Структуру соціалізації складає навчання і освіта. За інститутами освіти загальновизнано закріпились функції не тільки навчання, але й соціалізації та виховання, тобто історично обумовлені, що реалізуються в діяльності і спілкуванні, процес і результат усвоєння і активного відтворення індивідуумом суспільного досвіду і досвіду знань та ін. Соціалізація відбувається і в умовах виховання, тобто цілеспрямованого виховання особи і в умовах стихійного впливу на особу, яка розвивається, різних, іноді протилежно спрямованих факторів суспільного буття. Виховання є провідним і визначальним началом соціалізації, формування свідомості, всебічно розвинутої особи. Соціалізація передбачає процес різнобічного пізнання людиною навколишньої дійсності, оволодіння навиками індивідуальної і колективної праці і творчості, що включає соціально-психологічні механізми, з допомогою яких досягається залучення індивіда до людської культури. Значні корективи в культурі, психології групових відносин суспільства, по суті, породили нову цивілізацію, сприяли появі стабільного соціального інституту — школі.
Саме включенням людини у спільну суспільну діяльність її необхідністю виживання в суспільстві і виступає соціалізація. В західній соціології і психології проблематика соціалізації розробляється в руслі психоаналізу і інтеракціонізму. Психоаналіз визначає соціалізацію як входження нібито спочатку соціального або антисоціального індивіда в суспільне середовище і адаптацію до її умов, а інтеракціонізм (взаємодія, вплив один на одного) визначає соціалізацію як результат міжособистої взаємодії людей, що веде до їх згоди через взаємоконформну поведінку, тобто своєрідну поведінку, тенденції людини змінити свою поведінку під впливом інших людей, так, щоб вона відповідала оточуючим, прагнення пристосувати її до їх вимог. Соціалізація охоплює широкі не просто структури людської культури, що дозволяють увійти в задане буття, а й найти приємливий шлях соціалізації. На певних етапах розвитку людини в історичних умовах буття тільки і можлива соціалізація людини і її самореалізація. Спільно з необхідністю самореалізації становлення індивіду зростає і прагнення, потреба продовження себе в іншому як неминучий висновок усвідомлення сенсу життя, як його ж закладений поколіннями спосіб відтворення рефлекс. Особлива роль в соціалізації відводиться розвитку контактів індивіда з іншими людьми і спільній з ними суспільно-корисній діяльності. Людина в процесі соціалізації не лише збагачується досвідом, але й здобуває знання, культуру, можливість і здатність стати особистістю, впливати на інших людей.
Морально-психологічний фактор діяльності вихователя виступає потребою «продовження себе в пішому». Фактор закріпився тому, що соціально-доцільній людині потрібна поруч людина, яка говорить з нею на мові однієї культури, здатна брати участь в її починах, запозичити і продовжити її справу. Це рухає процес виховання в сім'ї, школі, в суспільстві. Зустрічний рух двох необхідностей, двох процесів соціалізації, становлення самою собою людини і самореалізація як продовження себе в іншій людині, формується новий процес — виховання. Виховання стає предметносамостійним тоді, коли появляється соціалізуючий суб'єкт — вихователь. Та тоді ж в різних культурах має визріти суспільна ідея формування особи. Поступово ідея формування особи охоплює, проймає спілкування з соціалізуючим. Саме нормативний зміст, пройнятий метою формування, наповнює змістом дію вихователя. Тільки в лоні соціалізації і виховання і виникає, і функціонує освіта.
Школа не створювалась в полі чистого досвіду, а нерідко запозичувала, успадковувала уже випробувані методи соціалізації. У кожній сфері оволодіння соціальним досвідом для майбутньої школи знайшлось те, що нагромаджувалось, відбиралось як цінне, що згодом складало педагогічний арсенал. Ще раніше загальноосвітньої школи формувались наукові школи — методи і форми організації кооперованої наукової діяльності, що реалізувала єдність процесів пізнання і передачі нагромаджених знань. Наукові школи і відіграють важливу роль у розвитку різних галузей знань: математики, фізики, філософії, соціально-політичних знань та ін. У школах країн Стародавнього Сходу формувались природничо-наукові, філософські та інші знання, стародавньогрецькі школи: Піфагора, Гіппократа, софістів, Сократа, Платона, стопив, скептиків та ін. Розвиток йшов від шкіл — хранителів неперсоніфікованого знання (Стародавній Схід) до шкіл — прообразу дослідницьких колективів (школа Аристотеля, школа Цицерона та ін.). В середньовіччі в школах розвивались знання з психології переважно схоластичні або ж репродуктивні. Істотне зростання ро лі наукових шкіл сталося пізніше в XVII —XIX, особливо в XX ст., у зв'язку з стрімким прогресом науки, перетворенням її в професію, а також завдяки переходу наукової діяльності з сфери переважно індивідуальної праці в сферу колективної. На початку XIX ст. виникає і розвивається контовська школа соціології, політичної соціології, філософії історії та ін. В сучасних технологіях навчання неважко виявити злітки з попередніх способів і методів заучування і вправ як необхідного елементу ритуалу, лекція як проповідь, є в них і звичні санкції схвалення осудження. Ступені освіти відтворюють успадкування обрядів, ініціації (побудження, підприємливість) і супровідні їм випробування (іспити та ін.)
