Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

1. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

З врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх дій та їхньої мети, можна виокремити такі види перевищення повноважень:

1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодо обсягу останніх;

2) навмисне перевищення повноважень у сподіванні отримати схвалення вчинених дій від особи, яку представляють;

3) навмисне перевищення повноважень з метою отримати вигоду для себе.

 

Питання 2Поняття цивільного процесу. Поняття і види проваджень у цивільному процесі. Поняття та види стадій у цивільному процесі.

Цивільне судочинство (процес) – це врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду та інших учасників процесу, спрямована на розгляд та вирішення цивільних справ в порядку позовного, наказного та окремого провадження, а також цивільні процесуальні правовідносини, які виникають у зв’язку з такою діяльністю.

Вид цивільного судочинства визначає порядок розгляду передбачених в законі і поєднаних в певні групи цивільних справ. Таке поєднання обумовлюється матеріально-правовою природою справ, що входять до групи і характеризуються самостійними засобами і способами захисту прав і інтересів, а також пов’язаними з цим особливостями судової процедури.

Суди розглядають цивільні справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

В порядку позовного провадження судом розглядаються спори про право цивільне. У позовному провадженні беруть участь дві сторони з протилежними юридичними інтересами – позивач та відповідач. Необхідність встановлення судом наявності або відсутності спірних матеріальних правовідносин між сторонами, а також прав та обов’язків сторін, які є змістом цих правовідносин, є основною відмінною рисою справ позовного провадження.

Наказне провадження – це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом. Судовий наказ видається судом за спрощеною процедурою і лише за визначеним цивільним процесуальним законом переліком вимог за заявою стягувача на підставі безспірних документів.

Окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Також окремо можна виділити провадження за скаргами на дії (бездіяльність) державного виконавця, провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, провадження про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

Стадія цивільного процесу – це сукупність процесуальних дій, поєднаних спільною найближчою процесуальною метою. Цивільний процес включає такі стадії:

1. Відкриття провадження у справі. Ця стадія є першою стадією цивільного процесу, вона знаменує виникнення цивільних процесуальних правовідносин між судом та зацікавленою особою, яка звернулася до суду за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу.

2. Провадження у справі до судового розгляду. На цій стадії суддею здійснюються процесуальні дії по підготовці справи до судового розгляду.

3. Судовий розгляд справи. Центральна стадія цивільного процесу, під час якої відбувається розгляд і вирішення цивільної справи по суті.

4. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку. Стадія перевірки судом апеляційної інстанції законності та обґрунтованості рішень ухвал та судових наказів суду першої інстанції, які не набрали законної сили.

5. Перегляд судових рішень в касаційному порядку. Стадія перевірки судом касаційної інстанції законності рішень та ухвал судів першої та апеляційної інстанції, які набрали законної сили.

6. Перегляд судових рішень Верховним Судом України. Стадія перевірки ВСУ судових рішень у цивільних справах з підстав 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ;

3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом;

4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

7. Перегляд судових рішень за ново виявленими обставинами. Стадія перевірки рішень або ухвал суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судових наказів у зв’язку з встановлення істотних для справи обставин, які об’єктивно існували на момент розгляду справи судом, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також суду, на час розгляду такої справи.

 

Питання 3 Організаційно-правове забезпечення соціального розвитку села

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють відносини соціального розвитку села, є Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» від 17 жовтня 1990 р., укази Президента України «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села» від 20 грудня 2000 р. № 1356, «Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села» від 15 липня 2002 р. постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року

Так, Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 р., затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158, для розвитку соціальної сфери села та сільських територій необхідно: забезпечення впровадження соціальних стандартів і нормативів у сільській місцевості; розвиток підприємництва, розв´язання проблем зайнятості на селі; розвиток транспортного сполучення та зв´язку; удоскона­лення інженерної інфраструктури; розвиток житлового будівництва та комунального господарства; розвиток освіти; розвиток медичного об­слуговування; розвиток культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збереження і розвиток традиційної культури регіонів; поліпшення побутового обслуговування сільського населення; розвиток фізичної культури і спорту на селі; розвиток торговельного обслуговування сільського населення; створення умов для заохочення молоді до роботи і проживання у сільській місцевості; державна підтримка розвитку депресивних сільських територій; удосконалення системи управління розвитком сільських територій.

Законодавство України не містить визначення поняття соціального розвитку села. Не склалося єдиної думки щодо нього і в юридичній літературі. Як слушно зазначає професор А. М. Статівка, під поняттям соціального розвитку села «слід розуміти комплекс суспільних відносин, які виникають у зв´язку з облаштуванням сільських територій, соціальним і матеріальним забезпеченням достатнього життєвого рівня сільського населення на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства, а також вільного розвитку кожного селянина, що передбачає за­доволення його потреб матеріального, морального, духовного та фізичного характеру»[12].

Як інститут аграрного права соціальний розвиток села включає в себе цілий комплекс відносин які спрямовані на:

збереження сільської поселенської мережі; здійснення державної підтримки розвитку депресивних сільських територій (трудонедос- татніх населених пунктів), створення умов для збереження та розвитку малих, віддалених сільських поселень і територій, які мають окремий статус (зокрема гірських та Поліських населених пунктів);

соціальне переоблаштування села: збереження існуючих об´єктів соціальної сфери на селі та благоустрій сільських територій. А також забезпечення транспортного сполучення та зв´язку, удосконалення інженерної інфраструктури; розвиток житлового будівництва та комунального господарства;

розвиток підприємництва шляхом державної підтримки суб´єктів господарювання різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарств, сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму;

поліпшення рівня медичного, побутового та торговельного обслуговування сільського населення шляхом створення мережі відповідних закладів;

поліпшення умов відпочинку, розвиток фізичної культури і спорту, культурно-дозвільної діяльності в сільській місцевості, збереження і розвиток традиційної культури регіонів;

забезпечення належного рівня освітніх послуг, наукових досліджень та підготовки кадрів для села.

 

БІЛЕТ 29

Питання 1 Шлюб

Поняття шлюбу подано у ст. 21 Сімейного кодексу як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Ознаками шлюбу є:

1.Союз чоловіка та жінки, що перебуває під захистом держави. 2. Вільний моногамний союз.3. Рівноправний союз чоловіка та жінки.4. Союз, що укладається за встановленою державою формою.5. Довічний союз, спрямований на утворення сім'ї, народження та виховання дітей.

Отже, шлюб — це добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, який реєструється в державних органах реєстрації актів цивільного стану з метою створення сім'ї, виховання дітей, який породжує взаємні права та обов'язки подружжя.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Релігійний обряд шлюбу також не є підставою для виникнення у чоловіка та жінки прав та обов'язків подружжя, за винятком, коли релігійний обряд відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Умовами одруження є вільна згода осіб, які укладають шлюб, та досягнення певного шлюбного віку.

Вільна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки та чоловіка на реєстрацію шлюбу.

Щодо другої умови, то у ст. 22 Сімейного кодексу шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків та 17 років для жінок. Однак за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Звертаємо увагу, що особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Законодавство також закріплює обставини, за яких укладення шлюбу є неможливим. Так, у шлюбі не можуть перебувати: — особи, які є родичами прямої лінії споріднення; — рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра; — двоюрідні брат та сестра, тітка, дядько та племінник, племінниця; — усиновлювач та усиновлена ним дитина (однак у разі скасування усиновлення цей шлюб може бути зареєстрований); — між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між дітьми, які були усиновлені ним. Лише за рішенням суду може бути надане право на шлюб між вказаними особами.

СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під­ставами для визнання шлюбу недійсним (ст. 38 СКУ). Підстава недійсності шлюбу у коментованій статті об'єктивована у вигляді наслідку порушення вимог ст. 22 СК (шлюбний вік), ст. 24 СК (добровільність шлюбу), ст. 25 СК (одношлюбність), ст. 26 СК (перелік осіб, які не можуть перебувати між собою у шлюбі).

Отже, недійсність шлюбу – це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, ви­ражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судо­чинства у зв’язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

Питання 2.Право на захист,зверн в суд

Ос, суб п-вл або охорон з-м інтерес якої порушено,невизнано або оспорюється, має право н азахист такого права. Під охороною суб'єктивних прав розуміють правове регулювання суспільних відносин з метою забезпечення їх нормального роз­витку.Під захистом слід розуміти сукупність процесуальних за­ходів, що вживаються в зв'язку з порушенням, невизнанням чи оспорюванням суб'єктивних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, держави Україна,, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів цивільного права та спрямовані на захист або відновлення суб'єктивних цивільних прав і особистих майнових та нсмайнових інтересів їх володільців.

Захист суб прав та охор з-м інт зд-ся у формахх та у спосіб, визнчений з-м або дог. Спосіб захисту є категорією матер права та визначає коло заходів, які можуть бути застосовані до правопорушника) напр. відшокодування збитків, визн правочину недійсним і т.д) На відміну від способу, форма захисту-це категорія процесуального права. Під формою розуміють визначену з-м дія-сть компетентних орг щодо захисту права, включаючи винесення рішення, контроль за його виконаянням, визнчення способу захисту. Форми захисту бувають юрисд.(повязані зі зверн до компетентного органу юрисд- адмін захист, нотар, судовий) І не юрисд.(самозахист)

Ч 1 ст 7 ЗУ ПРО СУДОУСТРІЙ ТА СТАТУС СУДДІВ, кожному гарантується захист його прав, свобод та закон. інтересівнезалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Частина 1 ст. 55 Конституції проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». У ч. 1 ст. 124 Конституції передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Стаття 16 ЦК передбачає захист цивільних прав та інтересів судом. Судовий захист прав та інтересів суб'єктів права здійснюється у певному встановленому законом порядку. Одним із способів здійснення судового захисту прав та інтересів суб'єктів права є розгляд справ у цивільному процесі. Переваги: Спец орг-суд, наявність цив. проц форми, яка гарантує законність і обгрунтованість, неупереджені судді

 

3. Оренда і землекор

В умовах переходу від централізованої системи управління до ринкової економіки найважливішим принципом землеволодіння і землекористування є введення плати на всі землі, що залучаються у господарський обіг. Платежі за землю відповідно до прийнятих законодавчих актів повинні встановлюватися у формі земельного податку й адекватної йому категорії у системі орендних відносин - орендної плати, їхній розмір визначається на основі кадастрових оцінок, які враховують якість місця розташування земель відповідного цільового призначення.

Оренда, як особлива форма реалізації права власності та господарського використання землі, як основний засіб виробництва в сільському господарстві займає важливе місце у системі економічних категорій і земельних відносин. В економічно-правовому розумінні оренда - це оформлений договором майновий найм, згідно з яким одна сторона (орендодавець) надає іншій стороні (орендареві) майно, засоби виробництва, землю у тимчасове користування за домовленістю в договорі оренди - плату. Оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальної власності), держави. Об'єктами можуть бути й земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди.

З передачею землі в оренду відбувається розподіл повноважень власника: права власника залишаються з ним, але він переуступає орендареві значну їх частину по використанню землі. Таким чином, повноваження по господарському використанню землі відмежовуються від інших повноважень власника і персоніфікуються в іншому суб''кті правовідносин.

Прийняття Закону України "Про оренду землі" та включення до Земельного кодексу України статей про приватну власність і оренду землі стало одним із важелів приведення виробничих відносин на селі у відповідність із рівнем розвитку виробничих сил та виробничих відносин, у тому числі у сфері землеволодіння та землекористування.

У процесі використання землі як засобу виробництва орендар стає важливою фігурою поряд із великими землевласниками. Підприємець-орендар намагатиметься одержувати із земельної ділянки дохід, не менший від середньої норми прибутку і більший від капіталовкладень у цю землю. Але весь прибуток, створений при використанні орендованої земельної ділянки, він присвоїти собі не може. Певну його частину підприємець-орендар має віддати власникові землі у вигляді земельної ренти за право користування земельною ділянкою. Земельна рента регулярно привласнюється власниками землі - вона виступає економічною формою реалізації власності на землю та її природні ресурси і є доходом, не пов'язаним із підприємницькою діяльністю. Але земельна рента - це складова взаємовідносин підприємця-орендаря, інших суб'єктів підприємницької діяльності з власниками землі, оскільки при відсутності власної землі підприємці змушені брати її в оренду. Тобто оренда - це форма землекористування, при якій її власник передає земельну ділянку на певний термін іншій особі (орендареві) для ведення підприємницької діяльності за певну винагороду.

 

БІЛЕТ 30

Питання 1Сторони в цпп

Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими є предметом судового розгляду у порядку цивільного судочинства. Ними відповідно до ст. 30 ЦПК можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.Процесуальні права сторін – це встановлені та гарантовані законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб’єктивних прав, які зазнали посягання або існує ймовірність такого.. Загальні права містяться у ст. 27 ЦПК, Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження

Спеціальними ж є права, визначені суттю правового статусу сторони. Так, відповідно до ст. 31 ЦПК позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можливість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), заперечувати позивачем заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.

Обов’язки:

- сторони зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін.

-доведення сторонами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самостійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

Обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд. Саме він своїм рішенням вирішує спір про право, здійснює захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.7 липня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про судоустрій і статус суддів", яким було закріплене положення про те, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне відповідальність, установлену законом.

Згідно зі ст. 54 Закону "Про судоустрій і статус суддів" судді зобов'язані: 1) своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики; 3) виявляти повагу до учасників процесу; 4) додержуватися присяги судді; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, в тому числі і таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) дотримуватися вимог щодо несумісності.

 

Питання 2. Сутність та складові легалізації господарської діяльності. Принципи дозвільної системи в сфері господарювання

Традиційно поняття "легітимації" та "легалізації" розмежовуються в конституційному і міжнародному праві, коли під легітимацією розуміється процедура суспільного визнання законності державної влади, а під легалізацією — наділення певного документа чи особи юридичними характеристиками. Крім того, поняття легалізації прямо використовується в законодавстві України (на відміну від легітимації) як інститут підтвердження реєстрації громадських організацій, дійсності документів, боротьби з незаконними до­ходами тощо.

Легалізація господарської діяльності означає наділення суб'єкта господарювання необхідними юридичними документами, що дозволяють йому законно здійснювати господарську діяльність, а легітимація — підтвердження в різних життєвих ситуаціях законності здійснення господарської діяльності суб'єктом господарювання за результатами перевірки його правовстановлюючих та дозвільних документів і самої діяль­ності на предмет відповідності вимогам законодавства. Остаточну оцінку легітимності діяльності суб'єкта господарювання може дати лише суд.

Наприклад, фіктивне підприємництво є легальною діяльністю, поки судом не буде встановлено інше (тобто поки не буде встановле­на нелегітимність такої діяльності). При реєстрації суб'єкта господарювання (при легалізації) органи реєстрації видають суб'єктові господарювання свідоцтво встановленого зразка і не несуть відповідальності за відповідність його установчих документів вимогам законодавства, окрім вимог щодо передбачених законодавством відомостей.

У літературі під легалізацією розуміється здійснення суб'єктом низки послідовних, юридично значимих дій, спрямованих на набут­тя прав і обов'язків підприємця (правосуб'єктності), І в цьому плані легалізація має розглядатися як сукупність двох груп правових дій: внутрішніх і зовнішніх. Відповідно легалізація характеризується ініціативною стадією, проходить через організаційну складову і закінчується формалізацією.

Здійснення господарської (підприємницької) діяльності без відповідної легалізації тягне за собою господарсько-правову (ст. 240 ГК України), адміністративну (ст.ст. 160-2, 164 КУпАП України) і кримінальну (ст.ст. 202-203, 205 КК України) відповідальність.

ГК і закони України припускають процедуру легалізації загалом господарської, а не тільки підприємницької діяльності. І це не випадково. Підприємництво розглядається складовою частиною господарської діяльності — комерційною господарською діяльністю (глава 4 ГК України). Проте іншою її частиною є некомерційна господарська діяльність (глава 5 ГК Укра­їни). Більш того, ст. 58 ГК України, закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», «Про ліцензування видів господарської діяльності» тощо пошиирюють процеси легалізації на будь-яку господарську діяльність, а не тільки на підприємництво. Водночас слід ураховувати, що не будь-яка діяльність фізичної особи у сфері господарювання є підприємництвом і вимагає легалізації даної особи як підприємець.

Виходячи з характеристики дозвільних процедур, необхідних для державного підтвердження законності входження суб'єкта в господарський оборот, легалізація суб'єктів господарської діяльності включає від 1 до 10 і більше складові:

1) державну реєстрацію суб'єктів господарювання;2) ліцензування певних видів господарської (підприємницької) діяльності;3) патентування деяких видів підприємницької діяльності;4) одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів;5) дозвіл (висновок) органів санітарного, пожежного і екологіч­ного контролю, органів охорони праці та інших органів на початок експлуатації торговельно-промислових об'єктів;6) квотування і ліцензування господарської діяльності у ЗЕД;7) реєстрація (поставлення на облік) в податкових, митних орга­нах, органах соціального і пенсійного страхування;8) дозвіл органів Антимонопольного комітету на концентрацію І узгоджені дії, що обмежують конкуренцію, тощо.

Перелік етапів легалізації не є вичерпним і залежить від виду і сфери господарської діяльності, їх склад залежить від суспільних вимог до безпеки, якості та інших характеристик господарської діяльності. Зокрема, в сфері морських перевезень додатково встановлюється порядок реєстрації морських суден, у сфері автоперевезень — реєстрація і періодичний технічний огляд автотранспортних засобів і т. п.

Розглядаючи питання легалізації (легітимації) господарської діяльності суб'єктів господарювання, слід звернути увагу на дозвільну систему у цій сфері. Закон України «Про дозвільну систему у сфері госпо­дарської діяльності» поставив за мету упорядкувати процедури видачі документів дозвільного характеру, а також встановити єдині принципи дозвільної системи у сфері господарювання. Враховуючи те, що перелік основних засобів державного регулювання господарської діяльності, регламентований ч. 2 ст. 12 ГК України, є невичерпним, дозвільна система відноситься до окремих способів державного регулювання економіки.

Закон про дозвільну систему (абз. 2 ч. 1 ст. 1) визначає дозвільну систему у сфері господарської діяльності як сукупність урегульованих законодавством відносин, що виникають між дозвільними ор­ганами, адміністраторами та суб'єктами господарювання у зв'язку з видачею документів дозвільного характеру. За рамками Закону про дозвільну систему залишаються відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, захисту економічної конкуренції, а також дозвільна система, яка поширюється на операції зі зброєю.Відносини у перелічених сферах регламентуються окремими законами і підзаконними нормативно-правовими актами. Це, зокрема: закони України «Про ліцензування певних видів гос­подарської діяльності» від 01.06.2000 р.; «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» від 11.01.2000 р. тощо. Закон про дозвільну систему не стосується різноманітних реєстраційних процедур, адже в ньому йдеться про діяльність осіб вже наділених статусом суб'єктів господарювання.

Правове регулювання відносин, що складаються в рамках дозвільної системи у сфері господарювання, забезпечується досить широким колом законів і підзаконних нормативно-правових актів («Про рекламу», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»)

Суб'єкти дозвільної системи у сфері господарювання поділяються на дві групи: дозвільні органи — це органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також підприємства, установи, організації, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру, з одного боку, та суб'єкти господарювання — юридичні особи та фізичні особи — підприємці, що ініціюють відповідні процедури.

До об'єктів дозвільної системи законодавець відносить — земельні ділянки, споруди, будівлі, приміщення, устаткування, обладнання та механізми, що вводяться в експлуатацію або проведення окремої операції, господарська діяльність певного виду, робота та послуга. Наприклад, стосовно будівель, споруд — дозволи на виконання підготовчих робіт, виконання будівельних робіт. Щодо окремих операцій прикладом можуть слугувати: дозвіл на розміщення зовнішньої реклами; дозвіл на розміщення за межами України цінних паперів українських емітентів.

До документів дозвільного характеру віднесені дозволи, висновки, погодження, свідоцтва тощо, що дають суб'єкту господарювання право на здійснення певних дій відносно здійснення господарської діяльності. (невичерпний)

Відповідно до положень ст. 4 Закону про дозвільну систему виключно законами, які регулюють відносини, пов'язані з одержанням документів дозвільного характеру, встановлюється: необхідність одержання документа дозвільного характеру; дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру; платність або безоплатність видачі документа дозвільного характеру; строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі та анулювання документа дозвільного характеру; можливість набуття суб'єктом господарювання права на прова­дження певних дій щодо здійснення господарської діяльності за декларативним принципом.

Дозвільна процедура включає в себе загальний порядок видачі документів дозвільного характеру місцевими дозвільними органами, який базується на двох основних принципах (яких дотримуються і в економічно розвинених країнах):

- принцип організаційної єдності, який передбачає наявність адміністратора. Суб'єкт господарювання має право вибору способу отримання документів дозвільного характеру: безпосередньо за зверненням у відповідні місцеві дозвільні органи, представники яких здійснюють прийом суб'єктів господарювання в одному приміщенні, або за зверненням до адміністратора;

- декларативний принцип, згідно з яким суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності без отримання документа дозвільного характеру шляхом повідомлення адміністратора або відповідного дозвільного органу про відповідність його матеріально-технічної бази вимогам законодавства.

Слід зазначити, що Закон про дозвільну систему встановлює один випадок, коли суб'єкт господарювання може розпочинати господарську діяльність за декларативним принципом. Згідно з ч. 5 ст. 4 цього Закону у разі надання на підставі договору оренди чи інших договорів у тимчасове користування приміщень (обладнання) за умови збереження виду діяльності і стану цих приміщень (обладнання) від орендаря або іншого користувача не вимагається одержання докумен­та дозвільного характеру на їх використання (експлуатацію), крім використання потенційно небезпечних об'єктів і машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

У певних випадках власник (орендар) може розпочати діяльність підприємства за декларативним принципом у разі укладення дого­вору страхування цивільної відповідальності перед третіми особами стосовно відшкодування наслідків можливої шкоди.

Принцип мовчазної згоди — принцип, згідно з яким суб'єкт гос­подарювання набуває право на провадження певних дій або видів господарської діяльності без отримання відповідного дозвільного документа, за умови якщо ним подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк дозвільний документ або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.

Строк видачі документів дозвільного характеру становить десять робочих днів, якщо інше не встановлено законом.

Питання 3 Дог підряду

Згідно зі ст. 837 ЦК за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Ознаки: двосторонній, консенсуальний, відплатний.

Характеристика договору підряду

1. Предметом договору підряду є робота, що виконується підрядником, а точніше - її результат. Поняття "робота" сформульоване в ст. 1 Закону "Про здійснення державних закупівель", за якою до робіт належить проектування, будівництво нових, розширення, реконструкція, капітальний ремонт та реставрація існуючих об'єктів і споруд виробничого і невиробничого призначення, роботи із нормування у будівництві, геологорозвідувальні роботи, технічне переоснащення діючих підприємств та супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- і супутникова фотозйомка та інші послуги, які включаються до кошторисної вартості робіт, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих робіт.

2. Сторонами договору підряду є замовник і підрядник. Крім того, згідно зі ст. 838 ЦК підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником - як замовник.

Загальні положення ЦК щодо договору підряду не обмежують суб'єктний склад відносин за договором підряду'. Тобто, сторонами договору підряду можуть бути юридичні й фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Юридичні особи можуть бути сторонами договорів підряду, як і будь-яких інших договорів, тільки в разі, якщо їх укладання і виконання відповідає їх установчим документам. Крім того, ч. З ст. 837 ЦК вимагає одержання підрядником для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, спеціального дозволу.

4. Підрядник виконує роботу на власний ризик.

5. Замовник зобов'язується прийняти роботу, виконану підрядником.

Згідно зі ст. 853 ЦК замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові.

Документом, що підтверджує приймання замовником наданих послуг, є акт приймання-передачі виконаних робіт.

Договір підряду становить документально оформлені наміри сторін про виконання робіт, результат яких становить предмет договору. Власне договір не відображає процесу та реальних результатів виконання робіт, зауваження сторін щодо їх якості тощо. Саме акт приймання-передачі виконаних робіт є документом, що підтверджує наявність певних матеріальних результатів і своєрідним посвідченням передачі права власності на них від однієї сторони договору до іншої.

Види: побутовий, будівельний та на проектні та пошукові роботи.

 

Білет НЕВІДОМИЙ!

Питання 1 Договори доручення, комісії: поняття, елементи, права та обов’язки сторін.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Ознаки: двосторонній, консенсенсуальний, оплатний або безоплатний.

Форма: усна і письмов.

На підставі ДД довіритель зобов’язаний видати довіреність, вона укладається в письмовій формі. Тому форма ДД і довіреності можуть не співпадати.

Істотні умови: предмет – юридичні дії повіреного (укладення правочинів, представництво в суді…)

Можуть бути і інші умови – обов’язкове вказання ім’я обдарованого у договорі дарування (або нікчемність). Може визначатисьсь строк і територія в межах яких діє повірений, розмір оплати його послуг.

Сторони: повірений – особа, яка зоб-ся виконати юридичні дії

Довіритель – особа, яка доручає вчинення таких дій. Це можуть бути ф/о дієздатні та ю/о.

Права та обов’язки:

Повірений: зобов’язаний: виконати дії відповідно до договору, виконувати доручення особисто, повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення

Має право: передовірити свої повноваження, якщо це прямо передбачено договором або,якщо був змушений з метою захисту інтересів довірителя, відхилитись від змісту доручення, якщо не міг попередити, або, якщо не отримав відповіді у строк від довірителя.

Довіритель: зобов’язаний: відшкодування витрат повіреному, забезпечити його всіма необхідними засобами

Має право: в одностор порядку змінити або скасувати вказівки, знати про передоручення, контролювати дії повіренного.

Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Ознаки: двосторонній, консенсенсуальний, відплатний, строковий або безстроковий

Форма: в законі не визн-ся, але як правило письмова. Залежно від виду договору коміс доручення може бути оформл-не різними док-ми, зокрема квитанцією. При передачі речі громадяни пред’являють паспорт або ін. докум, що його замінює, а іноземці - документ, що посвідчує проживання в Україні або їх нац. паспорт з відміткою про перебув в Укр. При прийманні комісіонер видає квитанцію у 2 примірниках (собі і йому) і товарний ярлик.

Істотні умови: предмет (майно, що передається) і ціна.

Сторони: комітент – це особа, яка дає комісійне доручення, комісіонер – особа, як його приймає. Закон не дає поняття хто це, тому всі.

За згодою комітента комісіонер має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом.

Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента.

Права та обов’язки:

Коміссіонер: зобов'язаний: вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, застрахувати майно, якщо це передбачено договором, після виконання договору надати звіт,

має право: укладати договір субкомісії за згодою комітента, притримати річ для забезпечення своїх вимог, відшкодування витрат, крім оплати своїх послуг. Відповідає за нестачу або пошкодження речі.

Комітент: зобов’язаний: повідомити комісіонера про заперечення проти 30 днів, після отримання звіту, прийняти все належно виконане від комісіонера, виплатити винагороду йому

Має право вимоги належного виконання зобов’язання, право відмовитись від комісії.

 

Питання 2Учасники господарського процесу. Участь у господарському процесі громадян, що не є підприємцями.

Поняття «учасник господарського процесу» не визначене законом, натомість дослідники висловлюють різні погляди щодо цього питання.

Зокрема, Д.М.Притика, М.І.Титов, В.С.Щербина вважають суб’єктами процесуальних відносин осіб (громадян, організації, а також їх посадових осіб), які здійснюють передбачені законом процесуальні дії. Більш доречним, на нашу думку, є визначення суб’єктів не через дії, що вони вчиняють, а через права (якими вони наділені процесуальним законом і які вони можуть реалізовувати на свій розсуд згідно з принципом диспозитивності) і обов’язки (які вони згідно з процесуальним законом мають виконувати).

Ураховуючи це, можна зазначити, що учасник господарського процесу - це особа, яку господарський процесуальний закон наділяє процесуальними правами та обов’язками і яка вступає в процес для всебічного, повного та об’єктивного розгляду господарської справи та розв’язання спору.

У ст. 18 ГПК України зазначено, що до складу учасників процесу входять сторони, треті особи, прокурор та інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК.

Також у розділі IV ГПК України «Учасники судового процесу» містяться ст.ст. 18 та 19, присвячені правовому статусу судді та порядку його відводу. Це дозволяє говорити, що у широкому значенні до суб’єктів процесу можна віднести й суд.

У спеціальному значенні повний склад учасників судового процесу визначено розділом IV ГПК України, з урахуванням положень якого учасниками господарського процесу є:

9 сторони (позивач і відповідач);

10 треті особи (поділяються на осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору й осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору);

-представники сторін і третіх осіб;

-прокурор;

- судові експерти; перекладачі;

-посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для надання пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи.

Цей склад учасників передбачений процесуальним законом для позовного провадження в господарських справах.

У провадженні у справах про банкрутство беруть участь (згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»):

сторони (боржник і кредитори);арбітражний керуючий (який має процесуальний статус розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора,власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;Фонд державного майна України; державний орган із питань банкрутства, а саме Державний департамент з питань банкрутства Міністерства економіки України;представник органу місцевого самоврядування; представник працівників боржника; уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю.

У зв’язку з істотними особливостями провадження у справах про банкрутство, особливості правового статусу учасників такого провадження розглядаються в розділі 14 підручника.

Класифікація учасників господарського процесу. Учасники господарського процесу істотно відрізняються один від одного за своїм правовим статусом, що зумовлює наявність багатьох класифікацій з цього питання.

Д.М. Притика, М.І. Титов, B.C. Щербина поділяють учасників на такі групи згідно з метою вступу, або залучення до процесу і функцій, які вони виконують у процесі:

10) особи, що безпосередньо вирішують справи;

11) особи, які вступають у процес для захисту своїх прав та охо- ронюваних законом інтересів (сторони, треті особи);

12) особи, які вступають у процес із метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи);

13) особи, які залучаються до процесу для надання пояснень і висновків (посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, експерт).

І.Г. Побірченко пропонує поділ учасників на такі категорії:

- особи, що беруть участь у справі;

- особи, що сприяють вирішенню справи.

М.О. Абрамов передбачає два види учасників: активні та пасивні. Активними є, на його думку, ті учасники, з ініціативи яких виникає, розвивається і припиняється процес (суддя, сторони, треті особи, прокурор, державні і громадські організації, уповноважені законом виступати на захист прав та інтересів інших осіб).

Суддя є учасником господарського процесу з особливим статусом - це головний учасник, який розв’язує

 

Питання 3 Основні принципи природноресурсового права

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

е) науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов'язковість надання висновків державної екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

з) науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

і) компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва;

л) встановлення екологічного податку, рентної плати за спеціальне використання води, рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів, рентної плати за користування надрами відповідно до Податкового кодексу України.