Функції школи. Роль учителя в навчанні

В сучасній освіті школа - основний, базовий соціальний осередок. Її власна функція - навчання. Формування і організацій школи закріплюють певні взаємовідносини між учителем і учнем і похідні від них взаємовідносини з іншими Кожній школі властивий якийсь певний стандарт, стиль навчання. І довести учня до певного ступеня дієготовності, до здійснення, реалізації конкретних обов'язків, функцій — ось основна мета кожної школи. Якщо той, хто навчається — підмайстер, освоїв навики, знання, методи і способи вирішення того або іншого завдання майстри, усвоїв його досвід, то школа навчає уже багатьох, дає узагальнені знання тих або інших галузей наук, узагальнений соціальний досвід. Школі уже властива аудиторність — групове навчання на окремі складові частини. Універсальність, поліпредметність освоєння учнем знань і відрізняє школу від інших форм навчання. їй властиві і специфічні педагогічні технології. Держава і її соціальні інститути, владні структурі дбають про зміст діяльності школи, фінансують її, матеріально і фінансово підтримуючи, визначають її статус, місце і ролі, н суспільстві.

В сучасних умовах існує найрізноманітніша розгалужена сітка загальноосвітніх шкіл. Різні форми навчання застосовують і інші соціальні інститути: сім'я, культурно-освітні заклади, засоби масової інформації, виробничо-господарські установи та інші громадські об'єднання і формування. В сукупності зі школою вони становлять систему освіти, де школа виступає її базою. В досвіді, культурі закріплюються доцільні форми навчання. Уроки наставництва, практика усвоєння, засвоєння знань, багатство і різноманітність наук спонукають їх засвоєння, підтримують упевненість учнів до пізнання, надбання навиків, осмислення тих чи інших знань. Осмислюючи а;і буку початку початків пізнання тих чи інших знань дитина потім залучається до невичерпних джерел знань, соціального досвіду, здобуває світ образів, уявлень, переживань, поринає у велике таїнство знань. Але щоб таїнство сталося, потрібні духовні шукання, духовім критика багатьох-багатьох поколінь.

У навчанні не тільки фіксуються дії, що обирають стабільну оболонку технології, але й збуджують, оживляють дії, надаючи навчанню повний статус священнодійства, формують світогляд особи, яка пізнає, сприймає навколишній її світ. Озброюючи учня знаннями, Школа тим самим допомагає індивіду перенестись з ситуативного буття в просторі буття культури спільності з її цінностями, нормами, що сприймаються як щось священне. І зовсім не історична випадковість, а природний хід культури, історії привів до того, що перші ніколи виникли саме при храмах, як і створені перші письмові тек­сти. І храми, і священне письмо вимагали особливої віри, що відріз­нилася від віри звичної, побутової. В навчанні важливу роль відіграє авторитет і ерудиція, компетентність того, хто навчає, довіра до вчителя, бажання і тяга до знань самого того, хто вчиться, трепет і захоплення творцями знань.

Природно, процес навчання учня, ще не здатного раціонально оцінювати, визначати, що йому важливо і необхідно знати, однією з своїх опор має щось ірраціональне, священне — довір'я до досвіду вчителя, віра в його знання, компетентність, ерудицію, в його здат­ність і здібність навчити корисному. Якщо ж немає віри в здібності вчителя навчити корисному, нема віри в знання, ерудицію, авторитет учителя, то нема і навчання. Звичайно ж, віра має свою соціальну базу, основу: визнання значущості знань суспільством. Адже прес­тиж освіти і визначається визнанням значущості знань суспільством, якщо ж падає авторитет учителя, втрачається віра в його здатність і здібність навчити корисному, то знижується, падає і престижність освіти і втрачається ефективність навчання. Але і сам престиж осві­ти без священних елементів довір'я до вчителя тощо не забезпечить ефекту навчання сприйняття інформації. Необхідне і прагнення, ба­жання того, хто вчиться, оволодіти висотами знань, збагатити своє мислення, розум, пам'ять, культуру тощо.

Духовність освіти

В сучасних умовах сама освіта наповнюється духовним змістом. По-перше, відібрані зразки спілкування в ході навчальної діяльності становлять норми навчан­ня, що є своєрідними зліпками з попередніх ритуалів, звичаїв, моральних досягнень етносу. По-друге, зразком навчання, досвіду соціального стає і вплив особи учителя на навчання. Йде становлення образу вчителя і відпо­відно формується уявлення про шляхи, методи, способи підготовки вчите­ля як вихователя, наставника. Учитель — це своєрідний пророк, провісник і джерело знань і чуйний, сердечний і добрий співрозмовник тощо. І від того, яку позицію учитель займатиме, здебільшого залежить і пробуджен­ня учня, становлення його як спадкоємця, і досвіду, і узагальнення знань, і чи буде учень слухняний чужій волі або спрямований в поле власного кредо дій; до яких цінностей привернута його пристрасть самовираження. По-третє, нормативна модель особи, з якою соціальний інститут освіти гото­вий зв'язувати мету, проти дій. Будь-яке навчання супроводжується гуманітарною обстановкою, розкриваючи перед учнем поле духовного по­шуку в мистецтві, релігії, історії, філософії, науці про політику визнача­ються горизонти його свободи. Разом з тим нормативна модель не може плавати в хмарах вічно майбутніх надій, мрій, вона має вкластися в пласти етапів соціалізації, допомагаючи людині в її дитинстві, юності, зрілості вирішати проблеми життя. І, по-четверте, духовною аурою, атмосферою, ідей­ним вихованням в освіті не тільки створюється свій, духовний світ, властивий процесу навчання, але й зливаються його потоки з іншими сферами духовного життя, культивується сприйнятливість до їх запитів, але уже за мірками освіченої людини формується потреба постійної освіти — самоосвіти як фактору культурного оновлення.

Виховання індивідуальності через відкриття простору інтелектуал мни моральних, естетичних зусиль через самопридбання, самовираження, самореалізацію особи в духовності людської культури — ось той магістральний шлях духовності освіти. Духовність є єдність самосвідомості і свідомої м пізнання, здійснення, реалізації єдності практики і теорії. Буття духовності є діяння, пізнання. Духовність долає природне, відчуттєве і піднімається до самого себе в процесі самопізнання. І якщо античні матеріалісти духовність розуміли як найрозумніше, всеоохоплююче, то матеріалісти XVII — XVIII ст.. (Гоббс, Локк, Ламетрі та ін.) розуміли духовність лише як комбінацію під чуттів або загальне почуття. Духовне, визначають філософи XIX —XX ст. і як функцію високоорганізованої матерії, результат матеріальної суспільно-історичної практики людей. Духовне життя суспільства — суспільна свідомість виступають як звернення до внутрішнього світу людини. Духовність людини опирається на соціальний інститут культури, що відповідає за стали вище її духовності: наука, мистецтво, релігія та ін. Разом з тим кожним і соціальних інститутів культури обмежений у впливі, охоплює свій досить вуй. кий спектр простору життя людини, далеко не завжди задовольняють інтимному руху душі. Коло життєвого простору охоплює від близьких сімейних дії станових, етнічних цінностей до загальнолюдських цінностей.