Забезпечення безперебійності виробничого процесу

• Чим менша тривалість фінансового циклу, тим мен­ше фінансових ресурсів потрібно для фінансування вироб­ничих потреб підприємства (з урахуванням необхідності надання відстрочок платежів покупцям продукції для стимулювання збуту та можливості отримання від­строчок платежів з боку постачальників).

• Зменшити фінансовий цикл можна шляхом приско­рення обороту виробничих запасів та дебіторської забор­гованості і некритичного уповільнення оборотність кре­диторської заборгованості підприємства постачальни­кам.

На тривалість фінансового циклу впливають такі чинники:

· тривалість виробничо-комерційного (або операційного) цик­лу підприємства та його окремих стадій;

· темпи зростання обсягів діяльності;

· рівень інфляції та необхідність створення страхових резервів виробничих запасів;

· сезонність виробництва, реалізації та постачання сировиною;

· стан кон'юнктури на ринку сировини та ринку готової про­дукції.

З погляду можливостей оперативного управління тривалістю фі­нансового циклу важливим є останній з перелічених чинників.

2. Прискорення оборотності загальної суми оборотних активів. Це завдання управління оборотними активами реалі­зовується шляхом збільшення частки активів з високою обо­ротністю і зменшення частки активів, що обертаються повільно (сезонні запаси сировини і матеріалів; запаси готової продукції зі зниженим попитом; довгострокову та короткострокову дебіторську заборгова­ність; усі форми поточних фінансових інвестицій строком більше шести місяців; неліквідні фінансові інструменти).

3. Забезпечення ліквідності оборотних активів, достатньої для підтримки платоспроможності підприємства за поточними фінансовими зобов'язаннями. Це управлінське завдання реалізуєть­ ся за допомогою постійного контролю за розміром оборотних ак­тивів у грошовій, абсолютно ліквідній формі, а також шляхом забезпечення відповідної частини високоліквідних активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які за необхід­ності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.

4. Забезпечення підвищення рентабельності оборотних активів. Реалізувати це управлінське завдання можна шляхом своєчасного використання тимчасово вільних залишків грошових активів для формування ефективного портфеля поточних фінан­сових інвестицій, що можуть принести підприємству прямий дохід у формі процентів або дивідендів, розміщення коштів на депозит, відкриття контокорентних рахунків у банку. З метою максимізації прибутковості оборотних активів необхідно оптимально по­єднувати активи, що дають прямий дохід, і ті активи, які такого доходу не приносять.

5. Мінімізація ризиків і втрати, пов'язаних з формуванням і використанням оборотних активів. Всі види оборотних ак­тивів тією чи іншою мірою пов'язані з ризиком втрати. Так, грошовим активам в основному властивий ризик інфляційних втрат; поточним фінансовим інвестиціям – ризик втрати частини доходу у зв'язку з несприятливою кон'юнктурою фінансового рин­ку, а також ризик інфляційних втрат; дебіторській заборгованості – ризик неповернення або несвоєчасного повернення, а також ризик інфляційних втрат; запасам товарно-матеріальних цінностей – ризик втрати від форс-мажору і природного убутку та ін.

Політика управління оборотними активами має бути направлена на мінімізацію ризику їх втрат на підприємстві, особ­ливо в умовах дії інфляційних факторів. Також необхідно враховувати ризики формування оборот­них активів та їх можливі негативні наслідки:

· недостатність грошових коштів може призвести до перебоїв у виробничому процесі, невиконання зобов'язань, втрат мож­ливого прибутку;

· недостатність виробничих запасів спричинює перебої у ви­робництві, зайві витрати, недоотримання реалізаційного доходу;

· наявність зайвих оборотних активів спричинює зайві витрати на фінансування, іммобілізацію фінансових ресурсів, недоотримання частини доходу і прибутку.

Тактичні рішення управління оборотними активами пов'язані з оптимізацією величини оборотних активів і полягають у виборі відповідної політики управління запасами, грошовими коштами, дебіторською заборгованістю.

Розрізняють дві тактики вибору величини оборотних активів залежно від їх співвідношення з обсягами реалізації: • обмежуючу тактику; • гнучку тактику.

Використання обмежуючої тактики потребуєпідтримки обсягу оборотних активів на мінімально можливому рівні, тобто підприєм­ство не створює додаткових резервів, підтримує сувору дисцип­ліну розрахунків з постачальниками. Така тактика зменшує ви­трати на обслуговування оборотних активів, мінімізує ризик втрат при використанні оборотних коштів. Але за цієї моделі підприєм­ство має обмежені можливості збільшення прибутків за рахунок розширення обсягів діяльності, не може швидко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. При цьому збільшується ризик, пов'язаний із формуванням оборотних коштів. Що ж до ліквід­ності, то якщо підприємство має невеликий обсяг поточних зобо­в'язань і намагається якомога швидше зменшити зайві запаси та безнадійну дебіторську заборгованість, ця політика може підтри­мувати необхідний рівень ліквідності. Але при значних розмірах поточних зобов'язань і обмежених обсягах оборотних активів ліквідність підприємства буде низькою.

Гнучка тактика полягає у забезпеченні високого рівня спів­відношення між поточними активами й обсягом реалізації, тобто підприємство збільшує такі статті балансу, які забезпечують мож­ливість збільшення обсягів виробництва при відповідній зміні кон'юнктури ринку і дають змогу стимулювати обсяг продажу за рахунок надання відстрочки платежів. До таких статей можна віднести: грошові кошти, цінні папери, страхові й резервні запа­си. У результаті ліквідність підприємства (за умови формування переважної частини його оборотних коштів на довгостроковій основі) збільшується. Проте ця політика є затратною і управлін­ня оборотними активами має будуватись на виборі між затрата­ми, пов'язаними зі збільшенням оборотних активів, і вигодами від збільшення оборотних активів.

Стратегії фінансування оборотних активів залежать від покла­дених у їх основу принципів фінансування змінної частини. При цьому постійна частина оборотних активів визначається на рівні мінімальної потреби в оборотних активах у досліджуваному періоді. Змінна частина — різницею між фактичною і мінімаль­ною потребою в оборотних активах.

Та частина оборотних активів, яка фінансується за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу, називається чи­стим оборотним (робочим) капіталом. Чистий оборотний капітал = Оборотні активи - Поточні зобов'язання. Чимбільший чистий оборотний капітал, тим менший ризик втрати ліквідності.

Залежно від вибору фінансовим менеджером джерел покриття змінної частини оборотних активів, виділяють чотири стратеги фінансування оборотних активів:

1. Ідеальна стратегія – поточні активи фінансуються за раху­нок поточних зобов'язань., Необоротні – власний капітал та довгострокові зобв’язання. Тоді довгострокові пасиви (капітал) = Необоротні активи, а чистий оборотний капітал = 0. З позиції ліквідності ця модель є найбільш ризикованою, оскіль­ки у випадку одночасного пред'явлення кредиторами всіх зобов'я­зань підприємство буде змушене розпродавати частину своїх ос­новних засобів.

2. Агресивна стратегія полягає у фінансуванні на довгостро­ковій основі необоротних активів і постійної частини оборотних активів. Змінна частина оборотних активів повністю покриваєть­ся за рахунок короткострокової заборгованості, постійна частина за довгострокові зобов’язання, необоротні – власний капітал. Ризик високий. Таку стратегію може дозволити собі лише підприємство, яке не має проблем з поновленням короткострокових кредитів або з отриманням комерційних кредитів від постачальників.

3. Консервативна стратегія полягає у фінансуванні майже всіх активів за рахунок довгострокових джерел. Оборотні активи – довгострокові зобов’язання, необоротні – власний капітал. Консервативна стратегія застосовується на початкових стадіях існування підприємства за умови достатньої величини капіталу власників підприємства і доступності довгострокових кредитів для інвестиційного фінансування.

4. Компромісна стратегія полягає у фінансуванні необоротних активів, постійної частини оборотних активів і приблизно половини змінної частини оборотних активів за рахунок довгострокових джерел. Інша частина оборотних активів фінансується на короткостроковій основі. Модель є найбільш реальною, проте в окремі періоди підприємство може мати зайві оборотні активи, що зменшує їх прибутковість.

З погляду оптимізації прибутковості й ризику найбільш оптимальною є стратегія компромісного фінансування. Вона оптимально поєднує рівень прибутковості й середній рівень ризику, забезпечує достатньо високий рівень фінансової стійкості та платоспроможності підприємства. Проте, виходячи з пріоритетності цілей фінансово-господарської діяль­ності підприємства на окремих етапах його розвитку, оптималь­ною може стати інша стратегія фінансування. Взагалі, під час вибору стратегії фінансування необхідно знайти бажане спів­відношення між рівнем рентабельності використання власного капіталу і рівнем ризику зниження фінансової стійкості підприєм­ства, яка оцінюється величиною його чистого оборотного капі­талу.

Для нормального функціонування підприємству необхідно закуповувати сировину та матеріали, трансформувати їх у готову продукцію, а потім продавати її клієнтам, щоб отримати кошти і мати можливість продовжити свій експлуатаційний цикл.

Різниця між поточними активами і поточними пасивами являє собою чистий оборотний капітал (ЧОК) підприємства. Його ще називають робочим капіталом, а також власними оборотними коштами (ВОК).

Чистий оборотний капітал можна розраховувати за балансом підприємства двома способами: „знизу” і „зверху”.

(6.1)

 

(6.2)

Використовуючи вищенаведені формули, розраховують величину оборотних активів підприємства, яка формується за рахунок власних коштів і довгострокових запозичень. Частину оборотних активів, що залишилася, якщо вона не покрита грошовими коштами, потрібно фінансувати у борг - кредиторською заборгованістю. А якщо не вистачає кредиторської заборгованості - потрібно брати короткостроковий кредит. Звідси випливає поняття поточних фінансових потреб (ПФП).

Поточні фінансові потреби – це:

§ різниця між поточними активами (без грошових коштів) і кредиторською заборгованістю;

§ різниця між коштами, імобілізованими у запасах сировини, готової продукції, а також дебіторської заборгованості, і сумою кредиторської заборгованості;

§ нестача власних оборотних коштів;

§ пореба у короткостроковому кредиті.

(6.3)

З економічного змісту ПФП випливає потреба розрахунку середньої тривалості обороту оборотних коштів, тобто часу, необхідного для перетворення коштів, вкладених у запаси і дебіторську заборгованість, у гроші на рахунку.

(6.4)

Підприємство зацікавлене у скороченні періоду оборотності запасів та дебіторської заборгованості та зростанні строку сплати кредиторської заборгованості з метою скорочення періоду оборотності оборотних коштів.

Прискорення оборотності оборотних коштів – найважливіший спосіб скорочення поточних фінансових потреб. Заходами скорочення ПФП є наступні:

· принцип дорогої закупівлі та дешевого продажу, який відповідає формулі Дюпона;

· знижки покупцям за скорочення строків розрахунку (спонтанне фінансування);

· облік векселів та факторинг.