ДУБРОВСЬКИЙ Володимир Ілліч

Старший економіст Центру соціально-економічних досліджень (CASE Україна)

Безумовно, те, що ми зараз маємо, є кризою в розумінні Й.Шумпетера: стара модель себе у певному сенсі вичерпала, тому що вона довгий час усім нам забезпечувала зростання, і всі перебували у такому собі «розслабленому» стані, гадаючи, що нічого не треба робити, що ми і без того маємо дивовижне економічне зростання. Дуже добре, що наразі ми це зрозуміли: зростання не було стійким, воно вичерпало свій потенціал, і зараз необхідна певна корекція. І те, в якому напрямку піде ця корекція, визначить, чи буде Україна у подальшому мати економічне зростання, чи вона приєднається до європейської спільноти, чи буде замкненим анклавом на території Європи, як деякі країни-сусіди, повністю залежні від Росії.

Це зараз найголовніше питання: куди піде Україна? Минулого разу, коли в Україні відбувалася економічна криза – у 1998 році, на жаль, не були змінені деякі базові підґрунтя існування нашої економіки. Мені дуже подобається, що Інститут написав таке формулювання: «Посилення державної політики, спрямованої на забезпечення ефективності ринкових механізмів». Дійсно, державна політика має бути спрямована саме на забезпечення ефективності роботи ринкових механізмів. А не на те, аби, наприклад, підтримувати старі галузі.

Згадаймо, що відбулося десять років тому. Ту ж металургію підтримували всіма засобами, які тільки можливі, і вона, дійсно, збереглася, але не модернізувалася належним чином. Зараз ми знову маємо кризу, яка пов’язана з домінуванням металургії в нашій економіці, а металургія містить найбільшу у світі частку мартенівського виробництва серед усіх експортерів металу. Тобто, коли держава приходить на допомогу старим галузям, вони розуміють це так: нічого не треба міняти, можна і надалі покладатися на допомогу держави, перечекати погані часи, якимось чином дочекатися кращих часів і потім, у ці кращі часи, знову демонструвати своє домінування.

Ми наразі маємо сказати, що не знаємо, що саме спричинило таку економічну кризу в Україні. Це потребує досліджень. Ми можемо будувати гіпотези, і ваші гіпотези заслуговують на увагу, і у нас є власні гіпотези. Але загалом можна сказати, що це якісь структурні, системні викривлення. Наприклад, завелика концентрація виробництва, завеликі трансакційні видатки, погане середовище для бізнесу, коли кожний крок дається з дуже великими труднощами. Наприклад, так і не були впроваджені дуже хороші закони про захист бізнесу, які протягом цього часу приймалися, але не спрацювали, як, наприклад, закон про дозвільну систему. Дозволи, не дозволені законодавством, продовжують існувати. І їх все ще вимагають від бізнесу. Це, на мій погляд, потребує певних досліджень і саме може вказати шлях виходу із цієї кризи.

А зараз ми маємо таке. З одного боку - певна заспокоєність: ось металургія почала відновлюватися - і все буде гаразд. Не має вся економіка триматися на металургії! Вона трималася на металургії всі ці роки, і ми побачили, що, як ми і попереджали, це - не є гарний шлях розвитку. І це не має продовжуватися! Я не кажу, що не має бути експортної орієнтації. Експортна орієнтація якраз українській економіці притаманна. Сказав би загалом: відкритість і експорт – це те, що може нас врятувати. Тому що у нас, з одного боку, є розвинені технології, а, з іншого боку, немає попиту всередині країни. Візьмемо, наприклад, галузь озброєнь. Бідна країна не може фінансувати розвиток високих технологій: вони можуть розвиватися тільки за рахунок експорту. Це довели й країни Східної Азії свого часу.

Візьмімо інший приклад. В аналітичній доповіді НІСД написано, що треба впровадити жорсткі обмеження, або цілковиту заборону на імпорт вживаного одягу та взуття. Проте вітчизняна легка промисловість виробляє дорогі речі, бо у нас дорога робоча сила, а те, що тут написано – соціально неприйнятне. Тому що найбідніші люди саме і купують оці вживані речі, і таким шляхом виживають. Виходить, що за рахунок найбідніших треба врятувати легку промисловість, яка або не притаманна Україні взагалі, тому що у нас надто дорога робоча сила, або може виробляти дорогі речі, які із задоволенням можуть купувати десь у Європі, в Америці. Проте в нас на них не буде такого попиту, тому що населення збідніле. І так само у багатьох інших вимірах.

Отже, на мою думку, треба будь що зберегти відкритість. В жодному разі не можна зараз проголошувати торговельну війну всьому світові, запроваджуючи ці 13-відсоткові мита, тому що у нас на сьогоднішній день немає проблем із платіжним балансом. А, якщо таке буде зроблено, це буде сприйнято як просто недружній крок, проголошення торговельної війни. В жодному разі не треба згортати експортну орієнтованість. Проте сподіваюся, що металургія вже не займатиме такої великої частки цього експорту і не створюватиме таку собі «голландську» хворобу, придушуючи інші галузі. І це буде та структурна перебудова, яка цю економіку зможе врятувати.

Нарешті, дуже коротко, про важливі політико-економічні наслідки. Якщо ми зараз все ж-таки не зіткнемося з другою хвилею цієї кризи, яка може бути спричинена, наприклад, крахом банків, дуже швидким згортанням внутрішнього попиту і таке інше, то можлива ситуація, коли в країні просто станеться певний «вибух». Оскільки державний бюджет сьогодні не виконується, і немає можливості його виконати, це дуже важка ситуація, яка в Латинській Америці багато разів призводила навіть до встановлення диктатур. В Україні зараз – як доводять, наприклад, дослідження Центру соціальних досліджень «Софія» - існує великий попит на сильні повноваження в економіці. Якщо, борони Боже, таке станеться - мій прогноз щодо цього буде дуже песимістичний. Адже сильні повноваження будуть використані з корупційною метою. У нас просто немає іншого шляху розвитку, як і в більшості країн світу, де такі повноваження отримували певні люди, або певні групи – вони використовувалися для зловживань. Такі випадки як, Корея чи Чилі (навіть Чилі - не дуже гарний приклад) – це виключення! Все інше – це правило. І правило це працюватиме на згортання економіки, згортання конкуренції і, зрештою, згортання ринкових перетворень.