Право господарського відання

За ГК (ст. 136) право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Право господарського відання було передбачено лише щодо державної власності. Однак на практиці виникла проблема визначення правового режиму майна, наданого, зокрема, засновниками в управління господарського товариства.

Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то природно виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві господарського відання.

Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право власника контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в господарське ведення якої було надане майно, тощо.

Право оперативного управління

Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

 

Білет 22

Питання 1Поняття зобов’язання, елементи, підстави виникнення, види зобов’язань.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Елементи зобов’язань.

1) суб’єкти – конкретні визначені сторони (кредитор і боржник), а отже зобов’язання мають відносний характер, на кожній стороні може бути декілька осіб – це називається множинністю осіб у зобов’язанні.

Види множинності:

*активна – на стороні кредитора декілька сторін

*пасивна – на стороні боржника ….

*змішана- і на стороні боржника і на стороні кредитора….

Зобов’язання із множиннісютю суб’єктів поділяюся на:

1.Дольові (часткові) – кожен із кредиторів має право вимагати виконання зобов'язань від ін. сторони-боржників в рівній частці з ін. особами

2. Солідарні – право вимоги чи право виконання є неподільними

3. Субсидіарні (додаткові) – в яких існує основний і додатковий боржник і у випадку, коли основний боржник не може виконати зобов'язання, кредитор має право звернутися до додаткового; після того як додатково виконає зобов'язання він має право звернутися до основного з вимогою.

Окрім сторін у зобов'язанні можуть брати участь треті особи (інші особи, які не є його суб'єктами). Останні, як правило, пов'язані або з кредитором, або з боржником певним правовим зв'язком. Зобов'язання як відносне правовідношення створює права та обов'язки за загальним правилом для його суб'єктів і не може створювати обов'язку для третьої особи, що не є його стороною. Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора. У цивільному праві виділяють зобов'язання за участю третіх осіб, які поділяються на два види: а) зобов'язання на користь третьої особи; б) зобов'язання, що виконуються третьою особою.

2) Об’єкт – дії або утримання від дій

3) Зміст – права і обов’язки сторін

Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юридична сукупність (фактичний склад), які породжують зобов'язання. Це можуть бути договір та інші юридичні факти, як передбачені, так і не передбачені ЦК.

Серед усіх можливих підстав виникнення зобов'язань особливе значення має договір. Це природно, оскільки зобов'язальне правовідношення найчастіше встановлюється за бажанням осіб, що беруть участь у ньому, і знаходить свій вияв у договорі.

Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань становлять акти суб'єктів публічного права:

а) безпосередні приписи актів цивільного законодавства;

б) рішення суду;

в) акти управління (адміністративні) акти органів державної влади або органів місцевого самоврядування (акти управління, адміністративні акти). При цьому зміст зобов'язання, що виникає безпосередньо з такого акту, визначається цим актом.

Види зобов’язань.

1) Залежно від спрямованості:

*регулятивні – всі договірні зобов’язання, що виникають з правомірних дій)

*охоронні – що виник із деліктів

2) Залежно від підстав виникнення:

*договірні

*не договірні: деліктні та ті, що вин із односторонніх правочинів

3) залежно від співвідношення прав та обов’язків

*односторонні - у кожної сторони є або право або об-к (позика)

*двосторонні (взаємні або синалагматичні) – у кожної сторони є і право вимоги і обов’язок

 

Питання 2Право апеляційного оскарження. Суб’єкти, об’єкти права апеляційного оскарження. Строки апеляційного оскарження. Підстави апеляційного оскарження. Повноваження суду апеляційної інстанції.

Право апеляційного оскарження - це передбачене процесуальним законодавством право на порушення апеляційного провадження.

Суб’єкти: Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Об'єктом апеляційного оскарження є:

- рішення суду першої інстанції, що не набрали законної сили:

- ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили. Рішення суду першої інстанції, у тому числі додаткові, заочні, можуть бути оскаржені як у цілому, так і в частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення.

Окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, перелік яких наведено у пунктах 1-33 ч. 1 ст. 293 ЦПК.(відмови у відкритті провадження у справі, повернення заяви позивачеві, роз’яснення рішення, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду та ін..)

Разом з рішенням оскаржуються протокольні ухвали.