератури, поезії, літературознавчих і етнографічних праць. Ще за життя твори І. Франка перекладалися різними європейськими мовами. Він був обраний членом-кореспондентом Чеського і Австрійського етнографічних товариств, доктором російської словесності Харківського університету. Серед інших представників реалізму в літературі, слід згадати творчість письменниці Марко Вовчок (М. Віленської), яка відзначилася своїми соціальними та антикріпосницькими оповіданнями („Інститутка”, „Козачка”, „Горпина” та інші). Глибинні проблеми епохи, зміни у всіх сферах народного життя, висвітлені у творах Панаса Мирного (Панаса Рудченка) „Хіба ревуть воли як ясла повні”, „Казка про Правду і Кривду”, Івана Нечуя-Левицького--, „Кайдашева сім’я”, „Микола Джеря”, „Дві московки”, О. Кониського – „Панська воля”, „Протестант”, „Пожежа”, Б. Грінченка – „Серед темної ночі”, „Під тихими вербами”, „Як я вмер”.

Окрім зазначених, слід відзначити творчість інших українських письменників і поетів: Л. Глібова, П. Грабовського, Т. Зінківського, М. Левицького, Д. Марковича, Д. Мордовця, В. Cамійленка, Я. Щоголіва. На західноукраїнських землях своїм талантам відзначилися Т. Бурдуляк, А. Свідзінський, Ю. Федькович.

Активну участь в українському літературному рухові брало жіноцтво. Це такі письменниці та поетеси, як Олена Пчілка (О. Косач), Леся Українка (Л. Косач), Дніпрова Чайка (Л. Василевська), О. Кобилянська, Н. Кобринська, У. Кравченко, Ганна Барвінок (О. Білозерська-Куліш), Е. Ярошинська. Окрім іншого, вони своїми творами привертали увагу до проблем рівноправного становища жінки у суспільстві. Так, Г. Барвінок, будучи тонким знавцем жіночої психології викривала у своїх творах проблеми родинного деспотизму, безрадісного існування з чоловіком-п’яницею, драматизм силуваного шлюбу. У той же час, письменниця створювала привабливий образ вольових жінок, зокрема у творах „Перемогла”, „Молодеча боротьба”. На західноукраїнських землях проблемами фемінізму активно займалася Н. Кобринська. Вона була організатором видавництва „Жіноча бібліотека”, ініціатором видання збірки художніх творів, авторами яких були жінки, відстоювала права жінок на вищу освіту.

На поч. ХХ ст. в українській літературі поширюється модернізм з його великою увагою внутрішньому світу людини, елементами підсвідомого, суб’єктивного, побудовою художньої реальності мало пов’язаною з дійсністю. У традиціях нового стилю працювали В. Винниченко, М. Коцюбинський, М. Чернявський. В Україні склалося два впливових центри модернізму. Перший у Києві навколо журналу „Українська хата” (1909-1914 рр.). Тут працювали М. Вороний, М. Євшан, О. Олесь, М. Рильський, М. Сріблянський (М. Шаповалов), П. Тичина, Г. Чупринка. Другий центр склався у Львові, де діяло мистецьке угрупування „Молода муза” (1906-1909 рр.). До його складу входили П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачковський, С. Твердохліб, М. Яцків. Молоді літератори-модерністи, як правило, критично ставилися до традиційної творчості старого покоління українських письменників й намагалися рішуче, по-новому підійти до виявлення внутрішнього світу людини.

Друга половина ХІХ ст. позначилася зародженням класичної української драматургії та виникненням українського професійного театру. Організатором першої професійної театральної трупи був М. Кропивницький. 1882 року у Єлизаветграді під його орудою були поставлені п’єси Т. Шевченка „Назар Стодоля” та І. Котляревського „Наталка-Полтавка”. У цій трупі працювали визначні українські актори і драматурги: М. Заньковецька (М. Адасовська), Г. Затиркевич-Карпінська, І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич), М. Садовський (М. Тобілевич), П. Саксаганський (П. Тобілевич), С. Шарлотті. Через рік керівництво театральним колективом перебрав на себе М. Старицький.

М. Кропивницький був не лише талановитим театральним режисером, а й драматургом. Він написав 45 п’єс тематичний жанр яких був досить різноманітним: від соціально-побутової драми до водевіля. Найбільш відомими стали його твори „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Глитай, або ж Павук”, „Пошились у дурні”, „Дві сім’ї”.

Іншою важливою постаттю театрального мистецтва став М. Старицький. За його ініціативи було організоване Київське літературно-артистичне товариство і Всеросійське театральне товариство. Йому постійно приходилося долати перешкоди, які штучно створювала російська влада з метою не допустити розквіту та популярності українського театру. М. Старицький-- це відомий драматург, поет і письменник. Серед його драматичних творів, великої популярності набули п’єси „Сорочинський ярмарок”, „Циганка Аза”, „За двома зайцями”, „Ой не ходи Грицю та й на вечорниці”, „Тарас Бульба”, „Богдан Хмельницький”. Перу автора належить близько 30 п’єс з соціально-побутової, історичної та соціально-психологічної тематики.

Третім корифеєм театрально-драматургічної діяльності став І. Карпенко-Карий. У доробку автора історико-романтичні п’єси „Бондарівна”, „Паливода”, „Сава Чалий”, „Ганзя”. Найвищого рівня як драматург І. Карпенко-Карий досяг у жанрі комедії. Велику популярність принесли автору п’єси „Сто тисяч”, „Суєта”, „Мартин Боруля”, „Хазяїн”, „Розумний і дурень”.

Значними постатями у театральному мистецтві були М. Садовський та М. Заньковецька. 1906 р у Полтаві вони заснували мандрівну трупу, яка через рік стала основою для першого стаціонарного театру в Києві. Протягом 1905 – 1906 рр. М. Садовський керував Руським народним театром у Львові. Як режисер він відстоював принципи сценічного реалізму, широко використовував репертуар українських та зарубіжних класиків. М. Заньковецька здобула заслужену славу граючи ролі героїнь - жінок у багатьох п’єсах згаданих українських драматургів.

Центральною постаттю українського музичного мистецтва, основоположником національної професійної музики по праву вважається М. Лисенко. Своє творче натхнення автор черпав із народної пісні, яку вважав невичерпним джерелом. Величезне значення в історії світової музичної культури має оперна спадщина композитора. Він написав музику до таких відомих опер як „Різдвяна ніч”, „Тарас Бульба”, „Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Коза – дереза”, „Пан Коцький”, „Зима і весна”. М. Лисенко створив у Києві професійний хоровий колектив, став ініціатором відкриття 1904 р. у місті музично – драматичної школи, а 1905 музичного інституту у Львові.

Важлива роль у розвитку національного музичного мистецтва належить іншим композиторам: С. Воробкевичу, О. Кошицю, М. Леонтовичу, П. Ніщинському, К. Стеценку. Д. Січинському. Так, К. Стеценко здійснив більше 50 акапельних обробок колядок, написав музику до вистав та дитячих опер „Сватання на Гончарівці”, „Івасик – Телесик”, „Лисичка, Котик і Півник” та інші, а хорова обробка народної пісні „Щедрик”, яку здійснив М. Леонтович, нині відома у багатьох країнах світу.

Українське художнє мистецтво др. пол. ХІХ ст. розвивалося у традиціях реалізму і характеризувалася появою в Україні перших мистецьких закладів середнього рівня. Так, 1865 р. в Одесі та 1869 р. у Харкові з’являються рисувальні училища. Засновником харківської мистецької школи була художниця М. Раєвська-Іванова. Іншими важливими мистецькими осередками стали Київ і Львів. Засновником Київської школи 1875 р. став відомий художник М. Мурашко.

1870 р. у Росії виникло Товариство пресувальних художніх виставок(„передвижники”). До нього увійшли українські художники М. Ге, К. Костанді, А. Куїнджі, П. Левченко, М. Пимоненко, І. Рєпін. М. Пимоненко був пейзажистом і рисувальником, його авторству належать такі визнані художні твори як „Суперниця”, „ Українська ніч”, „Останній промінь”, ”Перед грозою”, „Побачення”. Митець особливо майстерно умів передавати світло, щедро користувався рефлексами – збільшенням сили забарвлення, яке виникає при відбитті світла від інших освітлених предметів.

Українську історію та природу увіковічили на своїх полотнах такі художники як С. Васильківський, А. Жемчужников, В. Орловський, С. Світославський. Особливо багато полотен на історичну тематику створив С. Васильківський серед них: „Сутичка з татарами”, „Козак у степу”, „Похід козаків”. Ці твори, як і знаменита картина І. Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султанові” яскраво показують внутрішній світ своїх героїв.

На поч.. ХХ ст. у новому модерністичному напрямку починають працювати такі художники як М. Бурачек, Ф. і В.Кричевські, В. Максимович, К. Малевич, О. Мурашко, І. Труш. Твори К. Малевича „На косовиці”, „Чорний квадрат”, „Супрематизм. Жовте і чорне” здобули світове визнання. І. Труш чимало своїх полотен присвятив гуцулам, особливостям їхнього життя та побуту. Це, передусім, картини „Гагілки”(гагілки – український діалект веснянок-гаївок), „Гуцулка з дитиною”, „Трембітарі”.

Швидкий розвиток капіталістичних відносин та науки сприяв появі нових технологій та будівельних матеріалів, що значно вплинуло на стан містобудування і архітектури. Зявляються нові типи споруд: залізничні вокзали, торгівельні пасажі, товарні біржі, великі фабрично – заводські приміщення, мости. В архітектурі у минуле відходить класицизм, натомість починається час експериментів та пошуку. З др. пол. ХІХ ст. набувають поширення еклектика та історизм (стилізаторство). Еклектика характеризувалася спробою архітекторів змішувати архітектурні стилі минулого, у той час як історизм передбачав наслідування таких стилів, їх переосмислення у нових умовах зі збереженням в основі одного з них. Невипадково, в рамках історизму, виділялася ціла гама стильових течій: неороманська, неготична, неокласична, необарокова, словяно – візантійська, ”цегляна”, мавританська та інш.

Центрами, де найбільш успішно розвивалася архітектура були великі міста - Київ, Одеса, Харків, Львів. При розбудові Києва значного поширення набуває неоренесанс. Особливо плідно у цьому напрямку працював В. Ніколаєв. За його проектами було зведено приміщення Київської філармонії, Російського драматичного театру ім.. Л. Українки, ресторан „Лейпциг”. Він же керував завершенням будівництва величного Володимирського собору, зведеного у слов'яно – візантійському стилі. Вишуканими неоренесансними формами відзначалися будівлі Українського драматичного театру ім. І. Франка (архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман), оперний театр (архітектор В. Шретер). Серед інших архітекторів, які працювали в стилі історизму, потрібно відмітити В. Городецького – будинок Державного музею українського образотворчого мистецтва (неокласицизм), Миколаївський костьол (неоготика), Будинок актора (мавританські форми). У стилізаторстві та еклектиці зведено чимало різноманітних споруд авторами яких були П. Альошин, А. Андрєєв, О. Кобєлєв, Ф. Лідваль.

У Харкові палким прихильником історизму був видатний архітектор О. Бекетов. За його проектами у місті зведено велику кількість будинків різноманітного призначення. Серед найбільш відомих потрібно згадати приміщення Державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка, Музичного товариства, Будинку учених, автотранспортного технікуму, Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого. Значний внесок у формування архітектурного обличчя міста зробили також архітектори В. Величко, О. Гінзбург, С. Загоскін, В. Естрович, Б. Корнієнко, М. Ловцов, Б. Михайловський. В. Покровський. Так, наприклад, за проектом М. Ловцова у Харкові зведено одну з найкрасивіших культових споруд – Благовіщенський кафедральний собор, виконаний у слов'яно – візантійському стилі з неоготичними мотивами.

В Одесі плідно працювали архітектори О. Бернардацці Ф. Гонсіоровський, С. Ландесман, М. Толвінський. Одна з найвідоміших неоренесансних споруд Одеський оперний театр виконана архітекторами Г. Гельмером і Ф. Кельнером.

Серед митців, які формували архітектурне обличчя Львова, потрібно відзначити творчість Ю. Захаровича. Його авторству належать головний корпус Львівської політехніки, музею етнографії та художнього промислу. Неоренесансні та необарокові риси поєднує у собі розкішний Львівський театр опери та балету (архітектори П. Війтович, А. Поппель, Ю. Маяковський, Ю. Белтовський).

Пошук новим мистецьких форм в архітектурі привів до появи на зламі століть модерну. На теренах України розвивалося чотири різновиду модерну: декоративний, стилізаторський, раціоналістичний і український (неукраїнський). Для першого характерне використання рослинного орнаменту, мозаїки, криволінійних форм. Другий – передбачав експериментування з архітектурними стилями минулого, а третій – з геометричними формами, ставши предтечею конструктивізму. Щодо українського модерну, то його виділяло використання традицій народного будівництва: шестикутних вікон та дверей, національного орнаменту, ламаних дашків. Неоукраїнський стиль зародився у Харкові та Львові й мав регіональні особливості. У Харкові діяв літературно – художній гурток, де між іншим, працювали архітектори та художники С. Васильківський, К. Жуков, В. Кричевський, Є. Сердюк, С. Тимошенко. Перший будинок в стилі українського модерну було збудовано для Полтавського земства 1903 – 1908 рр. Згодом будівництво проводилося в інших містах, найбільше у Харкові. Найвідоміші зразки – приміщення Харківського художньо – промислового інституту та Головний корпус інституту рослинництва. Творцями українського модерну у Львові були І. Левитський, О. Лушпинський, Т. Обмінський. В. Нагірний. Найвідоміші роботи цих архітекторів -- приміщення сьомої поліклініки (у минулому страхового товариства „Дністер”), музичне училище корпус Українського лісотехнічного університету.

В інших напрямках модерну працювали О. Гінзбург, В. Городецький, М. Диканський, Б. Корнієнко. В. Покровський, О. Ржепішевський, В. Садовський. Типовий приклад модерну - київський особняк В. Городецького, нині відомий як „будинок з химерами”(скульптурна декорація Е. Саля). У Харкові одними з найкращих зразків декоративного модерну є будинок по вул.. Пушкінській, 19 (архітектор О. Гінзбург), колишній корпус історичного музею по вул. Університетській, 10 (архітектор В. Покровський).

У цілому, слід зазначити, що мистецтво на теренах Україні досягло значного рівня.

Питання до самопідготовки

1. У чому особливості економічного розвитку українських земель на поч. ХХст.?

2. Який зміст та наслідки Столипінської аграрної реформи?

3. Чому більшість українських політичних партій ставили перед собою завдання домагатися автономії, а не сомостійності України?

4. Які наслідки революції 1905 – 1907 рр.?

5. Порівняйте розвиток освіти в українських землях, що входили до складу Російської та Австро – Угорської імперії?

6. Яку роль відігравали православна та греко – католицька церкви в українських землях?

7. Яка роль культури в національному відродженні українців?

 

ЛІТЕРАТУРА

Бойко О. Д. Історія України. – К., 2005.

Борисенко В. Й. Курс української історії. – К., 1996.

Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К., 2004.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.. – К.,1996.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. – К.,1993.

Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку 60 – 90 –х рр.. ХІХ ст. – К., 1968.

Животко А. Історія української преси. – К., 1999.

Захарова Л.Г. Самодержавие и отмена крепостного права в России (1856 – 1861). М., – 1984.

Історія українських політичних партій к. ХІХ ст – 1917 р. – Ч.1. – К.,2003.

Історія української державності / За ред. О.М. Бандурки. – Х., 2004.

Історія української літератури ХІХ ст.: У 2-х кн. – К., 2002.

Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво. – Ч.3. – Л.,2005.

Лановик Б. Д., Матисякевич З.М., Метейко Р.М. Економічна історія України і світу. – К., 2004.

Магочій П. Р. Історія України. – К., 2007.

Політична історія України / За ред. В.І. Танцюри. – К.,2002.

Полянська – Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К.,1995.

Рудницька О. П. Українське мистецтво у полі культурному просторі. – К.,2000.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. – Л., 2001.

Шевчук В. П., Тараненко М.Г., Історія української державності. – К., 1999.

Яцина О. А. Архітектурна симфонія Харкова. – Х. 2008.