Четвертим допоміжним засобом для набуття красномовства є наслідування. Тут, однак, треба уникати деяких вад і зберігати добрий спосіб наслідування. Отже, уникай таких вад: по-перше: не є наслідуванням, як дехто думає, видавати чуже за своє, бо це значить красти, а не наслідувати. По-друге, негарним і смішним є наслідування, коли хтось, занедбавши головне, наслідує якісь дрібниці, автора, і, що більше, коли наслідує тільки вади. Квінтіліан згадує про те, якими наслідувачами були ті, що уважали себе «ціцероніанцями», якщо кожний період кінчали словами «esse videatur» [здається, що є]. Подібно до цього стародавні перси називали щасливим того, хто мав скривлений ніс, бо такий ніс мав \154\ шах Кір 164. По-третє, не з таким засліпленням треба наслідувати автора, щоб на його зразок утворювати слова і навіть, як то кажуть, ставити риски над ними, або починати промову тими ж самими словами, якими починається його промова, або нагромаджувати стільки періодів, стільки ж доказів і всього іншого, скільки він згромадив. Усіх цих наслідувачів Горацій називає «рабською худобою» [Листи, 1, 19, 19]. По-четверте, не правильно чинять ті, котрі розглядають тільки саму прикрасу або тільки розташування матеріалу і їх якнайкраще наслідують. По-п’яте, ще гірше провалюються ті, які без розбору наслідують кого попало і, неначе сліпі, думають, що їм треба йти за ним, як за провідником.
2. Для оволодіння способом доброго наслідування потрібно насамперед: по-перше, приглянутись, хто в мистецтві, яким ми займаємось, найбільший і найвизначніший, його ти найстаріше пізнаєш по ознаках і прикметах: він діє так, як цього вимагає його обов’язок; поводиться так, як вимагає мета мистецтва; /37/своєю промовою робить щось велике. Крім цього, пізнаєш його на підставі слави і оцінки багатьох учених мужів. По-друге, таке наслідування справді може бути поставлене не поважно, а для вправи: знайдімо тему, подібну до тієї, яку хтось розглянув у своїй промові, і до його норми, пристосовуймо все. Однак у справжньому виступі, поза вправою, це було б хибою. По-третє, якщо ми вибрали собі когось до наслідування, того твори з найбільшою наполегливістю зубрімо, перегортаючи їх вдень і вночі і відтак зробимо його собі близьким. Саме в цьому, передусім, полягає весь спосіб наслідування. Таким чином наша думка уподібнюється певною мірою до думки того автора. По-четверте, треба вивчати старанно всі найкращі його якості, а саме: як він влучно підібрав матеріал, як розумно розставив, яке тонке, чисте, виразне мовно-стилістичне оформлення і т. д. Поп’яте, між вченими немає згоди, чи брати до наслідування багатьох авторів, чи якогось одного. Я з Юнієм Мельхіором вимагаю одного, бо ж не легко наслідувати багатьох, тому що майже всі різні, і внаслідок цього засвоюється пливкий, нестійкий і суперечливий стиль.
Отже, наслідуймо одного. Та й не треба думати, що інших вже не варто брати до ували. Адже ж, якщо навіть якогось одного ми повинні наслідувати, то і всі інші можуть нам допомогти. Подібно, як подорожній, йдучи за якимсь одним провідником, звичайно, просить і в інших підмоги в дорозі, так і оратор повинен засвоїти всю сукупність знань і перечитувати не лише ораторів, а й істориків і поетів, знайомитись зі вченнями філософія, перегортати \155\ священні книги і тлумачити їх, досліджувати закони церковного і цивільного права, бо те все допомагає ораторові і вдосконалює його. По-шосте, за свідченням усіх століть у красномовстві приватному і політичному /37зв./ з греків рекомендується до наслідування Демосфен, з римлян — тільки Ціцерон, а в церковному красномовстві — Иоаин Златоуст.
Про Демосфена, маловідомого у нас, не буду нічого говорити, але скажу тут дещо, що треба думати про Ціцерона, а що — про Златоуста, щоб знали ті, хто вивчає красномовство, чому цих авторів так дуже рекомендують всі найбільш вчені учителі красномовства і чому вони єдині вважаються прикладом одного і другого красномовства.
3. Отже, передусім хай буде в центрі нашої уваги Марк Туллій Ціцерон, вершина людського красномовства, похвали якому, якщо їх виголосити відповідно до його заслуг, то, слушно зазначив Лівій, потрібно було б такого майстра похвал, як сам Ціцерон. Фабій Квінтіліан твердить, що його послало нам божественне провидіння, щоб красномовство випробувало на ньому всі свої сили. У нього є все, чого треба шукати в досконалого оратора. «Він з усіх (це слова Юнія Мельхіора) найвлучніше підбирав матеріал, дуже розумно його розташовував і надав йому прекрасне, багате, серйоане мовно-стилістичне оформлення. Йому властиві тонкість в повчанні та аргументації, сила у викликанні емоцій і привабливість у розважанні слухачів. Він один говорив, писав і займався різними справами: чи то треба було давати політичні настанови, чи то мати з відсутніми листовний зв’язок, чи виступати в сенаті, чи вихваляти когось перед народом, чи обвинувачувати або захищати. Прекрасні, ритмічно досконалі приклади усіх цих промов можна черпати з його творів. Він один відзначався в усіх видах красномовства, що входило в обов’язки досконалого оратора. Ціцерон міг говорити поважно про великі справи, просто — про малі, помірковано — про посередні. Відомо, що він був сильний у всіх типах красномовства і перевищив багатьох тонких і великих ораторів». /38/
Друга зірка красномовства, яку ми хочемо взяти для наслідування, — це Златоуст. Протягом усіх століть лунала його слава, а ніжне ім’я «Златоуст» стало величним пам’ятником його вічної слави. Якщо ти розглянеш його твори, то побачиш, що його слава менша, ніж його красномовство, а талант його пізнаєш із найбільш витончених доводів, чудових порівнянь, силу — з кожної палкої і обдумано побудованої промови. Здається, що він всюди літає, ніде в нього немає пишномовної бундючності. Коли одні оратори мають більше успіху в трактуванні поважних, а інші — легких справ, коли одні — напористі, інші — лагідні, а ще інші — \156\ більш здатні викликати співчуття, і всі вони мають свої здібності в окремих галузях, красномовства, то Златоуст, гадається, мав такі здібності в усіх тих ділянках. Коли ти пізнаєш його напористість, то подумаєш, що саме в ній його сила, а коли знов пізнаєш його лагідність, то гадаєш, що у нього немас напористості і т. д.
Здасться, він був дещо суворої вдачі, бо ніколи не жартував, хіба тільки говорив із сарказмом і на кожному місці засуджував дотепи. Але я б думав, що це треба приписати не його вдачі, тільки дуже суворому способові життя. Адже ж відома його коротенька промова про ластівку і дуже численні описи приємних речей вказують на його веселу вдачу.
Чимало славних тріумфів у красномовстві, що випали на його долю, вчителі відносять аа рахунок перемог над душами [слухачів]. Євтропія 166, на якого всі ремствували, він показав гідним співчуття і ласки й довів до того, що над ним плакали ті, які домагалися його страти. Він так переконав Аркадія 166, що той викинув єретиків з міста. Він промовою приборкав Тагіна, провідника аріян, що шалів і погрожував війною, бо його не пустили до церкви, а імператора Феодосія, якого страшно роздратували антіохійці, він улагіднив своєю промовою, але виголошеною чужими устами. Нарешті, він силою свого слова, поєднаного зі святістю, наче громом, покорив ціле місто, так що здавалось, що Златоуст у ньому не менший володар, ніж сам імператор — справжній господар. Але вже переходить всякий подив те, що він не лише гарно, а й так багато писав, що Нікіфор Калліст 167 зібрав /38зв./ тисячу його книг. Свіда запевняє, що він написав стільки томів, що їх не легко можна перечислити. Хто ж не бачить, як це слушно про нього сказано? Ніхто більше, ніхто краще за святого Златоуста!
Розділ одинадцятий
