Характернi особливостi мистецтва як художньотворчоїдіяльності в XVII - XVIII СТ. Ст

Особливiстю мистецтва, яке трактуємо як художньотворчу діяльність, у XVII ст. є спiвiснування двох стилiв – бароко, яке XVIIIст. дещо втрачає свою першiсть, та класицизму, що розвивається частково у боротьбі та взаємодії з останнім. XVIIIст. класицизм презентує як просвiтницький класицизм, який паралельно розвививається з просвiтницьким реалiзмом та сентименталізмом.

Не дивлячись на те, що стиль бароко не вичерпував основних напрямів у мистецтві XVII - XVIII ст.ст., однак у галузі прикладного мистецтва йому належала першість. Особливо це відчутно в XVIIст., якому характерне таке явище як абсолютизм, з яким стиль бароко був найтісніше пов'язаний. Абсолютизм ввів у костюм пишноту, розкіш та підвищену декоративність, що репрезентувало владу в «ореолі величі і блиску». Коло впливу класицизму обмежувалось насамперед літературою, живописом та архітектурою, хоча і в прикладне мистецтво, особливо у Франції та Англії, він вніс деякі нові риси, пройняті духом раціоналізму. Ці риси зводились переважно до спокійної гармонії, ясності, простоти і суворості форм, урівноваженості частин і стриманої декоративності[77].

Щодо музичного мистецтва, то не дивлячись на те, що ХVІІст. називають «століттям музики», все ж вiдзначимо важливість театральної творчості для цієї епохи. ХVІІст. характеризується створенням нових музичних жанрiв, серед яких вирізняється опера. Однак вiдомо, що першi опери мали жанрове визначення як «драма на музицi». В свою чергу це пiдкреслює первиннiсть значення в них власне драми. Ще одним доказом вище сказаного, як зазначають сучасні науковці, є твори К.Монтевердi (Iталiя), в яких вперше досить глибоко вiдтворюється драматична дія, та дiяльнiсть творцiв музичного жанру «лірична трагедія», представникiв класицизму у Франції Ж.Б.Люллі та Ф.Кiно, основа якого близька принципам класичної драматургії.

Однак особливiстю мистецтва XVII - XVIII ст.ст., як вже зазначалось, є синтез стилiв. Вагоме значення для цього часу має Бароко, з його характерним принципом контрасту, поєднання протилежностей. Такі особливості як алегоричність, риторичність, варіативність, деталізація, тенденції до натуралістичного зображення, взяті окремо характерні не лише Бароко а й іншим художнім системам, зокрема, алегорія – це один із прийомів класицизму. Проте ці риси стають барочними, протидіючи одна з іншою. «Особливість художньої системи бароко в тому, що ні одна риса не існує ізольовано, а, борючись, співвіснує зі своєю протилежністю»[76,14-15]

Щодо епохи Бароко, то її довгий час не вирiзняли самостійною. Вона часто сприймалась як різновид Ренесансу. А тому творчість, яка розглядається в епоху Відродження першочергово як художня творчість, цiкавить мислителiв як Ренесансу так i Бароко насамперед в аспекті особистостiсної самореалізації, земного самоутвердження, самопізнання і пізнання її становища у світі. Саме в епоху Відродження, якiй властивий культ генiя як носiя творчостi, виникає інтерес до самого акту творчостi, до особистостi творця, з”являється рефлексiя щодо творчого процесу[85].

Важливість для людини її самореалізації у сферi мистецтва пiдтверджує діяльність Острозького культурно-освітнього та мистецького осередку на Волині. Аналiз наукової лiтератури дає пiдстави стверджувати, що саме на зламы 16-17ст. в ньому сфокусувався цілісний процес розвитку тогочасної думки на Україні. Відповідно дослiдженням Я.Стратій перевага у влаштуванні земного життя для людини того часу надається не подвижницьким діянням ченця, а добрим справам, що здійснюються талановитою, діяльною творчою особистістю [80, 93-94].

Таким чином, якщо людина епохи Відродження є індивідуальністю, далекою від схематизму, то i Бароко, де втілюється суперечливість, драматизм особистості та свiту, в свою чергу вирізняє людину як творця цінностей, що продовжує вбачати сенс людського життя в активнiй самореалізації у земному житті.

Проте художнє світосприйняття Бароко має свої особливостi, на які вказує у дослiдженнях даної епохи, О.Нiколенко. Науковець цитує В.Мацапуру: «Бароко – це художнє світосприйняття, яке відбиває особливостi свого часу i з”являється тодi, коли оптимізм, простота i прозора ясність, властивi творчостi митцiв ренесансної доби, перестають задовольняти». Дiячi Бароко вiдчули гостроту нерозв”язаних конфлiктiв реальностi, чинять опiр «прихованим у душi пристрастям, середовищу, обставинам»[52]. Бароко, на думку Н. Чечеля, стає «відчайдушною спробою подолання природної суперечності між рухом і порядком[95]. Пiдтверджує цю думку i О.Нiколенко наголошуючи, що Бароко, яке пов’язують з італійським словом barocco – дивний, химерний та португальським виразом perrola barroca – перлина неправильної форми, втілювало безмежність і суперечливість світу та людини, той «хаос», який не підлягає раціональному пізнанню. Розкішна помпезність стилю, якому характерний принцип поєднання протилежностей, уособлювало художній синтез різних начал: Середньовіччя (готики) і Відродження (античних і християнських традицій). Динамізм, контрастність, інтерес до дисгармонічного, драматичного відбивало водночас складність буття з його щедрістю і повнотою[52].

Згідно класичної термінології театральна творчість називалась «мистецтвом декламації», що поєднувало милозвучне читання віршів з пластикою жестів та рухів. Встановивши багаточисельні канони для сценічних почуттів та характерів, нормативна естетика вперше встановила чітку форму зовнішніх зображувальних засобів для передачі внутрішніх переживань героя. Правила класичної гри об'єдналися в цілу систему,що стала першою сценічною школою драматичної гри, яка визначали стиль всього світового театру[30].

За часiв Реформацiї творчість починає розумітись як дія, а не в ракурсi естетичного змiсту[85]. А як відомо дія- основний засіб театрального мистецтва. Тому можемо припустити, що таке трактування творчостi стало однією з причин,що зумовило пріоритетність театру, зокрема шкільного, серед інших видiв мистецтв у XVII - XVIII ст.ст.. Крiм цього, XVIII ст виділяється завершеною концепцією творчостi I.Канта, де дана діяльність пропонується як продуктивна здатність уяви. Крім того, у своїх дослідженнях фiлософ надає великого значення поняттям новизна, смак, правила, виокремлює оригінальність, як першу ознаку генiя. Вiн розглядає особистість як найвищу цінність наголошуючи, що людина повинна не лише пізнати, а й створити себе. Філософія критичного розуму І.Канта [31] пропонує можливость реалізації себе через розум,який стимулює до творчого пошуку вирiшення проблем, рефлексiї цього процесу. Дослідник художньої творчостi О.I.Онiщенко стверджує, що I.Кант вважає розум, уяву та дух здібностями талановитих людей, якi синтезує в собi «суперздібнiсть» - художнiй смак, як вияв естетичного судження в мистецтвi [23].

Таким чином, класицизм, що панував у даний період на рівні з бароко, намагався знайти рiвновагу, гармонiю й логiку в усьому, утверджуючи гармонію буття та «культ розуму» епохи Просвітництва.