Кажуть, що лікарі, розпізнавши хворобу, не раніше приступають до лікування тіла, ніж пізнають добре причини цього нещастя, а усунувши їх, легко повернуть попереднє здоров’я. Те саме треба нам робити тепер, і поки ми перейдемо до здоровішого виду красномовства, нам необхідно пізнати причини зіпсованого стилю та вад, що ми їх бачили дотепер. Про це Фабій Квінтіліан написав знаменитий діалог (який інші приписують Тацітові) 145, в якому відзначає в загальному чотири причини псування Красномовства, а саме: недбалість батьків, неуцтво учителів, лінощі учнів і забуття старовинного звичаю. Він дуже розумно спостерігає це і обговорює. А ми, ідучи його слідами, торкнемося тут коротко цього питання.
1. Недбалість батьків він вбачає передусім у тому, що діти ще немовлятами передаються на годування не найкращій матроні, а найнепристойнішій дівці і безсоромній, /27зв./ і найпідлішій, щоб тільки за мізерну плату виконувала свою роботу. Так хлопець всисає з молоком спотворення звичаїв, втрату духа, послаблення серця і варварство. Якщо ж люди зрілого віку беруть переважно з природних харчів відповідний настрій, і від одних харчів стають веселими, а від інших сумними, то що треба думати про дітей, суглоби яких ще надто м’які та ніжні й легко можуть заразитись нікчемністю харчу, неначе якоюсь отрутою. Не треба легковажити цього погляду, бо те саме можна ствердити на основі майже щоденного досвіду та філософських положень.
Як же це, скажи, будь ласка, стається (а це часто спостерігаємо), що діти мають багато більше від вдачі годувальниць, ніж від батьків? Їх, погано вигодуваних, ще гірше псує необдумане виховання, бо туполобі батьки зовсім не роблять собі клопоту з того, в чиї руки віддають дітей. Буває так, що хлопець, маючи зв’язки з найпідлішими рабами, \140\ засвоює їхні звичаї і не вчиться нічого ні говорити, ні думати, тільки вчиться вад, смішків, нечесного, сороміцького і безбожного. І що тільки пропонується йому як таке, що може послужити для загальної користі або для слави чи для добра релігії, те все він найзухваліше і по-варварськи ганить, погорджує, висміює, бо бачить, що так звикли робити його найогидніші товариші. Чи ж такий, скажіть, будь ласка, буде здатний вивчати красномовство? Хто за це береться, повинен відзначатись великодушністю і мужністю, повинен прагнути до великих справ, бажати слави, бути прихильником чеснот, захоплюватись славними мужами, бути великим поборником суспільного благополуччя і, особливо, відданим релігії та священним обрядам.
Тому саме у цьому полягає завдання красномовства і для вирішення цих питань ніщо так не потрібне, як наполеглива розумова праця. То чи може виявити бажання до цієї праці нечесна людина, вихована на найнегідніших і найшкідливіших поглядах? Внаслідок цього буває, що багато обдарованих не найменшим талантом приступають /28/ до трактування в промові великих речей, і їм, мабуть, здається, що вони щось говорять, а тим часом нічого не говорять до речі, бо вони своїм мізерним розумом нічого не спроможні придумати і в своїй праці мають не більший успіх, ніж та черепаха в байці, що забажала літати. \141\
2. Про неуцтво учителів зайво тут говорити, бо що ж може бути більш шкідливим для мистецтва, ніж джерело падіння і зіпсування, яке повинно вселяти надію на найвищий розквіт. Цього старовинні римляни так не терпіли, що на основі рішення сенату виганяли зі столиці таких учителів (це засвідчує Светоній у праці «Про славних риторів»). А про учителів, яким давали свою молодь на науку, Фабій Квінтіліан у вже згаданому діалозі говорить таке: «У наших, — каже, — предків юнака, який готувався виступати на форумі як оратор, після того, як він набув уже вдома початків освіти і наситив свій розум благородними науками, батько або хтось з близьких вів до оратора, який займав перше місце в державі. Він привчався супроводити його публічно, прислухався до всіх його промов, чи то в суді, чи на народних зборах, до такої міри, що засвоював навіть диспути і був присутній при завзятих дискусіях — я б сказав — вчився боротися на полі бою» [Таціт. Діалог про ораторів, розд. 34]. Якщо цього іноді не знають чи забувають, то це буває головно у такому віці, коли, очевидно, хочемо лише здаватися красномовними, а не бути ними насправді.
Нас дуже засліпило фальшиве переконання, за яким коли ми не поступаємо до польської школи — кузні зіпсованого красномовства, то дуже нерозумно думаємо, що, мовляв, ніде не можна знайти ораторського мистецтва. Але знає кожен, хто має хоч слабеньку підготовку в такому мистецтві, Що я говорю правду, а не зводжу наклеп.
3. Сюди ж ще стосується й те, що багато новаторів прямо відкидають вчення античних, бо вони ніколи не бачили ніяких античних пам’яток, /28зв./ і той вік, що був найбагатший на таланти і правдиве красномовство, нерозумно вважають неосвіченим. Отже, Ціцерона, Златоуста та інших дуже красномовних авторів, перших розділів творів яких вони навіть не бачили, засуджують за незнання, мов поважні судді. А дивоглядні твори молодших, справжній смисл яких вони не можуть схопити, приймають і захоплюються ними. Це є найпогубніша чума красномовства, якої досить, щоб знищити всю більш витончену літературу і ввести варварство. Кожен, хто побачить, що хвалять якогось надутого базіку за холодні дотепи або невдалі жарти, зразу ж бере його собі за зразок для наслідування, а коли стане подібним до нього базікою, то твердо вірить у те, що вже досяг вершини красномовства. Тоді і сам він не виявить сміливості добитись кращого і поспішить своїм прикладом зіпсувати інших.
4. Найбільшою шкодою з усіх є лінощі учнів, котрі вагаються взяти на себе труд, рівний справі, якої вони прагнуть. Більшу частину часу вони присвячують неробству і \142\
<="" p="">
віддаються снові та дозвіллю, знехтувавши справу, шукають, нещасні, яким чином набути б тільки звання оратора. А наслідок буває такий, що вони зовсім не зворушуються нагадуваннями вчителів, не приступають до читання авторів, не виконують з власної волі жодних вправ, а задані вчителями вправи виконують побіжно і поверхово. Нарешті, вони вважають, що для них цілком досить, якщо один-два роки відвідували школу ритора.
Такі учні, як тільки вийшли зі школи і опинились перед народам, і коли трапилась нагода, що їм було необхідно показати своє ораторське мистецтво, то вони, соромлячись визнати своє незнання, прикрашують все, як можуть, чи то незнайомими словами, чи дуже незрозумілими дотепами, чи криком і пустим викручуванням язика, аби показати себе ораторами перед неосвідченою юрбою. Якщо ж вони побачать когось насправді красномовного, /29/ лопають від заздрощів, шукають причини ненависті та ворожнечі і найбільше дбають про те, яким чином могли б вони неподібну до себе людину або усунути, або зробити ненависною для всіх, або, зацькувавши всякими способами, прогнати від себе.
Є й інші причини цього лиха: гидке і рабське підлабузництво, коли такий «оратор», хоч і не бачить у своїх панів справжніх і великих чеснот, змушений вигадувати їх і майже розривається від жахливої надутості промови, хоч у нього дуже холодні почуття. Часто в своїй надмірній чутливості вони падають так низько, що виливають огидні вислови, якими не здобувають прихильності, а збуджують відразу, як, наприклад: ми — підніжок ніг своїх, топчи наші голови, ми лижемо твої стопи. Не менша шкода йде звідти, що багато хто — або ті, що вчать, або ті, що вчаться цього мистецтва, — не знають, що воно таке і яка його мета. Крім того, найгіршою пошестю як і в усіх інших науках, так і в красномовстві є розпусне життя, що переходить у розгнузданість. Адже ж розкіш доти панує над духом, яким заволоділа, доки усього не займе своїми думками і напевно не залишає жодної його частини роздумувати над поважними справами. Про Ціцерона читаємо, що він палав таким бажанням до науки, що не лише оголосив було війну всім розкошам, а навіть придушував природні та необхідні бажання і гамував їх, відмовившись від усіх тілесних розваг, далеких від науки. Ми дивуємося, що він дійшов до цієї вершини красномовства! Послухай, що думає про розпусних учнів св. Йоанн Златоуст, якому гріх не вірити («До противників чернечого життя», кн. III): «Для того, щоб оволодіти, каже, красномовством і [здобути] освіту, необхідні високі якості характеру і скромність, бо чесний характер немає потреби в красномовстві. Навіть без цієї \143\ освіти можна набути тверезість, соромливість, справедливість і інші чесноти, але майже не було жодного, хто б здобув освіту і силу красномовства без чесного характеру». /29зв./
Розділ восьмий
