Як розуміють повноту представленості наукового знання в університеті?

З часів Еразма Роттердамського «університет» символізує органічну цілісність самої науки. Тому головне завдання університету полягає в тому, щоб будити в учнях ідею науки, допомагати їм привносити цю ідею в конкретну область знання. Оскільки наука постійно по­роджує нові галузі знання, остільки жоден університет не може досягти повноти наукового знання.

Як правило, певний університет сильний в декількох спеціалізаціях.

Під повнотою науки розуміють всю сукупність відомих в світі галузей наукового знання, бо лише даний момент забезпечує можливість тісної взаємодії і співпраці.. Велике завдання університету полягає в тому, щоб підтримувати живу взаємодію дослідників зі всіх гілок знання, що веде до спільної мети. Саме у університеті повнота науки, що розвивається, забезпечує, з одного боку, широту кругозору майбутнього фахівця, а з іншого боку, створює основу для розвитку окремих галузей знання.

Сенс повноти науки розкривають через змістовний об'єм університет­ського курсу, а саме: теоретичний, прикладний і експериментальний напрямки науки, що розвивається, як основи учбової дисципліни. Проте співвідношення між теорією і практикою в певному університетському курсі або цик­лі дисциплін буває різним, що впливає на рівень освіти і специфіку підготовки фахівців.

В умовах університету повнота знання виявляється і в тому, що в цей тер­мін вкладають знання основ гуманітарних і природних наук; знання про при­роду, людину і суспільство; загальноосвітні знання і серйозну теорети­чну підготовку в рамках конкретної спеціалізації.

Двоєдина свобода викладання і навчання в університеті як «природна стихія університету» залежить від розуміння суті повноти знання і критеріїв науковості.

Як в рамках єдності дослідження і викладання реалізується ідея свобо­ди викладача університету? Університетський курс є учбовим або науковим? Яке співвідношення між систематичним учбовим курсом, який складається з лекцій і семінарів, мета якого полягає в передачі наукових зна­нь і в стимулюванні до пошуку нових, і науковим курсом як організацією дослідження і пошуку шляхів вирішення наукових проблем?

Відповіді на ці питання дає досвід окремих університетів. У одних універ­ситетах професор не «викладає» предмет, а публічно висловлює свої наукові погляди. Відповідно, студент не стільки вчиться, скільки займається науковою діяльністю. В результаті кількість науково-навчальних курсів знаходиться в прямій залежності від наукових напрямів, що розробляються. Крім того, кожен професор використовує свій стиль і метод викладання зважаючи на індивідуальний характер всякої творчості. Проте інтенсивна наукова діяльність вимагає системного знання різних теорій і напрямів в розвитку на думці. Тому сучасний університет зберігає поряд зі свободою навчання різні програми наукове, наочне і професійне викладання, що мають загальнокультурне значення.

В процесі розвитку університету завжди ставилася проблема свободи викладання. Світовий досвід демонструє різні дороги її рішення. Одні університети віддають перевагу блискучому ораторові і лекторові, умілому пропагандистові наукових досягнень, який уміє викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Інші бачать в університеті не стільки учбовий заклад, скільки привілейовану цехову організацію або вищу наукову школу, що відкриває наукові істини і перевіряє результати новітніх відкриттів. Проте сучасні університети готують своїх випускників не лише до науково-дослідної діяльності, але і до різних професійних обов'язків. При цьому традиційна — духовна і культурологічна місія університетів залишається незмінною. Тому всі університети миру єдині в основній ідеї, що полягає в їх виникненні як науковий і інтелектуальний центр розвитку будь-якого суспільства.

Відмітною особливістю університету є його здібність залучення до роботи в ньому своїх студентів, символізуючи потенціал саморозвитку і свободи науки. Таким чином, університет—це автономний за своєю суттю союз вчених. Не випадково університет не терпить над собою навіть найдоброзичливішої влади, оскільки він є останній рівень в ієрархії наукової освіти.

Впродовж тривалого процесу розвитку університетської освіти можна виділити історично мінливі типи парадигм. Кожна з них оформлялася залежно від домінування в певну епоху ідеального “образу” універсального знання.

1. В процесі розвитку університетської освіти «культурно-ціннісна» парадигма спирається на освоєння універсальних елементів культури і цінностей минулих поколінь за допомогою систематичного і поглибленого вивчення праць великих мислителів (спочатку на латинській і грецькій мовах). Вона орієнтує на різностороннє пізнання світу. В рамках даної парадигми випускники перших університетів отримували вище звання освіченої людини — філософа або богослова. Стратегія освіти, пов'язана з опануванням культурної спадщини минулого, духовними цінностями і досягненнями наук, що отримали світове визнання, аж до нашого часу відноситься до феномену класичної освіти.

2. «Академічна» парадигма характеризується пріоритетом в університет­ській освіті теоретичних знань і розвитком фундаментальних наук, орі­єнтацією на підготовку випускників університету до пошуку нових знань, розуміння і пояснення миру і дій людини з позицій науки, теорії, гі­потези.

В рамках даної парадигми головною цінністю є наукові знання про природу і тварин, землю і космос, людину і суспільство, життя і смерть. За типом і якістю освоєння наукових знань, як результатом фундаментальних і прикладних досліджень професорів університету, почали виділяти такі види університетської освіти: біологічне, математичне, філологічне, фізичне, хімічне. Як академічна традиція університету при­знається систематичне і поглиблене вивчення фундаментальних основ науки, що передбачає безпосередню участь студента в процесі наукових досліджень.

3. Суть «професійної» парадигми виявилася в збагаченні і поширенні змісту вміст університетської освіти. Наука перестала бути са­моціночною як спосіб пізнання і пояснення миру. Вона також стала виконувати функцію продуктивної сили, що розвиває техніку і виробництво. В результаті університет почав концентрувати і розширювати не лише спектр наукових знань, але і вищих зразків соціокультурної професійної ді­яльності людини. З того часу в університеті почали отримувати вищу ме­дичну, юридичну, економічну, педагогічну, інженерно-технічну і інші вищі професійні освіти як відповідь на соціальне замовлення держави і суспільства.

4. «Технократична» парадигма університетської освіти виходить на перший план в XIX-XX століттях як своєрідний світогляд, істотними межами якого є: примат техніки і технології над науковими і куль­турними цінностями, вузькопрагматична спрямованість вищої освіти і розвитку наукового знання.

При визначенні цілей і змісту університетської освіти в рамках даної парадигми домінують інтереси виробництва, економіки і бізнесу, розвиток техніки і засобів цивілізації. У зв'язку з цим в XX столітті гуманітарна і природничонаукова складові університетської освіти зазнали істотні зміни.