Звернемося лише до деяких ідей, які лежать в основі найбільш відомих в світі моделей виховання

1. Ідеалізм у вихованні сходить до ідей Платона. Його послідовники розглядали виховання як створення для вихованців такого середовища, завдяки якому закладені в душі вічні і незмінні ідеї досягли б розквіту, що і зумовило б розвиток повноцінної особистості. Основне призначення виховання в рамках даної доктрини — допомога вихованцю у відкритті вищого світу ідей і перетворення останнього у зміст особистості вихованця. Важливим було навчити і привчити вихованця користуватися розумом, спонукуваним внутрішніми, природженими імперативами. Засобами виховання і в процесі виховання здійснюється сходження від природного початку до вищого в людині — духовності. Проте представники даного напряму по-різному бачили співвідношення цілей виховання і способів їх досягнення. Так, наприклад, І. Г. Песталоцці головною метою виховання бачив усвідомлення вихованцем себе як самоцінності. Його послідовник Ф. Фребель вважав, що зміст і фор­ма виховання визначаються духовною реальністю, а розвиток дитини є ма­теріальний прояв її внутрішнього світу і одухотворення фізичного існування, І. Гербарт визначав головну мету виховання як гармонію волі з етичними ідеями і вироблення інтересу до самих різних явищ. В. Дільтей так формулював завдання виховання — навчити вихованця розумінню чужого світу, тобто життю, що об'єктивувалося в предметах культури шляхом того, що уживається, співпереживання і т. п., що об'єднується поняттям методу герменевтики.

Сучасні представники даного напряму в розумінні і організації процесу виховання виходять з наступних положень: у основі процесу виховання повинен лежати високий інтелектуально-змістовний рівень взаємодії вихователя і вихованця, що описується як привласнення вихованцем досягнень людської культури; основою виховання має бути само­реалізація особистості вихованця, і майстерність вихователя полягає в розкритті глибинного потенціалу душі вихованця.

2. Реалізм як філософія виховання з'явився детермінантом концепцій виховання. Реалізм у вихованні людини виходить з положень про передачу вихованцю безперечних знань і досвіду в препарованому вигляді, істини і цінно­стей культури через розділення цілісної реальності на наочне відображення з врахуванням вікових можливостей їх привласнення. Виховання повинне будуватися як допомога вихованцеві в усвідомленні того, що природним чином спонукає його поведінку і діяльність. В результаті пріоритет віддається мето­дам виховного впливу на свідомість вихованця і практичну діяльність, при цьому недостатня увага приділяється розвитку емоційно-образній сфери особистості.

Слабке місце моделей виховання, розроблених на так званому мате­ріалістичному реалізмі, полягає в тому, що принижується роль знань про саму людину в процесі її виховання, не признається її право на ірраціональність у вчинках, в життєдіяльності.

3. Прагматизм як філософія виховання. Його представники розглядають виховання не як підготовку вихованця до майбутнього дорослого життя, а як життя вихованця в сьогоденні. Тому завдання виховання в рамках даного напряму — навчити вихованця вирішувати реальні життєві проблеми і з накопиченням такого досвіду добитися максимального благополуччя, успіху в рам­ках тих норм, які визначені соціальним середовищем його життєдіяльності. Звідси в основу змісту виховання пропонується покласти сам процес вирішення життєвих проблем. Вихованці повинні навчитися загальним принципам і методам вирішення типових проблем, з якими стикається людина на протязі життя, і накопичувати досвід вирішення таких проблем в реальних умовах сво­єї життєдіяльності з тим, щоб не лише успішно включитися в життя сучасного суспільства, але і стати провідником соціальних перетворень. Тобто в процесі виховання вихователь повинен привчити вихованця не до пасивно­го пристосування до реальних умов, а до активного пошуку шляхів покращення свого благополуччя, аж до перетворення умов в бажаному для себе напрямку. Виховання — це постійна спонука вихованця до експериментування з метою підготувати його до зустрічі з життєвими реаліями, які повні випадковостей, небезпек, ризиків. Виховання має бути націленим на підготовку вихованця до зустрічі з майбутнім, привчити його до розробки планів свого майбутнього і до вибору відповідного стилю життя, стандартів поведінки по критерію корисності. Значить, в рамках даного напряму виховання розглядається і як проблемне, в якому мінливі виховні ситуації, постійно міняються середовище і сама взаємодія індивіда з вихователем і середовищем, міняються передаваний і набуваємий досвід і самі суб'єкти виховного процесу. Основою виховання вважається виховна взаємодія вихованця з реальним середовищем, як природним, так і соціальним, як на пізнавальному, так і практичному рівнях. Зміст виховання повинен йти з логіки самого життя вихованця і з його потреб. Тобто явно видно спрямованість виховання на індивідуальний саморозвиток вихованця. У зв'я з врахуванням як спільних цілей, так і конкретної ситуації.

зку з цим цілі виховання ніяк не зв'язуються з нормами і розробляються кожним педагогом Слабким місцем даної моделі виховання є крайнє вираження філософського прагматизму, що на практиці виявляється у вихованні жорстких праг­матиків і індивідуалістів.

4. Антропоцентрична модель виховання спирається на розуміння сутності людини як відкритої системи, яка постійно змінюється і оновлюється одночасно з тим, що оновлюється в процесі її активної діяльності в оточуючому світі, а також на положення про суть виховання як створення середовища, максимально сприятливого для саморозвитку індивіда. Тобто процес виховання людини не може бути обмежений нормами або орієнтований на ідеал, а отже, не може мати завершення. Досить лише програмувати процес розвитку особистості — що треба зробити вихователеві, щоб зберегти людське в учневі і допомогти вихованцеві в процесі саморозвитку, прояв­ах творчості, отриманні духовного багатства, проявах індивідуальності. Процес виховання повинен будуватися так, щоб вихованець міг вдосконалюватись у всьому різноманітті проявів людини. В рамках даного на­прямку можливі різні системи організації виховання—з позицій домінування біології, етики, психології, соціології, релігійної і культур­ної антропології в їх взаємозв'язку.

5. Соціетарна модель виховання орієнтована на виконання соціально­го замовлення як вищої цінності для групи людей, який передбачає тенден­ційний підбір змісту і засобів виховання в рамках малих (сім'я, рефе­рентна група, шкільний колектив і ін.) і великих соціальних груп (суспільні, політичні, релігійні співтовариства, нація, народ і ін.). Комуністична система цінностей, наприклад, на ієрархічну вершину висувала клас трудящих і виховання розглядала як виховання трудівника і бор­ця за звільнення людства від експлуатації праці людини, ігноруючи ін­тереси інших класів і соціальних груп.

6. Націоналістична система в якості вищої цінності приймає свою націю і через інтереси своєї нації розглядає інтереси всіх інших націй. В цьому випадку виховання зводиться до виховання члена найголовнішої і більшої нації на землі, готового служити сво­їй нації незалежно від того, наскільки цим ігноруються або ущемляються інтереси інших націй. Можливі і інші приклади. Спільним для них є той факт, що всі цінності, окрім прийнятої в суспільстві або соціальній групі, визнаються помилковими.

7. Гуманістичне виховання спирається перш за все на облік особистісних і індивідуальних особливостей вихованця. Завданням виховання, яке базується на ідеях гуманізму, є допомога становленню і вдосконаленню особистості вихованця, усвідомленню ним своїх потреб і інтересів. В процесі виховної взаємодії педагог має бути націлений на те, щоб взнати і прийняти вихованця таким, який він є, допомогти усвідомити цілі розвитку (процес самоактуалізації людини) і сприяти їх досягненню (особистісне зростання), не знімаючи при цьому міру відповідальності за результати (надаючи допомогу в розвитку). При цьому вихователь, навіть якщо це якось ущемляє його інтереси, організовує процес виховання з максимальною зручністю для вихованця, створює атмосферу довіри, стимулює діяльність останнього по вибору поведінки і вирішенню проблем.

8. Вільне виховання — це варіант демократичного стилю виховання, направлене на формування інтересів у вихованців і створення умов для вільного вибору способів їх задоволення, а також цінностей життя. Провідною метою такого виховання є научіння і привчання вихованця бути вільним і нести відповідальність за своє життя, за вибір духовних цінностей. Прихильники даного напряму спираються на ідею, що людську суть індивіда складає здійснюваний ним вибір, а вільний вибір є невідділимим від розвитку критичного мислення і від оцінювання ролі соціально-економічних структур як чинників життєдіяльності, від відповідальної активності у визначенні способів управління собою, своїми емоціями, поведінкою, характером людських відносин в суспільстві. Тому вихователь покликаний допомогти вихованцю зрозуміти себе, усвідомити свої потреби і потреби навколишніх людей і уміти їх погоджувати в конкретних життєвих обставинах. Виховання при цьому слідує і допомагає природі дитини або дорослішаючої мо­лодої людини, усуваючи шкідливі впливи і забезпечуючи природний розви­ток. Завдання такого виховання — приведення в гармонію дію цих сил.

9. Технократична модель виховання заснована на положенні, згідно якому процес виховання має бути строго направленим, керованим і контрольованим, технологічно організованим, а значить, відтворним і таким, що приводить до проектованих результатів. Тобто представники даного на­правлення в процесі виховання бачать реалізацію формули «стимул—реак­ція—підкріплення» або «технологію поведінки» (Б. Ськіннер). Виховання в цьому випадку розглядають як формування системи поведінки вихованця за допомогою підкріплень, убачивши можливість конструювати «керованого ін­дивіда», виробляти бажану поведінку в різнихсоціальних ситуаціях як соціально схвалювані норми, поведінкові стандарти.

У цьому підході таїться загроза маніпулювання людиною, виховання людини-функціонера.