Досі йшлося про ознаки розпізнання, хто є найбільшим оратором і що його робить таким або що нам треба робити, щоб ми могли стати такими чи хоч сподіватися. Але цього не можна осягнути, не зрозумівши різниці між істиним і фальшивим красномовством.
Отже, не треба вважати вадою те, що деякі люди, як каже [знаменитий оратор], обмануті удаваною слушністю, захоплюються вадами, неначе якимись чеснотами, а що ще гірше, де вони їх не добачили, думають, що там нема красномовства. Тому, щоб виявити нікчемність тих вад, треба нам сказати тут дещо про окремі з них. Адже ж, щоб помилитися, не потрібно \123\ дорадника, а щоб не збитися з дороги, потрібний провідник і наставник.
1. Першим таким огидним і величезним чудовиськом, що часто й скрізь трапляється, є високопарний і надутий вид красномовства. Він бере свою назву від опухлого хворого тіла. Як і тіло напухає від того, що у йому збирається якась шкідлива рідина /16/ в одному місці, так і ця вада промови виникає від зайвих речей і слів; а це буває в словах, реченнях або в обох разом У словах буває тоді, коли нагромаджуються слова або застарілі, що вийшли з ужитку, або новацькі, чужомовні, які викликають у невчених захоплення своїм незвичним звучанням.
Кавсін 75, спираючись на Афінея 76, каже, що цією вадою хворів тиран Діонісій Сіракузький 77, котрий, між іншим, не називав дівчину «parthenos», а «menandros», неначе таку, що «чекає чоловіка». [Також вважається вадою те], коли переносні слова вживаються сміливо, твердо, або з перебільшеним порівнянням, якого не вимагає справа, наприклад, це є в Тертуліана 78, «Проти гностиків» 79 — «собака переслідування» і в Горгія 80 — «коршун — могила душ». Подібно вживаються вчені, хоч і незрозумілі слова, які часто повторюються. Не поставлені на своєму місці, вони не служать ні для чого іншого, хіба тільки для нагромадження, для якогось блиску. Вчені ганять Горгія, тому що він назвав Ксеркса 81 Зевсом 82 персів.
Хто страждає від цієї хвороби, не скаже «зміна», а «катастрофа», не скаже «занурився», а «його з’їдає паща моря». І справді вже жодною іншою назвою не буде називати сонце, хіба тільки «Фебом» або «Титаном», буде соромитись говорити «місяць», а назве його «Кінтія» 83, і замісгь вода скаже «Фетіда» 84або «Нептун» 85, замість війна — «військовий плащ», замість миру вживе «тога» 86, замість хоробрий — «Геракл» 87, замість вогонь — «Мульцібер» 88, замість вина — «Вакх» вживатиме завжди і всюди.
У реченнях буває високопарність, коли в них виступають слова з гіперболічним 89, неприродним значенням, хоч є загально зрозумілим, наприклад, коли якийсь панегірист 90 каже, що саме небо остовпіло від краси цариці, яка йшла поважно, і що сама Юнона 91 /16зв./ почервоніла від сорому, і що є дві королеви Польщі: одна на небі, а одна на землі й обидві називаються Марії. Ось, наприклад, таке: що тільки палає, стає трояндою, або коли говориться на похвалу посередніх людей. «Твоєї слави не охоплює світ, а достойне ім’я чують поза стовпами Геракла» 92. Але найгірший вид цієї високопарності буває тоді, коли в якійсь посередній або невеликій страві примушують щось робити Ганнібалів 93, \124\ Александрів, Піррів 94, спартанців, а крім того, всіх богів і богинь. Численні приклади цього виду пишної красномовності можна почути в польських ораторів. Один з них я наводжу тут, що буває при врученні вінка молодій:
«Величний палац потребує мурів і валів. Нічого не значать високі троянські вежі, за ніщо вважаються палаци, якщо їх не оточують висипані вали або оздобні мури. Палац дружби і сьогодні побачив його величність Н. Н. в серці вельмишановної молодої, отже, бажаючи додати йому оздоби, намагається оточити валом. Тут, коли лиш готова до послуг дружня доброзичливість почне думати про величаві окопи, в мить висипає вал з уявних квітів прикраси, і він, припавши до серця ласкавої молодої, оточує палац дружби, заснований у її серці. Ось таких тобі, а не інших валів потребує дружба, на яких би процвітали гарні квіти доброзичливих почуттів. Як Нептун на бурхливих водах кришталевими, як Марс 95 високо з землі висипаними радіє валами, /17/ так і дружба, складеними з квітів» і т. д. Таких горланів гудить у дуже витонченій і прекрасній епіграмі Марціал на якогось там оратора Постума, котрий під час судової промови про три вкрадені кози, накопичив тут Муціїв 96, Маріїв, Суддів 97 і різні війни:
Не за ґвалт, ані вбивство, ні отруту,
Процесуюсь я, тільки за три кози,
Скаржусь, що їх украв сусід у мене,
Та суддя вимагає довести це.
Ти ж про Канни 98 і Мітридата війни 99,
Й віроломство шалене карфагенців,
І про Суллів і Маріїв, Муціїв
Розкричався й руками робиш жести.
Постуме, вже скажи раз про три кози.
[Епіграми, VI, 19].
2. З цього найжахливішого чудовиська повиростали й інші гидкі [потвори], які відрізняються від нього, однак їх можна розпізнати за їхнім виглядом, і першою з них є невдале наслідування, або, як інші кажуть, лженаслідувальний стиль. Якщо хтось, наприклад, прочитавши у Вергілія, в VI кн. «Енеїди», як Еней 10° зійшов до підземного царства під проводом Сивілли 101, користується таким самим способом при описі сходу Христа до пекла і говорить, що Христос приніс якийсь подарунок для Прозерпіни 102, і що його проводив ангел; а коли він побачив різні види мук, запитався, хто це такі, що так мучаться, а коли прийшли до різних чудовиськ, він з переляку взявся за зброю і т. д.: \125\ або коли хтось почує, що Ціцерон, Златоуст та багато інших нагадували народові про свої славу і добродійства, він сам уже в перших своїх словах, не сказавши ще багато, зухвало буде вихваляти себе самого.
Сюди треба віднести і те, що численні промовці хочуть бути ціцероніанцями і пишуть промови майже тими самими словами /17зв./, якими написані його промови, і запозичують у нього навіть цілі періоди. Ця вада трапляється однаково в словах і реченнях (і вона, здається, є двояка), а саме, коли наслідування: 1) недоречне, тобто коли ми переносимо нашу думку, подібну до чужої, на неподібний предмет, 2) надмірне, тобто коли ми в якогось автора помічаємо початок і кінець, слова, число складів і всі дрібниці і переносимо їх до нашої промови.
3. А про холодний стиль (можуть собі інші думати, що хочуть) я скажу тут згідно з думкою вчених критиків, які інших звинувачують у байдужості, що легко можемо пізнати його суть. Холодний стиль, кажу, це мертва думка під виглядом багатослівності, тобто така; що спершу обіцяє щось нове і дивне, але коли ти розглянеш її грунтовно, то побачиш, що в ній або нема смислу, а якщо є, то він смішний чи огидний.
Майже цього роду є ті міркування, які юрба риторів, звичайно, називає геніальними помислами. Адже ж, коли вони хочуть підтвердити щось влучно, завжди верзуть нісенітниці і безвартісні думки, наприклад: в той день, кажуть, коли народився Александр Великий, згорів преславний храм Діани Ефеської 103.
Отже, що може бути холоднішим, ніж те, що якийсь софіст, на ім’я Гегесій 104, коли говорив похвали Александрові, сказав маж іншим, як йому здавалося влучно [такі слова]: «Немає зовсім чому дивуватись, що храм Діани згорів у такій жахливій пожежі, адже богиня була повитухою при пологах Олімпіади, коли народжувався Александр, і, зайнята пологовими справами, не могла погасити вогню». Як каже Плутарх, холод цього дотепу такий великий, що, здається, його самого було б досить для згашення пожежі ефеського храму. Подібно до цього хтось із сучасників, вихваляючи польського короля, говорить, що той, прорікаючи свою промову, наче на муки під виноградним пресом, залишає її для нащадків: адже ж вона, хоч була чорна (очевидно, написана чорними літерами), однак наважилася вкрастися між царське золото і пурпур. Часто деякі хочуть говорити глубокодумно, але не говорять нічого, крім [порожніх] слів. І таких /18/ декілька речень (щоб ти ще більше дивувався) вчені критики помітили в трагіка Сенеки. \126\
Нарешті, як вогонь промови можна назвати своєрідною життєвою силою і живучістю відчуттів, так і промову, якій цих ознак бракує, треба вважати холодною. Ось тобі такого роду зима [в промові] та ще й у супроводі інших нісенітниць:
ПРОМОВА НА ПОХОРОНІ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ, ЩО МАВ НА ГЕРБІ СОКИРУ
Якщо хто думає, що його величність помер, то помиляється, бо він живе. Ніколи ж він не міг і не може померти, — незаперечним доказом цього є сокира на гербі його величності. Вона [ця сокира] в давнину була на гробницях символом вічної пам’яті та вічного життя. Ти [твоя величність] вічно живеш у святій пам’яті, у своїх безсмертних подвигах, живеш у королівській доблесті, адже саме магнати і королі Речі Посполитої пишалися цією німою сокирою, яка символізувала їхню королівську владу, й у Лівія сокира означала скіпетр. Та тут у пошані не лише оця твоя гербова сокира, бо й сам Юпітер гордився тією сокирою і взяв для себе не як скіпетр, а як власний герб, і як античність зображувала Юпітера з сокирою, так і заслужена твоя доблесть навіть у античні часи не могла б померти в твоєму гербі. Живе перед батьківщиною твій блиск, про який колись пророкував Меркурій 105 у золотій сокирі».
Цей стиль настільки холодний, що коли ті, які оплакували цього небіжчика, слухали промову, то, гадаю, їхні сльози замерзли. І справді такі промови висміює Марціал у дотепній епіграмі про якогось ритора Сабінен 106 (Епіграми, кн. III, 25), адресованій до Фавстіна:
Фавстіне, як бажаєш остудить лазню,
Гарячу, куди Юліан зайшов щойно, /18зв./
Проси, щоб там скупався Сабіней оратор,
Він заморозив також веронські терми.
4. Хлоп’ячий стиль — це певне надмірне бажання малих і легких приємностей; коли, наприклад, хтось думає, що варто докладати зусиль, щоб у своїй промові вживати приємні слова і ніжні речення, неначе брязкальця. Хто хворіє цією вадою, докладає всіх зусиль, щоб всюди повпихати речі ніжні, любі, милі і приємні, не дбаючи зовсім про те, чи зміст терпить такі прикраси. Й справді, хоч справа буде поважна, героїчна, божественна, або сумна і трагічна, вони, однак, трактують її по-жіночому ніжно, і грішать проти гідності своєю легковажністю. Вони завзято шукають як у словах, так і в реченнях, такої прикраси. І коли ти читаєш \127\ їхню промову, каже Сенека, тобі насувається на думку, що це ті, які в розпущеній туніці 107завжди ходять по місту. Через те вони гоняться тільки за такими фігурами, що легші, а тим самим вони повинні бути рідкісніші, наприклад, співзвучність відмінкових і дієслівних закінчень 108, легкі парономасії 109, метафори і алегорії, виведені від ніжненьких речей, часті і не зовсім необхідні подвоєння, а крім того холодні вигуки, смішні закляття, жіночі голосіння. Неначе пишномовні (як каже Горацій) півтористопові слова, так ті ніжні оратори узгоджують пестливі слова, підлесливі, гідні не змужнілих уст, а лепетливих дівчат, бо нагромаджують їх аж до обридження: кучерики, щипчики, віченьки, рученьки, устонька, садочки, квітоньки, листочки касію, хвилечки, фавончики 110, зефіроньки 111, коралики, кристалики, діамантики, перли, меди, нектари 112, амброзії 113, бальзами і т. д. Вони також люблять складні прикметники і широку поетичну фразу, так що цього типу стиль можна скоріше назвати жіночим, ніж хлоп’ячим.
Загальновідомим прикладом хлоп’ячоеті є стиль імператора Андріана 114, /19/ що в житлі віддавався приємностям, а перед смертю так промовляв до своєї душі:
Душенько, блудненька любонько,
Гостю й товаришу тіла,
Куди ти відходиш сьогодні?
Блідненька, голенька, сувора,
Своїм звичаєм жартувать не будеш?
Зауваж, що інколи це не є вадою і трапляється навіть у найбільших ораторів, але тільки з двох причин: якщо сама справа вимагає такого виду мови, і коли оратор застосовує дуже рідко ці солодощі з певною метою і переплітає їх, підкреслюю, поважнішими і простими словами. До поетів, головно елегіків, що пишуть оди або епіграми, треба підходити інакше, — їм дозволяється подібне з уваги на ніжність справи, але їм треба це застосовувати рідко і помірковано. Іноді і оратор може вдаватись до таких забав, якщо цього вимагає дух і місце промови або коли він комусь дошкуляє іронічно, але в поважних справах цього йому не дозволяється. 5. Існує ще такий вид стилістичного спотворення, який Дуже різниться від хлоп’ячого і схожий на мову п’яних і шалених людей. Це так званий «парентирс». Тирс — це палиця, обвита листям, яку носили вакханки 115, тобто ті, які відзначали свято Вакха з неймовірним божевіллям. Таких кіконських 116вакханок, озброєних тирсом, описує Овідій («Метаморфози», XI [р. 89 і ін.]. Звідси вийшло прислів’я: \128\ «ударений тирсом») — так називали божевільних людей. Отже ясно, що «парентирс» — це стиль, що подібний до тирса, тобто такий, коли хтось у малих і незначних справах надто піддається почуттям: вигукує, обурюється, кричить, кидає страшні прокляття, погрози, благає всіх богів і богинь, /19зв./ заявляючи, що він не хоче жити при негідному царі. Одне слово, парентирс буває тоді, коли судова справа ведеться про трьох кіз, або ще й тоді, коли треба буде говорити легко яро посередні або не такі великі справи, а оратор скаже, що він не знає, звідки починати, де перестати, буде вдавати також, що його вразив ґедзь Аполлона, якого поети називають «ентузіазмом», і цей ентузіазм несе його або до неба або до підземного царства або до стовпів Геракла. І як хлоп’ята захоплюються якимись іграшками, так оратори, які уражені тирсом, завжди гоняться без потреби за трагічними темами, повними страхіть і жаху. Словом, це якась несамовита шалена промова, яка найближче підходить до високопарної, але не має такої сили. Багато прикладів такого виду промов легко знайти. Однак досить тільки однієї цієї епіграми якогось з божої ласки світського оратора, де він завзято накидається на тих людей, які носять одежу голубого кольору:
Що? Ти на прю, людська пихо, небо викликаєш!
І кольором неба власним кості одягаєш!
Землю двигаєш на собі, земля тебе носить,
В пишності зрівнятись з небом — це для тебе досить!
Розділ шостий
