У Китаї в період «золотого століття» (III-X вік) з'явилися учбові заклади університетського типа. У них випускники отримували вчену міру фахівця з п'яти класичних трактатів Конфуція: «Книга змін», «Книга етикету», «Весна і осінь», «Книга поезії», «Книга історії».
У Європі впродовж XII-XV століть починають з'являтися університети. Проте в кожній країні цей процес проходив по-різному. Як правило, система церковних шкіл виступала як витік зародження більшості університетів.
В кінці XI — початку XII століття ряд кафедральних і монастирських шкіл Європи перетворюються на крупні учбові центри, які потім почали називатися університетами. Наприклад, саме так виник Паризький університет (1200 рік), який виріс з об'єднання богословської школи Сорбонни з медичною і юридичною школами. Так само виникли університети в Неаполі (1224 рік), Оксфорді (1206 рік), Кембріджі (1231 рік), Лісабоні (1290 рік).
Основи і права університету підтверджувалися привілеями. Привілеї були особливими документами, які закріплювали університетську автономію (власний суд, управління, право на присудження вчених мір, на вивільнення студентів від військової служби). Мережа університетів в Європі поширилась досить швидко. Якщо в XIII столітті налічувалося 19 університетів, то до XIV століття їх число зросло до 44.
Із самого початку церква прагнула утримати університетську освіту під своїм впливом. І у наш час Ватикан є офіційним покровителем ряду університетів. Не дивлячись на дані обставини, по своїй організіції, програмі і методам навчання університети раннього середньовіччя вже були альтернативою світської освіти церковному. Університети протиставили схоластиці діяльне інтелектуальне і духовне життя. Саме завдяки ним духовний світ Європи став набагато багатший.
Історія перших університетів тісно пов'язана з творчістю мислителів, які надали новий поштовх до розвитку культури, науки і освіти, — Р. Бекона, Я. Гуса, А. Данте, Дж. Уїнклі, Н. Коперника, Ф. Петрарки.
Перші університети були вельми мобільні, оскільки їх істотною рисою був, певною мірою, наднаціональний і демократичний характер. В разі загрози епідемії або війни університет міг перебратися в інше місто або навіть країну. А міжнародні студенти і викладачі об'єднувалися в національних земляцтва (нації, колегії). Наприклад, в Паризькому університеті налічувалися 4 земляцтва: французьке, пікардійське, англійське і німецьке, а в університеті Болонському — 17.
У другій половині XIII століття в університетах з'явилися факультети, або коледжі. Факультети присуджували вчені ступені — спочатку бакалавра (після 3-7 років успішного навчання під керівництвом професора), а потім — магістра, доктора або ліценціата. Земляцтва і факультети визначали життя перших університетів і разом вибирали офіційного главу університету—ректора. Ректор мав тимчасові повноваження як правило, що тривали один рік. Фактична влада в університеті належала факультетам і землятствам.
Проте такий стан речей змінився до кінця XV століття. Факультети і земляцтва втратили минулий вплив, і головні посадові особи університету почали призначатися властями.
Найперші університети мали всього декілька факультетів, проте їх спеціалізація постійно заглиблювалася. Наприклад, Паризький університет славився викладанням теології і філософії, Оксфордський — канонічного права, Орлеанський — цивільного права, університети Італії — римського права, університети Іспанії — математики і природних наук.
Впродовж століть, аж до кінця XX століття, мережа вищих учбових закладів швидко розширюється, представляючи сьогодні широкий і всілякий спектр спеціалізацій.
Ідея університету розкривається в самій назві Universitas, що в перекладі з латинського означає сукупність.
Вже в період зародження університетів в «сукупність» вкладали різний сенс. В першу чергу акцентувався організаційний аспект; по суті, університетом почали називати результат об'єднання різних типів вищих учбових закладів. Наприклад, Паризький університет виріс з об'єднання богословської школи Сорбони з медичною і юридичною школами. Проте основна місія університету полягала в залученні молодої людини до сукупності всіх видів знань. Із старовини університет (Alma Mater) був джерелом наукових знань, мудрості і освіти. Його завдання полягало не лише в збереженні і передачі існуючих знань, духовних і культурних цінностей, вищих зразків людської діяльності, але і в розвитку інтелекту ради оновлення культури. В процесі історії саме в університетах народжувалося нове знання, створювалися наукові теорії і формувалися універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, миру, космосу, людини. Університет прагнув дати універсальну освіту таким, що вчиться, які згодом входили в еліту суспільства (учені, державні і суспільні діячі).
Як правило, виділяють ще один аспект «сукупності», що відноситься до принципів організації університетської освіти. В першу чергу до них відносять ті принципи, які забезпечують безперервність наукової творчості: викладання наукових основ і методів пізнання, залучення студентів до дослідницької діяльності.
Головними принципами університетської освіти вважають:
• повноту представленого в університеті наукового знання;
• дух свободи і творчості в процесі викладання і навчання;
• здібність університету до самовідтворення шляхом підготовки викладачів і вчених.
Ці принципи властиві будь-якому університету незалежно від історичної епохи і характеру його розвитку. При цьому слід зазначити те, що розуміння науки, університетської самоврядності і свободи змінювалося історично.
