Про шкільне. Поетичне емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і Т. П. Мистецтво

 

 

1. Не думай, що шкільний стиль — це такий, котрий удосконалено згідно з вимогами мистецтва ораторської школи, а той, з якого легко мож,на пізнати /20/ шкільні ораторські прийоми. Я тут подаю три його види.

Перший з них такий: коли у поважних справах, громадських чи релігійних, промова прикрашується так, як це звичайно буває в шкільних вправах: тобто дбайливо і нудно перераховується все те, чого навчають ритори. Не всяка ж справа вимагає вступу і не всюди має бути повний епілог, не треба також застосовувати завжди без обдумання і інші \129\ частини промови. Звідси все мистецтво полягає в тому, щоб не тільки вивчити правила, а й знати винятки, без зрозуміння яких більшість ораторів тоді найпростіше порушує правила мистецтва, коли щонайсильніше намагається їх зберігати.

Другий вид шкільного стилю ще гірший і буває тоді, коли хтось не відмовляється від тих частин промови або правил, які подають учителі, але заявляє, що він уже у вступі охопив дві або три частини і відтак зібрав достатню кількість доказів, що приступає до спростування і незабаром перейде до епілога.

Третій вид не кращий: коли у справі поважній і всенародній хтось шукає тонкощів, яких роздувають у школі, і часто не менш старанно, ніж у диспутах, обговорюють і розв’язують філософські або теологічні питання, які зовсім або дуже мало стосуються теми, а саме: про приречення чи про попереднє визначення долі, про небесні явища, про взаємне переміщення і т. д. А щоб слухач не думав, що вони це від когось почули, а не вивчили, то вони вдаються до цього типу пишномовності і кажуть, що вони те чи інше засвоїли, коли вивчали філософію або теологію. Вони згадують також про інші науки, щоб хтось не подумав, що їх не знають.

2. Смисл поетичного стилю полягає в поетичному викладі промови, який відходить від ораторської поваги. Цю ваду можна спостерігати в трьох речах: у словах, реченнях і в ритмі промови. У словах буває тоді, коли вживаються слова, властиві тільки самій поезії. Одні слова вживаються в прямому, інші ж у переносному розумінні. Слова, вжиті у прямому розумінні, пізнаємо, читаючи поетів і порівнюючи їх зі словами, що трапляються в ораторів, наприклад, «промовляти» замість «говорити», «чадо» — замість «син», «грунт» — замість «земля», «струя» — замість «вода», «полюс», /20зв./ або «Олімп» ¹¹⁷ — замість «небо». Слова, вжиті у переносному розумінні, пізнаємо зі сміливого перенесення або зміни їхнього смислу, який, очевидно, далекий від загального вживання, як от: сосна — замість корабель, зорі — замість небо, птахи гребуть крилами — замість летять і т. д. Крім того, складні прикметники дозволяються тільки поетам, а в промові не повинні мати місця, наприклад, «золотоплинний», «золотоволосий» і т. д., хіба що вони вже внаслідок довгого вживання стали загальноприйнятими, як наприклад: всемогутній. Прикрасу речень і, передусім, перифразу можна пізнати з небуденності:

 

І Океан залишає тимчасом Аврора ¹¹⁸, піднявшись. \130\

 

Однак у цій справі май на увазі таке загальне правило: існують два способи, щоб відрізнити поетичні речення і слова від ораторських. По-перше. Все зайве і непотрібне, що, очевидно, нічого не вносить до справи, крім певного колориту, треба вважати поетичним. Якби ти, наприклад, сказав «біла лілея», «червоні троянди», «пурпурна Аврора», «солодкі меди» і т. д. По-друге. Всі [мовні засоби], котрі далекі від загального вжитку, якими не користуються навіть більш освічені люди, бо вони незвичні і витончені, треба дозволити вживати або поетам або нікому, і ні в якому разі — ораторові. Наприклад, говорять: холодний страх пробіг по кістках. Подумай добре і зрозумієш, що цієї фрази не вживає, звичайно, людина.

Щодо ритму, то поетичними є ті оратори, які наслідують мелодію пісень у промові. Такою є ця промова Апулея ¹¹⁹: «Тобі відповідають зорі, сміються часи, радіють божества, служать стихії, за твоїм кивком опочивають подуви вітру, живляться хмари, проростає насіння, ростуть паростки».

3. Алегорія, хоч і додає певної краси промові, та інколи вироджується в найгіршу ваду. Це, звичайно, стається трояким способом: по-перше, коли метафори або алегорії важкі, тобто перенесені або від більшого або /21/ від меншого, ніж вимагає справа, або виведені від довгого порівняння, як «пута лагідності», «пожива нагоди», «вирвані у спбкою думки» та інші цього виду нісенітниці, які відзначає і ганить Кавсін в Еннодія ¹²⁰. Автор тріумфальної пісні пише:

 

Пий, перо, Тір ¹²¹ втихомирений: так меч наказує впитий

Кров’ю фракійською ¹²². Нащо ж тобі ще фарбує чорнило

Кістку слонову паперу блідою Фетідою?

[Я. Маркевич, Поперед лавр, 1 — 3]

 

По-друге. Якщо алегорії та метафори бувають надто часті, то щоб промова була прикрашена, повинна визначатися своїми квіточками чи перлами, але не повинна бути вся ними засипана.

По-третє. Коли алегорії не потрібні, а ти виголошуєш алегорично те, що треба говорити щоденною мовою. Чимале число [ораторів] піддається цій хворобі, так що коли їм доведеться в дорозі підбирати палицю або питатися про шлях, вони вживають алегорії. Сюди треба зарахувати всіх тих, що не хочуть нічого розуміти у святому письмі буквально і як воно є в дійсності, але все перекручують і всі правдиві, а не параболічні ¹²³ історії огидно і дуже нерозумно перекручують і надають їм іншого значення. Отож, такі здебільшого, звичайно, питають, що розуміється під зайцем, коли Давид каже: «Скеля — притулок для зайців», або що у \131\ гімні Мойсея треба розуміти під конем, а що під вершником, де говориться: «Коня і вершника скинув у море» [Вихід, 15, 1]. Вони кажуть, що тут не треба розуміти справжніх коней або вершників або море, бо це даремне оспівував би Мойсей, тому що всім було відомо, але під конем будуть розуміти думку фараона, на яку сіла гордість і була скинена в море пекла.

Кажуть, що на цю ваду найбільше хворів Оріген ¹²⁴, який у цей спосіб все зводив до алегоричних значень, наприклад, він не хотів вірити, що дерево, плодом якого згрішив Адам, було справжнім, і через те Адам згрішив, не з’ївши плід, а в якийсь інший спосіб.

Цей недолік панує і тепер серед юрби недоуків, які жадібно хапаються не за саму науку, а за її тінь. Якщо вони пояснюють щось зі святого письма /21зв./ по-простому, то бояться, щоб і їх самих не назвали простачками і тому також кажуть, що їм не подобається промова інших, в якій вони не бачать диму, або заявляють, що ті оратори не знають того, що треба знати, коли тим часом вони самі цього не знають.

Емоційно-насиченому стилеві даю іншу назву не тому, що інші не можуть називатися емоційно-насиченими. Таким є той твір, коли те, про що в ньому пишуть, викладено так, що здається, воно прийшло не випадково, а є результатом неспокійного і старанного пошуку і написано так, що в ньому видно і талант і досвід письменника.

Емоційність означає нестримно прямувати до чогось і його пристрасно бажати. Та тому що емоційність має перевагу над усіма іншими недоречними і надмірними алегоріями, яких шукають оратори, то цей стиль тільки помилково, шляхом антономасії ¹²⁵ можна, мабуть, назвати алегоричним. Крім того, є багато інших рис стилю, які мають видимість достоїнства, хоч насправді — це найгірші вади. Так, деякі люди висловлюються надто грубо і просто, і це проявляється в двох ділянках: у значенні і в словах. Під грубим значенням розуміється значення, загальноприйняте простим народом, а грубі слова підбираються навмання і позбавлені ритмічності.

Нарешті, простий стиль є тоді, коли в ньому немає ораторського опрацювання і прикрас. Приклад подається в IV кн., 26, 16 «До Гереннія» ¹²⁶: «Бо тут у лазні підійшов до нього; потім каже: «Ось цей твій раб. побив мене». Потім каже цей тому: «Я це розгляну». Пізніше той розпочав лайку і Щораз більше у присутності багатьох кричав». Цей стиль найбільше застосовують люди дикої натури і варвари, яким усе витончене здається гідним ненависті, і ті, котрі ховаються під вигляд побожності та покори, а потім клобукасті \132\ католицькі ксьондзівські череди найбільше лепечуть саме на такий лад.

5. Близьким і майже тотожним з попереднім є ще такий недолік стилю, який називають сухим і безкровним, тобто такий, що уникає всіх фігур і тропів. Цей буває здебільшого тоді, коли хтось, уникаючи пишномовності, попадає неначе в безплідну пустелю. «Один, — каже Сенека, — дбає про себе більше, ніж належить, інший знов занедбує себе більше, ніж належить». /22/ Коли деякі уникають пишномовності стилю, то добре роблять, але вони ненавидять те, що приносить прикрасу. Про них влучно каже Кавсін, що вони, здається, поклялися, що не вживатимуть навіть ніякої метафори. Прикладом цієї вади можуть послужити листи наших [ораторів], в яких вони цілком слушно уникають шкільного колориту, але недоречно відкидають усі прикраси.

Мені здається, що ті, які мають цей чи попередній недоліки, подібні до філософів-кініків ¹²⁷, котрі, щоб не допускати пишності, нехтували пристойним і зовнішнім оформленням. Через те, як кажуть, Діоген ¹²⁸топтав килими й доріжки Платона і хвалився, що. він топче гордовитість, але Платон відповів йому розумнішим жартам, кажучи, що він топче гордовитість іншою, гіршою гордовитістю.

5. Крім того, є стиль хиткий і розв’язний, тому що, як каже учитель Гереннія у IV кн., розд. 2, 16: «Без нервів і суглобів, він хитається сюди й туди і не може міцно втриматися і показати свою стійкість». Очевидно, є дві причини, які породжують цю ваду. По-перше, коли частини промови не відповідають одна одній в реченнях, ані не є одним цілим, а одна від одної далеко. Якщо хтось, виголошуючи промову, так переходить від однієї до іншої частини, то здається, що він починає іншу промову. Дуже численні приклади є в тих, які хоч не ставлять собі завданням сказати що-небудь, звичайно так складають промову, що ставлять на першому місці те, що перше прийде на думку, а тоді знову думають, а коли щось знову підійде їм на думку, знов вкладають [у свою промову], потім придумують десяте і соте і так зліплюють усю промову. Найвиразнішим прикладом цієї неотесаності є Томаш Млодзяновський ¹²⁹, — дуже видатний єзуїт, польський проповідник — у своїх (якщо так можна назвати) панегіричних промовах. По-друге. Цю ваду спостерігаємо в синтагмах, членах і розв’язаних періодах, тобто в таких, де немає сполучних слів, ні вдалих переходів, або взагалі промова не має тут ніякого зв’язку або /22зв./ невдалий (якщо мати такий зв’язок — значить не мати жодного). Такий зв’язок — це горезвісна «розв’язана мітла», як його називають критики. \133\

Дуже поширеною в наш час є хвороба, яку слушно назвемо «курйозним стилем». В ньому багато проявів ученості, за якою особливо впадають недоуки, очевидно, коли вони скажуть щось дивне, незвичайне, що переходить людське сподівання. Вони винаходять курйозні, але прямо беззмістовні та смішні маленькі питання, як наприклад: «Чому в імені найблаженнішої діви або Ісуса Христа є п’ять літер? Чому так сказав господь через пророків? Чому так щось зроблено або написано?».

На якийсь час вони тримають нещасних слухачів у тупому напруженні, а потім бадьорі, веселі, жваві, при підтримці захопленої некритичної юрби, надувшись вишуканою повагою, вивертають свій пліснявий оракул. Адже ж що може бути більш огидне, ніж те, коли хтось, прославляючи богородицю (якщо такі виголошення гідні назви похвал), запитує слухача, чому в часи великого потопу, коли загинули всі нещасні створіння, єдині риби залишились цілими. Він довго продовжує сумніватися і питатися про це. Навіть селяни могли б відповісти на це питання (якби їм було дозволено): «А чи тобі, мій панотче, здається дивним, що риби в воді не згинули?» Та він, той мудрий проповідник, гадав, що йому не годиться так думати, отже, відповів, що це трапилося тому, що риби знаходилися під іменем богородиці, а Марія у латинян у множині означає «моря». Що за дотепність, дуже подібна до тупоумності! Однак багато хто (це ж найвища неотесаність віку) /23/ поважають ці нісенітниці, неначе триніжок Аполлона ¹³⁰.

Велебний патер Млодзяновський думав, що красномовство полягає тільки, в таких доказах, і повністю опинився під владою цих нісенітниць. Неможливо перечислити нескінчені його приклади, бо він такими оракулами виповнив два велетенські томи. Але один приклад, в якому він помістив також свою єресь, я тут наведу. У проповіді про Христові страждання він питає, чому іудеї, домагаючись смертної кари для Христа, сказали двічі: «Розпни, розпни його!» — і один раз вжили пасивну форму: «Хай буде розп’ятий»? На це, між іншими, він відповідає так: «Повторення «розпни, розпни» вказує, що мука господа Ісуса мала йти на честь і хвалу двох осіб, від яких походить святий дух, тобто отця і сина, але мала піти теж і на хвалу пасивного плоду, що походить від обох, тобто святого духа». Так він [відповів]. Така красномовність для цієї догми — гідна заслуга. Дану глупоту супроводить майже завжди інша супутниця, не менш часта, — зухвала і недоречна дотепність. Такі пустомелі, щоб по-дурному приправити глупоту дотепом, дуже зухвало і безперервно жартують. Ось тому вони, очевидно, іронічно \134\ називають все чорне білим і біле чорним. Дотепами вони хулять бога, нападають на богородицю, присікаються до ангелів, зневажають святих, зато прославляють тиранів і підносять похвалами їх до неба. Крім того, вони плетуть незчисленні дуже холодні і дуже набридливі дотепи.

Ось прочитано два Євангелія. Одне й друге починалось відомою звичайною фразою ^; «У час той». Проповідник вирішив сказати повчання і побачив, який приємний дотеп вийшов у нього напочатку: «Не хочу ні з ким сваритись, — щойно голошу Євангелія. Два сьогодні /23зв./ Євангелія домагаються свого місця в цьому костелі. Одне, що припадає на другу неділю по великодні, — про доброго пастиря. Боюся його зневажити, бо воно про пастиря, а яка овечка не боїться свого пастиря? Друге Євангеліє про посвячення господнього дому, — воно про Закхея, в милості якого я зацікавлений, бо він частує господевих учнів і дає щедру милостиню: «Половину мого добра даю убогим». Я об’єдную ці Євангелія, маючи на увазі розпочати свою проповідь словами, спільними обом Євангеліям — «у час той» — того часу. 1 так, ні одне, ні друге не може скаржитись, що я його не поклав повністю в основу своєї проповіді. І я покажу, що люди при словах «у час той» згадують давні роки, а літа минулі вихваляють як краще. На більшу похвалу бога» і т. д. Не дивно, добряче Томаше, коли обіцяєш говорити про одне і друге, хочеш говорити про ніщо... У тій самій проповіді, навівши слова Йова ¹³¹: «Я змащував свої ноги олією», той горезвісний милий проповідник вважає відповідним жартувати дотепно з людиною прокаженою, що лежить у гною, бо він починає так: «Оліяс — це був якийсь там йов, якому водою для миття ніг служила олія. Якби він для глянцу вмивався телячою підливкою, то ще півбіди, але що з олії н>а ногах?» У проповіді на різдво богородиці у зв’язку з словами святого письма: «Господа, спертого на драбину» він сказав: «Небезпечно стоїть драбина. Не спирайся на неї, господи боже наш, пояснюючи, щоб не впав той, хто стоїть на драбині, яка спирається на землю. Щоб він не впав, допомагає, лежачи, Яків. Коли ж, господи, наш Яків ¹³², прокинувшись, відсунеться, як і кожна людина, пробудившись, встає, і штовхне драбину, то ти, господи, що стоїш на драбині, наразишся на небезпеку».

Ось уривок проповіді на пасху про святих жінок-мироносиць ¹³³: «Так тож, господи, були жінки ніжні, а камінчик був невеликий, рушити його не хотіли», євангеліст же говорить: «Зрушити його не могли, бо був дуже великий».

Там же, про ангела-юнака: /24/ «Аж, аж чи не краще було провидінню господа бога нашого відправити такого ангела, \135\ в похилому віці, посивілого» і т. д. Від слів, що він далі говорить про того ж ангела, чому той прикрашений шатою, справді треба червоніти читачеві, однак, щоб викрити гидоту сороміцької вимови, будь ласка, потерпіть, хоч це й ріже благородні вуха. Сказав господь бог наш ангелові святому: «Підеш на землю, будеш там бачити і розмовляти з жінками про воскресення сина нашого». Тут ангел одягається в гарну білу шату. Одягнувшись у білу шату, хотів, мабуть, подобатись жінкам, серце і око їх притягнути, бо ж вони залюбки дивляться, як котрий ангелик убрався, бо в свитині навіть ангел не буде до вподоби».

Трохи далі він говорить скромніше, але рівно ж зухвало: «Світ завжди наперекір: якщо його милість так, той слуги так. Кожний хоче наслідувати свого пана і зрівнятися з ним. Господь наш Христос покохав два кольори: білий і червоний. Мій любчик білий і червонавий. Ангел тільки з’явився на світ, також прибирається в господні кольори». Що ж маю сказати про тисячі інших холодних, мерзотних, глупих дотепів, як наприклад, коли він питає, чи в небі є бібліотека, або коли каже, що на світі є тільки два годинники, що світ не має ні м’яса, ні хліба, ні качанного салату та інші дурниці. І це є, о боже безсмертний, нове, нечуване красномовство! Навіщо робити такі несмачні дотепи, невже ж ти таким говорінням переконаєш? Напевно, таке говоріння можна назвати хіба тільки божевіллям і треба називати іншою назвою, ніж красномовством. Я б не згадував цього оратора, який, якщо не помагає, то своїм прикладом /24зв./ нехай би не шкодив іншим. Але оскільки я бачу, що багато хто його схвалює і дивним способом рекомендує, а далі, тому що юнаки, які навчаються красномовства, дивляться тільки на того, кого б могли наслідувати, а старе ораторське мистецтво з кожним днем занепадає і пропадає, тому варто, думаю, коротко сказати свою думку про нього.

Не дивно, що, може, багатьом я мало подобаюся, коли кажу правду, та я переконаний у тому, що навіть хто не є глибоким знавцем ораторського мистецтва, схвалить мою думку. Отже, найперше, що помічаєш, коли розглядаєш його слова і фрази, це те, що він неотеса. Він пояснює речі, великі і божественні, вуличними словами, і не більш вибагливий у виборі речень. Бо справді просте, чи, вірніше, своє хлоп’яче бажання придумує у присвяті свого твору королеві Яну ¹³⁴, коли каже: «Хай йому доведеться вбити стільки ворогів батьківщини, скільки є літер у всіх моїх книгах». Якщо ж він інколи намагається піднятися трішки від землі, то тоді його неначе вдаряють тирсом, і він каже, що не буде говорити в тому місці, де в дійсності хоче говорити, а піде \136\ до Єрусалиму, або впадає в такий холод, що здається, що він [оцей Млодзяновський] не мав жилки молодого віку, яку він носить у своєму прізвищі ¹³⁵. А що ж треба думати про його вступи, до чого йдуть ці дурнуваті жарти, казочки, роздумування? Що, скажіть, будь ласка, має означати той осел, що завдає йому багато праці у вступі до проповіді на свято Альберта? Що розуміє він під різночитанням Євангелій, якщо він сам твердить, що вони не узгоджуються. Що під іншими нескінченними речами, які не ведуть ані до задуманої теми, ані не дають підготуватись слухачеві, ані не може бути зрозумілим їхнє значення?

Але не можна сказати, /25/ наскільки він торочить дурниці у курйозних питаннях і дуже безглуздих дотепах. Слова святого письма, які вія хоче тлумачити, як це заповів у вступі, перекручує на смішні, божевільні, далекі від набожності і до цього насильства притягає святих отців, які цього не бажають і опираються. Якщо він у їх писаннях побачить щось, що, на його думку, могло певною мірою допомогти його тонкості, зараз хапає і з таким запалом застосовує до своїх дурниць, що, якби хтось не бачив творів отців, підозрював би їх у тому, що вони також торочили нісенітниці.

Мені ж здається, що він не читав отців, але тільки позбирав їхні слова з інших проповідницьких фрагментів або з різноквітних букетів, бо дуже часто навіть не знає їхнього значення, а гониться за надмірним числом. А якби він читав їх по-тверезому, мав би, принаймні, якесь невеличке поняття про священне красномовство. Я розрізняю три види його дотепів, без яких, думаю, він не міг жити ні однієї години: одні є занадто зухвалі і розбещені, коли він, наприклад, нападає на святих і ангелів іронічними лайками; інші брудні та сороміцькі, коли він, наприклад, плете про підозріння нареченої Христа, коли ангел вбирається в шати на розмову з жінками, а в інших проявляється [його] безбожність, коли, наприклад, про бога говорить так, начебто бог робив щось не дуже розумно або наражався на небезпеку. Взагалі всі його такі дотепи холодні, а коли ти довше над ними подумаєш, то не знайдеш в них смислу.

Хтось міг би сказати, що він не так думав, як це звучить на словах, отже, я б хотів, щоб мені хтось сказав, що він думав, бо я, звичайно, /25зв./ не знаходжу нічого. А далі він є єдиний без прикладу, що важиться на таке, бо кого даси мені (хіба тільки того, хто його наслідує), щоб так фамільярно (не кажу вже безбожно) жартував з богом.

Правда, трапляються дотепи і в найбільших красномовців, відомих авторів. Я маю на думці Иоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Назіанзіна, Ієроніма та інших, але ж \137\ вони жартують зовсім інакше і дуже рідко, про що скажемо далі. Той же [Млодзяновський], здається, складається не з душі й тіла, а весь з розбещених дотепів, так що без них він взагалі нічого не робить, його найкраще стосується жарт Марціала в III кн. у 20 епіграмі, адресований якомусь Канію Руфу. Коли в численних віршах хтось, розглядаючи його діяльність, запитав музу ¹³⁶, що він робить, муза відповідає йому нарешті, що Каній Руф нічого іншого не робить, тільки сміється. Однак його прихильники, звичайно, повторювали: «Томаш Млодзяновський був такої щирої побожності, що, написавши окремі казання, заким їх виголосив, обливав їх безперервним потоком сліз». Хто ж бо повірив у те, що людина, настільки схильна від природи до жартів і сміху, могла колись розплакатись? А якщо правдою є те, що говорять, то це, очевидно, доказ, що він був дуже великим легкодухом, якщо ці жарти викликали в нього сльози.

Що ж у нього, скажіть, будь ласка, є таке, що могло б витиснути сльози в слухачів, хіба те, що слова трисвятого і найбільшого бога, подиву гідні для самих ангелів, жартами недотепного глашатая кидаються так негідно і приймаються реготом розбещеної юрби?

О глупото нашого століття, неоплакана ніколи достатньо нічиїми сльозами! Ніщо не болить мені так, як те, що людина, спокушена наймарнішим проявом свого таланту, хоч впала так ганебно, все ж зробила свою працю приємною для багатьох інших і знайшла численних прихильників і послідовників своєї помилки, /26/немовби добачували вони в нього якесь мистецтво, а не найбільше неуцтво. Яке ж мистецтво має цей зшивач дурниць? Яка ж у нього хоч би тінь ораторського досвіду? Де ж мистецтво розпочинання промови, якого так дотримувались і нам передали найбільші античні вчені та пізніші учителі? Де сильні обгрунтування доведеннями? Де зворушення душ? Де закінчення промов, необхідні у священних диспутах? Де ж ритмічна будова промови? Де прикраса, блиск, гострота, сила, повага, плавність? Де переконливість, де вагомість думок, де зв’язок частин?

йому зовсім бракує різноманітності, без якої немає і жодної красномовності. Усю свою знаттєлюбність він, звичайно, заспокоював недоречними питаннями в бесіді: «Святий Давиде, що ти робиш? Чи ти любиш бога?» — «Люблю», каже, «а хіба ти його не любиш?» — «Люблю». «Самарянко ¹³⁷, куди йдеш? Напевно відвідати друзів? Чи не по воду з посудиною? Чи ти, самарянко, не загадала щось нечесне? Невже ж ти не бажаєш, щоб інші кидали на тебе очима?» і т. д. А що мені сказати про його панегіричні промови, в яких він повторює безперебійно десять або сто раз ті самі \138\ слова з якимсь смішним поясненням і водночас пропонує на продаж «розв’язану мітлу». І я думаю, що він навіть не має поняття про те, що справді значить говорити до речі, бо навіть у найсумніших речах, як у Христових страстях, не перестає бути жартуном. Якщо це є красномовством, то нехай добрий пан Млодзяновський скаже нам, в яких авторів вивчив він його настанови, де бачив, щоб хтось їх схвалював? Хай будуть скликані, неначе на одну нараду, Платон, Арістотель, Ціцерон, учитель Гереннія ¹³⁸, Фабій Квінтіліан, Гермоген, Августин ¹³⁹, а також з новіших Юній Мельхіор, Еразм Роттердамський, автор Палацу, Кипріан ¹⁴⁰, чарівний Мендоза ¹⁴¹, /26зв./ Кавсін і Фаміан Страда ¹⁴², Понтан ¹⁴³, автор енциклопедії мистецтв Сігізмунд, Лавксмін ¹⁴⁴ та й багато інших, що видали дещо про це мистецтво. Кого ми з них побачимо, щоб вчив подібного красномовства, а ще більше, хто б не відкинув таке красномовство як смішне і недоречне?

Я не хочу, щоб моя оцінка мала тут яке-небудь значення. Йому винесуть такий самий вирок всі раніше тут згадані вчителі і багато єзуїтів. Він однак всюди себе звеличує, йому здається, що він всюди подобається, що всюди збирає тріумфи, а тонкі критики за це його лають.

Ви ж тим часом, юнаки, які вивчаєте правдиве красномовство, згадайте те, що було сказано в двох перших розділах цієї книги, і подумайте, будь-ласка, чи хтось із античних так промовляв, чи приніс стільки і такої великої користі, для людського життя, чи міг взяти на себе такі трудні обов’язки, чи зробив таке, що зробили видатні оратори, здається, з божої волі, чи був колись у такому подиву всіх, у ціні, в пошані?

Це я сказав не з ненависті до людини, бо я навчився, що треба навіть у ворога признавати чесноту, і я ніколи не відмовив би в красномовстві Еразмові Роттердамському, Юніеві Мельхіорові, Страді, Кавсінові та іншим, хоч вони, були нашими противниками. Але коли я бачу, що його всі приймають оплесками, і через те завдається велика шкода красномовству, а тим самим і державі й релігії, я вирішив не ради власної, але загальної справи відкинути цю пошесть разом з її творцем.

Крім того, звідси можна зробити висновок, що треба думати про польське красномовство, тому що я чую, що цей автор уважається в них першим оратором, а Стефан Моренський, познанський канонік, схвалює його твір, уважаючи подібні казання священними, складеними апостольським духом, з особливою винахідливістю, продуманим методом, бездоганними щодо композиції, /27/ і що вони дуже пристойні публікації. Вія гадає, що ці проповіді вчені та священні, а я стверджую: \139\ «особлива винахідливість», але помилковий метод. Однак патер Моренський, здається, не зрозумів, що мистецтво красномовства створено не з будь-якої волі, воно є мистецтвом з природи, і тому немає потреби придумувати іншого, хіба тільки те, що зберегли протягом стількох віків найбільші вчені і найгеніальніші мужі.

 

 

Розділ сьомий