74. Основні методи етнографічних досліджень. (24 питання)
Народи Західної Азії: етнічна та демографічна характеристика.
Митанни й хети
Що примикали до північної Месопотамії райони Малої Азії й Вірменського нагір'я (оз. Ван) на початку II тисячоріччя до н.е. були заселені різними племенами, зокрема хурритами й хатти. Інфільтрація в ці землі індоєвропейського племені хетів (чиє ім'я було, очевидно, запозичене від попередників – хатти, тобто протохеттов) сприяла консолідації нових етнічних утворів у цьому регіоні. Одним з них була етнічна спільність митанни. В XVI–XV вв. до н.е. сложившееся на хурритской етнічній основі, що й включило в себе чимало як від семитско аморейской, так і від індоєвропейської культур протогосударство Митанни стало швидкими темпами розвиватися. Розквіт і успіхи Митанни ґрунтувалися на військовій силі – основу митаннийской армії становили запряжені кіньми бойові колісниці, близькі по типу до тем, які становили фундамент бойової сили вторгшихся в Єгипет гиксосов, що й завоювали Вавилонию касситов. Вихід Митанни на політичну арену привів до зіткнень цієї держави з Єгиптом, правителі якого вели з Митанни війни зі змінним успіхом.
Внутрішня структура держави Митанни вивчена поки порівняно слабко. Але відомо, що тут було розвинене царско храмове господарство, яке обслуговувалося повноправними общинниками, що залучалися в порядку повинності, а також різними неповноправними, включаючи рабів. Раби, як те звичайно бувало на Прадавньому Сході, мали чимало прав, зокрема, могли мати родину й будинок, одружитися на повноправних жінках. Часом, будучи на службі у високопоставлених осіб, яке хто з них займав вагомі посади в адміністрації. Поза системою царско храмового господарства існували общинні села, причому адміністрацію на периферії здійснювали «начальники поселень», тобто, очевидно, представники керівництва тих же громад. У соціальних відносинах панувала сімейно кланова організація; большесемейные громади – димту – були головним її гніздом. Були димту хліборобів, ремісників, торговців. Земля вважалася володінням димту й відчуженню не підлягала. А тому що митаннийское суспільство в описуваний час переживало енергійно шедший процес приватизації, то вихід з положення був знайдений у специфічній, хоча й не унікальної на тому ж прадавньому Близькому Сході, формі «усиновлення». Суть його полягала в тому, що розбагатілі в торгівлі, у сфері лихварства або яким або ще способом люди могли купити право на всиновлення й тим самим вступити у володіння майном, проданим під цим видом.
Митаннийцы в XVI–XV вв. до н.е. зуміли помітно розширити границі держави, поставивши під свою владу частина Ассирії, потіснивши хетів, скоривши гірські племена кутиев. На початку XV в. держава Митанни було розгромлено фараоном Тутмосом III, після чого стало данником Єгипту. Дочки митаннийских царів були в числі дружин фараонів Тутмоса IV і Аменхетепа III. Імпортовані з Митанни залізні вироби високо цінувалися в не знайомому ще із залізом Єгипті, поряд, втім, з іншими предметами коштовного імпорту (золото, срібло, колісниці з кіньми, рабині).
Наприкінці XV в. до н.е. у зв'язку з ослабленням зовнішньополітичної могутності Єгипту Митании намагається проводити власну політику. Союз із Вавилоном був спрямований проти Єгипту й Ассирії. Але тут у складну політичну гру втрутилися сили, що швидко нарощували, хети. У другій половині XIV в. до н.е. держава Митанни потрапило під владу держави, що зміцнився, хетів, а в XIII в. остаточно звалилося під ударами Ассирії. На зміну Митанни в якості впливових держав Західної Азії прийшли саме ці дві держави.
Хетська держава, як і митаннийское, виникло на початку II тисячоріччя до н.е. у Малій Азії в ході інфільтрації індоєвропейців у зону розселення племен, що жили там. Попередниками хетів, як згадувалося, були хатти. Істотний вплив на формування хетської державності виявили малоазіатські торговельні колонії ассирийско аморейских купців. Долаючи норми родового права, правителі хетів на результаті Древнехеттского царства (XVII–XVI вв. до н.е.) зуміли добитися закріплення практики передачі влади синам, результатом чого стало поступове ослаблення впливу ради родової знаті й зміцнення централізованої адміністрації. Із занепадом Митанни в XIV в. до н.е. Новохетське царство досяглося своєї найвищої могутності. Традиції скотарського господарства з переважним ухилом убік розведення коней (у цьому особливого успіху досяглися митаннийцы) дозволили хетам ще на зорі їх історії створити міцні бойові колісниці. Висхідні до примітивних запряжених онаграми месопотамским візкам, ці колісниці стали для всіх індоєвропейських і багатьох близьких до них племен, включаючи касситов і гиксосов, основою військової моці. Війни знаменитого хетського царя Суппилулиумы дозволили поширивати вплив хетів у районі Східного Середземномор'я, аж до границь Єгипту. Саме Суппилулиума добився скорення Митанни, а при його спадкоємці Мурсили II (1340– 1305 рр. до н.е.) хети вийшли до берегів Егейського моря.
Ассирія
Ледве південніше держави хетів і до сходу від нього, у районі середнього плину Тигру, на початку II тисячоріччя до н.е. формувалася одна з найбільших держав близькосхідної стародавності – Ассирія. Тут здавна проходили важливі торговельні шляхи, причому транзитна торгівля сприяла розвитку міста Ашшура, майбутньої столиці ассірійської держави.Що підсилився в XVI в. до н.е. правитель цього міста приєднав до себе ряд сусідніх територій і поступово підкорив, що колись мали досить багато прав (зокрема, право щорічного вибору нового правителя) органі общинно міського самоврядування. Правда, незабаром Ашшур потрапив під владу Вавилонии, але з ослабленням її знову здобув незалежність. Війни з Митанни в XVI в. до н.е. знову призвели до поразки держави, що формувалася, із центром в Ашшуре, так що тільки з XIV в. до н.е. Ассирія, що підкорила Митанни, стала могутньою державою.
З падінням Хетського царства ассірійський правитель Тиглатпаласар I (1115– 1077 рр. до н.е.) у ході успішних походів розсунув границі своєї держави від Вавилона до Єгипту. Однак навала арамеев з Аравії на початку XI в. до н.е. привело Ассирію після Тиглатпаласара I у стан занепаду, що тривав близько півтора століть. І лише на рубежі Х – IX вв. до н.е. ця держава знову вступила в смугу стабілізації й росту своєї могутності – почався так званий новоассірійський період його історії.
Перші правителі цього періоду й особливо Салманасар III (859– 824 рр. до н.е.) зміцнили східні границі країни, потіснивши Вавилон, добилися ряду успіхів на півночі у війнах з Урарту, але основний удар направили на захід, убік багатих і процвітаючих районів восточносредиземноморского узбережжя. Ці війни були вдалими, скорені держави одне за іншим визнавали свою залежність від Ассирії й ставали її васалами й данниками. Військовий видобуток, бранці, скарби текли в, що розцвітав, що й прикрашався всі новими палацами й кріпосними спорудженнями Ашшур. Після Салманасара III Ассирія знову вступила в смугу стагнації, викликаною запеклою внутрішньою боротьбою, і лише з воцарінням Тиглатпаласара III (745– 727 рр. до н.е.) ситуація стала різко мінятися.
Розвиток Ассирії на рубежі II–I тисячоріч до н.е. вело до появи й зміцненню приватновласницьких відносин. Виникали застава, боргове рабство й навіть продаж майна – спочатку через інститут «усиновлення». З'являлася практика відпрацьовування залежними повинностей їх патронів із числа розбагатілих. Розширення границь Ассирії, приплив данини й інших багатств, у тому числі й доходів від транзитної торгівлі, сприяли зміцненню державного господарства, у яке вливалися десятки тисяч іноплемінників, – тільки із Сирії при Тиглатпаласаре III були переселено 73 тис. чоловік. І хоча паралельно підсилювалися вплив і роль приватного сектору, виступу представників якого за свої права спонукували деяких правителів, як, наприклад, Саргона II, іти на поступки, у цілому державне господарство в економіці країни переважало. Особливо це видне на прикладі тієї його частини, яка працювала на війну й обслуговування армії.
Нововавилонське царство
Після панування касситов Вавилония вступила в тривалу смугу занепаду. Вторгнення Элама й Ассирії, навала арамеев на рубежі II–I тисячоріччя до н.е. сильно послабили політична могутність Вавилона, який однак ще залишався найважливішим торгово ремісничим центром і джерелом культурного впливу. Вторгнення арамеев зіграло істотну роль у зміні етнічної характеристики Вавилона: значну частину його населення стали становити, що говорили по арамейски халдеї (група арамейський племен). Після падіння Ассирії саме халдейський Вавилон знову вийшов на передній план, претендуючи разом з Мідією і Єгиптом на розділ ассірійської спадщини. У сутичці із суперниками правитель Вавилона Навуходоносор II (уже з халдейської династії, правил в 605– 562 рр. до н.е.) вийшов переможцем і підкорив собі Сирію й Палестину. Саме він розгромив Іудеєві й повів кілька тисяч євреїв у вавилонський полон. Вавилония при цьому правителі стала найбільш могутньою державою, а її столиця була перетворена в неприступну міцність. Там були зібрані люди з різних країн («вавилонське стовпотворіння»), Вавилон став найбільшим і найкрасивішим містом миру, прославився своїми палацами й храмами, мостами й садами, серед яких виділялися знамениті «висячі сади» – одне із чудес світла в прадавньому світі. Домінантою величезного міста була його «вавилонська вежа» – потужне квадратне в плані східчаста будова, семиповерховий зиккурат, що досягав у висоту 91 м, зі святилищем на честь верховного бога – заступника міста Мардука.
Після смерті Навуходоносора серед його спадкоємців почалася жорстока боротьба за владу, у результаті якої правителем став Набонид. Цей черговий виходець із халдейських племен виступив було з рядом соціально релігійних реформ, суть яких зводилася до ослаблення вавилонського жрецтва разом з культами старих богів, починаючи з Мардука, і висуванню на передній план арамейського божества Місяця – Сина.Що розвернувся у зв'язку із цими реформами, чому те, що нагадують реформи Эхнатона майже тисячоріччям раніше, внутрішньополітична боротьба сильно послабила Вавилон і зробила його через чверть століття порівняно легким видобутком персів. Коли в 539 г. до н.е. переможний Кир II підійшов до стін Вавилона, він зумів, обійшовши потужні зміцнення, вступити в нього (за деяким даними, осушивши для цього русло ріки й пройшовши по її дну). Кир відніс до Вавилона з великою шанобливістю, зберігши його статус, права й привілеї. Іноплемінне населення, зокрема іудеї, було звільнено й одержало можливість повернутися на батьківщину. Усі вавилонські боги й культи були відновлені, а Набонид, якому було збережено життя й навіть надане посаду правителя однієї з віддалених областей імперії персів, був обвинувачений у беззаконні й сваволі, у руйнуванні традиційної релігії вавилонян.
Падіння Вавилона надовго збереглося в пам'яті народів і придбало навіть значення якогось символу завдяки тому, що воно через полонених іудеїв було зафіксовано й увійшло в Біблію. Біблійні перекази оповідають про бенкет Валтасара (син Набонида, він очолював оборону міста від персів), під час якого на стіні залу нібито з'явилися божественні знаки – кілька загадкових слів («міні, текел, фарес»), що передвіщали падіння міста. Нездатний зрозуміти це застереження розгул, що й продовжував, Валтасар поплатився за це життям.
76. Койсанські народи Африки (бушмени, готтентоти)
Бушмени (сан, са, сонква, масарва, басарва, куа) - збірна назва, що застосовується до кількох корінним південноафриканським народам мисливців-збирачів, що говорять на койсанських мовами і відносяться до капоідной раси. Загальна чисельність - близько 100 тисяч осіб. За новітніми даними, мають найбільш стародавнім етнотип [1] [2], носіями найдавнішої гаплогрупи А.
Англійське «бушмен» (англ. Bushman) означає «людина степу» (Bush - чагарник, місцевість поросла чагарником, англ.) І іноді вважається образливим (назва їм дали ще до англійців колоністи з Голландії, від нід. Bosjesman букв. - Лісова людина), а проте самі бушмени не мають спільного для всіх племен самоназви, а найбільш широко поширене в ПАР альтернативна назва «сан» (San) є Готтентотскіе (мовою нама) і носить в цій мові пейоративною відтінок («аутсайдер», «чужий»).
Антропологічно відрізняються від негроїдів, оскільки мають світлішу шкіру, тонкі губи; відносяться до так званої капоідной раси. Представники цієї народності мають дуже низький зріст, до 150 сантиметрів. Шкіра має червонуватий відтінок, яка має схильність до передчасного утворення зморшок. Особа має монголоїдні риси. Особливість національної кухні полягає у вживанні в їжу «бушменського рису» - личинок мурах. Ласощами вважається смажена сарана.
Час заселення Південної Африки бушменами точно не відомо. Передбачається, що це сталося близько 10-20 тисяч років тому. Починаючи з XV століття н. е.. поступово витіснялися прийшли з півночі бантуязичних скотарями вглиб пустелі Калахарі. Сильно постраждали від європейських колонізаторів в період з середини XVII століття по початок XX-го, за який було знищено близько 200 000 чоловік аборигенного населення. Ті, що вижили або йшли вглиб пустелі, або ставали рабами на фермах. Систематичного переслідування бушменів не відбувалося тільки на території Ботсвани.
Мова [ред]
Бушмени говорять на койсанських мовами, на яких ще говорять також готтентоти. Ці мови відрізняються від всіх інших мов світу тим, що в них широко поширені клацають приголосні.
Писемності до приходу європейців не існувало. Усно з покоління в покоління передають казки, легенди та пісні.
Релігія [ред]
Велика частина народу дотримується національних форм шаманізму, але також присутні християни, представлені православними і католиками. Коли шаман входить в транс, прийнято говорити, що він "вмирає" - сам транс досить часто називають маленькою смертю або половинкою смерті (Dowson 2007: 55). Фольклор досить великий і різноманітний. Так само сан належить чимала кількість майстерно виконаних наскальних малюнків. Шамани південного Дракенсберг танцювали і входили в транс в кам'яних печерах, в яких завжди були присутні наскальні малюнки.
Готтентоти (кой-коін; самоназва: khaa, khaasen) - етнічна спільність на півдні Африки. Нині населяють Південну і Центральну Намібію, в багатьох місцях живучи змішано з дамара і гереро. Окремі групи живуть також у ПАР: гріква, корану і групи нама (в основному переселенці з Намібії).
Антропологічно готтентоти відносяться разом з бушменами до особливого расового типу - капоідной раси.
Історія [ред]
До приходу європейців готтентоти займали південно-західне узбережжя Африки, від річки Фіш на сході і до центральних нагір'їв Намібії на півночі. Наскільки давно готтентоти жили в цих місцях, точно невідомо. З упевненістю можна сказати лише те, що племена банту кількома століттями раніше застали їх уже в цих же місцях. Згідно з даними лексікостатістікі, гілка кхойкхой відокремилася від інших центральнокойсанскіх мов (гілка чу-кхве) наприкінці 2 тис. до н. е.. Однак місце первісного розселення їх спільних предків (район пустелі Калахарі або Капська область) та шляхи подальших міграцій поки невідомі. Сама гілка кхойкхой розпалася приблизно в III столітті н. е..
На відміну від бушменів, готтентоти займалися кочовим скотарством.
Традиційно готтентоти ділилися на дві великі групи: нама і капські готтентоти, які в свою чергу ділилися на більш дрібні групи, а ті на племена
Мови [ред]
Готтентоти говорили на мовах кхойкхой центральнокойсанской сім'ї: нама і капский кхой-кхой. На останньому зараз ніхто не говорить. Мовою нама, окрім власне готтентотів, говорять також дамара і хайл'ом, культурно і антропологічно відрізняються від нама. У діалектному відношенні окремі групи нама дуже близькі між собою і говорять на одному діалекті - центральному нама, за винятком топнар-нама. Решта збереглися групи готтентотів нині говорять тільки на африкаанс: рехоботери, гріква (нащадки від змішаних шлюбів з білими) і корану.
