Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне землеробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окремих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був добривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.
У лісостеповій зоні слов’яни мали постійне місце проживання, селились на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов’яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунту. Поле обробляли й засівали до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж урожайність падала, поле залишалося для «відпочинку», а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато, і слов’яни завжди мали хороші врожаї. До інтенсивного землекористування слов’яни переходять лише у VІІІ ст., що пояснюється певним покращанням кліматичних умов та зростанням населення. Приблизно в цей же період починають переходити до двопілля, яке, щоправда, не витісняє повністю переліг або підсічне землеробство. Вирощували слов’яни пшеницю-двозернянку (полбу), інші сорти пшениці (голозерна, м’яка карликова) просо, ячмінь, жито, овес. Відомі були й технічні культури — льон, коноплі, а також городні — горох, ріпа, цибуля, часник. Археологічні дослідження показують, що з часом відбувається зростання посівів голозерних пшениць та жита.
Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.
Відсутність достатніх писемних пам’яток цієї епохи робить надзвичайно важливими для вивчення господарського життя наших предків археологічні дослідження. Аналіз археологічного матеріалу дає можливість з певною точністю встановити структуру господарства, частку тих чи інших видів господарської діяльності. Так, аналіз остеологічного матеріалу дозволяє встановити склад свійського стада. Перше місце у слов’янських господарствах стабільно посідає велика рогата худоба, на другому — свині, на третьому — дрібна рогата худоба. Кінь переважно посідає четверте місце. Наявність кісток домашньої птиці в розкопках підтверджує розвиток птахівництва.
Значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство відігравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.
Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту. У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збільшуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.
Слід зазначити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту привели до кардинальних змін у соціальній сфері. Різко знизилася потреба у спільному обробітку землі, що привело до того, що земля, у першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. У результаті відбувається поступовий розпад родових патріархальних зв’язків і перехід до сусідської територіальної громади (общини). Крім того, якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи. Військова та племінна знать починає концентрувати у своїх руках цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально-залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.
У ІV—VІІ ст. у східнослов’янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла — залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Важливо, що в цей час на найвищому рівні були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що головним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа. Металургійне виробництво одним з перших виділилося в окрему галузь. Значення його дедалі зростає, а сам процес виробництва вдосконалюється. З середини І тисячоліття металургія відокремлюється від ковальства, виникають невеликі виробничі осередки, які забезпечували металевими виробами вже певний ареал (одну або декілька громад і навіть ціле плем’я). Так, наприклад, значним спеціалізованим центром з виробництва заліза було поселення в Гайвороні на Південному Бузі, виробничі потужності якого могли задовольнити потреби в залізі цілого племінного союзу. Помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько 30 назв), серед яких — землеробські знаряддя, ремісничі інструменти та предмети озброєння. Удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою. Для підвищення якості залізних виробів почали застосовувати цементацію заліза, наварювання сталі на робочі частини залізних знарядь праці, техніку пластичної обробки металу. І хоча в цей час ремісники виготовляють свою продукцію на замовлення, а не на продаж, загальна тенденція розвитку металургії поступово наближувала її до ринку.
Кольорова металургія на території України була представлена лише виробництвом прикрас, кінського спорядження, а також дуже зрідка — посуду, виробництво якого потребувало значної кількості сировини, а власних запасів її в українських землях не було, мідь та бронза в основному використо-
вувалася у повторній обробці. Зрозуміло, що прикраси мали досить обмежений попит, отож і виробництво їх було обмеженим. Але з часом ускладнюються та вдосконалюються технологічні прийоми створення ювелірних виробів, з’являються прикраси з дорогоцінних металів, а також виготовлені з використанням складних технологічних прийомів (наприклад, виїмчаста емаль). Продукування таких виробів вимагало досить високої майстерності. Бронзові литі прикраси з геометричними, різної форми виїмками заливалися різнокольоровою емаллю. Це надавало їм такого ажурного, високохудожнього вигляду, що він вражає нас і нині. Дуже поширеним було виробництво так званих пальчастих фібул, які мали попит не лише на слов’янських ринках. Східнослов’янські ювеліри виробляли також браслети, пряжки, сережки, прикрашені зерню, сканню; скроневі кільця, бляшки для поясів, різні підвіски, нашийні гривні та ін. Асортимент ювелірних виробів перевищував сотню.
Уже у другій половині І тисячоліття поступово формується одяг та кінська збруя племінної верхівки, дружинника, общинних старійшин, жінок різних соціальних рівнів, а також простих общинників. Це все створює певний стиль, притаманний представникам різних племен східного слов’янства. Досить високого рівня досягло у східних слов’ян виробництво глиняного (керамічного) посуду. Відомо, що виробництво посуду розпочалося ручним способом, переважно жінками, для своєї родини. З появою гончарного круга та спеціалістів гончарів воно набуло статусу ремесла. І хоча І тисячоліття застає слов’ян на рівні ручного виготовлення глиняного посуду, але навіть такий ручний спосіб, як це підтверджують археологічні знахідки, дозволяв виробляти його на продаж. З появою ж гончарного круга виробництво кераміки значно зростає. Говорячи про ремесло у давніх слов’ян, не можна не зупинитися на деревообробці, яка досягла значного рівня. В. Д. Баран стверджує, що вже у першій половині I тисячоліття давні слов’яни знали токарний верстат для деревообробки, який використовували для виробництва посуду. «Очевидно, — пише він,— деревообробка досягла рівня спеціалізації у галузі будівельного і столярного виробництва».
Зберігається й виробництво прикрас або речей повсякденного вжитку з кістки, рогу, а також каменю. При цьому слід зауважити, що досить велика кількість згаданих речей серед археологічних знахідок дозволяє зробити висновок, що й вони вироблялися вже не для власного споживання, а на продаж. Стосовно ж прядіння, ткацтва, пошиття одягу та взуття, то ці виробництва продовжують залишатися на рівні домашніх промислів.
Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині її, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін,— «градів», які поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зростання товарного виробництва у VІІ—Х ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов’янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. Крім того, торгівля обумовлювала також об’єднання слов’янських земель у перші протодержавні утворення — племінні союзи — полян, деревлян, сіверян, волинян та ін.
