Західно-Європейський театр епохи Середньовіччя

Відповідно дослідженням О.І.Оніщенко, доба Середньовіччя, в особі Августина, оперуючи визначенням «видовищні мистецтва», виокремлює театр, який вважає втіленням розпусти й аморалізму. Проте, факт звернення філософа у своєму трактаті «Про град Божий» до феномену театру, на думку дослідника, є сам по собі показовим, оскільки було зроблено важливий крок на шлях «легалiзації» місця театру в структурі видів мистецтва[23].

Епоха Середньовіччяу праці Франко Кардіні«Середньовіччя» характеризується як світ замків, лицарів, чарівників, алхіміків, бардів і веселих студентів. Романтичний запал, щедрість барв і звуків, невгамовна радість, непохитна вірність традиціям - особливість цього часу. Водночас це епоха, визначальними рисами якої були суворе варварство, похмуре неуцтво, страх, злиденність, катування й насильство. «І навіть проповідь християнської смиренності Франциска Ассизького стикалася з невблаганною жорстокістю полювання на відьом і переслідувань євреїв» [32].

У дослідженнях Ф.Кардіні знаходимо, що Середньовіччя було відносно беззбройною епохою. Цікаво, що слово «середньовіччя», яке вживалося для позначення тисячолітньої епохи європейської історії, від падіння Західної Римської імперії (476 р. н. е.) до відкриття Америки (1492 р.), з'явилося ще в XV столітті, тобто — до закінчення цього періоду. Це свідчить про те, що вже тоді усвідомлювалося особливе значення Середньовіччя в історії європейських народів. Крім того, Середньовіччя - «світ дерева», в якому заліза було мало і коштувало воно дуже дорого: витрати на озброєння та екіпірування одного воїна дорівнювали витратам на утримання земельної ділянки середньої прибутковості. Починаючи з VIII—IX століть, можливість йти на війну означало мати декілька коней, бути професійно підготовленим, конкретно знати своє завдання. Навчатися військовій справі потрібно було ще з дитинства, тому заздалегідь визначалося, «хто буде воювати, а хто — працювати». Так, утворилося суспільство з трьох основних прошарків населення: духовенства, воїнів і селян. Ця система проіснувала до XVI століття, коли більшого значення в суспільстві почали набувати підприємці, ремісники, торговці. Характерним образом воїна був «вершник».

Лицарі утворювали нечисельні об’єднання, оскільки панував принцип: тільки сини лицарів мали право бути лицарями. Церемонія посвячення означала вступ молодої людини до групи привілейованих вершників, які користувалися особливим юридичним статусом. Життя вулиці набувало рис нескінченного карнавалу: відтворення будь-яких новин чи подій перетворювалося на театралізоване дійство з відповідними дійовими особами та виконавцями. При цьому саме гумор відігравав роль моральної оцінки. Так, середньовічні хроніки розповідають про неабияку популярність вуличних «вистав», у яких роль лицарів — турнірних бійців виконували... мавпи, які були вбрані по-лицарському і сиділи на собаках[32].

Середньовіччя не можна уявити без замків, та й «замок є творінням Середньовіччя».Спочатку це були дуже прості споруди: насип, оточений частоколом, за яким знаходилася кругла або квадратна вежа з дерева чи каменю. З часом замкова архітектура розвивалася: додавалися нові елементи — внутрішні фортечні стіни, будинки-резиденції, склади, майданчики для війська, і навіть сади. Наприкінці епохи Середньовіччя замки й палаци стають найхарактернішими спорудженнями цього часу. Спочатку замки були дерев'яними. І тільки з XI століття їх почали будувати з каменю[32].

Театр середньовіччя своєю історією відображає боротьбу реалістичного народного початку з релігійним. В області театру вона боролась проти залишків античності і проти будь-яких проявів стихійного наміру народу до радісного відчуття життя. Історія театру епохи Середньовіччя відображає боротьбу цих двох початків. В історії середньовічного театру – два етапи: ранній (V-ХІ ст.) та зрілий (ХІІ до сер ХVІ ст.). Поступовий перехід театру від релігійного до світського був результатом підсилення антифеодальної і антиклерикальної опозиції.[30].

У пізньому Середньовіччі «духовний» означало знаючий, а «мирський» — неук, неосвідчений. Характеризуючи цю сторінку епохи Ф.Кардіні наголошує на школах в абатствах або єпископствах, які передбачали навчання лише дітей духовенства, незважаючи на те, що Карл Великий намагався ввести школи і для аристократів, щоб краще підготувати їх до майбутніх державних обов’язків. Окремо стояли монастирські й духовні школи, небагато було спеціалізованих шкіл, наприклад центр у Салерно. де вивчали медицину за методами, запозиченими у греків і арабів. Підприємці, торговці, ремісники мали потребу в документальному обліку своєї діяльності, тому існував великий попит на юристів. Увагою були оточені й лікарі. Вони користувалися загальновизнаним авторитетом в місті, оскільки завжди були потрібними. Романо-германські імператори, починаючи з XII століття, для узаконення своєї влади потребували юристів-експертів, які знали б римське право. Церква, зі свого боку, мала потребу у фахівцях як з права, так і з теології, які врегульовували б відносини між духовною і мирською владою, що дедалі більше ускладнювалося. Перший великий університет, у якому вивчали право, був у Болоньї. Він був відкритий у XII столітті, потім був відкритий такий самий в Парижі, де вивчали теологію. Пізніше засновуються університети, в яких викладається медицина.Слово «університет» спочатку не означало громаду учнів чи студентів, а тільки якусь спільноту, об'єднану й організовану для досягнення спільної мети. Між учнями університетів і містами, в яких вони жили, складалися різні, часом навіть складні, відносини. З одного боку, городяни пишалися престижем свого університетського міста, але з іншого — студенти часто були бунтівниками й заколотниками: вони могли не підкорятися міській владі, тому їх судили тільки на єпископських зборах. Іноді сварки призводили до розпаду університетів, професори і студенти йшли в інше місто і там засновували свій університет. Такі події відбувалися в багатьох університетських центрах Європи [32].

Хоча церква знищувала сліди античного театру, театр не загинув. Він народився із нового життя варварських племен. Витоки треба шукати в сільських обрядах народів. Наприклад, в Швейцарії – «зиму» і «літо» зображали два хлопці, один – в рубасі, другий - шубі. У Німеччині на честь весни влаштовувались костюмовані карнавальні ходи. В Англії весняні свята виливались в ігри, танці, а також в пам'ять народного героя Робіна Гуда. Ці ігри переслідувала церква, бо зміст мав спогади про язичницьку культуру. Деякі види сільських веселощів дали початок новим народним видовищам – дійства гістріонів.

Гістріони – назва, прийнята на території нинішнього півдня Франції. В Німеччині їх називали шпільманами, в Болгарії – кукерами, в Росії – скоморохами. Джерело їх творчості – життя середньовічного міста. Пізніше розрізняють коміків – буфонів, співаків і музикантів – жонглерів, і, нарешті, особливо виділяли творчість писак і виконавців віршів, балад, танцювальних пісень – трубадурів, яких називали людьми, що «вміли подобатись знаті». Яскраво виражався бунтарський дух в діяльності вагантів – «бродячі клірики» - учені, семінаристи чи розжалувані попи (пародії на церковні обряди), які об’єднувались в союзи, із яких пізніше стали створюватись гуртки акторів-аматорів. У ХІV-ХV ст. мистецтво гістріонів було пройденим етапом. Але залишило в житті театру глибокий слід. Вони підготували народження фарсових акторів, світської драматургії, ненадовго існуючою у Франції в ХІІІ ст..

Щодо жанрів Середньовіччя – то в основному переважала літургійна і напівлітургійна драма, яка зберігає тісний зв'язок з церквою.Спираючись на дослідження Г.Н.Бояджиєва, А.Г.Образцової та А.А.Якубовського[30], охарактеризуємо основні жанри цієї епохи. Починаючи з ІХ ст. популярною є театральна меса (діалоги із легенд про народження Ісуса Христа). Літургійна драма має два цикли – різдвяний і пасхальний. Не бажаючи відмовитись від послуг театру і не будучи в силах справитися з ними, церковна влада виводить літургійну драму з храму на паперть, де міський натовп має вплив на відображення подій. Серед технічних нововведень виділяється принцип симультанної декорації, тобто одночасний показ декількох сцен дії. Щодо світської драматургії, то перші відомості нового реалістичного напрямку повязують з іменем трувера (пн. Фр назва трубадура) Адама де Ла-Аль (його перша п’єса «Игра в бесседке»). Вона знайшла продовження у фарсах, розквіт якого припадає на ХV ст. Широкого розповсюдження набули література і культура, основною дійовою особою якої був лицар. Придворна культура відображала й стимулювала чесноти лицарів: сміливість, розважливість, урівноваженість, вірність.У романах XII століття герої розмірковували про яскраве і піднесене життя — життя лицаря, з двобоями і нагородами, лицарськими турнірами. Лицарська честь як прояв гідності була необхідною передумовою для зайняття високих посад.

Епоху Середньовіччя характеризують і такі жанри як міракль (походить від лат. слова «диво»), особливістю якого є вирішення конфліктів через втручання божественних сил (наприлад, «Игра о Св. Николае») та містерія. Час розквіту містеріального театру (V- ХVІ ст.) - час розквіту міст і загострення соціальних протиріч. Цьому жанру характерно три цикли: «ветхозаветний», «новозаветний», «апостольский». Відомо, що виконавцями постановок містерій, яким характерні три варіанти оформлення: пересувний, кільцевий, бесідковий (альтанковий), був міський люд, а постановником – керівник ігор. Містерія розвинула театр, підготувавши деякі особливості ренесансної драми. Однак,не дивлячись на яскраві риси народності, містерії все ж не могли вийти із полону релігії

Реформаторський рух утверджує принцип «особистого спілкування з Богом». Намір надати святість буржуазному світобаченню народжує театральне мораліте, що народжується з містерій. Цей жанр звільняє моралізацію як від релігійних сюжетів, так і від побутових відволікань та набуває стильового єдинства і більшу дидактичну направленість у порівнянні з містерією.Основною ознакою мораліте – алегоризм. Дійовими особами виступають алегоричні персонажі. Друга особливість мораліте – поетична мова. Слід наголосити на тому, що цей жанр вніс в середньовічну драматургію структурну чіткість, поставив перед театром задачу побудови нового образу. Але, будучи у владі догматичної моралі, він не зміг породити нічого значного. «Релігійна ідеологія і на цей раз вбивала творчість»[30]. Та, не дивлячись на це, мистецтво змогло знайти яскраве вираження в розвинутому паралельно мораліте фарсовому (фарс – від лат «начинка») театрі, відділеному від церкви. Це було життєрадісне мистецтво карнавалу, міської вулиці. Крім пародій, фарсери розігрували сатиричні сценки.Головний герой цього жанру – діяльний, а головний принцип акторського мистецтва – характерність доведена до пародійної карикатури. В Італії саме із фарсу народиться комедія дель арте, а у Франції фарсові традиції знайдуть своє відображення у мистецтві Мольєра. Саме фарс став ланкою між старим і новим театром. Так, Середньовічний театр «рвався із пут релігії, але не зміг перемогти вплив церкви» [30], що і стало основною причиною його творчого безсилля. Проте, не дивлячись на це театр епохи Середньовіччя підготував ґрунт, на якому виникло могутнє сценічне мистецтво епохи Відродження.