Оскільки предметом риторики або ораторської промови є кожне питання, яке ставиться на обговорення, то, як ми вже сказали, найперше треба пояснити, в чому полягає його суть, з чого складаються різні його стани, та інше, що стосується визначення питання.
1. Отже, питання — це сумнівне висловлювання, що вийшло з двох суперечних суджень і що вимагає істинності одного або другого з них. Висловлювання називається сумнівним, бо, коли ми питаємо, то нічого не стверджуємо, й не заперечуємо, а тільки допевнюємося істинності або ясності даної речі. Вказується на те, що воно виникає з двох суперечних суджень, оскільки наша думка або впевнено стверджує про щось, що справді відбулося, або заперечує цей факт. Якщо факт певний, не буде питання, якщо непевний, тоді виникають дві суперечні думки, і шляхом усунення суперечності між ними ми досягаємо певності, і це наше прямування до впевненості називається питанням. Наприклад, питання, чи Секст Росцій Амерін 1 убив батька, виникає з двох протилежних суджень, вбив, чи не вбив? Отже, питання вимагає певності котрогось із суперечних суджень, і цього не треба пояснювати.
2. Одне питання є визначеним, інше невизнаЧеним. Що таке невизначене питання? Невизначене питання по-грецьки називається θεσις [теза], по-латині — propositio і воно досліджує факт загально, не вказуючи на особи, місце, час і т. п. Визначене питання по-грецьки називається ‛υπόθεσις [гіпотеза], по-латині — controversia, це питання, яке досліджує факт, вказуючи на особи, місце і час. Теза — це таке питання, коли треба запитати, чи слід відомстити війною образу володаря, яку йому завдали тоді чи тоді вороги, чужоземці. /43/ А гіпотеза досліджує, чи потрібно, наприклад, за образу, яку афіняни завдали спартанському цареві під час публічного видовища, відомстити спартанцям війною.
3. Є два типи цих питань: одне стосується дослідження, метою якого є знання, як, наприклад, чи буває десь справжня дружба, чи небо обертається, а земля стоїть на місці; друге питання стосується того дослідження, метою якого є певне знаряддя, наприклад, якими засобами треба плекати дружбу. \163\
4. Так само є три стани питання: встановлення факту на підставі здогадів, коли становиться питання, чи щось сталося, чи зараз відбувається, чи відбудеться. Наприклад, чи Катіліна організував змову проти республіки? Визначення питання — цей стан відноситься також до встановлення назви, — це такий стан, коли треба встановити назву кожної речі. Наприклад, чи Цезар був батьком батьківщини, чи тираном, або чи прихильників папи називаємо єретиками? Стан законності питання — це такий стан, коли ставимо питання, якою є дана річ: чи вона добра, чи погана, справедлива, чи не справедлива, чи не слушна і т. д. Наприклад, чи законно вчинили ті, які вбили Цезаря?
Стан питання це ніщо інше, як тільки деякі відношення, якими відрізняється певне питання від іншого і називається станом, бо на ньому неначе стоїть або грунтується все питання. Очевидно, коли я питаю, як когось називати, то ти не відповіси, що відбулась така чи інша подія.
5. Є два, види стану законності питання: один — незалежний, коли щось доводиться незалежно, тобто без жодних доказів, взятих ззовні, що щось зроблено правильно або неправильно. Наприклад, чи син слушно побив батька? В цьому стані доводиться, що син вчинив погано вже тим самим, що він є син, а той — батько. Ці слова були в питанні. Другий вид стану законності питання залежний від іншого питання: коли визначається, що щось зроблено добре, або ні за допомогою стороннього доказу. Так, чи добре зробив Мілон 2, вбивши Клодія 3? Ціцерон доводить, що так, бо ж Клодій зробив засідку на Мілома, а такого злочинця можна вбити. Цього доказу не було в самому питанні, а він взятий ззовні.
6. Отже, тому що кожне питання, яке виникає з двох суперечних суджень, вимагає певності, і обов’язком оратора є розв’язати питання в своїй промові, йому необхідно взяти одне із суперечних суджень для доведення, а коли доведе, що воно істинне, то розв’яже питання. Тому те, що береться для доведення, називається справою, а свою назву вона бере зі справ судових або судових процесів. Адже античні оратори вели переважно судові справи, і в них, як і в кожній справі, виникає питання і два протилежні судження, які начебто ведуть суперечку між собою: одне з цих суджень захищає оратор у присутності судді, яким є слухач./43зв./
7. Бувають три види справ:
Показова, в якій щось хвалиться або ганиться;
Дорадча, в якій що-небудь дораджується або відраджується;
Судова, в якій когось захищають або звинувачують.
Цей досконалий поділ справ Квінтіліан в III кн. у розд. 4, обґрунтовує такими доказами: «Обов’язок оратора — ви \164\ ступати або в судах або поза судами. Справи, які підлягають судовому розглядові, відносяться до судового виду, а несудові справи — це звичайно минулі або майбутні. Минуле хвалимо або ганимо, про майбутнє дораджуємо». Отже, в цих трьох видах містяться всі справи.
Нарешті все, що можна говорити, є або сумнівним або певним. Певне хвалимо або звинувачуємо, в сумнівних справах даємо пораду. Тут може бути або вільний вибір або ведемо дискусію в суді і допускаємо чужі думки.
8. Далі, щоб ти знав, як широко сягають ці три види справ, ось тобі кожний вид зокрема: до епідиктичного належать похвали, догани, подяки, виклади, історії, привітання, голосіння, рекомендації і т. д.; до дорадчого відносяться намови, відмови, нагадування, заохочування, відраджування, прохання, благання, закляття, з’єднування, розради, заборони; до судового — обвинувачення, захисти, виправдання, примирення, вимагання або скарги.
9. Запам’ятай, по-перше, таке: до якого із згаданих видів належить промова, можна встановити з її мети, тобто чи вона повністю спрямована на те, щоб щось порадити, чи хвалити, чи обвинувачувати, чи засуджувати і т. д. Майже до кожного виду можуть домішуватись елементи, які притаманні іншому родові промов, наприклад, коли я щось раджу, то те саме буду хвалити. Тому вид промови можна пізнати, хіба лише з її мети. Так, промова «На захист Мілона» є дорадчою, хоч її переважна частина присвячена похвалам Помпею 4, бо метою цієї промови було переконати народ в тому, що вести війну з Мітридатом треба доручити Помпеєві.
З тієї самої причини промова «На захист Марцелла» належить до епідиктичного виду, хоч є в ній дорадчі елементи.
10. Запам’ятай, по-друге: в епідиктичному виді найважливіше значення має стан законності питання, в дорадчому — встановлення питання на підставі здогадів, але цей стан майже завжди залежить від стану законності, на якому грунтується, бо коли я щось дораджую, то одночасно буду говорити, що воно чесне, корисне й приємне і т. д.
11. У судовому виді трапляються всі три стани. Бо коли ти візьмеш на себе ведення справи, то, щоб ти в ній обгрунтував якусь одну або багато основ, ти повинен подати достовірні докази. Якщо ти подаси одну основу, то для обгрунтування та підтвердження її піде вся промова, і це буде називатися предметом судового розгляду [кріноменон] 5. Якщо ж справа опирається не на одну, а на багато основ (а це буває найчастіше, бо є такі докази, що всім разом можуть обгрунтувати справу, а окремі не можуть), тоді сама справа /44/ є предметом судового розгляду. Предмет судового розгляду [кріноменон] — \165\ це те, навколо чого обертається усе слідство і на чому базується промова.
Приклад першого знаходимо в промові «На захист Мілона». Тут Ціцерон стверджує, що Мілон слушно зробив, що вбив Клодія, і підтверджує це тільки одним аргументом: того, хто влаштовує засідки, треба вбивати. Клодій влаштував засідку на Мілона і, таким чином, слушно був убитий Мілоном. У цьому силогізмі меншим засновком є предмет судового розгляду, бо в ньому полягає сила всієї справи. Якщо це буде доведено, вся справа також буде доведена.
Приклад другого можна взяти з промови Йоанна Златоуста. Це є третя гомілія «До жителів Антіохії», виголошена перед імператором Феодосієм: Феодосій повинен пощадити місто за зруйновані статуї. А оскільки ця справа підкріплена не одним, а численними доказами, то вона є одночасно і предметом промови і судового розгляду. Якщо будуть два або три серйозні докази, то стільки буде і питань, які виносяться на судовий розгляд.
12. Хто хоче добре скласти промову, нехай зрозуміє те, що ми сказали. На це є багато поважних причин. Насамперед він повинен знати, що одне питання — визначене, інше — невизначене. Адже невизначене питання повинно бути обгрунтоване з інших місць, ніж визначене. Невианачене питання ти можеш зручно обгрунтувати на підставі визначення, етимології, виду та інших місць, а визначене — найскоріше з побічних обставин. Тому визначене питання треба звести до невизначеного, як, наприклад, Ціцерон, доводячи, що Росцій Амерін не винуватий у батьковбивстві, дуже розумно це визначене питання зводить до невизначеного, стверджуючи, що син не може вбити батька без поважної причини. Він [Ціцерон], проаналізувавши цю причину, дуже легко підкріпив те, до чого прямував.
Тут справді вигідно пізнати все, навіть різнорідність питань, тому що одне питання стосується судового слідства, інше — судового процесу. З цього випливає така користь, що в першому досить переконати або довести, що правдою є те, про що ми говоримо, а в другому треба також збудити зворушення, щоб судді хотіли виконати те, до чого ми прямуємо. Стан питання ми повинні розуміти тому, щоб знати, що і як треба доводити. Окремі стани вимагають інших доказів (це буде показано нами далі).
Треба також пізнати, якого виду є справа, тому що завдання і типи красномовства бувають різні, відповідно до різновидності справ. У епідиктичному виді, тип красномовства квітчастий або високий. У дорадчому навряд чи можна вживати квітчастого стилю, а тільки або високого або низького. У судовому — часто вживається низький, хіба що справа вимагатиме \166\ іншого. Завдання судового виду — роз’яснювати, дорадчого — зворушувати, показового — давати насолоду. І це, кажу, буває звичайно так, але в окремих випадках можуть бути зміни.
А хто не знайомий з предметом судового розгляду, часто, неначе сліпий, збивається з дороги і відходить від суті /44зв./ справи. Бо він не лише не знає, в чому має полягати уся промова, а й не розуміє, як розташувати матеріал і що доводити.
Крім того, коли ми сказали, що стан законності справи є або незалежним, або залежним, то, якщо ти це добре засвоїш, знатимеш, що стан незалежний найбільше треба доводити, зводячи визначене питання до невизначеного, і тоді судова справа є одночасно предметом судового розгляду, бо вона підтверджується своєю внутрішньою суттю.
У стані залежному, оскільки він залежить від іншого стану, предмет судового розгляду і судова справа різні. Отже, кожний хай дуже дбайливо старається це пізнати і запам’ятати, бо інакше буде дарма працювати. Не що інше, як незнання цього спричинюється до того, що деякі говорять не так, як вимагає справа і через те, відходячи від теми, стрімголов попадають на бездоріжжя.
Та вже приступаймо до місць, з яких черпаються докази.
Розділ другий
