Семітські мови — північна гілка афразійської або семіто-хамітської родини мов (поряд з давньоєгипетською, берберськими,чадськими, кушитськими мовами).
Семітськими мовами говорять близько 300 млн осіб. Якщо найраніші пам'ятки арабської мови відомі з 4 ст. н. е., а сама мова набуває великого поширення у Пд. і Сх. Середземномор'ї у зв'язку з експансією ісламу від 7 ст., то письмові пам'яткидавньоєврейської мови сягають ще 12 ст. до н. е.[ Джерело? ] Особливу роль відіграли семітські мови, зокрема, фінікійська, у виникненні й формуванні буквеного письма.
Арабська мова (понад 200 млн мовців), одна з 6 офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї ООН, державна у 22 країнах Середземномор'я і Близького Сходу, у тому числі в одній європейській країні — Мальті (де своєрідний різновид цієї мови — мальтійська — просякнутий численними романськими елементами і має пристосовану латинську писемність). Розуміння класичної арабської мови — мови Корану — об'єднує всіх мовців — носіїв живих діалектів арабської мови. Перший запис Корану було здійснено 651 р. особливим арабським письмом, що сформувався на початку 6 ст. у Лахмідському князівстві в Аравії. Ця давня форма мови досі зберігається в основних рисах у сучасній літературі й письмовій сфері спілкування в цілому. Втративши державність внаслідок турецьких завоювань XV–XVI ст. (за винятком східних і внутрішніх районів Аравійського півострова), арабські країни відновили свою суверенність лише у XIX-ХХст.
Іврит (понад 5 млн мовців) — сучасне продовження давньоєврейської мови Старого Заповіту (12-3 ст. до н. е.). Офіційна мова Держави Ізраїль (поряд з арабською мовою) від часу її заснування (1947 р.). Вийшовши з живого вжитку ще 2,5 тис. років тому, давньоєврейська, тим не менше, залишалася мовою релігійної практики та духовної і світської літератури високого стилю. Від кінця 18ст. на цім ґрунті у євреїв Східної Європи сформувалася осучаснена мова просвітницької та художньої літератури — іврит, що згодом стає і розмовною мовою щоденного спілкування. Довгий час іврит мав кілька норм вимови, що уніфіковались лише на початку 20 ст. Основу словника становить збагачений за рахунок нових значень лексичний фонд давньоєврейської мови (напр., xas^mal у Біблії «янтар», тепер іще й «електрика»), усталення словосполучень, формування віддієслівних імен і запозичення з давніх і сучасних мов.
Характерні риси семітських мов — обмежена кількість голосних (а, і, u короткі й довгі), наявність трьох рядів приголосних (дзвінкі, глухі та «емфатичні», тобто, напружені, веляризовані або глотизовані). Корінь дієслова звичайно складають три приголосні, що несуть основне словникове значення, тоді як голосне «заповнення» між приголосними додає, разом з афіксами, уточнення основного значення та граматичну інформацію. Наприклад, арабське kataba — він написав, kutiba — був написаний, 'aktaba — змусив написати, ka_tib — писар, kita_b -книга, maktab — місце або час письма, школа, maktu_b — написаний і т. д.
У семітських мовах існує категорія «статусів» або станів імен, що залежить від синтаксичної ролі даного імені в реченні. Розрізняють 2 роди — чол. і жін. В живих семітських мовах відмінків немає. Є три числа: однина, двоїна і множина. Прикметники відрізняються від іменників іноді суфіксом -і, переважно ж відмінним способом утворення множини, а такожсинтаксично. Серед займенників розрізняють: а) особові самостійні (необов'язкові до вжитку); б) присвійні самостійні (архаїчні, рідкісні); в) широко вживані суфіксальні: при іменах — присвійні, при дієсловах — об'єктні показники; г) питальні; ґ) відносні — для утворення ізафету.
Дієслово відображає категорії особи, числа, роду, суб'єкта, виду/часу, породи і способу. Особливо характерна для семітських мов наявність так званих порід (підсилювальної, примусової, зворотної тощо), що змінюють первісне значення дієслова. Кожна порода має повну парадигму дієвідмінювання, яка визначає усі дієслівні категорії та включає віддієслівні імена.
Словотвір — афіксальний і переважно через внутрішню флексію (що шляхом зміни голосних всередині кореня дозволяє утворювати імена дії та стану, місця, знаряддя, одиничності, збірності, фаху тощо). Значну синтаксичну роль відіграє означення в род. відмінку, яке завжди передує означеному слову. Звичайний порядок слів у реченні: PSO (присудок, підмет, додаток).
Семітські мови представлені у Європі переважно невеликими, але важливими діаспорами івриту і арабської мови з несхожими історичними долями.
Школа культурних кіл.
Л. Фробеніус (1873-1928) був найбільшим фахівцем з африканських культур. Він зробив 12 експедицій, присвячених дослідженню матеріальної культури народів Африки. Підсумком цього стали його роботи. У найбільш фундаментальній з них "Походження африканських культур" (1898) Фробеніус розглядав дві форми пересування культури: перенесення культури без значного руху народу й переміщення культури з народами. Людина в його теорії займала підпорядковане місце. Основне поняття його концепції "культурна провінція" (культурне коло) являло собою якусь сукупність предметів матеріальної культури, з певними ознаками, характеристиками. Л. Фробеніус, наприклад, виділяв "західноафриканське культурне коло", що охоплює басейн р. Конго, узбережжя Верхньої й Нижньої Гвінеї. Ознаки цього культурного кола такі: прямокутні будинки із двосхилим дахом, лук з рослинною тятивою, плетений щит, багатострунні музичні елементи з рослинними струнами, барабан у формі піскових годин і деякі інші.
Л. Фробеніус виявив дивну подібність багатьох рис "західноафриканського культурного кола" з культурою Нової Гвінеї й інших частин Меланезії. Він думав, що даний тип африканської культури походить із Південно-Східної Азії, і назвав її "малайсько-нігрітською". Крім цього типу він виявив в Африці ще дві культури "азіатського" походження - більш ранню "індійську", що істотно вплинула на культуру Північної й Північно-Східної Африки, і найбільш пізнього походження, "семітську", що лише поверхово торкнулася (через арабів) Північну Африку. У той же час в Африці Л. Фробеніус знайшов найдавніший шар культури (власне африканський), що отримала велике поширення в південній частині материка. Цей найдавніший шар культури, названий Фробеніусом "нігрітським", він уважав спільним з австралійською культурою й найдавнішими "культурними колами" Океанії. Зі змішання "нігрітської" культури з "малайсько-нігрітською" і "азіатськими" культурами народилася нова "африканська" культура. Її елементи специфічні для Африки. Це африканський шкіряний щит, ніж, що розвився з наконечника списа, музичний лук, циліндроконічна хатина і т. д.
Такому приземленому, практично предметному аналізу культурної дійсності протистоїть міфологічність, навіть деяка містичність, загалькультурологічної концепції Л. Фробеніуса. Культура для нього є якась органічна істота. У своїй аналогії культури й організму він нерідко доходить до їхнього ототожнення. Л. Фробеніус стверджує, що культури народжуються, живуть і вмирають, як і інші живі істоти. Людина ж, скоріше, продукт культури, ніж її творець. "Культура росте сама по собі, без людини, без народу". Культура народжується із природних умов. Вона має потребу в харчуванні, що здійснюється завдяки розвитку господарства. Як організм, культура може бути пересаджена на інший "ґрунт", і в нових умовах вона набуде іншго напрямоку розвитку. Нові культури народжуються із зіткнення й взаємодії старих. У той же час культура не може обходитися без людини, тому що в неї немає ніг. Тому людина - носій культури.
Згодом Л. Фробеніус назвав свою теорію морфологією культури, особливо виділяючи в ній такі розділи, як "анатомія" і "фізіологія" культури. Він заснував у Франкфурті-на-Майні "Дослідницький інститут по морфології культури", що існує й у цей час.
Пізніше, розвиваючи свою тезу про аналогії культур і організму, Л. Фробеніус підрозділив культури на чоловічі й жіночі. В Африці він розрізняв два типи культур відповідно до цього становища: "теллурічно-ефіопсько-патріархальну" і "хтонічно-хамітично-матріархальну". "Телуричне", по його визначенню, означає "зростаючий із землі нагору", "хтонічне" - "заглиблені коріннями в землю". Обидва типи культур тісно пов'язані з рослинним світом. "Телурична" народилася в зоні африканських саван, "хтонічна" - у Сахарі й Північній Африці. Ці типи культур відрізняються тенденціями ("ідеями"), закладеними в них. "Телурична" як би прагне нагору, і це проявляється в особливостях матеріальної й духовної культури. Для неї характерні житла на палях, комори на палях, ліжка на ніжках; душа цієї культури піднімається нагору, як рослина; людина тут піднімається нагору по ієрархічній градації вікових класів, божества живуть у високих недоступних місцях. Це патріархальна культура. "Хтонічна" матріархальна культура прагне заритися в землю: існують підземні житла, зерносховища, земляні печі, циновки, ідеї про підземний світ душ і т.д. Л. Фробеніус думав, що в культури є душа (пайдеум). Згодом, розширюючи свою концепцію двох типів культури, він замінив "хамітичну" і "ефіопську" культури на "Схід" і "Захід". "Сходу" властиве "печерне" почуття, нерухомість, ідея фатальної (непереборної) долі, а "Заходу" - "почуття далекого", динамічність, ідея особистості й свободи.
Ф. Гребнер (1877-1934) також розробляв теорію культурних кіл, основна ідея якої - прагнення звести все різноманіття людської культури до одиничних, однократних явищ. Основний об'єкт досліджень - культури Австралії й Океанії. Найважливіші роботи дослідника - "Меланізійська культура лука і її родичів" (1909), "Метод етнології" (1911). Ф. Гребнер відстоював ідею практичної незмінності форм предметів і їхнього географічного поширення. Культури, або культурні кола, він часто виділяв довільно, що не відповідало реальному становищу речей. У своїх теоретичних побудовах він аналізував музейні колекції Кельнського й інших європейських музеїв, не провадячи власних польових досліджень. Тому сукупність елементів культури, що входять у культурне коло, складалася ним умоглядно, а не на підставі безпосереднього вивчення культурної дійсності, як це робив Л. Фробеніус. Ф. Гребнер також відстоював ідею, що кожен елемент культури, будучи винайденим один раз у певному місці, потім поширюється по різних країнах.
В Австралії й Океанії Ф. Гребнер виділив вісім культурних кіл, або культур: тасманійську (ранньонігрітську), культуру бумеранга (новонігрітську, давньоавстралійську), тотемічну (західно-папуаська), двокласову (східнопапуаську), меланізійську культуру лука, протополінезійську, новополінезійську, індонезійську. Кожна культура складалася з 19-20 елементів. Приведемо для прикладу "складові частини" двокласової (східнопапуаської) культури: землеробство з обробленням бульбових рослин, рибальство за допомогою стоячих сіток, дощатий човен, хатина із двосхилим дахом, спіральне плетиво кошиків, важка палиця зі стовщенням на кінці, круговий орнамент, таємні чоловічі союзи й танці в масках, культ духів померлих і черепів, місячна міфологія, людожерський міф...
