Кожна наука, до викладу якої приступають, повинна починатись від визначений, каже Ціцерон («Про обов’язки» І кн., розд. 2), щоб було зрозумілим те, про що йдеться. /12зв./ Тому й ми, коли приступаємо до обговорення риторичного мистецтва, повинні робити те саме, пояснивши коротко наперед назву риторики.
1. Назва риторики походить від грецького слова ’ερετν, ε̃ρω̃, що означає «говорити». Звідси ритор означає те саме, що оратор, хоч деякі думають, що ритор різниться від оратора: ритором називають учителя красномовства, а оратором — самого красномовця.
2. А риторика визначається різними [вченими] по-різному. Арістотель («Риторика», І кн., розд. 2) каже, що риторика — це спроможність бачити або видумувати те, що в кожній речі або питанні правдоподібне. Цього визначення не приймає Квінтіліан («Навчання оратора», II кн., розд. 16), бо воно не охоплює нічого, крім підбору матеріалу. Але якщо це визначення розглянути грунтовно і слова «видумувати правдопо \119\ дібне» віднести до того, що вимагає обов’язок ритора, то воно буде добре, як це влучно розглядає Юній Мельхіор 64 («Ораторське мистецтво», розд. 3). Адже не тільки предмет, а й слова і розміщення предметів і слів повинен винаходити оратор, як це вчить Ціцерон у творі «Частини промови», бо все це робить речі правдоподібними. Платон у «Горгію» так визначає риторику: «Риторика займається промовою, і її завдання — виголошувати переконливі промови на зборах громадян». А Ціцерон дає коротке визначення: «Це наука говорення». Але найкращим з усіх є визначення Фабія Квінтіліана: «Риторика — це вміння добре говорити» (II, 15). Він же твердить, що це визначення добре, бо воно охоплює всі достоїнства мови і характер оратора, бо добре говорити може тільки добрий муж. Крім того, з цього визначення легко зрозуміти предмет, а також мету й завдання оратора, /13/ та перейдемо від цього питання до наступного.
3. Отже, предметом риторики, як слушно вчив Горгій Леонтійський, є всі речі, бо питання може стосуватися, всіх речей, і тому можна добре сказати: немає нічого, що не було б охоплене шатою риторичного предмета.
Але ближче до справи; слова — не самі речі, які можуть бути предметом інших мистецтв, але будь-яке питання, поставлене на обговорення про будь-які речі, є предметом риторики.
4. Оскільки мету пізнають з предмета, то мета промови та сама, що й мета дослідження, бо до чого прямує дослідження, до того самого, неначе до мети, прямує і промова. Бо дослідження, це неначе якась сліпа, але цікава винахідливість думки, що тільки доповнюється, шукає, але не може знайти. Отже, промова веде дослідження до досліджуваної речі, одне і друге перебувають в (одних) і тих самих межах, бо коли ми досліджуємо, чи щось добре чи погане, фальшиве чи істинне, справедливе чи несправедливе, чи його треба бажати чи уникати, то ми прямуємо до тієї мети, щоб встановити одне з двох. Звідси ясно, що мета промови, а також і промовця — це мовою задовольнити того, хто досліджує, а це є те, що інші кажуть «переконувати мовою». А те, що навіть найбільший оратор не завжди осягає цю мету, треба приписати не йому самому, ані його мистецтву, але або упередженості і впертості, або поганому настрою слухачів, або якійсь іншій причині.
5. Зрозумівши мету, легко зрозуміємо також завдання оратора, бо завдання митця — зберігати те, що веде до осягнення мети мистецтва. А тому що метою оратора є переконувати мовою, то його завдання буде так складати промову, /13зв./ щоб вона могла переконувати. Аби досягти цього, оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відповідному порядку, має сам те \120\ оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов’язково це все запам’ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розкладати, мовно оформляти, охоплювати в пам’яті і виголошувати. Про це мова буде пізніше.
Розділ четвертий
