Політизація українського національного руху

Заключний етап українського національного руху характеризувався процесом політизації, тобто утворенням та розвитком політичних партій, які ставили перед собою завдання домогтися автономії, або незалежності України. Він розпочався 1890 р і тривав до здобуття українцями власної державності 1917 р.

Процес політизації українського руху динамічніше проходив у західноукраїнських землях, де населення Австро – Угорщини мало політичні права. Тут функціонували крайові політичні установи – сейми, зокрема Галицький і Буковинський та загальноімперський двопалатний парламент – Бундестаг. Політична боротьба велися легально шляхом виборів та здобуття відповідних мандатів. Проте, у політичній сфері ще зберігалися пережитки, як,наприклад, куріальна система виборів, обмеженість міст у парламентах для окремих народів тощо.

У жовтні 1890 р. у Львові була заснована перша українська політична партія, яка називалася Русько – українська радикальна партія (РУРП), або Українська радикальна партія (УРП). Етнонім „руський” західні українці використовували як одну із самоназв поряд з етнонімом „українець”. Ініціаторами створення РУРП та її лідерами були С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко. Це була партія соціалістичної орієнтації, яка основну увагу приділяла селянству. Політичною метою було домагання автономії західноукраїнських земель у складі Австро – Угорщини. Офіційною мовою навчання і спілкування визнавалася українська. Ставилося завдання ліквідація феодальних пережитків на селі та домагання повноцінного функціонування демократичних свобод. Свої погляди діячі РУРП пропагували на сторінках журналів „Народ”, „Хлібороб”, газети „Громадський голос”.

У процесі політичної діяльності серед членів РУРП сформувалося радикальне крило, до якого увійшли молоді політики Ю. Бачинський, О. Колеса, В. Охрімович. Їх не задовольняла нерішучість та поміркованість партії. Вони віддавали перевагу марксистськійй ідеології та ідеї незалежності України. Теоретичне обґрунтування таких поглядів знайшло своє відображення у знаменитій брошурі Ю. Бачинського „Україна уярмлена”, яка побачила світ 1895 р. Ю. Бачинський ставив завдання визволення не лише з австрійського, а й з російського ярма та об’єднання українських земель в одну державу. 1899 р радикали вийшли зі складу РУРП та об’єдналися з українськими політиками які входили до складу Австрійської соціал – демократичної партії. У результаті виникла друга Українська соціал – демократична партія (УСДП). ЇЇ лідерами стали: Ю. Бачинський, С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович. Партія дотримувалася еволюційного, а не революційного шляху досягнення соціалістичного ладу. Свої політичні ідеї вони поширювали серед сільськогосподарських та промислових робітників. Партійним періодичним органом УСДП була газета „Воля” та двотижневик „Робітник”. У кін. ХІХ ст.. соціал – демократичні партії утворилися у Закарпатті та Буковини, зберігали окремий статус.

1898 р виникла ще одна Українська народно – демократична партія (УНДП), яка досить швидко набрала політичної ваги у суспільстві. ЇЇ утворили народовці та представники правої орієнтації в РУРП. Лідерами партії стали М. Грушевський, Є. Левицький, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак. Програма – максимум передбачала боротьбу за створення самостійної української держави в межах усіх українських етнічних земель. Програма – мінімум містила вимоги поділу Галичини на українську та польську частини відповідно до етнічного складу населення, автономію західноукраїнських земель, що перебували у складі Австро – Угорщини., створення окремого українського сейму, надання українській мові офіційного статусу. Схожі політичні погляди пропагувала Національно – демократична партія поступовців Буковини, яка виникла 1906 р. ЇЇ лідерами були М. Василько, О. Попович, С. Смаль-Стоцький. Теж саме стосується Конституційної партії Закарпаття.

Виявом значного політичного впливу УНДП була організація ними у Львові 2 лютого 1906 р. народного віче на яке зібралося близько 50 тис. селян. Перед владою поставлено вимогу повної демократизації виборчої системи. Невипадково, наступного року було запроваджено загальне виборче право до палати депутатів австрійського парламенту, розширено кількість депутатських місць з 203 до 516.

Український рух помітно підсилював розвиток кооперації та створення спортивно – пожежних товариств. 1898 р виникло товариство „Сокіл” і наступного року „Січ”. Кількісний склад цих організацій швидко збільшувався. Перше товариство „Січових стрільців” було утворено в березні 1913 р. в м. Львові. Очолив його місцевий адвокат В. Старосольський.

Спектр партій Західної України розширився 1911 р., коли на основі товариства Русько – український християнський союз виникла Християнсько – суспільна партія. ЇЇ лідерами були О. Барвінський та Галицький митрополит греко – католицької церкви А. Шептицький.

Каталізатором українського руху було проведення різноманітних публічних заходів культурно – освітнього характеру. Це, зокрема, ювілеї присвячені Т. Шевченку і М. Шашкевичу, просвітні та студентські з’їзди. Так, 1913 р. у Львові відбувся ІІ студентський з’їзд на якому з доповіддю „Сучасне політичне положення нації і наші завдання” виступив Д. Донцов. Він висунув тезу про необхідність рішучого відокремлення України від Російської імперії. Згодом Д. Донцов став головним ідеологом інтегрального націоналізму, за яким інтереси нації ставилися вище інтересів особи.

Процес політизації на основній території України розпочався у Харкові та Києві. У січні 1900 р. група харківської студентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Ініціаторами її створення були Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. Програма партії була викладена у брошурі „Самостійна Україна” ЇЇ написав харківський адвокат М. Міхновський. Документ передбачав боротьбу організації за створення єдиної нероздільної і самостійної України від Карпат до Кавказу. На Ставропіллі проживали нащадки запорізьких козаків. Політичні осередки партії називалися „вільними громадами”. Це були Харківська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Лубенська (Полтавщина), Чорноморська (Катеринославщина) громади та Закордонний комітет у Львові. Свої ідеї „рухівці” доносили через друковані органи – газети „Гасло”, „Селянин”, „Добра новина”, „Праця”. Програма партії передбачала боротьбу за досягнення Україною самостійності з використанням різних методів. Особливу увагу діячі РУП приділяли сільській місцевості, де був найбільш сприятливий грунт для поширення національний ідей. 1902 р. на Полтавщині почалися селянські виступи, до яких мали причетність діячі партії.

Майже одночасно з РУП у Києві виникла Українська соціалістична партія (УСП), лідером якої став Б. Ярошевський. ЇЇ осередки діяли переважно на Правобережній Україні. Партія дотримувалася марксистської ідеології, декларувала боротьбу за проголошення України республікою з рівними правами для усіх народів. Про конкретний політичний статус України щодо Росії не зазначалося. Важливе значення придавалося відстоюванню економічних та політичних прав робітничого класу. Соціалісти випустили летючий агітаційний листок „Нарис програми української партії соціалістичної” та пропагували свої погляди на шпальтах двотижневика „Воля”. У 1903 році партія спочатку об’єдналася з РУП, проте досить скоро вийшла з складу останньої та влилася до складу Польської соціалістичної партії.

Українська народна партія (УНП) була створена 1902 р. ЇЇ засновниками були колишні члени РУП, які виявили незадоволення відмовою партії від гасла самостійної України. Це були М. Міхновський, брати О і С Макаренки, В. І Г. Шевченки. Політичне кредо УНП було сформульовано М. Міхновським у програмному документі „Десять заповідей”. Вони передбачали боротьбу за створення єдиної та самостійної України від Карпат до Кавказу, де господарем повинен стати український „робочий люд”, а не крупні землевласники та буржуазія. Важливе значення відводилось національно – патріотичному вихованню: шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, усюди вживай української мови, не вбивай України своєю байдужістю тощо. Гасло „Україна для українців” передбачало вигнання чужинців гнобителів. Зі складу УНП 1904 р вийшла невеличка політична група „Оборона України”, яку очоли В. Чехівський. Вони перейшли на шлях терористичної боротьби з гнобителями. Об’єктом їх нападів стали пам’ятники російським царям у Одесі, Полтаві, Києві та пам’ятник О. Пушкіну у Харкові. Замахи виявилися невдалими, її учасників 1909 р. арештувала поліція.

На основі існуючої „Загальної української безпартійної організації” 1904 р постала Українська демократична партія (УДП). Ініціаторами її створення були О. Лотоцький, Ю. Квасницький, Є. Чикаленко. Програмні засади партії передбачали ліквідацію монархії та встановлення парламентського ладу, проголошення свободи особи, слова, віри, запровадження української мови у школах судах та адміністрації. Крім загальноросійського парламенту передбачалася вимога автономії та введення українського сейму. Українське суспільство, на думку частини лідерів партії, було не готовим до боротьби за незалежність. Звідси необхідність тривалої культурно – просвітницької роботи серед широких верств населення. У цілому, партія притримувалася поміркованих, ліберальних позицій, віддаючи перевагу еволюційним змінам. 1905 р. народницьке крило УДП представлене Б. Грінченком і С. Єфремовим вийшло зі складу партії та проголосили утворення Української радикальної партії (УРП). Нова партія відрізнялася прихильністю до соціалістичних ідей та відстоюванням повної політичної самостійності українського народу. Через пів року обидві партії пішли на компроміс та об’єдналися утворивши Українську демократично – радикальну партію (УДРП). Ціною компромісу була ідея широкої автономії України та збереження соціалістичної орієнтації.

У 1905 р. відбувся остаточний розкол РУП. Основна частина членів партії на чолі з Д. Антоновичем, В. Винниченком, С. Петлюрою, М. Поршем створила Українську соціал – демократичну робітничу партію (УСДРП). Відповідно до марксистської доктрини програма партії передбачала одержавлення та перерозподіл великих земельних володінь. Ліквідацію приватної власності на великі підприємства, перетворення Росії на республіку з автономними правами для України. Виразником ідеології, яку пропагувала УСДРП став журнал „Дзвін”, важливу роль в якому відігравав Л. Юркевич.

Друга частина колишніх представників РУП, до якої входили М. Меленевський-Баско, П. Канівець, В. Мазуренко, О. Скоропис-Йолтуховський проголосили себе Українською соціал - демократичної „Спілкою ”. На їх думку питання самостійності України слід було відкласти і разом з російський пролетаріатом боротися за соціальне визволення. Саме тому „спілчани” ввійшли до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії меншовиків на автономних правах. Своє завдання вони вбачали в тому, аби поширювати соціалістичні ідеї серед українських робітників. Друкованим органом „Спілки” була газета „Правда”, яка видавалася у Львові. Згодом ця газета перейшла до одного із лідерів РСДРП Л. Троцького.

Поразка революції 1905-1907 роки, систематичні урядові репресії негативно вплинули на політичний рух. Більша частина українських партій Російської імперії була розгромлена або перейшла в підпілля. У цей час найбільш помітну легальну роботу проводило утворене 1908 року Товариство українських поступовців (ТУП). Відстоюючи право українців на автономію, його представники направляли свої зусилля на всебічний розвиток української культури та науки. Лідерами „поступовців” були М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Е. Чикаленко. Ними було організовано вихід газети „Рада”, тижневиків „Дніпрові хвилі”, „Село”, „Засів”, „Рілля”, журналу „Украинская жизнь”, відкрито кілька українських книгарень.

На території України активну роботу проводили російські політичні партії. Першими були партії лівої орієнтації. 1898 року виникла Російська соціал – демократична робітнича партія ( РСДРП). Лідерами партії були В. Ленін і Г. Плеханов. Її осередки були в крупних містах України на промислових підприємствах. Газети „Искра та „Вперед” – головні друковані органи соціал-демократів. Програма – максимум передбачала здійснення соціалістичної революції та становлення диктатури пролетаріату.

Протягом 1901 – 1902 років оформилась партія соціалістів-революціонерів або „есерів ”. Її лідерами були Г. Гершуні і Е. Азеф. Великі надії есери покладали на селян, в існуванні сільської общини вони вбачали зародок для побудови соціалізму. Для досягнення своїх цілей широко використовували тактику терору. Найбільш гучний терористичний акт був здійснений 1904 року проти міністра внутрішніх прав В. Плеве.

Партія анархістів утворилася на з’їзді, який проходив у Лондоні у грудні 1904 року. Одним із її лідерів був М. Кропоткін. Метою діяльності анархістів було здійснення соціалістичної революції та побудова анархістського комунізму. Саме з анархізмом пов’язана постать згодом відомого лідера Н. Махна.

Серед партії центристського спрямування які утворилися в результаті революції 1905 – 1907 рр. та діяли легально великою популярності користувалися „кадети” або Конституційно-демократична партія. Її лідером був історик П. Мілюков. Політичне майбутнє Росії вони бачили за конституційною монархією, де влада царя бути декоративною. Програма партії передбачала ліквідації усіх перешкод, які заважали розвитку капіталістичних відносин, правову та соціальну рівність усіх громадян. При цьому право народів на автономію визнавалася лише за поляками та фінами. Згодом, серед „октябристів”, завдяки наявності українського лобі, стала поширюватися думка про необхідність надання українцям культурної автономії.

Правіше за кадетів були „ октябристи”. Ця партія називалася „Союз 17 октября”, бо саме в цей день 1905 року, був проголошений царський маніфест, яким було даровано демократичні свободи. Ідейним натхненником та лідером партії був О. Гучков – виходець з родини заможніх московських купців. „Октябристи” вважали за необхідне зберегти сильну монархічну владу з підконтрольним парламентом. Росію вони бачили як єдину і неподільну імперію, автономні права визнавалися лише за Фінляндією. В економічних питаннях відстоювали позиції капіталістичного розвитку. Менш популярними були інші центристські партії, як наприклад прогресисти, партія промисловців і підприємців, партія демократичних реформ.

З поміж політичних партій „правої” орієнтації виділявся „Союз руського народа” (СРН), який виник 1905 року. Лідерами партії були О. Дубровін, В. Пурешкевич. Партія користувалася неофіційною підтримкою влади. В основу її ідеології була покладена „тріада” – самодержавство, православ’я, народність. Мова йшла про необхідність збереження монархії, панування ідеології православ’я та єдності царя і народу. СРН був вороже налаштований „інородців”. Українців за окрему націю не вважали, стверджуючи що вони є частиною „руського народа”. Партія мала бойові дружини, які називалися „чорними сотнями”. Чорносотенці проводили погроми, особливо страждали від них євреї.

Таким чином протягом кінця ХІХ поч. ХХ ст. в українських землях відбулося становлення політичних партій та почався процес їх ідеологічної диференціації. Більш успішно він проходив на західноукраїнських землях, де існували сприятливіші умови. На основній території України цей процес помітно гальмувався царизмом. Процес політизації ще не проник глибоко у суспільство, проте ідея здобуття української державності стала на порядок денний.