У чому специфіка систем виховання, найбільш відомих в світі?

1. Спартанська система виховання переслідувала, по перевазі, мету підготовки воїна—члена військової общини. До 7 років дитина виховувалося в сім'ї няньками-годувальницями. З 7 років поліс (місто-держава) брав на себе виховання і навчання підростаючих спартиатів. Цей процес проходив в три етапи.

На першому етапі (7-15 років) діти набували навиків листа і читання, але головним залишалося фізичне гартування, яке було надзвичайно всіляким (ходили босоніж, спали на тонких солом'яних підстилках). З 12 років зростала суворість виховання хлопчиків, яких привчали не лише до аскетичного образу життя, але і до не багатослів’я. У 14 років хлопчика, пропускаючи через жорстокі фізичні випробування, посвячували в ейрени — члена общини з наданням певних цивільних прав. Протягом подальшого року ейренів перевіряли на стійкість у військових загонах спартиатів.

На другому етапі виховання (15-20 років) до мінімального навчання грамоті додавалося вчення співу і музиці. Проте способи виховання посилювалися. Підлітків тримали в голоді і привчали самих добувати собі їжу, фізично караючи тих з них, які терпіли невдачу. До 20 років ейрени посвячувалися у воїни і отримували повне озброєння.

Протягом третього етапу (20-30 років) вони поступово набували статусу повноправного члена військової общини. В результаті всіх вище перелічених етапів виховання воїни вільно володіли списом, мечем, дротиком і іншою зброєю того часу. Проте спартанська культура виховання виявилася гіпертрофованою військовою підготовкою при фактичному неуцтві молодого покоління. Виховна традиція Спарти періоду VI-IV в в. до н.е. у результаті звелася до фізичних вправ і випробувань. Саме ці елементи стали предметом наслідування в подальші епохи.

2. Афінська система виховання. Вона з'явилася зразком виховання людини Древньої Греції, основне завдання якої зводилося до всебічного і гармонічного розвитку особистості. Головним принципом була змаганність в гімнастиці, танцях, музиці, словесних спорах.

Система організованого виховання реалізовувалася поетапно.

До 7 років хлопчиків виховували удома. З 7 до 16 років вони відвідували одночасно музичну і гімнастичну (палестра) школи, в яких здобували переважно літературну, музичну і військово-спортивну освіту і виховання.

На другому етапі (16-18 років) хлопці удосконалювали свою освіту і розвивали себе в гімназіях. Вершиною досягнень молодої людини (18-20 років) вважалося перебування в ефебії — суспільній установі по вдосконаленню військової майстерності.

Таким чином, дана система орієнтувала на опанування «сукупності чеснот», що надалі здобула популярність як програма «Семи вільних мистецтв» (граматика, діалектика, мистецтво спору, арифметика, геометрія, астрономія, музика). Ця програма стала символом освіти для багатьох поколінь і увійшла до історії як традиція грецької освіти.

У Європі VI-XV століть великий вплив в світі мала релігійна традиція виховання людини, особливо християнська. Основне завдання такого виховання визначалося як приведення людини до гармонії між земним і небесним існуванням через засвоєння і виконання релігійно встановлених етичних норм (православною, мусульманською, буддистською).

У різних країнах і у різних народів ідеї релігійного виховання втілювались в конкретні форми, різноманіття яких спостерігається і на сучасному етапі розвитку людства.

На відміну від більшості середньовічних держав, у Візантії склалася своя система освіти і виховання людини, яка вплинула на розвиток європейської і української педагогічної традиції.

Саме у цей період в західній цивілізації визначилися три основні стадії освіти людини: елементарне, середнє і вище. Проте досить ясні контури триступінчатої системи освіти в історії Китаю відмічаються набагато раніше — в період династії Хань (II ст. до н.е. — II ст.. н. э.).

Історії відомі різні приклади станового виховання і освіти. У найбільш організованому вигляді станове домашнє (або родинне) виховання і освіта представлене в системі рицарського виховання і в системі виховання джентльмена (Дж. Локк).

Наприклад, ідеал рицарського виховання включав жертвеність, послухання і одночасно особистісну свободу, зневажливе відношення до книжкової традиції грамотної людини, дотримання «кодексу честі». У основі змісту рицарського виховання лежала програма «Семи рицарських чеснот»: володіння списом, фехтування, їзда верхи, плавання, охота, гра в шахи, співи і гра на музичному інструменті.

Система рицарського виховання складалася з наступних етапів. До 7 років хлопчик отримував домашнє виховання. З 7 до 14 років при дворі феодала (сюзерена) він був пажем при дружині сюзерена і її придворних і набував круг знань, умінь і досвід придворного життя. З 14 років до 21 року хлопчик переходив на чоловічу половину і ставав зброєносцем при лицарях двору сюзерена. За ці роки життя при дворі молодій людині необхідно було освоїти «початки любові, війни і релігії». У 21 рік проходило присвячення в лицарі. Обряд передував випробуваннями на фізичну, військову і етичну зрілість на турнірах, поєдинках, бенкетах. Традиція рицарського виховання збереглася і понині, перш за все в дотриманні хлопцями «кодексу честі» як ідеї естетичного і фізичного розвитку людини, власної гідності, що високо цінує відчуття, в будь-яких життєвих обставинах.

Ідеал виховання по Локку — джентльмен — високоосвічена і ділова людина. Як правило, це був виходець з вищого суспільства, який отримав виховання і освіта вдома за допомогою запрошених вчителів і вихователів. Джентльмен — людина, яка відрізнялася витонченістю в обігу з людьми і яка володіла якостями ділка і підприємця. Саме ці особливості лягли в основу західною виховно-освітній традиції XVIII-XX століть.

Процес виховання джентльмена також мав поетапний характер і головними складовими цієї системи були:

• фізичне виховання, вироблення характеру, розвиток волі;

• етичне виховання і навчання хорошим манерам;

• трудове виховання;

• розвиток допитливості і інтересу до навчання, яке повинне було мати як теоретичну спрямованість, так і практичний характер.

Як головні виховні засоби використовувалися приклад, праця, середовище і оточення зростаючої людини. Дана система була орієнтована на врахування індивідуальних особливостей вихованця і на розвиток його особистості, становлення людини як індивідуальності.

Система виховання людини в колективі і через колектив А. С. Макаренко була реалізована в Росії в період з 1930 по 1980 рік. Вона здобула популярність у всьому світі як система «комуністичного виховання». Головне її завдання полягало у вихованні людини-колективіста, для якої суспільні інтереси мали бути завжди вище особистих. Цей процес розглядається і реально організовується відповідно до трьох етапів розвитку колективу.

Перший етап характеризується низьким рівнем розвитку колективу, і пріоритет в постановці цілей, виборі форм колективної діяльності і оцінці результатів віддається вихователеві як організаторові і керівникові

На другому етапі, в процесі формування активу і лідерів, управління частково віддається найбільш ініціативним членам колективу.

На третьому, вищому етапі розвитку колективу самоврядність стає головною ланкою управління всією роботою. При цьому посилюється значущість громадської думки в цілях виховання кожного його члена і ослабляється провідна роль вихователя. Кожен колектив повинен був керуватися «законами руху колективу», сформульованими А. С. Макаренко. Наприклад, принцип паралельної і індивідуальної дії, система перспективних ліній. Основними показниками успішності виховання в рамках даної системи вважалися колективізм, працьовитість, дисциплінованість, відповідальність перед колективом, комуністична цілеспрямованість, переконаність і почуття гордості.

Висновки.