Психодрама – одна з форм драматерапії. Застосування психодраматичних прийомів для стимулювання самореалізації особистості у сфері театрального мистецтва

«Діяти корисніше, ніж говорити»

Я. Морено

Незважаючи на те, що питання пов’язані з самореалізацією особистості привертає увагу багатьох зарубіжних та вітчизняних науковців, не достатньо дослідженою залишається проблема динамізації самореалізації особистості у сфері мистецтва, зокрема, використання психотерапевтичної функції останнього для стимулювання цього процесу.

В зазначеному аспекті особливу увагу привертають праці Л.Виготського [13], я яких засобом самопізнання особистості дослідник вирізняє мистецтво, акцентуючи увагу на суб’єктивний характер осягнення художнього образу.

Протягом останнього десятиліття у значній мірі почала здобувати популярності терапія особистості мистецтвом, зокрема метод групової терапії для вивчення особистісних проблем – психодрама (Я. Морено [50], Г. Лейтс [41], Дж. Сакс [71], Г. Шавердян [96] та ін.). Усі форми цього методу зосереджені на глибшому пізнанні індивідом самого себе. Метод психодрами є актуальним та викликає науковий інтерес в контексті самореалізації особистості, так як включає принцип реалізації: індивіду дають можливість пізнати різні аспекти свого «Я», націлюючи стати на сцені тим, ким він є в дійсності.

Проблема особистісної самореалізації належить до перспективних напрямів психолого-педагогічного аналізу соціальної поведінки людини. Це пов’язано з тим, що суспільство на даному етапі потребує якісно нової, незалежної, впевненої в собі, активної особистості з високим творчим потенціалом.

Теоретичний аналіз психологічної літератури дає підстави стверджувати про відсутність усталеної дефініції цього феномену. З позиції психоаналізу цей процес трактується як один з атрибутів вияву активності сильного та цілісного індивіда, вільного від згубних внутрішніх примусів, що володіє спонтанною творчістю і водночас прагне до любові й творчої праці. Так, надбання З. Фройда дали поштовх для розгляду самореалізації людини з психодинамічної позиції. Самореалізація особистості, відповідно до поглядів науковця, локалізується на свідомому пласті людської психіки і виявляється в потребі до задоволення свідомого «Я» [88]. Цікава позиція Е. Фромма, який пов’язує психологічну суть самореалізації особистості з потребами людини у пошуку гармонії зі світом і з собою. Людина, відзначає Е. Фромм, відрізняється від тварини тим, що вона прагне вийти за межі безпосередніх запитів своїх життєвих потреб, хоче знати не тільки те, що необхідно їй для виживання, але і прагне пізнати значення життя і єство свого «Я». Самореалізація особистості досягається індивідом за допомогою системи орієнтацій, що виробляється ним у процесі спілкування з іншими людьми. Самореалізація людини пов’язана з „відчуттям”, яке дозволяє індивіду з повною впевненістю сказати про себе як про «Я» [89]. К. Хорні стверджує, що кожна людина може і хоче вдосконалювати свій особистий потенціал. Психологію самореалізації людини вона пов’язує із самоаналізом, наголошуючи на важливості долати труднощі і не розгублюватись без сторонньої допомоги, що пробуджує почуття впевненості в своїх силах. Крім того, К.Хорні зазначала, що велика розбіжність між реальним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, обумовленої недосяжністю ідеалу. Тому внутрішня гармонія є умовою самореалізації людини [92].

Особистісна самореалізація є особливим предметом досліджень у гуманістичній психології. Здобутки практичної психології свідчать, що відчуття щастя і повноти буття людини тісно пов’язане з потребою бути самою собою, знаходженням власного шляху самоздійснення. Першим кроком на цьому шляху є самопізнання. Представники персоналістичних напрямів виходили з постулату, що людина спроможна реалізувати власні потреби, актуалізувавши свої задатки, особистісні ресурси. А. Маслоу, зокрема, наголошував, що самоактуалізується не та людина, якій щось додане, а та, у якої ніщо не відібране. Тобто, самоактуалізація людини – це бажання людини стати тим, ким тільки можна [47].

Розвиваючи ідеї А. Маслоу, К. Роджерс виділив таке співвідношення, що відображає структуру особистості, яка прагне самоактуалізації: усвідомлення (уявлення людини про себе); адекватність (стан особистості, що характеризує справжній зміст її саморозвитку), активність (власна динаміка особистості, джерело перетворень, спрямована на бажаний рівень свого особистісного розвитку та діяльність, що виступає як сфера самопрояву людини) [67]. Таким чином, основна ідея представників гуманістичної психології полягає в тому, що людина – істота вільна, і сама відповідає за свої дії та їхні наслідки.

Принципам гуманістичного напрямку, зокрема, виокремленню пріоритетності творчого аспекту в людині, який, як і її психіка, проявляється у діяльності, співзвучні ідеї К. Абульханової-Славської. Самореалізація особистості пов’язана з «роботою свідомості», психічною діяльністю в процесі досягнення життєвої мети за допомогою певних засобів і на основі свободи вибору [2].

У дослідженнях останніх років, зокрема В. Зарицької [27], наголошено, що у забезпеченні процесу особистісної самореалізації важливу роль відіграють мотиви, які актуалізують внутрішній потенціал особистості (самоактуалізація), сприяють вибору релевантної соціальної ролі, що є необхідною умовою людського співжиття (самовизначення особистості), а також потреби і прагнення оприлюднити власні успіхи й отримати оцінку своїх досягнень навколишніми (самопрезентація особистості). Вищеназвані процеси у досліджені визначаємо етапами самореалізації особистості, умовою та результатами якої є рефлексія.

На підставі вищесказаного під самореалізацією особистості ми розуміємо заснований на рефлексії процес самопізнання, спонукальною силою якого є вибір цілей і шляхів реалізації своєї сутності, самовизначення і прагнення до самопрезентації, що передбачає оцінку на рівні переживання внутрішньої свободи, гармонії і задоволення від досягнення поставленої мети. Процеси самореалізації людини розкриваються у різноманітних сферах життєдіяльності та на різних етапах її життєвого шляху. Найповніше розкриття потенційних можливостей особистості здійснюється шляхом включення її в соціальну структуру. Так, однією з важливих умов самореалізації людини є соціальне середовище, де індивідуальність проявляє себе та відчуває власну значимість.

З огляду на вищесказане оптимальною сферою для самореалізації особистості є мистецтво, зокрема, театральне, так як на думку П. Паві даний вид володіє всіма художніми та технологічними засобами, відомими у той чи інший період часу [55]. У нашому дослідженні ми керувались трактуванням засобу театрального мистецтва як техніки постави, мізансцени й драматичної манери викладу, якими користується актор в пошуку естетичного об’єкта.

Театр для Я. Морено, зазначає Дж. Сакс після проведення інтерв’ю з дослідником, – найкреативніший спосіб відображення і вираження всіх вимірів життя, тому що всі великі драматурги і великий театр завжди поєднували музику, танець, дію, драму, саме життя у всіх його формах [71].

Наголосимо раніше сказане: працюючи над роллю (створюючи її зовнішній і внутрішній малюнок вербальними і невербальними засобами вираження) особистість створює власні установки на самореалізацію, апробовує і розмежовує «Я» і «не –Я», позитивно динамізує мотивацію успіху та проявляє свою самостійність, незалежність, емоційну витриманість і самоконтроль, відкриває власне Я та впевненіше адаптовується до навколишнього середовища. Так, через феномен прийняття ролі особистість розвиває здатність краще розуміти себе та інших людей. А тому, театральне мистецтво, як синтетичне мистецтво, створює належні умови для актуалізації потенційних можливостей особистості, вибору оптимального виду мистецтва для самопрезентації на рівні переживання внутрішньої свободи, гармонії і задоволення через досягнення поставленої мети. Присутність глядача поглиблює рефлексію, що, в свою чергу, стимулює процес самореалізації.

Г. Шавердян, досліджуючи методи психотерапії зазначає що, «храмом театру» Я. Морено вважав психодраму [96]. Психодрама часто визначається як метод дослідження істини засобом драматичних методів. Вона має багато чого спільного з театром. В першу чергу – це гра. Я. Морено, розробляючи свою ролеву теорію, орієнтувався на театр. Психодрама для Я. Морено, найпопулярніша техніка обміну ролями для розвитку спонтанності і креативності, а театр – спроба виражати свою уяву в дії. В інтерв’ю з Дж.Саксом Я. Морено зазначає, що в театрі «розігрується саме життя. Звичайно, воно не розігрується через методи спонтанності, але час від часу в історії театру все-таки була спонтанність і креативність… Навіть Шекспір був великим психодраматистом» [71]. Психодраму сучасні дослідники розглядають і як форму драматерапії, яка походить з народних ігор. До психотерапевтичних задач, які можуть бути вирішені за допомогою драматерапії, можна віднести наступні: усвідомлення своїх тілесних і поведінкових патернів; розвиток спонтанності і здібності до імпровізації; розвиток здібності до «режисури» власного життя; можливість «переграти» життєвий сценарій; розширення репертуару поведінкових патернів [62]. Драматерапію зазвичай трактують як використання літературних сюжетів для імпровізації, яка розігруються на сцені з психотерапевтичною метою, тобто драматичне перевтілення учасників групи, мета якого перехід в уявну реальність. Ефект маски (поєднання з персонажем через використання гриму, костюму та ін.) захищає людину і забезпечує більш повне саморозкриття. З цим ефектом повязують і катарсис.

Так, драму Я. Морено рахує найвищою формою серед мистецтв, а психодраму – найвищою формою терапії. Основними завданнями психодраматичної терапії є вивільнення спонтанності, її конструктивний напрямок, збагачення та гармонізація рольового репертуару, розучування рольових конфліктів різного типу з метою особистісної інтеграції [50].

Спонтанність – каталізатор креативності, де творчий процес втілюється в матеріальний чи ідеальний продукт, який може довго зберігати форму, тобто «консервуватися». «Консерви» не містять ні спонтанності, ні творчості, проте можуть спонукати до творчості. Людина, за теорією Морено, як зазначає І. Гріншпун, постійно відчуває акціональний голод, що заставляє її постійно шукати ситуації самовираження. В цьому плані психодрама є акціональним методом – методом не раціональної роботи, а справжнього проігрування реалій. Ролі також можуть консервуватися, тобто мати стереотипну форму. Поняття «роль» в уявленнях Морено відноситься до всіх життєвих проявів і несе не соціально-психологічний, а загально-психологічний характер [19]. У ході розігрування ситуацій створюються умови для спонтанного вираження почуттів, пов’язаних з найбільш важливими для суб’єкта проблемами, що сприяє катарсису та інсайту. Катарсис та інсайт, з одного боку сприяють самовираженню, вивільненню почуттів, з іншого, - їх проясненню, усвідомленню та інтеграції, на підставі чого досягається нове розуміння своєї ситуації, виробляються нові адаптивні механізми та способи поведінки, відбуваються зміни в особистості [9].

А тому, спонтанність і креативність, що є основними компонентами психодрами, дозволяють особистості актуалізувати відомі зразки поведінки, розробити нові, відмовитись від стереотипів.

За словами Є. Гротовського, актор має використовувати роль як інструмент для дослідження того, «що ховається за нашою повсякденною маскою», а глядач з допомогою вистави аналізує себе. Театр – це лабораторія, тому що тут проводиться експериментальний пошук. Такий пошук, як правило, супроводжується сильними внутрішніми переживаннями, що часто призводять до катарсису, за допомогою якого встановлюється внутрішня спорідненість між творцем і тим хто, сприймає [20]. Проте катарсис театру в першу чергу стосується глядача. У традиційному театрі глядачі можуть відчувати душевну розрядку в процесі співпереживання, якщо сценарій є співзвучним їхнім почуттям, і вони емоційно залучені в дію. На відміну від Аристотеля, Я. Морено виділяє катарсис не глядача, а актора. Актори ж традиційного театру рідко переживають катарсис. По-перше, вони, як правило, не відображають у ролях значущі події власного досвіду, по-друге, повторення вистави знижує катарсичний потенціал матеріалу, закладеного в сценарії [26].

Продовжуючи думку, слід зазначити, що протагоніст психодрами (учасник групи, який на занятті є центральним об’єктом психодраматичної дії) відрізняється від актора тим, що в момент драматургічної дії він – і драматург, і режисер, і виконавець в одній особі. Протагоніст інсценізує простір дії згідно зі своїми уявленнями. Актор же, вимушений пожертвувати своїм власним заради ролі, яку насаджує на нього драматург [26].

Крім того,як вже зазначалось раніше, режисер театру і психодрами теж має свої відмінності. У режисера психодрами три функції: постановник, терапевт і аналіст, тоді, як в театрі – він в першу чергу постановник. Режисер як в театрі, так і в психодрамі ніколи не дозволяє постановці втрачати контакт з глядачем. Однак, глядач психодрами має подвійне завдання. Він може служити для того, щоб допомогти суб’єкту, або суб’єкт на сцені може допомагати йому. Таким чином, глядач в свою чергу стає пацієнтом.

Так, сцена, як в театрі, так і в психодрамі дає людині життєвий простір, який в реальності часто обмежений, а тому людина може втратити рівновагу. Сцена надає можливість для самовираження, однак, перевага психодраматичної сцени в тому, що її методологія – це свобода, свобода для досліду і вираження. Сцена психодраматичного сеансу відкриває шлях до дослідження дії і терапії дії, тесту ролі і тренування ролі, ситуаційним тестам і ситуаційним інтерв’ю.

Таким чином, на відміну від театру, психодрама побудована на «чистій» імпровізації. Актори можуть вдаватися до будь-яких дій спонтанно, тоді як у театрі у пошуках оптимальної гри вистава програється знову і знову. У психодрамі програється не сюжет, що відноситься до вигаданого персонажу як у театрі, а реальний досвід особистості. І, нарешті, у психодрамі персонажі тут не входять в роль, а по-можливості «спонтанно переживають життя». Так, особливості психодрами є досить ефективними в контексті театру для стимулювання самореалізації особистості, оскільки тут як відображається так і уявляється реальне життя особистості.

Крім того, психодраматичні техніки, такі як монолог, дублювання, обмін ролями, техніка самопрезентації, дзеркало і, нарешті, техніка самореалізації дозволяють допомогти поглянути на себе очима іншого, що в свою чергу динамізує рефлексію, яка є умовою і результатом самореалізації, та допомагає глибше пізнати особистості себе, що стимулює складові даного процесу, а саме самоактуалізацію, самовизначення, самопрезентацію особистості.

Отже, метою психодрами є самопізнання, що є когнітивною основою самореалізації. Самопізнання є вихідним моментом самовдосконалення - ціль самореалізації. А тому, використовуючи психодраматичні прийоми в театральній постановці, ми тим самим стимулюємо самореалізацію особистості.

Позитивну динаміку самореалізації особистості, функція якої полягає у спрямуванні особистості на презентацію її актуалізованих можливостей відповідно до власної мети та очікувань інших, забезпечує театральне мистецтво. Комплексний розвивальний ефект театрального мистецтва переважає над іншими різновидами мистецтва, оскільки, органічно поєднуючи різні види останнього, передбачає найбільш інтенсивне залучення глядача. Проведений аналіз показав, що на активізацію процесу самореалізації особистості у сфері театрального мистецтва значно впливають психодраматичні прийоми. Психодраматичні сеанси допомагають людині вивільнити свою спонтанність та креативність, що стимулює самопізнання. Такі фактори, як катарсис та інсайд сприяють вивільненню почуттів, емоцій, що передбачає оцінку на рівні переживання внутрішньої свободи, гармонії і задоволення. Через феномени прийняття ролі розвивається здатність регулювати не лише себе, але й інших людей. Власний реальний досвід та досвід літературного персонажу розширює поле свідомості особистості. А тому використання психодраматичних прийомів у поєднанні з участю у театральній постановці значно стимулює самореалізацію особистості.