Значна частина африканського континенту населена багаточисленними народами мовної підгрупи бенуе-конго, яких називають ще банту, економічно банту відставали від західноафриканських народів, хоча в деяких з народів банту було значно розвиненим мотижне землеробство, навіть з штучним зрошенням (баконго, баганга, зулу).
Історично в банту склались два основних господарсько-культурних типи-землеробський і скотарський. Землеробами є банту тропічної зони в басейно Конго: сорго, сезам, маслинна пальма і ін.просо, кукурудза, рис.
В східнім тротічній Афшпі, яка відрізняється більш сухим кліматом. На-першому місці стоять просо, добові, кукурудза, коренеплоди. З появою європейців поширились плантаційні культури: бавовник, кава, чай, тютюн. Характерна підсічно-вогнева система землеробства з мотичним обробітком грунту.
Населення Заїру розводить тільки дрібну худобу через те, що велика часто уражується мухою цеце (смертоносна хвороба "нагана"). Розводять тільки кіз, овець, в деяких місцях – свиней, домашню птицю. Головна транспортна тварина-осел, коней дуже мало. Щодо релігії, то народи банту вірять в культ предків – духів батька, діда та ін. Кожня сім’я поклоняється своєму чоловічому предку, племя в цілому поклоняється предкам вождя.
У всіх значних випадках життя і при стихійних бідах вожді керували колективним зверненням до духів предків з проханням про допомогу.
Чисельність населення. За кількістю населення країни Центральної Африки дуже різняться. До найбільше заселених належить ДРК, де населення у 10 разів переважає населення ЦАР, у 12 разів — Конго.
Демографічні особливості. В регіоні, як і у всій Африці, високий річний природний приріст населення — усередньому 2,9%. Середня тривалість життя нижча від загальноафриканського показника. Висока дитяча смертність, особливо у посушливих районах на півночі, у зоні екваторіальних лісів. Попри те, країни регіону переживають «демографічний вибух». Досить великою є кількість дітей до 15 років (43 %) і малою — осіб похилого віку (4 %). Чисельність чоловіків та жінок у регіоні приблизно однакова (відповідно 49,5 та 50,5 %).
Расовий склад. Більшість населення регіону належить до негроїдної раси. В окремих народів (тубу, канурі) північних районів помітні риси європеоїдів. В екваторіальних лісах багатьох країн живуть представники так званої негрільської малої раси — пігмеї, зріст яких становить 141—142 см. У них світла з жовтуватим або червонуватим відтінком шкіра, вузькі губи, в чоловіків — густа борода. На півдні регіону проживають представники ще однієї автохтонної койсанської малої раси — бушмени (кучеряве волосся, широкий ніс із низьким переніссям, жовтувата шкіра, дуже тонкі губи, часто відсутня мочка вуха, середній зріст — до 150 см).
Декілька століть живуть у Центральній Африці представники європеоїдної раси (найбільше їх в Анголі), чимало тут і «кольорового», метисного населення.
Етнічний склад. Населення за етнічним складом різноманітне. Переважають негроїдні народи, які розмовляють мовами банту і належать до нігеро-кордафанської мовної сім'ї (ДРК, Конго, Ангола, Камерун). На периферії збільшується кількість народів суміжних регіонів — хауса й фульбе на заході (Камерун), тубу на півночі (Чад). У Камеруні, Конго і ДРК проживає декілька десятків тисяч пігмеїв, частина яких розмовляє мовами банту, а частина — мовами ніло-сахарської сім'ї. У всіх країнах регіону державними є мови колишніх метрополій: французька, португальська, іспанська.
Релігійний склад. Більшість народностей зберігає місцеві традиційні вірування; поширені віра у духів природи, культ предків, фетишизм, магія і чаклунство. Представники місцевих традиційних культів проживають в усіх країнах, найбільше — у ЦАР (до 50 %).
Іслам сповідують на півночі, крайньому сході, південному сході. Лише у Чаді мусульманами є майже 60 % населення, Камеруні — понад 35 %. Поширене і християнство. У багатьох країнах католики становлять переважну більшість населення (в Екваторіальній Гвінеї — 90 %, у Габоні та Конго — по 80 %, Камеруні й Анголі — по 55 %).
Рівень урбанізації невисокий. У середньому міські жителі становлять 38 %, найменше їх у Чаді — 21 %. В окремих ареалах значне скупчення великих і малих міст, наприклад у «Мідному поясі» в ДРК. Майже всюди, крім ДРК, міське населення сконцентроване в одному двох містах, у тому числі в столиці. Більшість міст виникла порівняно недавно. Містами-мільйонерами є Кіншаса (4,2 млн осіб), Луанда (2,1 млн), Дуала (1,3 млн), Яунде (1,1 млн), Браззавіль (1 млн).
Трудові ресурси. Населення переважно зайняте у сільському господарстві — понад 80 % (більше, ніж у середньому по Африці). Високою є міграція молодих чоловіків у райони інтенсивного розвитку гірничодобувної промисловості.
Соціально-економічний і культурний рівень населення Центральної Африки дуже низький. Більшість сільських мешканців живуть в умовах патріархально-общинного устрою, займаються важкою ручною працею, не мають елементарних побутових умов.
Латиші Прибалтики.
Латиші — народ балтійської групи, що становить 59% населення Латвії. Основна мова — латиська балтійської групи індоєвропейської родини. З XIII століття латиші перебували під німецьким пануванням, потім під шведським, з 1795 — російським, в 1990 здобули незалежність.
Історія [ред.]
Предками латишів були балтські племена, що оселилися на території Латвії в 3-2-м тисячоріччі до нашої ери. На початку 1-го тисячоріччя нашої ери сформувалися близькі в культурних відносинах етнічні утворення:
· на узбережжі Балтійського моря — курши;
· північніше від річки Даугава — латгали;
· у басейні річки Лієлупе — земгали;
· у Південно-Східній Латвії — сели.
В 10-12 століттях на землях латгалів виникають перші державні утворення — князівства Талава, Ерсика й Кокнесе. З кінця 12 століття почалася німецька колонізація Латвії, що завершилася включенням її в землі Ливонського ордена й інших німецьких князівств.
На території Латвії поширилося католицтво, з 1-ї половини 16 століття — протестантизм. В 1561 більша частина Латвії стала залежної відВеликого князівства Литовського, пізніше — Речі Посполитої. В 1629 році західна частина відійшла до Швеції.
В 18 столітті в результаті Північної війни й розділів Польщі 1772 й 1795 Латвія включена до складу Російської імперії.
У середині 19 століття на основі середньолатиського діалекту сформувалася літературна мова. В 1920 році Латвія здобула незалежність, але в 1940 завойована СРСР. 1990 року ВР Латвії ухвалила Декларацію про її незалежність.
Культура [ред.]
Традиційні заняття — землеробство (жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, коноплі, бобові, картопля, у Латгалії — льон) і тваринництво (велика рогата молочна худоба, вівці, свині, коні), на узбережжі — рибальство. Традиційні ремесла — обробка дерева, шкіри, металу, янтарю, ткацтво. У латишів різних областей — Латгалії, Курземе, Відземе, Земгалії й ін. зберігаються особливості в культурі.
Житло [ред.]
Традиційні поселення — однодворки (віенсетас), на сході — села рядового і вуличного планування (циемс, саджа). Розташування будівель садиби (жилий будинок — істаба, господарські будівлі — кліть, клуня, хлів, лазня) у різних районах по-різному.
Основний тип традиційного житла — зруб на фундаменті з дикого каменю. Дахи двосхилі (у Відземе й Курземе — і чотирьохскатні), із соломи, очерету або дранки. Житлові приміщення розташовувалися по обох сторони сіней (намс) з кухнею. Латгальская істаба, близька до росіянці й білоруській курній хаті, має вигляд двох самостійних зрубів з російською піччю, з'єднаних холодними сіньми (синцес). В 1920-30-х роках поширилися багатокамерні сільські будинки типу котеджів. Наприкінці 1940-х років почалося переселення латишів з хуторів у селища, місцезнаходження яких в основному збігалося з колишніми волосними центрами.
Одяг [ред.]
Традиційний жіночий костюм — довга тунікоподібна сорочка, смугаста або картата спідниця, наплічна накидка (віллайне). Були місцеві розходження в покрої, розцвіченні й прикрасі одягу. У Видземі сорочки прикрашалися мережкою, накидки — білі, головний убір дівчин — червоний вінок, що розшитий бісером, замужніх — білий вишитий чепець. У Земгалії сорочка прикрашалася білою вишивкою, спідниця — особливим браним («квітковим») візерунком, накидка — багатим тканим візерунком; на голові носили шовкову хустку, що зав'язувалася в дівчин позаду, у заміжніх — під підборіддям; дівчини також носили металеві вінки, заміжні жінки — тюлеві чіпці. Курземський костюм (зберігався довше інших, аж до середини 20 століття) відрізнявся металевими поясами, яскраво-синіми накидками з металевими прикрасами, пряжками-сактами. На голові носили металеві або ткані на твердому каркасі вишиті бісером вінки. Латгальский костюм складався із сорочки із червоним браним або вишитим візерунком, картатої (на півночі — білої) спідниці, білої накидки із синьо-зеленою вишивкою, лляного наплічного покривала (снатене). Головний убір дівчин — червоний вишитий бісером вінок, заміжніх — білий вишитий чепець. Аугшземський костюм окремими рисами подібний до латгальського, відземського і земгальського: сорочка із прямими поликами (на відміну від інших латиських жіночих сорочок) прикрашалася червоною вишивкою, спідниця — картата або у світлу смужку, головний убір — полотняний (наматс), по святах надягали фартух.
Чоловічий одяг більш одноманітний, складався з каптана (білих, сірих або синього), штанів (одного кольору з каптаном або картатих), сорочки, пояса, шарфа, шапки, рукавичок. Штани заправлялися в шкарпетки з кольоровим одворотом, взуття — чоботи або постоли. По святах обов'язково одягався чорний або сірий капелюх — ратене. І чоловічі й жіночі сорочки сколювалися в коміра металевою пряжкою. З 2-ї половини 19 століття традиційний костюм почав виходити із уживання.
