За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
2. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором.
3. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.
Складські документи: складську квитанцію;просте складське свідоцтво(видається на пред'явника).;подвійне складське свідоцтво (2 частини: складське свідоцтво і заставне свідоцтво (варант), можуть передаватися разо або окремо шляхом передавального напису на зворотній стороні(індосамент)).
Товарний склад видає товари володільцеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) лише в обмін на обидва свідоцтва разом.
2. Товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва.
Спеціальні види зберігання:
1. Зберігання в ломбарді – оформ-ня шляхом видачі іменної квитанції, предмет – лише рухома неспоживча річ. Річ, яку не забрали з ломбарду після 3 міс з дня спливу строку договору – може бути продана. З суми віднім плата за зберіг, а залишок поклажодавцю.
2. Зберігання цінностей в банку – предмет - документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності.Укладення договору зберігання цінностей у банку засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажодавцеві. Варіанти зберігання – надання індик банк сейфу (банк відповідає за збер), надання сейфу, який не ох-ся банком(ні).
3. Зберігання речей у камерах схову – у камерах схову загального користування підт-ся видачею квитка або номерного жетону. Збитки в разі нестачі, пошкодж втрати відшкод-ся протягом доби з моменту предявл вимоги. Якщо не забрали у встан строк – зберігають 3 міс, після – може продав. За зберігання в автом камерах схову застос полож про майн найм.
4. Зберігання речей у гардеробі організації – зберігач – ор-ція, зберігач зобов’язаний прийняти всі міри для збереж речі.
5. Зберігання речей пасажира під час його перевезення -перевізник зобов'язаний забезпечити схоронність валізи (сумки), особистих речей пасажира (крім дорогоцінностей та грошей), які пасажир перевозить у відведеному місці.
6. Зберігання речей у готелі -готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана працівникам готелю або знаходиться у відведеному для особи приміщенні.Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремо передані готелю на зберігання.У разі втрати чи пошкодження речі особа зобов'язана негайно повідомити про це готель. Якщо до закінчення строку проживання особа не пред'явила свої вимоги до готелю, вважається, що її речі не були втрачені чи пошкоджені.Положення цієї статті застосовуються до зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.
7. Зберігання речей, що є предметом спору - види: *догорний- якщо річ передано на зберіг особі за дом-тю сторін до його розясн-ня в суд порядку; * судовий – якщо річ передана за ріш
8. Зберігання автотранспортних засобів -якщо зберігання автотранспортних засобів здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності, такий договір є публічним.За договором зберігання транспортного засобу в боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов'язується не допускати проникнення в них сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця.Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу.Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном).
9. Договір охорони -за договором охорони охоронець, який є суб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.
Права та обов’язки:
Поклажодавець: зобов’язаний: оплатити зберігання, якщо це передбачено, відшкодувати інші витрати, пов’язані зі зберіганням, забрати річ
Має право: вимагати повернення своєї речі, на відшкодування шкоди у разі втрати або пошкодження речі
Зберігач: зобов’язаний: прийняти річ на зберігання, якщо це СПД, відшкодувати шкоду у разі втрати або пошкодження речі, повернути річ
Має право: користуватися річчю, за згодою поклажодавця, відшкодування витрат, оплату зберігання,.
Питання 2Поняття, предмет та метод цивільного процесуального права.
Цивільне процесуальне право – це система правових норм, які регулюють діяльність суду та інших учасників процесу, спрямовану на розгляд та вирішення цивільних справ в порядку позовного, наказного та окремого провадження, а також цивільні процесуальні правовідносини, які виникають у зв’язку з такою діяльністю.
Цивільне процесуальне право також характеризується своїм предметом і методом правового регулювання.
Предмет цивільного процесу в дуже спрощеному вигляді можна визначити як сукупність суспільних відносин, що виникають у зв'язку із розглядом цивільних спорів і регулюються нормами цивільного процесуального права. Однак це питання потребує детальнішого дослідження, пов'язаного з тим, що у науці цивільного процесуального права цивільний процес розуміється в широкому і вузькому значеннях.
Ідея широкого розуміння цивільного процесу виникла у 60-х рр. XX ст. і полягала у тому, що предметом цивільного процесуального права є діяльність всіх державних і громадських органів (і організацій) із захисту суб'єктивних прав і законних інтересів1. Дискусія, що виникла потім, поділила науковців на 2 табори: одні з них підтримали ідею широкого розуміння цивільного процесу М.Б. Зейдера, інші проти неї активно заперечували (М.І. Авдєєнко, М.А. Гурвич)
Однак перемогла у цій дискусії друга точка зору, відповідно до якої предметом цивільного процесуального права є діяльність суду зі здійснення правосуддя у цивільних справах.
Але і в сучасній доктрині висловлюються нові аргументи на користь широкого розуміння цивільного процесу (Г.Л. Осокіна), відповідно до яких природа процесу не повинна розглядатися як така, що походить від природи органа, а має розглядатися як така, що походить від характеру матеріального права, що застосовується судом.
Під методом цивільного процесуального права розуміється сукупність юридичних способів і засобів впливу цивільних процесуальних норм на відносини, що виникають у зв'язку з розглядом і розв'язанням цивільних справ судами.
в методі правового регулювання поєднуються методи субординації та координації. Субординаційний (імперативний) метод дістає вияв у тому, що:
• процесуальні норми забезпечують належне становище суду як органу державної влади;
• суд має право контролю за діями сторін;
• усі дії відбуваються відповідно до чітко встановленого нормами права порядку здійснення правосуддя;
• рішення суду у необхідних випадках виконується за допомогою примусу.
Координаційний (диспозитивний) метод дістає вияв у такому:
• встановлення рівності сторін перед законом і судом;
• свобода користування сторонами своїми процесуальними правами;
• встановлення гарантій прав суб'єктів цивільного процесу.
Зміст цього методу, таким чином, визначається особливостями, притаманними цивільному процесуальному праву, і обумовлений специфікою цивільних процесуальних відносин.
Зокрема, це процесуальне становите суб'єктів цивільних процесуальних відносин, підстави виникнення, зміни та припинення, зміст процесуальних правовідносин, що містять як диспозитивні, так і, насамперед, імперативні елементи.
Щодо процесуального становища суб'єктів відносин, що регулюються цивільним процесуальним правом, слід зазначити, що обов'язковим учасником таких відносин є суд, тобто орган державної влади.
Імперативний елемент методу цивільного процесуального права дістає вияв у тому, що суд здійснює судову діяльність як діяльність державну, від імені держави, керує процесом і виносить владне рішення, що має обов'язковий, імперативний характер. Виконання цього рішення забезпечується примусовою силою держави. Але оскільки основними учасниками цивільного процесу є сторони, суд зв'язаний в процесі їх діяльністю.
Питання 3 Державна регуляторна політика: поняття, значення та процедури.
ЗУ «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р.
Державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначається як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Закон «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» встановив, що регуляторними органами, діяльність яких має відповідати вимогам щодо здійснення регуляторної політики є: — Верховна Рада України;— Президент України;— Кабінет Міністрів України;— Національний банк України;— інші державні органи, зокрема центральні органи виконавчої влади;— Верховна Рада Автономної Республіки Крим;— Рада міністрів Автономної Республіки Крим;— місцеві органи виконавчої влади;— органи місцевого самоврядування.
Основні функції з реалізації державної регуляторної політики покладені на Державний комітет України з питань регуляторної політики і підприємництва (далі — Держкомпідприємництво).
Реалізація державної регуляторної політики припускає наявність певних стадій:
Перша стадія «проектна» — включає обов'язкову підготовку аналізу регуляторного впливу; оприлюднення проектів.(— опис проблеми (причини, умови, суб'єктний склад; неможливість вирішення проблеми за допомогою ринкових механізмів);— опис альтернативних (не менше двох) шляхів вирішення проблеми (важливо провести порівняльний аналіз можливої ефективності ухвалення регуляторного акта, співвідношення витрат і вигод від введення акта, обґрунтування відмови від альтернативних способів вирішення проблеми);— опис конкретних механізмів (обґрунтування принципів і заходів, необхідних для досягнення мети регулювання, визначення ступеня їх ефективності);— характеристика очікуваних соціально-економічних наслідки впровадження регуляторного акта (визначення і порівняння позитивних і негативних чинників, які можуть впливати на виконання вимог акта).
Друга стадія передбачає прийняття і публікацію регуляторного акта у встановленому законом порядку.
Третя стадія відводиться відстежуванню результативності регуляторного акта — залежно від часу здійснення відстеження буває базовим, повторним і періодичним (ст. 10 Закону).
Четверта стадія є факультативною — перегляд регуляторного акта, за результатами якого може бути прийнято одне з наступних рішень:— про припинення дії регуляторного акта;— про визнання регуляторного акта неконституційним; — про скасування регуляторного акта;— про необхідність залишення регуляторного акта без змін;— про необхідність перегляду регуляторного акта.
Слід зазначити, що вказаний порядок здійснення державної регуляторної політики має деякі особливості стосовно окремих суб'єктів. Наприклад, акти НБУ загалом виключені з переліку регуляторних актів, окрім нормативно-правових актів, направлених на реалізацію функцій, передбаченихп.п.4,6, 7, 9,11 і 17 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» (зокрема, щодо відкриття відділень банку, встановлення валютних курсів, облікової ставки тощо).
На жаль, регуляторна політика поки не стала в Україні ефективним інструментом державного впливу на економіку. Підтвердити це твердження можна відсутністю чіткої практики реалізації державної регуляторної політики, відповідно до якої зміни в законодавство про підприємництво можуть бути внесені лише з урахуванням їх ефективності. Чого тільки в цьому плані варте виключення з ГК України поза врахування регуляторних процедур норм про філії і представництва як суб'єктів господарювання, що призвело до податкових, контрольно-наглядових проблем, зокрема вступило в суперечність із законодавством ЄС.
Державна регуляторна політика так само необхідна державі і підприємцям, оскільки не тільки забезпечує процедурний порядок управлінської діяльності, але і дозволяє гармонізувати публічні і приватні інтереси у сфері господарювання. Зневага такими складовими приводить до сковування підприємницької ініціативи, шкодить економіці.
Білет 25
Питання 1 Укладення зміна та розірвання договорів. Правові наслідки нетримання законом форми договору.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Умови оферти:
*повинна мати всі істотні умови майбутнього договору, якщо їх немає, то це реклама
*має бути адресована конкретній особі.
Згода особи (акцептанта), якій адресована оферта, на прийняття пропозиції – це називається акцепт. Якщо згоду дає інша особа, то це нова оферта, а колишній оферент, в разі прийняття пропозиції, стає акцептантом. Якщо акцептант бажає внести зміни, то це буде новою офертою.
Пропозиція укласти договір вважається погодженою, якщо акцепт був наданий протягом встановленого строк. Якщо він не встановлений – то негайно, або протягом нормального часу.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Це може бути усна форма, проста письмова, письмова +нотаріальне посвідчення та державна реєстрація. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність.У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Недійсність треба доводити в суді, а нікчемність - ні.
Підстави для зміни або розірвання договору:
1. Згода сторін
2. За рішенням суду на вимогу однієї із сторін.
3. Одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом.
Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Питання 2Позов у цивільному процесі: поняття, елементи, види. Право на позов
Позов - це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку.
Процесуальна наука розрізняє дві сторони позову: матеріально-правову - вимога позивача до відповідача та процесуально-правову - вимога позивача до суду щодо захисту порушеного чи невизнаного права.
Позов як складне явище має кілька елементів, до яких належать: предмет, підстава, зміст.
Предмет позову — це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.
Наприклад, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача (ст.ст. 180, 198 CK), а в позові про розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконання або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати зазначений договір (ст. 756 ЦК). Позивач може змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Така процесуальна дія може відбутися до початку розгляду справи по суті і лише у межах спірних правовідносин.
Підстава позову — це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).
Підстави позову не можна змішувати з нормами права, на які посилається позивач. Зазначений висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду України, який зазначав, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на ці правовідносини.
При цьому цими обставинами можуть бути лише юридичні факти матеріально-правового характеру, тобто такі факти, які тягнуть певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти матеріально-правового характеру, які визначені як підстави позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. В свою чергу, від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.
Зміст позову - це звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту. Позивач може просити суд присудити визначену річ, визнати наявність чи відсутність суб'єктивних прав, змінити (припинити, перетворити) існуючі між сторонами правовідносини тощо.
Залежно від обраного позивачем способу захисту свого права позови поділяються на позови: про присудження, про визнання, перетворювальні.
Позови про присудження - це позови, спрямовані на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення. Позови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його відновлення. Прикладами позовів про присудження є позови про стягнення боргу за договором позики, про стягнення аліментів тощо.
Позови про визнання - це позови, спрямовані на усунення непорозумінь між сторонами з приводу наявності чи відсутності визначених правовідносин між ними (визнання права власності, авторства тощо). Позови про визнання можна поділити на два види: позитивні позови щодо визнання, які містять вимогу підтвердити визначені правовідносини, і позови негативні, що характеризуються проханням підтвердити відсутність визначених правовідносин.
Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин, які існують між сторонами (позови щодо припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо).
У літературі зазначаються й інші підстави класифікації позовів. Наприклад, за характером інтересів, які захищаються, позови поділяють на: особисті; позови на захист суспільних інтересів; позови на захист інших осіб; позови на захист невизначеного кола осіб (групові позови) тощо.
Право на позов — це право на звернення до суду у визначеному процесуальному порядку за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.
Право на позов складається із такої сукупності: право на пред'явлення позову і право на задоволення позову, які пов'язані між собою.
Право на пред'явлення позову - це право на звернення з матеріально-правовою вимогою до суду з метою порушення ним діяльності щодо здійснення правосуддя у цивільних справах.
Право на задоволення позову - це право на задоволення вимоги позивача, на позитивне вирішення справи.
У теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову пов'язують з наявністю певних передумов. Розрізняють загальні та спеціальні передумови.
Загальні передумови, які стосуються всіх категорій справ: - наявність у позивача цивільної процесуальної правоздатності (ст. 28 ЦПК), що дозволяє йому бути стороною у процесі;
- позовна заява підлягає розгляду і вирішенню судами у порядку цивільного судочинства (цивільна юрисдикція - ст. 15 ЦПК);
- відсутність рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого у тотожній справі, тобто у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні цього чи іншого суду тотожної справи (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК);
- відсутність рішення третейського суду, прийнятого у межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК).
Перші дві передумови називаються позитивними передумовами права на пред'явлення позову, інші відносяться до негативних передумов цього права.
Окрім загальних передумов права на пред'явлення позову існують також і спеціальні передумови для окремих категорій справ. Зокрема, за загальним правилом, заява про розірвання шлюбу, подана під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року, повертається позивачеві (п. 5 ч. З ст. 121 ЦПК), але згідно із ст. 110 СК відповідний позов може бути пред'явлений до суду в разі коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя чи дитини, або якщо батьківство дитини визнано іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини. Отже, спеціальна передумова застосовується лише у деяких категоріях справ, прямо передбачених законом.
Право на позов — це єдине матеріальне і цивільне процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму, які спрямовані на розв'язання усього спектру соціальних конфліктів, основою яких є спір про право, або існує інша проблема в застосуванні права.
Питання 3Система господарських судів України. Співвідношення з системою загальних судів.
Основним завданням системи господарського судочинства є захист законних прав та інтересів суб’єктів господарювання. Це завдання вирішується за допомогою функції розгляду конкретних справ в судових засіданнях..
Систему господарських судів в Україні складають місцеві господарські суди, апеляційні господарські суди та Вищий господарський суд України.
Стаття 17. Система судів загальної юрисдикції
1. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
2. Систему судів загальної юрисдикції складають:
1) місцеві суди; (госп.27 відп. до Указу ПУ «Питання мережі госп.судів»)
2) апеляційні суди; (госп.8)
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.
3. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.
Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.
Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх підсудності.
Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються відповідно до указу Президента України в апеляційних округах.
Стаття 27. Повноваження апеляційного суду
1. Апеляційний суд: здійснює правосуддя, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої інстанції;аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про результати узагальнення судової практики відповідні місцеві суди, а також суди вищого рівня;надає місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства; здійснює інші повноваження, визначені законом.
2. Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.
3. Суддею вищого спеціалізованого суду може бути суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив здатність здійснювати правосуддя у вищому спеціалізованому суді, має досвід роботи суддею не менше десяти років або має науковий ступінь, отриманий до призначення на посаду судді, та стаж наукової діяльності у галузі права або науково-педагогічної діяльності у галузі права у вищому навчальному закладі або вищих навчальних закладах, що здійснюють підготовку фахівців освітнього ступеня "магістр", до призначення на посаду судді не менше десяти років.
Стаття 32. Повноваження вищого спеціалізованого суду
1. Вищий спеціалізований суд: здійснює правосуддя, розглядає справи відповідної судової спеціалізації як суд першої або апеляційної інстанції;аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової спеціалізації;здійснює інші повноваження, визначені законом.
При ВСУ діє Пленум. Науково-консультативна рада утворюється при вищому спеціалізованому суді з числа фахівців у галузі права для розгляду проблемних питань застосування норм права, попереднього розгляду проектів постанов вищого спеціалізованого суду, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган. Офіційний друкований орган може видаватися в електронному вигляді.
Стаття 38. Верховний Суд України - найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції
1. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Білет 26
Питання 1Поняття та джерела промислової власності. Об’єкти правової охорони.
В об’єктивному значенні – це сукупність норм, які регулюють відносини у зв’язку з визнанням авторства легалізацією, використанням та розпорядженням прав на об’єкти патентного права та засобів індивідуалізації.
В суб’єктивному значенні – сукупність прав особи, що виникають із створення об’єкта промислової власності.
Джерела: ЦК, «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг", Про охорону прав на сорти рослин", Паризька конвенція про охорону промислової власності тощо.
Прао промислової власності поділяють на патентне право (винахід, корисна модель, промисловий зразок) та право на засоби індивідуалізації (торгові марки, зазначення походження товарів, комерційне (фірмове) найменування)
До об'єктів промислової власності належать такі:
- винаходи - позначене істотною новизною вирішення технічного або технологічного завдання, яке дає позитивний ефект і відповідає умовам патентоспроможності (новизні, винахідницькому рівню, промисловій придатності).;
- корисні моделі - це нова за виглядом, формою, розміщенням частин або побудовою модель, придатна до промислового виготовлення. Предметом технічного рішення тут є тільки конструкція виробу, його форма.;
- промислові зразки - це нове, придатне до здійснення промисловим способом художнє вирішення конкретної форми виробу, в якому досягається єдність технічних та естетичних властивостей і яке забезпечується правовою охороною за умов його новизни, оригінальності та придатності до промислового виготовлення. Це результат творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок, фарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та економічних потреб.;
- торгові марки (знак для товарів і послуг) -це оригінальна позначка, яка має правовий захист і призначена для виділення конкретного товару серед інших подібних. Якщо під товарним знаком надаються послуги, він називається знаком обслуговування.;
- зазначення походження товару - це категорія, що охоплює (об'єднує) такі строки, як просте зазначення походження товару та кваліфіковане зазначення походження товару. Кваліфіковане зазначення походження товару - це категорія, що охоплює (об'єднує) такі строки: назву місця походження товару і географічне зазначення походження товару.;
- комерційне (фірмове)найменування - вказує на підприємство без посилань на продукцію, яку воно виробляє.
Питання 2Окреме провадження (сутність та види). Справи, які розглядаються в порядку окремого провадження
Стаття 234. Окреме провадження
1. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Однією з особливостей, що відрізняє позовне провадження від окремого, є те, що в останньому відсутній спір про право. Тому, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, суд залишає таку заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК).
Оскільки у справах окремого провадження відсутній спір про право, відповідно, відсутні і сторони з протилежними юридичними інтересами. Суд розглядає справи окремого провадження за участю заявника і заінтересованих осіб. Заявником виступає особа, в інтересах якої порушена справа про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав. Усіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб.
2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:
1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновленни цивільної дієздатності фізичної особи;
2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
4) усиновлення;
5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;
6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
8) визнання спадщини відумерлою;
9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу
11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
3. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.
4. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.
Стаття 235. Порядок розгляду справ окремого провадження
1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.
2. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
3. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
2. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може бути розглянута судом за участю представника такої особи.
5. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.
6. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
7. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.
8. У рішенні суду про розірвання шлюбу зазначається про вибір прізвища тим з подружжя, який змінив прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається.
Питання 3Правові засади охорони об’єктів природно-заповідного фонду
ЗУ «Про природно-заповідний фонд»
Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.
Стаття 3. Класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду України
До природно-заповідного фонду України належать:
природні території та об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам’ятки природи, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками природи, мети і необхідного режиму охорони:
заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні;
пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. Пам’ятки природи можуть розташовуватися на території інших об’єктів природно-заповідного фонду.
Стаття 4. Форми власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду
Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.
Регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу,
але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.
Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття цього Закону, не підлягають приватизації.
У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною
перереєстрацією охоронного зобов'язання.
Відповідно до ст. 8 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується такими заходами:
- встановленням заповідного режиму;
- організацією систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів;
- проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;
- додержанням вимог щодо охорони зазначених територій під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної та проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
- встановленням підвищеної відповідальності у разі порушення діючого режиму використання та охорони природно-заповідного фонду;
- проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері.
Білет 27
Питання 1Поняття цивільно-правової відповідальності. Підстави цивільно-правової відповідальності. Форми цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов’язань.
Поняття та принципи виконання зобов’язань. Підстави припинення зобов’язань.
Передусім нагадаємо, що існують 2 різних підходи до розуміння відповідальності, суть яких полягає в тому, що юридична відповідальність, в тому числі й цивільно-правова, тлумачиться як відповідальність за минулі вчинки (ретроспективна відповідальність) або як відповідальність за майбутню поведінку (проспективна або позитивна відповідальність). Ґрунтуючись на таких міркуваннях, цивільно-правову відповідальність слід розуміти як відповідальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вчинене правопорушення.
У найбільш загальному вигляді цю позицію можна сформулювати так: цивільно-правова відповідальність - це санкція (реалізація санкції) за порушення цивільного законодавства. Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, відповідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого, що охороняється законом права, несприятливих майнових наслідків, передбачених правовою нормою або договором.
Як випливає з визначення, характерних ознак і самої суті, цивільно-правова відповідальність застосовується до осіб, винних у вчиненні цивільного правопорушення. Тому згідно з поширеною в юридичній літературі думкою, загальною і єдиною підставою юридичної відповідальності є наявність складу правопорушення.
Слід відзначити існування 2 підходів до визначення складу правопорушення: загальнотеоретичного і цивілістичного.
Для загальнотеоретичного підходу характерним є включення до складу правопорушення таких 4 елементів: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона правопорушення. Були спроби так само визначати і склад правопорушення в цивільному праві, однак вони не отримали в науці й практиці широкої підтримки.
Цивільно-правовий підхід до визначення складу правопорушення полягає в тому, що в нього включають 4 умови цивільно-правової відповідальності: шкода, протиправні дії правопорушника, причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою, вина правопорушника.
Об'єкт - це суспільне відношення, врегульоване нормами цивільного права, а суб'єкт - учасники правовідносин. Стосовно суб’єктивної і об'єктивної сторони цивільного правопорушення, то перші три умови — протиправність, шкода та причинний зв'язок — є об'єктивними, а четверта — вина — є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.
Форма цивільно-правової відповідальності - це засіб вираження додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопорушника.
Більш вдалим уявляється розподіл форм відповідальності на загальні і спеціальні.
Загальною формою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань є обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні правопорушенням кредитору. Ця форма відповідальності застосовується у випадках невиконання будь-якого договірного зобов'язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія. Однак для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності в формі відшкодування збитків необхідно, щоб ці збитки виникли. Якщо вони відсутні, застосовуються спеціальні форми відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату завдатку і різні санкції, що застосовуються в зобов'язаннях окремих видів.
Що стосується спеціальних форм відповідальності, то до них, насамперед, слід віднести деякі способи забезпечення зобов'язань, передбачені главою 49 ЦК. Серед таких способів називають неустойку, заставу, поруку, гарантію, притримання, завдаток (ст. 546 ЦК). Виникає питання: чи всі вони можуть бути віднесені до заходів відповідальності? Адже у главі 51 ЦК, крім відшкодування збитків, згадується лише неустойка.
Очевидно, що не тільки неустойка, але і відшкодування збитків поручителя, і втрата завдатку є за своїм характером заходами відповідальності, оскільки кожен з них відповідає ознакам цивільно-правової відповідальності, названим раніше. Що ж до тієї обставини, що у главі 51 ЦК названа тільки неустойка, то викликане це, передусім, бажанням законодавця дати орієнтири практиці для визначення співвідношення відшкодування збитків і неустойки.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Принципи:
1. Належного виконання зобов’язання:
* Виконання зобов'язання належними сторонами - боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
* належне місце виконання зобов'язання:
- за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
- за зобов'язанням про передання нерухомого майна - за місцезнаходженням цього майна;
- за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
- за грошовим зобов'язанням - за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання.
* зобов’язання має бути вик-не в належний строк - Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги
* зобов’язання має бути виконане в належний спосіб – у відповідності порядку, передбаченому договором або законом.
* зобов’язання має бути вик-не щодо належного предмету, тобто щодо конкретної речі, роботи, послуги тощо.
2. Принцип незмінності зобов’язання – заборона односторонньої відмови чи зміни сторін у зоб, якщо ін. не передбачено законом або договором.
3. Принцип реального виконання зобов’язання – виконання зобов’язання в натурі, тобто здійснення боржником саме тієї дії, що передбачена в зобов’язані.
Підстави припинення зобов’язань:
- Виконання належним чином
- Надання відступного (замість передачі однокімнатної квартири передає авто)
- Припинення зобов’язання зарахуванням зустрічних вимог
- Новація - припинення зоб за домовленістю сторін, внаслідок заміни первісного зобов’язання іншим між тими самими особами
- Прощення боргу
- Поєднання в одній особі кредитора і боржника
- Неможливість виконання зобов’язання
- Смерть ф/о або ліквідація від ю/о
Питання 2 Поняття та види судових рішень. Сутність і значення судового рішення. Зміст судового рішення (його складові частини)
Рішення суду - це акт правосуддя, ухвалений іменем України, яким вирішується розгляд справи по суті та закінчується судовий розгляд. Судові рішення укладаються в таких формах: ухвали, рішення, постанови.
Цивільне процесуальне законодавство виділяє такі види рішень суду: основні, неповні, додаткові та заочні. До різновидів судового рішення відноситься також судовий наказ.
Основні (повні) рішення - це рішення, у яких вирішені всі правові вимоги, які були предметом судового розгляду, та ухвалені безпосередньо після судового засідання. Основні рішення мають відповідати вимогам, встановленим ст. 215 ЦПК, і складаються з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.
За певних умов суди можуть ухвалювати неповні рішення, які складаються лише з двох частин - вступної та резолютивної. Ці частини суд повинен проголосити у тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, вони підписуються всім складом суду і приєднуються до справи. Недотримання вимог щодо змісту рішення суду пов'язано з тим, що внаслідок складності справи складання повного рішення потребує багато часу. У будь-якому випадку складання повного рішення може бути відкладено не більш як на п'ять днів. Відкладення оголошення повного рішення може мати місце лише у виняткових випадках.
Додаткове рішення ухвалюється судом з метою усунення прогалин основного рішення. Наприклад, суд ухвалює додаткове рішення суду в разі невирішення питання про судові витрати в основному рішенні (п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК).
Заочне рішення ухвалюється судом у разі неявки в судове засідання належним чином повідомленого відповідача, від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, або якщо зазначені ним причини визнані неповажними на підставі наявних у справі доказів (ст. 224 ЦПК). Заочне рішення має відповідати вимогам ст. 215 ЦПК, тобто містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини у визначеній послідовності. При цьому в описовій частині заочного рішення зазначається, що заочний розгляд справи відбувся за відсутності відповідача (всіх відповідачів); у резолютивній частині має бути зазначено крім загального порядку оскарження також строк і порядок подання відповідачем заяви про його перегляд.
Альтернативне судове рішення це рішення, в регулятивній частині якого зазначається кілька рівноцінних способів захисту права на вибір учасників спору.
Факультативним називають рішення, яке допускає заміну одного виду виконання(або виконання однією особою), у випадку його неможливості іншим видом виконання (або виконанням іншою особою).
Наука цивільного процесу поділяє судові рішення (залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони тягнуть) на: рішення про присудження (одна сторона зобов'язана виконати на користь іншої певні дії або утриматися від їх виконання); рішення про визнання (якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин чи обставин); конститутивні рішення (спрямовані на зміну чи припинення правовідносин між сторонами).
Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються по-становленням ухвали.
Статтею 208 ЦПК також передбачено таку форму судового рішення, як постанова. При цьому зазначено, що саме ухваленням постанови закінчується перегляд судових рішень Верховним Судом України.
Сутність: рішення суду – це вольовий акт органу державної влади, який містить у собі владний припис, це правозастосовний акт, це процесуальний документ, це юридичний факт, це акт правосуддя.
Згідно із законом рішення суду викладається у письмовій формі і має відповідати вимогам щодо його змісту, передбаченим ст. 215 ЦПК, а саме - обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.
У вступній частині рішення зазначаються: час і місце його ухвалення; повне найменування суду, що його ухвалив; прізвище та ініціали судді (суддів - за колегіального розгляду) і секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі.
Описова частина рішення має містити інформацію щодо змісту і підстав позовних вимог відповідно до позовної заяви; внесених змін до підстави чи предмета позову, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце. В описовій частині суд повинен узагальнено викласти: позицію відповідача - чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково, у разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову; пояснення осіб, які беруть участь у справі; висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони досліджувалися.
У мотивувальній частині рішення зазначаються дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також про оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.
Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. Резолютивна частина рішення суду має важливе значення, оскільки в ній стисло та у остаточному вигляді представлені висновки судового розгляду.
Зокрема, зазначаються: 1) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; 2) висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; 3) розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; 4) вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; 5) конкретні дії, які відповідач повинен вчинити, та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; 6) розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК; 7) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; 8) у яких межах допускається негайне виконання рішення суду.
Питання 3Поняття, функції та види господарських зобов’язань та договорів.
Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення господарських прав та обов'язків.
