Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) – автор трактату “Домострой” –один із перших в історії економічної думки звернувся до проблем поділу праці в суспільстві. Ксенофонт обґрунтував досить нове для того часу твердження, що “найбільш проста робота” може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Отже, Ксенофонт вказував на взаємозв’язок між поділом праці та ринком.
Одним із перших Ксенофонт вдався до осмислення двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи прихильником натурально-господарської концепції, тобто засуджуючи обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу, він визнавав необхідність існування і корисності грошей, вказуючи на притаманні їм функціїобігу та засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.
Платон (428-347 рр. до н.е.) – найближчий учень Сократа. Платон основою держави вважав поділ праці, який залежить від потреб і вроджених здібностей людей. Ним були розроблені два проекти державної будови ідеального типу, спрямовані на зміцнення основ натурально-господарської політики. Зміст одного з таких проектів Платон виклав у своїй відомій праці “Держава”. У ній провіднароль у забезпеченні суспільних інтересів відводиться аристократії, оскільки саме цей стан включає філософів і разом з воїнами (армією) становить апарат управління державою. У його проекті “ідеальної держави” ні філософи, ні армія не повинні були займатися фізичноюпрацею, а також не повинні обтяжуватися власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, є джерелом протиріч і розбіжностей у державі. Їх матеріальне забезпечення за принципом “кожному порівну” має взяти на себе держава. Всі господарські турботи, зокрема володіння і розпорядження власністю, мали покладатися на так звану чернь – третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці).
Раби розглядались Платоном як власність вільних громадян або живого знаряддя праці, тому не віднесені ним у “Державі” до жодного стану успільства.
Другий проект був запропонований Платоном у праці “Закони”.
У ньому, на відміну від попередньої роботи, Платон протиставляє ідеальному типу “негативний” тип суспільного устрою. Головною рушійною силою поведінки людей у ньому були матеріальні турботи і стимули. У праці “Закони” Платон розвиває попередні параметри матеріальної забезпеченості громадян вищих станів, тобто тих, хто повинен знаходитись на державному утриманні. На думку Платона, усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати (за жеребком) житло і земельний наділ. Цінність загального майна громадян не повинна відрізнятися більш ніж у чотири рази.
Обидва проекти Платона збігаються у тому, що апарат управління державою (в першому) і громадяни (в другому) не повинні мати золота й срібла, а також не займатися лихварством. Серед галузей економіки найважливішою Платон вважав землеробство, відносив ремісництво і торгівлю до менш престижних.
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) був сином свого часу, тому вважав рабство природним явищем, яке має бути основою виробництва,і був твердо переконаним ідеологом натурально-господарських відносин. Аристотель глибше від своїх сучасників дослідив конкретні економічні проблеми; ним вперше проаналізовано основні економічні явища і закономірності тогочасного суспільства.
У своїх творах, особливо у “Нікомаховій етиці” та “Політиці”,йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. У цьому проекті багато схожого на проекти його попередників – Ксенофонта та Платона. Зокрема, підтримка поділу суспільства на вільних і рабів, праці – на фізичну і розумову, негативне ставлення до ремесла. Оригінальність побудови проекту Аристотеля полягає в тому, що всі види господарської діяльності людей розглядаються ним з точки зору експлуатації нижчого стану і належать до природної сфери (економіки) або до неприродної – хрематистики.
Для Аристотеля економіка – це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов’язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вонавключається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і межі цієї діяльності також природні – це розумне особисте споживання людиною.
Хрематистику мислитель порівнює з “мистецтвом наживати багатство” за допомогою великих торговельних угод для перепродажуі лихварських угод. Іншими словами, хрематистика – це “мистецтво” вкладання і нагромадження капіталу.
Ідеалом для Аристотеля є невелике землеробське господарство, в якому, зрозуміло, працюють раби і яке повинне забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержувати шляхом “справедливого обміну” з сусідом.
Про незавершеність Аристотелевої концепції про економіку і хрематистику свідчить двояка характеристика обміну. В одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість як категорію сфери економіки, а в іншому випадку – навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підстави вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики. З цієї позиції Аристотель не сприймає великої торгівлі і грошового обігу. Функції грошей щодо відображення міри вартості і засобів обігу Аристотель відносить до сфер економіки, а їх застосування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу до сфери хрематистики.
