Зародження економічної думки (докласичний період). Найдавніші відомості про формування економічної науки містяться у пам’ятці часів Вавилона (ХVІІІ сторіччя до н.е.) – “Кодексі царя Хаммурапі”, яка відображала період існування рабовласницького ладу і фіксувала від соток на лихварський капітал, передбачала можливість відстрочки виплати боргу на випадок неврожаю та певні положення існування боргового рабства.
У працях стародавнього китайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.) заслуговує на увагу здатність освіченого правителя справедливо розподіляти створене в суспільстві багатство. Він не засуджував прагнення людей до багатства й знатності, але вважав, що це становище має бути досягнуте чесно, з дотриманням моральних принципів, щоб не завдати шкоди народові. Китайські легісти спирались на ідею державного регулювання господарської системи, передусім ринку хліба.
Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, а некорисну можна поміняти на корисну, а отже, висунув ідею про двоїстість вживання речей. Інший давньогрецький філософ Платон (427-348 рр. до н.е.) основою держави вважав поділ праці, який, у свою чергу, залежить від потреб і здібностей людей. Аристотель розрізняв речі для безпосереднього задоволення потреб, для обміну, але не з’ясовував основи такого порівняння, вважаючи, що і гроші роблять товари порівнянними. Проблеми земельної власності, організації та ведення великого рабовласницького господарства, відносин рабів та рабовласників знайшли відображення у працях староримських мислителів Катона Старшого (234-149 до н.е.), Варрона (116-27 до н.е.), Колумелли (І ст. н.е.) та ін.
Важливу роль в історії економічної думки відіграло християнське вчення. Принципи християнської економіки – комплекс вихідних положень і основ християнського вчення щодо розвитку господарства, в яких відбиваються базисні закономірності взаємодії праці і власності, цінності праці, роль віри, релігії в діяльності людини, колективу, суспільства, розвитку особистості.
Економічна думка раннього і класичного Середньовіччя мала натурально-господарську орієнтацію, яскраво виражений теологічний (богословський) характер, відзначалась догматизмом та схоластикою (твори представників раннього та пізнього канонізму: Августина Блаженного (354-430), Фоми Аквінського (1225-1274) та ін.). Урізноманітнення економічних поглядів пізнього Середньовіччя було пов’язане з процесами розпаду феодалізму та новою господарською етикою епохи Реформації, що знайшло відображення у вимогах селянських повстань, антифеодальних рухів та соціальних утопій.
Твори Т. Мора (1478-1535), Т. Кампанелли (1568-1639) та інших були спрямовані на критику наявного суспільного устрою та пропаганду ідей життя, позбавленого експлуатації та гноблення. Важливою віхою в історії економічної думки є зародження і формування політичної економії(торговельна буржуазія), яка бере свій початок з першої школи політичної економії – меркантилізму. Меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів і тривав до середини ХVІІ сторіччя. Видатний меркантиліст А. Монкретьєн увів у науковий обіг термін “політична економія”, хоча предметом науки вважав сукупність правил господарської діяльності. Він стверджував, що багатство створюється працею, надавав найважливішого значення природному багатству, виступав за втручання держави в економічне життя.
У мануфактурний період розвитку капіталізму їй на зміну у другій половині ХVІІ сторіччя приходить класична політична економія(промислова буржуазія). Класична політична економія (класичний період) виникла в період становлення капіталістичного способу виробництва і завершила свій розвиток у першій половині ХVІІ сторіччя. Її основоположниками були англійський економіст У. Петті і французький економіст П. Буагільбер. Свій розвиток класична політична економія отримала у працях В. Франкліна, Ф. Кене, Р. Кантільйона, А. Тюрго, Сисмонді, А. Сміта, Д. Рікардо та ін. На відміну від меркантилістів, класики політичної економії вважали предметом свого дослідження не сферу обігу, а виробництво. Завдяки цьому класична політична економія вперше підійшла до наукового визначення предмета політичної економії. Першим це зробив У. Петті, який такою сферою вважав промислове виробництво, добувну промисловість. Багатство, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва, а розподіляється у сфері обігу. Водночас він помилково стверджував, що вартість створює не всяка праця, а лише та, що витрачається на виробництво золота і срібла.
П. Буагільбер першим використав поняття “національний дохід”,але лише щодо сільського господарства. Р. Кантільйона вперше дав характеристику сутності підприємництва. А. Тюрго започаткував основи концепції корисності. Найбільшого розвитку класична політекономія отримала у працях А. Сміта і Д. Рікардо. А. Сміт у своїй науковій праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” виділив основну проблему – економічний розвиток суспільства та підвищення його добробуту. У своїй теорії про продуктивну працю він переконує, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, але для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він поклав ідею ринкових економічних відносин. Вихідною позицією у дослідженнях Д. Рікардо була прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє економічні свободи. Класичний період також представлений працями таких вчених, як Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж.С. Міль.
Економічна теорія К. Маркса (1818-1883), як закономірний етап розвитку економічної науки, зумовлена відповідними соціальними інтересами та вимогами часу, сприяла розвитку трудової теорії вартості, природи циклічності та криз надвиробництва, подальшому аналізу проблем суспільного відтворення, джерел економічного зростання та виявленню ролі додаткової вартості як визначального чинника й основи відтворення капіталізму.
Неокласичний період: упродовж останніх 30 років ХІХ сторіччя класичну політекономію змінила маржинальна теорія, в економічній літературі цей час характеризують як “маржинальну революцію”. Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі, а також і всього народного господарства. Перший етап “маржинальної революції”, який охоплює 70-80-ті роки ХІХ сторіччя, відображений у працях К. Менгера, Ф. Візера, О. Бем- Баверка, Л. Вальраса, У. Джевонса. Другий етап “маржинальної революції” припадає на 90-ті роки ХІХ сторіччя. Головне досягнення маржиналістів на даному етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років ХІХ сторіччя. Найбільший внесок у формування маржинальної теорії на другому етапі зробили А. Маршалл, Дж.-Б. Кларк та В. Парето.
Парадигми ХХ сторіччя. Провідними напрямами розвитку економічної теорії у XX ст. були інституціоналізм, неокласика та кейнсіанство, які пройшли тривалу теоретичну еволюцію впродовж XX ст., утворивши “mainstream” (провідну течію) сучасної економічної думки.
Ідеї видатного англійського економіста, державного та політичного діяча Дж.М. Кейнса (1883-1946), започаткували появу у 30-ті роки XX ст. макроекономічного аналізу та теорії державного регулювання ринкової економіки. Подальша еволюція кейнсіанства була пов’язана з розвитком неокейнсіанської теорії у 50-60-ті роки ХХ сторіччя у працях Е. Хансена (1887-1976), Дж. Хікса (1904-1989), П. Семюелсона (1915), Р. Харрода (1900-1978), Є. Домара (1914) та започаткуванням у 80-90-ті роки XX ст. посткейнсіанства і нового кейнсіанства (Дж. Робінсон (1903-1983), Н. Калдор (1908-1986) та ін.).
Еволюція неокласичних ідей у XX сторіччі знайшла відображення у формуванні та розвитку неортодоксальних концепцій ринку та підприємництва (Дж. Робінсон (1903-1983), Е. Чемберлін (1899-1967), Й. Шумпетер (1883-1950)), економічних теорій неолібералізму (Л. Мізес(1881-1973), Ф. Хайєк (1899-1992), В. Ойкен (1891-1950) та неоконсерватизму (М. Фрідмен (1912), А. Лаффер (1940), Р. Лукас (1937), Т. Сарджент (1943) та ін.).
Теоретичною альтернативою неокласики став інституціональний напрям економічної думки, започаткований у першій третині XX сторіччя американськими дослідниками Т. Вебленом (1875-1929), Дж. Коммонсом (1862-1945), В. Мітчеллом (1874-1948). Звернувшись до позаекономічного тлумачення суті та рушійних сил економічного розвитку,представники нової течії збагатили методологію та розширили предметну сферу економічної теорії. Еволюція інституціонального напряму у XX ст. пов’язана з розвитком неоінституціональної теорії (Дж. Гелбрейт (1908), В. Ростоу (1916), Д. Белл (1919), Е. Тоффлер (1928) та ін.) та нової інституціональної теорії (Р. Коуз (1910), Дж. Б’юкенен (1919), Д. Норт (1920) та ін.).
Первісне господарство
Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки: низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення; низький темп розвитку суспільства; колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва; рівномірний розподіл і соціальна рівність; відсутність приватної власності, експлуатації, класів, держави.
Первісне суспільство хронологічно збігається з кам’яним віком.
У ньому можна виділити три періоди: палеоліт (давній кам’яний вік):5 млн. – 12 тис. років до н.е.; мезоліт (середній кам’яний вік): 12-8 тис. років до н.е.; неоліт (новий кам’яний вік): 8-3 тис. років до н.е.
У різних частинах світу в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається в різні періоди. Проте їх об’єднує низка загальних рис: господарство привласнення (користування природними благами); колективна, общинна власність на засоби виробництва.
У період мезоліту було накопичено значні обсяги інформації, знань з метеорології та медицини; всередині рас виділилися гілки і почався процес формування народів. Відмінність у темпах і характері господарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.
Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм привласнюючого господарства і переходу до відтворюючого господарства, тобто заснованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Основними галузями економіки стализемлеробство, скотарство і ремесла. Вперше стало можливим постійне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.
Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і другий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією.
Неолітична революція – процес переходу від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих.
Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Поступово вдосконалювалася агротехніка. У ІV тис. до н.е. у землеробстві з’явились такі форми, як обробка постійних ділянок і перелогів неполивних і навіть поливних земель. У Європі, Західній і Середній Азії почався перехід від ручного землеробства до орного.
Важливою галуззю господарства стало скотарство. Скотарські племена жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії. Європа було зоною переважно рослинного землеробства зі стійловим скотарством.
Найдавнішим ремеслом було гончарство. Гончарне горно вперше з’явилось на Сході. Гончарний круг відомий з ІV тис. до н.е.; його поява значно підвищила продуктивність праці. Розвивалось також ткацтво.
На територіях сучасних Індії, Єгипту, Передньої Азії у VІ-ІV тис. до н.е. зародилось металургійне виробництво. На кордонах племен з різною господарської діяльністю, а пізніше і всередині племен, все інтенсивніше розвивався обмін.
Перехід до відтворюючого господарства привів до помітного збільшення розмірів общин, до виникнення територіальної общини, яка являла собою постійні поселення, що налічували десятки, а то й сотні житлових будинків і споруд. На межі 5-4 тис. до н.е. на Землі вже проживало 80 млн. осіб. Кам’яні знаряддя праці вичерпали свій потенціал у ІV тис. до н.е. У період неоліту матеріалом для виготовлення знарядь праці стає метал – спочатку мідь, залізо, потім бронза, починаючи з І тис. до н.е. – сплави заліза та його похідних, зокрема чавуну та сталі. Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення і плугового землеробства), посилення майнової нерівності, поява приватної власності привели до виникнення класів та держави.
Удосконалювалися знання, з’явились рахункові системи. Розвиток землеробства сприяв розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту було винайдено колесо, почав розвиватись колісний транспорт. Винятково важливою подією було виникнення писемності. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.
Руйнування первісного суспільства у різних регіонах світу відбувалось у різний час. Відмінними були і моделі подальшого розвитку.
Перші держави виникли в Месопотамії та в Єгипті наприкінці ІV тис.до н.е.
