Тут згадаємо про корисність красномовства, але не про ту, яку рекомендували окремі люди або народи (бо це було б нескінченно довго), а тільки розглянемо загально деякі її сторони. Потім скажемо окремо, для якого вжитку в наш вік, а, головне, для нашого народу необхідна красномовність.
Багато благ як громадських, так і приватних, а також божественних, і вигід людського життя походять з красномовства. Суспільна його користь така: передусім завдяки красномовству люди відокремились від тваринного і дикого життя, і далі об’єднавшись у єдиній общині, заснували міста та встановили тверді закони.
Про це прекрасно говорить Ціцерон у першій книжці «Про підбір матеріалу», /8/ на початку [розд. 2]. А оскільки його слова дуже витончені, я їх тут наводжу: «Був, каже, час, коли люди блукали полями, як тварини, і підтримували своє життя дикими плодами, і ніхто не виконував своєї роботи за обдуманим планом, а переважно фізичними силами. Тоді ще не була в пошані ні віра в бога, ні почуття людського обов’язку; ніхто не бачив законного подружжя, ані не чекав законних дітей; ніхто не знав, яку користь приносить справедливе право. І тому внаслідок блукання і незнання сліпа і нерозважна володарка душі — жадоба, щоб наситити себе, зловживала фізичними силами, своїми найпагубнішими помічниками. В той час якийсь, очевидно, великий і розумний муж, пізнав, яка сила і яка можливість виконувати найбільші завдання приховується у душа людини. [Справа полягає тільки в тому], щоб її можна було розкрити і вдосконалити \112\ шляхом навчання. І ось цей муж загнав в одне місце розпорошених по полях і захованих в лісових колибах людей, зібрав докупи і примусив їх виконувати якусь корисну та почесну роботу. Спочатку люди опиралися, бо справа була для них незвичною, а згодом, прислухаючись уважніше до розумної мови, стали лагідними і покірними. Але мені здається, що цього не могла зробити ані мовчазна мудрість, ані мудрість, яка позбавлена мови. Вона не могла відірвати раптово людей від звички і звернути [їх] на інший шлях життя. Справді гарно! Після заснування міст люди навчилися шанувати вірність, зберігати справедливість, добровільно підкорятися іншим і брати на себе не лише труди, а й вважати, що треба віддавати й життя ради загальної користі: неможливо ж, щоб люди не могли силою слова обгрунтувати того, що вони винайшли своїх розумом. Дійсно, хто, крім зворушеною переконливою і приємною промовою, захотів би підкоритися праву /8зв./ без застосування сили, якою міг досягти більшого, бути рівним з тими, серед яких він міг виділятися і добровільно відступати від найприємнішої звички, що внаслідок давності стала для нього природною. І спершу, справді, так і народилась і поступово далі розвивалась красномовність, яка й пізніше в найважливіших справах миру і війни принесла людям найбільше користі». Це сказав Ціцерон. А тому що він згадує про користь [красномовства] під час миру і війни, пригляньмося, які вони є.
Отже, в час миру велика користь красномовства, каже Арістотель 54 в І кн. «Риторики», полягає в захисті справедливості, який є не маловажною справою для справжніх хоч і малих талантів, бо вони зовсім не зворушуються голими аргументами, а відстоюють високохудожню і багату промову.
Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, викриваємо засідки, перешкоджаємо розрухам безпутників, відвертаємо шкоди і небезпеки. Потім цим шляхом зав’язуємо і зберігаємо дружбу, ним же потішаємо пригноблених в нещасті, даємо розраду в дуже важких становищах, викорчовуємо ненависть, здобуваємо прихильність, втихомирюємо сварки і незгоди.
Мудро говорить Платон 55 у «Федоні», що дар переконливої мови є той самий, що і дар лікування, бо лікування допомагає тілові, а переконлива мова лікує душі, в нещасті є захистом, у щасті — найбільшою прикрасою, особливо, коли прославляються хоробрі або мудрі мужі. Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування. Крім того, хіба \113\ ж усі інші галузі мистецтва і науки, й навіть сама дослідниця речей — філософія, не потребує сприяння і підмоги красномовства? Якби вона їх не мала, не змогла б вийти на денне світло, а замикалася б у вузьких межах розуму однієї людини. Бо чим допоміг би нам розум, коли б ми не могли висловити /9/ нашої думки? Тому Туллій у творі «Частини промов» слушно називає красномовство супутником і слугою мудрості.
І це під час миру. А що ж під час війни? Хіба ж плани вождів не викладаються красномовством? Хіба ж не потрібно красномовного заохочування, коли сум або відчай охопив пригнічених, або найшов страх на воїнів, коли вони побачили ворогів, або кволість охопила душі, або невигідність місцевостей або трудність і довжина доріг відстрашує від розпочатого діла, або коли загрожує бунт, або коли, нарешті, малодушність і жадоба не дають змоги завершити перемогу.
Отже, ясно, що зброя мало допомагає, якщо воїнський дух не підбадьорюється промовою красномовної людини чи то до нападу чи до відігнання ворога. Тому Філіпп Македонський, як свідчить Плутарх 56, звичайно, говорив: «Красномовство Демосфена скоріше рятує Афіни, ніж відвага Фемістокла» 57. І в Гомера 58 Агамемнон 59 вимагав для взяття Трої 60 не десять Аянтів, але десять Несторів 61.
Це суспільні блага, а приватні такі: за допомогою красномовства ти можеш набути найбільшу прихильність, найміцнішу дружбу, найбільшу відданість, адже часто незнатні люди, що народились у несланному місці, стають дуже славними і добиваються й доходять до найвищих ступенів почестей, і як вони звикли відвертати кривди від інших, так можуть і від себе самих відвернути, бо той, хто навчився допомагати іншим порадою, у великих ділах не забуде і про себе самого. І нарешті й тому, що красномовство, як каже Ціцерон у «Бруті», — це прекрасне світило таланту, яке робить нас здатними до красномовства і підготовленими до навчання.
Сюди ж належить прекрасна вказівка Корнелія Таціта 62 або, як це вважають інші, Фабія Квінтіліана 63. Таціт [сказав] у «Діалозі про ораторів» [розд. 5]: «Отже, сила і користь красномовства забезпечують притулок і опіку іншим, коли вони добре живуть. Коли ж з’явиться небезпека над твоєю власною головою, тоді, їй-богу, панцир і меч не є певнішою обороною в бою, ніж красномовство для звинуваченого і підданого загрозі, — ця оборонна і водночас наступальна зброя, якою можеш однаково відбивати удари і наступати: буде це в трибуналі, чи в сенаті, чи перед імператором». Стільки [сказав] Таціт, і цілком слушно, бо хто захищається /9зв./ зброєю, той не може стримати беззаконня і не може захистити невин \114\ ність, а силою красномовства він робить одне і друге, тобто силою відбиває силу. Бо хоч він і підкориться силі тиранів або ворогів, однак, зможе довести всім, що цього не заслужив, і не тільки у знайомих і земляків, а навіть в іноземців і, що більше, навіть у пізніших нащадків викличе ненависть до своїх противників і заслужить на співчуття.
Але чи може красномовство нам дати також ті блага, що належать до вічного життя? Воно само собою не дарує таких благ, скарбником яких є єдина ласка трисвятого і найбільшого бога, однак красномовство є неначе її особливим слугою. Яким же іншим способом користується переважно бог для проповідування своїх тайн? А для відкриття майбутніх подій, для оголошення нечестивим свого гніву, для навернення грішників, для виявлення їм своєї лагідності, своєї ласки, свого милосердя, щоб вони не падали духом? Справді, якщо ми повернемося до всіх минулих віків і тут пригадаємо скільки він вже від початку світу, зробив для людського спасіння, то ми побачимо, що майже все це він вчинив за допомогою або божественної красномовності, або людської, якій він допоміг. Він сповістив через пророків прихід свого сина, а через того ж самого сина проголосив догми віри і норми чесного життя, ту саму науку проголосив через апостолів усьому світові, викрив помилки єретиків через дуже вчених і дуже красномовних наших отців. Нарешті, коли він говорить з єретиками про спасіння, наганяє на них страху, витискає сльози, збуджує ненависть до безбожності, викликає любов до себе і заохочує їх до кращого — то все те проводить через своїх обранців, а саме: ораторів і проповідників. Для похвали красномовства не може бути нічого достойнішого, нічого світлішого.
Але коли деякі закидають, що, мовляв, є багато таких, які, покладаючись на впливи красномовства, завдають дуже великої шкоди і збитків державі, релігії та справедливості, бо звільняють нечесних від кари, викликають в державі або війську повстання і заворушення, не лише захищають єресь і неправильні догми,/10/ а й видають їх простому народові за правдиві та вбивають їх йому в голову, неначе оракули самого бога, то їм треба відповісти, що такі і подібні лиха треба приписати не ораторському мистецтву, а хибній вдачі тих, хто зловживає цим мистецтвом. Адже ж, крім чесноти, немає такого благородного дару, щоб ним не могли зловживати ці безпутники.
Інакше не був би корисним і воєнний досвід, тому що багато знавців військової справи викликають громадські заворушення, змови і повстання. [Не приносила б користі] і медицина, що за її рецептами дають пити іншим отруту, \115\ лікувальні якості якої дослідили, ані діалектика, яка дає безбожникам зброю для поширювання єресей, і, нарешті, треба відкинути дари самої природи, дані богом на користь людям, тому що водою і вогнем нечесні завдають загибель невинним.
Отже, ті, які приступають до вивчення цього мистецтва, найдостойнішого і найкращого, хай найперше навчаться бути чесними і корисними для людського життя. Нехай вони знають, що оратори, як і воїни, одержують від вождя мечі не на те, щоб переслідувати чесноту, а щоб відбивати вади, — щоб відстоювати справедливість, щоб нести допомогу невинності, щоб сміливо захищати батьківщину і церкву. Бо й Христос проповідував, що нам колись доведеться звітуватись не лише за свої вчинки, а й за слова. І якщо за порожні, хоч і \116\ менше шкідливі, слова нас притягають до відповідальності, то наскільки більше ми повинні боятися, щоб нас колись не осудили за те, що ми погано використали таку сильну зброю, як промови.
Залишається ще викласти в декількох словах те, що я обіцяв на початку цього розділу, а саме, яка користь з красномовства може бути для нашої батьківщини, передусім, у наш час. Висловити про це свою думку /10зв./ примусило мене хибне уявлення сучасників, які вбачають призначення красномовства і витрачають сили для оволодіння ним на те тільки, щоб вміти люб’язно вітати гостей, на бенкетах складати сердечні побажання друзям або володарям і в святкові дні протягом року сердешно їх вітати. Все це я не вилучаю з практики ораторського мистецтва, але заявляю, що це надто маловажні теми для виступу, і рівночасно кажу, що є набагато більше важливіших, які ми можемо розглянути. І хоч їх можна легко зрозуміти зі сказаного раніше, однак деякі з них нам хочеться розглянути окремо.
1. Скільки є в нас визначних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріали для того, щоб виголошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не канула в забуття і щоб побуджувати інших до подібних вчинків.
2. Потім, оскільки наш вік зайнятий війнами більше, ніж якийсь інший, яке, на твою думку, матиме значення для військової справи те, що і вожді і численні воїни будуть озброєні зброєю красномовства і вмітимуть відповідною промовою запалити інших до діяльного виконування завдання?
3. Коли здається, що воїни, збуджені незаконністю або розгнуздані неприборканим свавіллям, хочуть підняти бунт і повстання (що в нашому народові з його буйною вдачею часто трапляється), то чи не більше, скажи, будь ласка, треба бажати того, щоб ця пожежа погасилася якоюсь безкровною перемогою, ніж кровопролиттям. Тому, якщо зброєю /11/ не можна так легко запобігти їхньому бунтові, то якої ж тут потрібно сили, як не красномовства?
4. А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів? Передусім, коли треба нам писати не про родинні, а про дуже важливі державні справи, то немає жодного виду промови, якого не довелося б застосувати в листах. Треба просити <і давати поради; звільняти від заздрощів з приводу добра, від наклепу на невинних, звинувачувати нечесних і образливих, вітати з перемогою, повідомляти про державні справи союзників, просити допомоги в іноземних володарів та інші цього виду справи. \117\
5. А оскільки в нашої держави такий великий авторитет і широка територія, що потрібно посилати посольства майже до всіх народів, то запитую, як ми змогли б захищати нашу гідність, коли б не було красномовних мужів, яким можна безпечно доручити думку володаря, які в союзників здобули б допомогу батьківщині, а у ворогів — зберегли б авторитет держави і так повели доручені їм справи, щоб не залишили їх невиконаними або щоб інші не були змушені полагоджувати за них ці справи силою.
6. І ще, невже не здається, що наша батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що дотепер вона зробила, передано пам’яті нащадків. Але все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу славу. Отже, не було письменства і не було таких, які б закріпили це в історичних пам’ятках. З яким великим болем оплакуємо те, що приклади наших предків не дійшли до нас, з такою наполегливістю нам треба тепер докладати зусиль, щоб і те, що діється в наші часи, внаслідок бездіяльності і нашого незнання не стало затемненим і невідомим. /11зв./
7. З другого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. І коли б люди навіть не допомагали їй жодними засобами — вона сильна сама собою і ціла не може захитатися, однак у своїх частинах часто зазнає втрат, і часто просить від людей допомоги, і, найперше, щоб відбити зухвальство єретиків, потребує красномовної мудрості.
8. Треба також проповідувати хвалу богу трисвятому і найбільшому, і хоч не може їй дорівняти жодна вимова, однак, якщо не вбивати проповіддю цього частіше в притуплені і зіпсовані гріхом людські душі, вони [ці похвали] здаються малими або просто невідомими. Варто також показувати народові чесноти святих людей і особливо пресвятої богоматері для наслідування або захоплювання ними.
9. Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, яких породила Русь, щоб нарешті знали навіть неписьменні, а також ті, що захоплюються тільки своїми переказами, тобто наші вороги, наскільки багата на чесноти наша батьківщина і наша релігія, і щоб нарешті відівчилися закидати нам, що ми позбавлені релігійних почуттів. Треба розголошувати й інші історичні церковні події: що наша церква зробила в попередні роки, а що за нашої пам’яті, або яких зазнала гонінь. Це треба передати нащадкам.
10. Справді це великий обов’язок, що накладається на єпископів та інших священиків: добре навчати ввірений їм народ \118\ тайн віри, викривати злочинців і навертати їх до кращого, до доброчинності. Як же вони здолають таке велике завдання, якщо самі будуть без’язикі і позбавлені дару слова. Не можна сказати, на яку /12/ небезпеку, наражають вони своє спасіння, яку втрату завдають іншим ні, що, ненавчені цьому мистецтву, домагаються священного сану, тобто це становище вони вважають не чим іншим, як торгівлею, призначеною для тілесної наживи і найганебнішого прибутку. Що за сліпота. о боже безсмертний! Яка темрява затемнила душі цих людей! Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір’я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю. А тепер, коли воно добровільно само напрошується, то чому ж ми не прагнемо всім запалом, всім старанням набути його? Отже, приступимо тепер ближче до розгляду самого мистецтва
Розділ третій
